Глава 2. Принципи міжнародного екологічного права

2.1. Поняття принципів міжнародного екологічного права.

2 2. Система принципів міжнародного екологічного права.

2.3. Зміст та сутність принципів, що закріплюють пріо­ритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток.

2.4. Зміст та сутність принципів, що проголошують суверенітет держав на використання природних ресурсів.

2.5. Зміст та сутність принципів, що характеризують відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища.

2.6. Зміст та сутність принципів, зорієнтованих на за­побігання забрудненню навколишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

2.7. Зміст та сутність принципів міжнародної співпраці у сфері охорони навколишнього природного середовища.

2.8. Зміст та сутність принципів, що забезпечують право на інформацію.

2.9. Принципи, що встановлюють зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів.

2.1. Поняття принципів права є однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки. І це не випадково, оскільки саме в принципах права найяскравіше відбита його суть у всьому різно­манітті складових, сторін і закономірностей.

3 метою встановлення нового, справедливого глобального парт­нерства шляхом створення нових рівнів співпраці між державами, ключовими секторами суспільства і людьми, на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (1992, Ріо-де-Жанейро) була прийнята «Декларація Ріо» — основоположний політичний документ, що містить генеральні принципи і зобов'язання із взає­модії держав в екологічній і економічній сферах, які сприяють екологічно сталому розвитку¹. Ці принципи утворюють основу для розвитку міжнародно-правової охорони навколишнього природного

Див.: Декларація принципів РЮ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ^гак°п-гас1а.§гоу.иа/с§і-Ьіп/]а\іга/таіп.с§і?пгее=995_455.

20

21

середовища, визначення регіональної та національної екологічної політики. Вони впливають на концептуальні зміни і розвиток пра­ва довкілля та отримали загальне визнання¹.

З точки зору ООН і учасників Конференції, заснована на цих принципах національна внутрішня і зовнішня екологічна політика держави сприятиме забезпеченню національного і міжнародного екологічного правопорядку.

У Декларації Ріо визначаються цілі, для яких ці принципи про­голошуються. Основні з них — налагодження нової і рівноправної співпраці в масштабах всього світу шляхом встановлення нових рівнів співпраці між державами і народами; визначення перспек­тив розвитку міжнародного права довкілля; розвиток національ­ного законодавства у сфері довкілля і встановлення заходів, які можуть бути найбільш корисними для підтримки сприятливого стану довкілля і його відновлення.

Принципи, що містяться в Декларації Ріо, є джерелами ук­раїнського права довкілля, і їх виконання в процесі національної і міжнародної природоохоронної діяльності України може служити критерієм оцінки правильності й обгрунтованості такої діяльності.

Принцип 1

Турбота про людей посідає центральне місце в зусиллях із забезпечення стійкого розвитку. Людина має право на здорове і плідне життя в гармонії з природою.

Принцип 2

Відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй і принци­пів міжнародного права, держави мають суверенне право розроб­ляти свої власні ресурси згідно із своєю політикою у сфері дов­кілля і розвитку і несуть відповідальність за забезпечення того, аби діяльність у рамках їхньої юрисдикції або контролю не за­подіювала збитку довкіллю інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції.

Принцип З

Право на розвиток має бути реалізоване, аби забезпечити справедливе задоволення потреб нинішнього і майбутніх поколінь у сфері розвитку і довкілля.

¹ Див.: Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж.Е. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища: Підручник / За ред. С.М. Кравченко. - Л.: Вид. Центр ЛНУ, 2002. — С. 27-28.

Принцип 4

Для досягнення стійкого розвитку захист довкілля повинен складати невід'ємну частину процесу розвитку і не може розгля­датися у відриві від нього.

Принцип 5

Всі держави і всі народи співробітничають у вирішенні най­важливішого завдання викорінювання бідності — необхідної умо­ви стійкого розвитку — у цілях зменшення розривів у рівнях життя й ефективнішого задоволення потреб більшості населення світу.

Принцип 6

Особливому стану і потребам країн, що розвиваються, у першу чергу найменш розвинених і екологічно найуразливіших країн, надається особливе значення. Міжнародні дії у сфері довкілля і розвитку мають бути також спрямовані на задоволення інтересів і потреб всіх країн.

