- •§ 1. Ідейно-історичні передумови виділення господарського права в самостійну галузь права 10
- •Розділ 1 поняття, система і наука господарського права § 1. Ідейно-історичні передумови виділення господарського права в самостійну галузь права
- •§ 2. Предмет господарсько-правового регулювання
- •§ 3. Метод правового регулювання, принципи та інші системоутворювальні елементи господарського права
- •§ 4. Наука господарського права
- •Розділ 2 джерела господарського права § 1. Загальна характеристика системи господарського законодавства та інших джерел господарського права
- •§ 2. Господарський кодекс України як найважливіший акт кодифікації українського права
- •§ 3. Співвідношення Господарського і Цивільного кодексів України
- •§ 4. Діловий звичай як джерело господарського права
- •§ 5. Нормативний договір як джерело господарського права
- •§ 6. Судова практика як джерело господарського права
- •§ 7. Методологія тлумачення господарсько - правових актів
- •Розділ з правові основи державного впливу на економіку та господарську діяльність § 1. Поняття державного регулювання господарської діяльності
- •§ 2. Поняття методів, засобів і форм державного регулювання економіки
- •§ 3. Закріплення методів (засобів) іформ державного регулювання економіки в законодавстві України
- •§ 4. Планування та прогнозування господарської діяльності
- •§ 5. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності
- •§ 6. Державне регулювання економіки в зарубіжних країнах
- •Розділ 4 легалізація господарської діяльності § 1. Поняття легалізації (легітимації) господарської діяльності
- •§ 2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання
- •§ 3. Державна реєстрація припинення суб'єктів господарювання
- •§ 4. Дозвільна система у сфері господарської діяльності
- •§ 5. Ліцензування і патентування господарської діяльності
- •Розділ 5 суб'єкти господарського права § 1. Поняття і види суб'єктів господарського права
- •§ 2. Ознаки суб'єктів господарювання
- •§ 3. Правовий статус громадян — підприємців
- •§ 4. Підприємство як основний господарюючий суб'єкт
- •§ 5. Установчі документи суб'єктів господарювання
- •§ 6. Державні та комунальні унітарні підприємства. Казенні підприємства
- •§ 7.Кооператив як підприємство колективної власності
- •§ 8. Історія виникнення господарських товариств
- •§ 9. Суть і співвідношення різних видів господарських товариств
- •§10.Правовий статус акціонерного товариства
- •§11.Правовий статус товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю
- •§ 12.Правовий статус повного і командитного товариств
- •§ 13.Об'єднання підприємств
- •§ 14.Суб'єкти некомерційної господарської діяльності (неприбуткові організації)
- •Розділ 6 правовий режим майна суб'єктів господарювання § 1. Поняття та види правового режиму майна суб'єктів господарювання
- •§ 2. Правовий режим окремих видів майна суб'єктів господарювання
- •4. Особливості права господарського відання та оперативного управління
- •5.Правовий режим майна у внутрішньогосподарських відносинах
- •§ 6. Основні способи захисту речових прав суб'єктів господарювання
- •Розділ 7 господарські зобов'язання і договори § 1. Поняття господарського зобов'язання
- •§ 2. Класифікація господарських зобов'язань
- •§ 3. Виникнення, зміна і припинення господарських зобов'язань
- •§ 4. Господарські договори
- •Розділ 8 правове регулювання ціноутворення § 1. Ціна як економічна категорія
- •§ 2. Ціна як правова категорія
- •§ 3. Види цін та їх класифікація
- •§ 4. Державні органи, що здійснюють регулювання цін
- •§ 5. Контроль за додержанням дисципліни цін. Відповідальність у сфері ціноутворення
- •Розділ 9 обмеження монополізму та захист економічної конкуренції § 1. Загальна характеристика антимонопольно-конкурентного законодавства
- •§ 2. Поняття економічної конкуренції
- •§ 3. Антиконкурентна поведінка у вигляді зловживання монопольним становищем
- •§ 4. Антиконкурентні узгоджені дії
- •§ 5. Антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно - господарського управління і контролю
- •§ 6. Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання
- •§ 7. Поняття та прояви недобросовісної конкуренції
- •Розділ 10 господарсько-правова відповідальність § 1. Поняття господарсько-правової відповідальності
- •§ 2. Підстави господарсько-правової відповідальності
