- •Семінар 1
- •3. Суспільний та державний устрій Стародавнього Риму
- •4.Поняття та система Римського приватного права
- •5. Поняття та види джерел Римсткого приватного права
- •6. Закони 12 таблиць, загальна характеристика. Кодифікація Юстиніана
- •7.Юриспруденцій періоду республіки. Правові школи
- •Семінар 2
- •Семінар з
- •3Ахист права власності.
- •12. Заставне право.
- •3Ахист прав на чужі речі.
- •Семінар 4
- •Семінар 5
- •Семінар 6
- •1. Концепція захисту цивільних прав за римським правом.
- •2. Самозахист прав.
- •3. Преторські інтердикти.
- •4. Поняття і види позовів.
- •5. Строки та позовна давність.
- •6. Легісакційний процес.
- •7. Формулярний процес.
- •8. Форміла та її складові частини.
- •9. Екстраординарний процес.
- •Семінар 7
- •1. Поняття, форми та типи рецепції.
- •2. Систематизація Юстиніана.
- •3. Особливості візантійського типу рецепції.
- •4. Характерні риси західноєвропейського типу рецепції.
- •5. Загальна характеристика та основні інститути Цивільного кодексу Франції 1804 року (Кодексу Наполеона).
- •6. Загальна характеристика та основні інститути Німецького цивільного кодексу 1896 року.
- •7. Англосаксонський тип рецепції, його особливості.
- •8. Рецепція римського права в цивільному праві Російської імперії.
- •9. Вплив римського права на цивільне законодавство урср.
- •10. Рецепція римського приватного права в сучасному українському праві.
2. Самозахист прав.
Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави встановлювали для даної категорії справ можливість пред'явлення позову. Не встановлено позову - немає і захищеного державою права. Отже, перехід від приватної саморозправи до державного суду відбувався поступово. Проміжними етапами були: а) система регламентації приватної розправи шляхом встановлення певного порядку застосування насильства до кривдника; б) система викупів; в) передача справи захисту права органам держави. Але навіть у розвиненому римському праві ще зберігалися сліди початкової епохи саморозправи. Так дозволявся самозахист, тобто самоуправне відбивання від насилля, яке загрожувало порушенням права: проти насилля дозволялося застосовувати силу і таким чином попереджувати порушення права. Однак, якщо порушувалось право, заборонялося застосовувати силу для його відновлення. Інакше кажучи, заборонялося самоуправне відновлення порушеного права за винятком тих випадків, коли невживання негайних заходів могло привести до значних втрат. Наприклад, не сплативши боргу, боржник намагався втекти. У такому випадку кредитору дозволялося його затримати і силою змусити сплатити борг. і Недозволене самоуправство тягнуло за собою негативні наслідки. Кредитор, який самовільно захопив річ боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був цю річ повернути. Разом з тим він втрачав своє право вимагати цю річ від боржника, коли з'ясовувалось, що загарбник (кредитор) не мав права власності на цю річ, то він не тільки повертав її, але й сплачував вартість речі особі, в якої ця річ була захоплена. За винятком зазначених надзвичайних випадків самозахисту, захист прав від порушень здійснювався спеціальним органом - судом. Однак уже римське право знало і досудові способи захисту порушених прав, а саме: а) гарантія, яку дає одна особа іншій в тому, що вона виконає дане зобов'язання. Гарантія може бути добровільною або примусовою; б) право утримання речі до задоволення власником вимог кредитора; в) секвестр - передача речі третій особі до вирішення спору між двома особами із зобов'язанням віддати її тому, кому вона була присуджена. Якщо, незважаючи на вжиті заходи охорони, право все ж буде порушене, то за захистом свого порушеного права потерпілому належить звернутися до суду.
3. Преторські інтердикти.
В сфері захисту порушених прав у розпорядженні претора крім системи позовів були також інші процесуальні засоби у вигляді актів адміністративної влади – інтердиктів (interdicta). Вони мали форму наказу чи заборони, обов'язкових для виконання. Претор видавав інтердикти у тому разі, якщо за заявою зацікавленої особи необхідно було негайно відреагувати на порушення права або попередити його. Всі інтердикти, якими користувався у своїй практиці претор, заносились ним до свого едикту.
В залежності від мети інтердикти класифікуються на декілька видів:
1) інтердикти про пред'явлення (exhibitoria), які містили наказ надати речі або особу; 2) інтердикти про повернення (restitutoria), що наказували повернути певну річ; 3) заборонні інтердикти (prohibitoria), які приписували утримуватись від певної поведінки.
Інтердикт виносився після короткого розслідування скарги і повинен був негайно виконуватись особами, яким він адресувався. Проте, якщо виявлялося, що він був необґрунтований, особа вправі була оскаржити інтердикт до суду. В такому разі інтердиктне провадження переходило у судове. Якщо суд задовольняв позов, то інтердикт припиняв свою дію. А у випадку підтвердження підстав інтердикту у суді, особа, яка його оскаржила, сплачувала штраф.
Іншим засобом швидкого впливу на конфліктуючі сторони був наказ претора одній з них дати урочисту обіцянку - стипуляціо (stipulatio praetoria), яка б гарантувала існуюче право.
Особливим процесуальним інструментом претора була реституція (restitutio) – відновлення особи у попередній юридичній ситуації. Застосовувалась реституція з метою скасування юридичної сили дії, яка за своєю суттю була несправедливою і спричиняла шкоду. Таким чином претором скасовувалось рішення суду, яке він вважав таким, що прийняте всупереч виданій формулі, з порушенням права або принципів справедливості. Сторони в такому випадку поверталися у попередній стан, тобто в такий, в якому вони знаходились до суду. Судове рішення відмінялось, і це давало право розпочати новий процес. Реституція також застосовувалася для визнання недійсною угоди, яка укладена під впливом обману чи насильства, а також особою молодше 25 років на невигідних для неї умовах, якщо такі угоди спричинили значну шкоду. Реституція передбачала анулювання угоди і повернення сторонами всього, що вони отримали на її виконання (товар, гроші).
Окремими засобами захисту в адміністративному порядку було введення у володіння будь-якою річчю зацікавленої особи на її прохання. Це могло статися або з метою примусового виконання рішення суду, або для охорони майна, або з метою допустити до володіння фактичного спадкоємця, чиє право не могло бути основане на ius civile.