Принцип 7

Держави співробітничають у дусі глобального партнерства в цілях збереження, захисту і відновлення здорового стану і ціліс­ності екосистеми Землі. Унаслідок своєї різної ролі в погіршенні стану глобального довкілля держави несуть спільну, але різну за обсягом відповідальність. Розвинені країни визнають відпові­дальність, яку вони несуть у контексті міжнародних зусиль із забезпечення стійкого розвитку з врахуванням стресу, який ство­рюють їхні суспільства для глобального довкілля, і технологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють. Принцип 8

Для досягнення стійкого розвитку і вищої якості життя для всіх людей держави повинні обмежити і ліквідовувати нежит­тєздатні моделі виробництва і вжитку і заохочувати відповідну демографічну політику. Принцип 9

Держави повинні співробітничати в цілях зміцнення діяльності з нарощування національного потенціалу для забезпечення стій­кого розвитку завдяки поглибленню наукового розуміння шля­хом обміну науково-технічними знаннями і розширення розробки, адаптації, поширення і передачі технологій, включаючи нові й новаторські технології.

22

23

Принцип 10

Екологічні питання вирішуються найбільш ефективним чином за участі всіх зацікавлених громадян — на відповідному рівні. На національному рівні кожна людина повинна мати відповід­ний доступ до інформації, що стосується довкілля, включаючи інформацію про небезпечні матеріали і діяльність в їхніх грома­дах, і можливість брати участь у процесах ухвалення рішень. Держави розвивають і заохочують інформованість і участь на­селення шляхом широкого надання інформації. Забезпечується ефективна можливість використовувати судові й адміністративні процедури, включаючи відшкодування збитків і засоби судового захисту.

Принцип 11

Держави приймають ефективні законодавчі акти у сфері дов­кілля. Екологічні стандарти, цілі, регламентації і пріоритети по­винні відображати екологічні умови й умови розвитку, в яких вони застосовуються. Стандарти, вживані одними країнами, мо­жуть бути недоречними і зв'язаними з необгрунтованими еко­номічними і соціальними витратами в інших країнах, зокрема в країнах, що розвиваються.

Принцип 12

Для ефективнішого вирішення проблем погіршення стану дов­кілля держави повинні співробітничати у справі створення спри­ятливої і відкритої міжнародної економічної системи, яка привела б до економічного зростання і стійкого розвитку в усіх країнах. Заходи у сфері торгівельної політики, що вживаються в цілях охорони довкілля, не мають бути засобом довільної або невиправ­даної дискримінації або прихованого обмеження міжнародної тор­гівлі. Заходи у сфері охорони довкілля, спрямовані на вирішення трансграничних або глобальних екологічних проблем, повинні, на­скільки це можливо, ґрунтуватися на міжнародному консенсусі.

Принцип 13

Держави повинні розробляти національні закони, що стосу­ються відповідальності й компенсації жертвам забруднення та іншого екологічного збитку. Держави оперативним і рішучішим чином співробітничають також у цілях подальшої розробки між­народного права, що стосується відповідальності й компенсації за негативні наслідки екологічної шкоди, що її завдає діяльність,

яка ведеться під їхньою юрисдикцією або контролем, районам, що знаходяться за межами їхньої юрисдикції.

Принцип 14

Держави повинні ефективно співробітничати з метою стриму­вання або запобігання перенесенню і переведенню в інші держави будь-яких видів діяльності й речовин, які заподіюють серйозного екологічного збитку або вважаються шкідливими для здоров'я людини.

Принцип 15

У цілях захисту довкілля держави, відповідно до своїх можли­востей, широко застосовують принцип перестороги. У тих випад­ках, коли існує загроза серйозного або безповоротного збитку, відсутність повної наукової впевненості не використовується як причина для відстрочення вжиття економічно ефективних заходів із запобігання погіршенню стану довкілля.

Принцип 16

Національні власті повинні сприяти інтерналізації екологічних витрат і використанню економічних засобів, зважаючи на під­хід, згідно з яким забруднювач повинен, у принципі, покривати витрати, пов'язані із забрудненням, належним чином враховуючи суспільні інтереси, і не порушувати міжнародну торгівлю й ін­вестування.

Принцип 17

Оцінка екологічних наслідків як національний інструмент здійснюється відносно передбачуваних видів діяльності, які мо­жуть справити значний негативний вплив на довкілля і які під­лягають затвердженню рішенням компетентного національного органу.