- •§ 3. Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності
- •§ 4. Господарські санкції приватноправового характеру
- •§ 3. Договори фрахтування та транспортної експедиції
- •§ 4. Публічно-правові вимоги до транспортної діяльності та перевізника
- •Розділ 16 правове регулювання капітального будівництва § 1. Капітальне будівництво і його нормативно-правове регулювання
- •§ 2. Правовий статус суб'єктів правовідносин з капітального будівництва
- •§ 3. Способи і стадії капітального будівництва
- •§ 4. Підряд у капітальному будівництві
- •Розділ 17 правове регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання § 1. Поняття та правова природа фінансової діяльності суб'єктів господарювання
- •§ 2. Правовий режим фінансових послуг і державні обмеження у їх здійсненні
- •§ 3. Банківські операції та їх публічно-правові обмеження
- •§ 4. Правове забезпечення страхування у сфері господарювання
- •§ 5. Контроль і нагляд у сфері фінансово- господарської діяльності
- •Розділ 18 грошові зобов'язання та розрахункові правовідносини в сфері господарювання § 1. Поняття грошей та грошових зобов'язань господарського характеру
- •§ 2. Особливості виникнення, зміни і припинення грошових зобов'язань господарського характеру
- •§ 3. Поняття розрахункових правовідносин
- •§ 4. Порядок відкриття і обслуговування банківського рахунка
- •§ 5. Правове регулювання готівкових розрахунків
- •§ 6. Правове регулювання безготівкових розрахунків
- •Розділ 19 правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності § 1. Поняття, види та суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності (зед)
- •§ 2. Державне регулювання зед. Тарифне і нетарифне регулювання, ліцензування і квотування
- •§ 3. Форма та зміст зовнішньоекономічних договорів
- •§ 4. Базисні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) купівлі-продажу (поставки)
- •§ 5. Особливості розрахунків за контрактами у сфері зед і механізм контролю за надходженням валютного виторгу
- •§ 6. Санкції за порушення законодавства про зед
- •Розділ 20 правове регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності § 1. Поняття, форми і суб'єкти інвестиційної діяльності
- •§ 2. Правовий режим іноземних інвестицій
- •§ 3. Інвестиційний договір: порядок укладання, основні і додаткові умови
- •§ 4. Загальна характеристика інноваційної діяльності в Україні
- •Розділ 21 правове забезпечення спеціальних режимів господарювання § 1. Поняття спеціальних режимів господарювання
- •§ 2. Окремі види спеціальних режимів господарювання
- •Розділ 22 правова робота в діяльності суб'єкта господарювання § 1. Поняття правової роботи у сфері господарювання
- •§ 2. Зміст і види правової роботи суб'єкта господарювання
- •§ 3. Захист прав суб'єктів господарювання при здійсненні державними контролюючими органами перевірок їхньої діяльності
- •§ 4. Судовий і третейський (арбітражний) захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання
- •§ 5. Організація правової роботи щодо запобігання та усунення рейдерських захоплень підприємств
Розділ 6 правовий режим майна суб'єктів господарювання § 1. Поняття та види правового режиму майна суб'єктів господарювання
Кожен суб'єкт господарювання повинен мати матеріальну базу для ведення господарської діяльності. Таку матеріальну основу складає цілісний майновий комплекс, що включає речі (як об'єкт цивільних прав), майнові права, а також немайнові права, пов'язані з майновими (ст. 66 ч. 3 ГК України). Іншими словами, цілісний майновий комплекс суб'єкта господарювання — це сукупність матеріальних і нематеріальних цінностей, що забезпечує здійснення господарської діяльності відповідно до цілей суб'єкта господарювання.
Чинне законодавство України не передбачає обов'язкової наявності цілісного майнового комплексу у кожного суб'єкта господарювання, що напевно не відповідає економічній дійсності. Без такого комплексу господарська діяльність неможлива, на що вказує й спеціальна література. Не лише виробництво товарів неможливе без наявності виробничих площ, обладнання, сировини та матеріалів, але й надання послуг неможливе без спеціальних знань, що мають вартісний вираз, та без відповідного персоналу, офісного обладнання та техніки. Достатня матеріальна база є істотною ознакою суб'єкта господарювання, що й повинно знайти належне відображення в законодавстві.