Принцип 18

Держави негайно повідомляють інші держави про будь-які стихійні лиха або інші надзвичайні ситуації, які можуть приз­вести до несподіваних шкідливих наслідків для довкілля в цих державах. Міжнародне співтовариство робить все можливе для надання допомоги державам, що постраждали від цього.

Принцип 19

Держави направляють іншим державам, які можуть виявитися зачепленими, попередні і своєчасні повідомлення і відповідну ін­формацію про діяльність, яка може мати значні негативні транс-

24

25

граничні наслідки, і проводять консультації з цими державами на ранньому етапі й у дусі доброї волі.

Принцип 20

Жінки відіграють життєво важливу роль у раціональному ви­користанні довкілля і розвитку. Тому їхня всебічна участь необ­хідна для досягнення стійкого розвитку.

Принцип 21

Слід мобілізувати творчі сили, ідеали і мужність молоді світу в цілях формування глобального партнерства, з тим аби досягти стійкого розвитку і забезпечити краще майбутнє для всіх.

Принцип 22

Корінне населення і його общини, а також інші місцеві гро­мади покликані відіграти життєво важливу роль у раціональному використанні й поліпшенні довкілля через їхні знання і традиційну практику. Держави повинні визнавати і належним чином підтри­мувати їхню самобутність, культуру й інтереси та забезпечувати їхню ефективну участь у досягненні стійкого розвитку.

Принцип 23

Довкілля і природні ресурси народів, що живуть в умовах пригноблення, панування і окупації, мають бути захищені.

Принцип 24

Війна неминуче справляє руйнівний вплив на процес стійкого розвитку. Тому держави повинні поважати міжнародне право, що забезпечує захист довкілля під час збройних конфліктів, і повинні співробітничати, за необхідності, у справі його подаль­шого розвитку.

Принцип 25

Мир, розвиток і охорона довкілля взаємозалежні й нероздільні.

Принцип 26

Держави вирішують всі свої екологічні спори мирним шля­хом і належними засобами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Принцип 27

Держави і народи співробітничають у дусі доброї волі й парт­нерства у виконанні принципів, втілених у Декларації, і в подаль­шому розвитку міжнародного права у сфері стійкого розвитку.

2.2. За правовим і смисловим значенням декларовані принципи охорони навколишнього середовища можна підрозділити на

групи. По-перше, ми, звичайно, повинні визначити принципи, що затверджують право громадян на сприятливе навколишнє середо­вище, хоча нещодавно пріоритет віддавався суверенітету держав на використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища¹. -■-

Перша група включає принципи, що закріплюють пріоритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток (1, 3, 4, 8, 9, 12 РІО).

Друга група принципів проголошує суверенітет держав на ви­користання природних ресурсів {2, 23).

Третя група принципів характеризує відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища. Кожна людина пок­ликана діяти відповідно до положень Всесвітньої хартії природи; кожна людина, що діє індивідуально, повинна прагнути забезпечи­ти досягнення цілей і виконання положень Хартії (2, 7, 8, 15).

Четверту групу складають принципи (зокрема, принципи 2, 7, 13, 15, 16, 17), зорієнтовані на запобігання забрудненню навко­лишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

П'ята група принципів охорони навколишнього середовища пе­редбачає тісну і ефективну міжнародну співпрацю в даній сфері (5, 6, 7, 26, 27).

Шоста група характеризує принципи, що забезпечують право на інформацію (10, 18).

Сьома група встановлює зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів (24, 25, 26).

У рамках цих принципів розкривається сутність і цілі реалі­зації концепції сталого розвитку, співвідношення національних і загальнолюдських інтересів, роль держави і різних соціальних верств населення. Ці документи носять рекомендаційний харак­тер, але справляють суттєвий вплив на прогресивний розвиток міжнародного права охорони навколишнього середовища і можуть бути включені до загального обсягу правового матеріалу в такій сфері, як так зване «м'яке право» (квазінормативне).

Дотримання суб'єктами міжнародного права норм м'якого права, без якого така норма втрачає будь-який сенс, базується

Див.: Балашенко С.А. Международно-правовьіе принципи охраньї окружаю-Щеи средьі и права человека / С.А. Балашенко // Белорус. жури, междунар. права и междунар. отношений. — 1998. — № 5. — С. 12-21.