Як випливає з наведеного визначення, змістом цілісного майнового комплексу виступає майно. Ст. 139 ГК України до майна відносить об'єкти, що мають вартість та відображені у внутрішньому обліку суб'єкта господарювання. Причому, взаємозв'язок майна з обліком є факультативною ознакою майна, оскільки, з одного боку, неможливе відображення об'єктів, що не мають вартості, і, з іншого боку, майно не втрачається, якщо воно не враховане суб'єктом господарювання. Слід підкреслити, що визначення майна в ст. 139 ГК України підкреслює його економічну роль, тоді як визначення майна в ст. 190 ЦК України (речі, сукупність речей, майнові права та обов'язки) можна розглядати швидше як перерахування елементів поняття. Важливо відзначити, що цілісний майновий комплекс може включати також «нематеріальні блага» і «немайнові блага» (за термінологією ЦК України — глави 15 в цілому та ст. 201, зокрема). Повертаючись до попереднього прикладу, не тільки верстати та обладнання, але і фірмове найменування, ноу-хау і комерційні таємниці, упізнаваність (ділова репутація у поєднанні з витратами на рекламу) входять до складу майна суб'єкта господарювання.
Матеріальні і нематеріальні цінності, що мають вартість та входять до складу цілісного майнового комплексу суб'єкта господарювання, називають активами (ст.ст. 47,73,139,167,213 ГК України) або пасивами. Суб'єкт господарювання має право використовувати активи в господарській діяльності на власний розсуд (наприклад, власні кошти, готова продукція, сировина, обладнання і т. п.). До складу пасивів входить майно, яке суб'єкт господарювання отримав від інших сторін правовідносин. До пасивів, зокрема, належить майно, вкладене засновниками на сплату статутного капіталу, зобов'язання за кредитами, контрактами, попередньо оплаченими контрагентами, цінними паперами.
Отже, правовий режим майна суб'єкта господарювання являє собою систему правовідносин між суб'єктом господарювання та іншими учасниками господарських відносин, об'єктом яких є цілісний майновий комплекс суб'єкта господарювання або його складова частина, а предметом — права та обов'язки учасників господарювання, пов'язані з речовою правомочністю на цілісний майновий комплекс у господарській діяльності.
Цілісний майновий комплекс суб'єкта господарювання як сукупність матеріальних та нематеріальних цінностей виконує три основні функції і займає провідне місце одразу в декількох інститутах господарського права.
З огляду впливу на виробничий процес, цілісний майновий комплекс розділений на виробничі та невиробничі фонди (ст.ст. 10, 66 ГК України). З огляду участі у виробництві, цілісний майновий комплекс розділяють на основні та оборотні фонди (ст.ст. 47,139 ГК України). До основних фондів відносять речі та права, які беруть участь у виробництві впродовж декількох циклів, зберігаючи свою первинну форму за винятком зносу і ремонтів, наприклад, будівлі, споруди, верстати, прилади, меблі, інструменти. До оборотних фондів відносять речі і права що протягом одного виробничого циклу втрачають (або істотно змінюють) внаслідок використання свої матеріальні властивості, наприклад, сировина, напівфабрикати, енергоносії, грошові кошти і т. п.
Види правового режиму майна суб'єктів господарювання. Основу правового режиму майна суб'єкта господарювання складає речова правомочність. Така правомочність, поширюючись на весь цілісний майновий комплекс, водночас може належати різним учасникам господарських правовідносин. Наприклад, цілісний майновий комплекс орендного підприємства, створеного до 1995 року, належить державі на праві власності; державному підприємству — на праві господарського відання, цехам державного підприємства — на праві оперативного користування, а організації колективу орендарів (власне орендному підприємству) — на правах орендаря.
Українське право використовує теорію єдиного права власності, згідно з якою визнають існування лише одного власника майна. Власник може передавати майно іншим особам на умовах, похідних від права власності. Господарсько-правові (господарсько- організаційні) відносини не є винятком у цьому випадку. Суб'єкти господарювання, що отримують цілісний майновий комплекс від власника, мають вужчі правомочності, ніж власник. Така теорія права власності розроблена академіком А.В. Венедіктовим. Відповідно до цієї теорії розрізняють З основних речових правових режими майна суб'єкта господарювання (в порядку зменшення обсягів правомочностей ): 1) право власності; 2) право господарського відання; З) право оперативного управління. До цих правових режимів майна можуть бути додані права на майно у внутрішньогосподарських відносинах, а також інші речові права на чуже майно за загальними положеннями цивільного права.
Будь-який з зазначених режимів не виключає наявності у суб'єкта господарювання інших прав на майно. Себто стосовно окремих частин цілісного майнового комплексу суб'єкт господарювання може мати різні правомочності.
Альтернативою викладеної вище теорії є концепція «розщепленої» власності, яка поширена в країнах англосаксонського (або <загального» ) права. Така концепція передбачае можливість одночасного існування декількох власників майна. При цьому кожен із власників найчастіше може розпоряджатися майном на свій розсуд та в своїх інтересах, і, звичайно, в таких умовах правомочності різних власників конкурують між собою. Коріння цієї традиції — у феодальному устрої держави, коли земля та розташоване на ній майно вважали належними державі, яку уособлював монарх. Монарх передавав частину території у власність окремим феодалам, ті передавали у власність васалам і, нарешті, васали (чи їхні васали) передавали землю у власність і на інших правах землеробам та скотарям, наприклад, віддавали в оренду, заставу, надавали узуфрукт та укладали інші угоди. Фактично кожен з *власників» володів різною правоздатністю відносно об'єкта «власності». Проте кожен міг захищати своє право як «власник" перед іншими «власниками» і третіми особами. У зв'язку з конкуренцією «власників» розроблена детальна судова і законодавча практика, побудована, головним чином, на казуїстичних засадах — різні правила для зобов'язальних, речових і позадоговірних відносин. Щоб уникнути дестабілізації правопорядку, був введений ряд законодавчих та договірних обмежень правомочностей подальших власників стосовно первісного "абсолютного» власника.
Поза сумнівом, позитивною характеристикою теорії «розщепленої власності» є уніфікація термінології режиму речових прав. Разом з тим, така уніфікація не є вичерпною: для розрізнення правомочностей різних власників, наприклад, на нерухомість, використовують до 20 термінологічних конструкцій, що відображають специфіку титулу на майно та співвідношення з іншими власниками1. Найбільшим авторитетом у світі концепція «розщепленої власності» користується у складі інституту довірчої власності або трасту (тресту), який був запозичений практично всіма правовими системами континентального права, зокрема Україною (ст. 316 ЦК України ).
Майно, яке належить суб'єктові господарювання згідно з речовим правом, характеризується як «власне». Проте цілісний майновий комплекс або його частина може належати такому суб'єктові і на зобов'язальному праві. Наприклад, засновник може передати підприємству обладнання на праві господарського відання, а земельну ділянку — на праві оренди (користування). На додаток, суб'єкт господарювання може самостійно орендувати устаткування і будівлі, взяти кредит у банку, отримати в безкоштовне користування базу відпочинку тощо. Майно, отримане на підставі зобов'язань, називають залученим, що підкреслює тимчасовий характер володіння ним. Майно може залучатися на підставі договору оренди, лізингу, факторингу, кредиту, позики, комісійних, агентських угод тощо. До зобов'язальних прав, як правило, входять правомочності з володіння та користування, рідше — з розпорядження (наприклад, за договором комісії або управління майном). Термін володіння майном при цьому зазвичай обговорюється сторонами зобов'язання заздалегідь. Після закінчення цього терміну суб'єкт господарювання зобов'язаний повернути (або передати третій особі) майно згідно з угодою або сплатити вартість і отримати речову правомочність на таке майно.
Особливим випадком с отримання майна іншої особи в управління, зокрема, у довірчу власність суб'єкта господарювання. У такому разі отримувач виступає як фактичний власник майна для всіх учасників господарських відносин, за винятком довірителя. Проте в цьому випадку правомочності власника майна для такого довірчого управителя мають суто зобов'язальний характер (ст. 316 ЦК України, Закони від 19.06.2003 р. «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікаті і «Про фінансово- кредитні механізми і управління майном під час будівництва житла і операціях з нерухомістю»). До того ж, до довірчого управління в господарській діяльності можуть бути пред'явлені додаткові ви моги щодо організаційної та майнової відповідності, з розкриття даних і державного контролю, з отримання повних ліцензій, реєстрацій та акредитацій на ринку фінансових послуг тощо.
Частина 2 ст. 133 ГК України вказує також, що майно може бути закріплене за суб'єктом господарювання на основі іншого орава, не передбаченого законом, за умови, що таке право не суперечить закону. На практиці такі випадки не є поодинокими.
Коло суб'єктів майнових прав у сфері господарювання вельми різноманітне, оскільки речові правомочності на майно виникають за умови відповідної правосуб'єктності будь-якого учасника правовідносин. Мати речові правомочності на цілісний майновий комплекс може будь-який суб'єкт на підставі загального дозволу або спеціального припису закону. Відповідно до ГК України (ст. 134), ЦК України (ст. 318) суб'єктами права власності є: народ України, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади України, фізичні та юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації, інші суб'єкти міжнародного публічного права.
«Суб'єкти публічного права», «юридичні особи публічного права» передбачені ЦК України (ст.ст. 2 і 329) серед можливих суб'єктів права власності. Під наведені категорії повинні були потрапити, зокрема, державні установи та суб'єкти господарювання, що мають публічні зобов'язання (ст. 178 ГК України). Разом з тим, законодавство поки не передбачає для них такої можливості, відводячи таким суб'єктам обмежені речові права повного господарського відання та оперативного управління. В цілому можна дійти висновку, що власником майна може стати будь-яка особа або прирівняний до нього учасник речових правовідносин, якщо його дієздатність не обмежена законом або судом(ст.ст. 318-321,325 ЦК України).
Законодавець може забороняти або встановлювати обмеження (умови) на набуття у власність певного майна: така заборона чи обмеження може встановлюватися стосовно будь-якого суб'єкта з тих, які за інших умов були б здатними отримувати таке майно у власність.
Статус юридичної особи суб'єкта господарювання не є ані необхідною, ані, більше з тим, достатньою ознакою для визначення правового режиму майна. Проте правовий режим господарського відання та оперативного управління є характерним виключно для юридичних осіб (ч. 4 ст. 55 ГК України).
Коло суб'єктів права господарського відання співпадає з колом можливих власників майна. Проте, за загальним правилом, право господарського відання надається для здійснення підприємницької діяльності (ст. 136 ГК України), тобто зумовлено господарсько- правовим статусом суб'єкта. Зокрема, державне комерційне підприємство володіє майном на праві господарського відання (ч. 2 ст. 74 ГК України). У свою чергу, статус суб'єкта підприємництва надається відповідно до основної мети діяльності суб'єкта господарювання. Суб'єкти господарювання, здійснюючи водночас як підприємницьку, так і непідприємницьку діяльність, також можуть володіти майном на праві господарського відання.
Суб'єктами права оперативного управління виступають переважно суб'єкти господарювання, для яких отримання прибутку не є основною метою, наприклад, державні установи, добродійні організації, біржі. їхня діяльність іменується господарською «не- комерційною» (ст. 137 ГК України). Казенні підприємства, разом з неприбутковими суб'єктами господарювання, володіють переданим їм засновниками майном виключно на праві оперативного управління (ч. 5 ст. 76 ГК України).
Законом можуть встановлюватися винятки з зазначених правил. Зокрема, об'єднання підприємств, створені без мети отримання прибутку (ст. 118 ГК України), можуть володіти майном на праві господарського відання. Водночас, суб'єктам підприємництва, таким як підприємства громадських та релігійних організацій, майно може передаватися на праві оперативного управління, щоправда, право власності у такому випадку виключається (ч. 5 ст. 112 ГК України).
Господарюючі громадяни можуть володіти цілісним майновим комплексом на праві власності або на зобов'язальному праві.
Порядок обліку майна (баланс, документи, що встановлюють право,реєстрація та інші) є складовою частиною правового режиму майна суб'єктів господарювання.
Суб'єкти господарювання зобов'язані вести облік майна, подавати звіти про здійснені витрати та отримані прибутки господарської діяльності. Слід враховувати, що облік може здійснюватися в будь- якій формі на вибір суб'єкта господарювання, але обов'язковим, за законодавством України, є бухгалтерський та податковий облік, який передбачає періодичну підготовку і подання фінансової та податкової звітності.
Як правило, суб'єкти господарювання не обмежуються вказаними видами обліку і здійснюють додаткові, які сприяють успішному плануванню та розвиткові господарської діяльності. Підтвердженням прав на майно можуть бути будь-які облікові відомості, проте найбільшу доказову силу мають документи встановленої законом форми. Саме лише відображення майна в балансі, на рахунках або в інших облікових записах суб'єкта господарювання, що мають внутрішньогосподарчий характер, не завжди є достатньою підставою для визнання за суб'єктом права на майно.
Сучасна судова практика виходить з того, що відображення майна у балансі суб'єкта господарювання не є достатньою підставою визнання права власності на нього. Наприклад, передача відомчої здравниці на баланс галузевої профспілкової організації ще не свідчить про появу в останньої речової правомочності на це майно.
Відомі також випадки, коли вищий господарський орган наказував суб'єктові господарювання тримати майно на балансі до ухвалення рішення про правовий статус майна. Так, під час корпоратизації держпідприємства частина майна, яка увійшла до статутного фонду створеного акціонерного товариства, належить останньому на правах власності. Частина майна «корпоратизованого» державного підприємства, що не внесена до статутного фонду створеного AT, не належить йому на праві власності; режим такого майна (щодо AT) визначають органи Фонду державного майна України.
Облік майна у будь-якому випадку ведеться на підставі документів, що підтверджують правомочність суб'єкта господарювання на відповідні складові цілісного майнового комплексу. Ці документи називають «первинними», часто складеними за участю інших осіб або органів. Серед них документи, що підтверджують наявність законних підстав виникнення речових прав суб'єкта господарювання на майно у практиці отримали назву «правовстановлюючі». Загалом, всі дозволені законом види доказів можуть бути використані як підтвердження прав на майно. Разом з тим, у законодавстві закріплені найпоширеніші форми документів, що встановлюють права. До них, зокрема, належать:
---договори, що містять положення про перехід титулу;
--державні акти про право власності або право постійного користування на землю;
---акти прийому-передачі майна в процесі формування статутного капіталу, продажу (в т.ч. приватизації) або оренди майна;
---свідоцтва про право власності на нерухомість, видані органами місцевого самоврядування;
---свідоцтва про право на частку у спадщині, видані нотаріусами;
---докази закінчення строку набувальної давності; рішення суду та інші виконавчі документи, які підтверджують права на майно.
Зведені дані аналітичного та синтетичного обліку — бухгалтерського, фінансового та управлінського — такі як рахунки (за планом рахунків) суб'єкта господарювання, реєстри, книги та журнали обліку, дані інвентаризації є другим рівнем обліку. Узагальнюючі облікові документи — баланс, фінансові, податкові та аудиторські декларації й звіти, статистична звітність і так далі є третім рівнем узагальнення, що являє собою «макроекономіку» суб'єкта господарювання, але завжди відображають лише проміжний стан цілісного майнового комплексу. Повна картина майнової бази господарювання може бути відтворена лише на основі документів первинного обліку станом у певний момент у минулому, оскільки майновий стан весь час змінюється.
При визначенні правомочності суб'єкта господарювання на майно слід звертати увагу на вимоги законодавства щодо реєстрації титулу на ім'я покупця. У разі відсутності реєстрації, покупець може здійснювати свою речову правомочність відносно майна, проте він позбавлений деяких засобів захисту своїх прав, що надаються законом управненій особі стосовно третіх осіб. Наприклад, якщо суб'єкт господарювання продав обладнання, автомобіль, нерухомість протягом одного дня двом різним покупцям, то перевагу матиме покупець, який першим зареєстрував своє право власності у відповідних реєстрах прав. Інший покупець буде вимушений обмежитися стягненням сплаченого та збитків з продавця. Таким чином, у випадках, коли законом передбачена обов'язкова державна реєстрація титулу на майно, остання є заключною стадією оформлення правового режиму майна суб'єкта господарювання.