26

переважно на принципі доброї віри, який передбачає сумлінне виконання учасниками міжнародних відносин певних приписів за власним бажанням та через порозуміння необхідності такого вико­нання. Фактично, цей принцип, закріплений у Віденській конвенції про міжнародні договори 1969 року, є єдиною гарантією додер­жання державами м'яких норм. Через виконання приписів м'якого права держави виявляють свою волю до подальшої їх кодифікації та виявляють себе як активний передовий гравець на міжнародній арені, засвідчують свій цивілізаційний рівень та бажання спів­працювати з іншими державами в рамках міжнародної системи. Відсутність юридичної сили є недоліком, але норми «м'якого пра­ва» характеризуються гнучкістю і можливістю поширення їхньої дії в ширшій сфері, забезпечуючи їх універсальність, оскільки вони можуть використовуватися державами за їхнім вільним роз­судом або вибором.

2.3. Щодо першої групи принципів, то ще 1972 року принцип 1 Стокгольмської декларації проголосив право кожної людини на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишньому природному середовищі¹. По суті, у цьому документі зафіксоване право людини на сприятливе навколишнє середовище, яке нині є одним із фундаментальних прав людини й одним із принципів міжнародного права навколишнього середовища.

Дані принципи вимагають брати до уваги вплив діяльності сус­пільства на майбутні покоління, даючи їм, так би мовити, «місце за столом», де приймаються рішення. Застосування цих принци­пів вимагає, як мінімум, раціонального використання природних ресурсів і запобігання невідворотній шкоді довкіллю. А також перегляду процедури оцінки впливу на навколишнє середовище та доступу до правосуддя в інтересах майбутніх поколінь.

Цей принцип визнаний у міжнародному праві через закріплення в договорах, конвенціях та судових рішеннях Міжнародного Суду ООН та загальних принципах права, визнаних цивілізованими на­ціями². Зокрема, у справі Нової Зеландії проти Франції (справа про

¹ Див.: Стокгольмська декларація [Електронний ресурс]. — Режим доступу: 5еагсп.іі|;агакоп.иа/і_с1ос2.п5І/1іпк1?ОрепА£епі

² У справах Данії проти Норвегії про делімітацію морських кордонів (1993), Нової Зеландії проти Франції про підземні випробування ядерної зброї (1995). Див.: Силіна Т. До зустрічі в суді / Т. Силіна // Дзеркало тижня. — 2006. — 11-17 лют.

27

підземні випробування ядерної зброї). У Міжнародному Суді ООН Нова Зеландія просила визнати ядерні випробування як такі, що порушують міжнародне право, оскільки вони були проведені без оцінки впливу на навколишнє середовище, як цього вимагають міжнародні стандарти. Міжнародний Суд ООН не міг однозначно кваліфікувати ядерні випробування як порушення норм міжна­родного і, зокрема, гуманітарного права чи права збройних кон­фліктів (голоси суддів розділились: сім на сім). На думку Суду, обов'язковим було врахувати «унікальні якості ядерної зброї, а саме її здатність завдати шкоди наступним поколінням»¹.

У серпні 1993 року Верховний суд Республіки Філіппіни визнав право на позов групи дітей як представників теперішнього і май­бутніх поколінь проти Секретаря Департаменту навколишнього середовища і природних ресурсів з вимогою скасувати видану ліцензію на вирубку лісу та заборонити видавати нові ліцензії. Ця справа відома як справа Хуана Антоніо Опозі (який представляв інтереси дітей) проти Фульгенціо Факторана, Секретаря Департа­менту навколишнього середовища і природних ресурсів. Верхов­ний суд обгрунтував своє рішення на концепції міжгенераційної відповідальності та праві на збалансовану і здорову екологію, закріплених у Конституції Філіппін. У рішенні Суду, зокрема, ска­зано: «Немає потреби говорити, що кожна генерація має відпові­дальність перед наступними зберегти ритм і гармонію природи для повного задоволення збалансованою і здоровою екологією»². Принцип 1 Декларації Ріо проголошує, що людина є централь­ною ланкою в діяльності із забезпечення сталого розвитку. Згідно з ним усі люди мають право жити в доброму здоров'ї та плідно працювати в гармонії з природою. Іншими словами, кожна людина має право на навколишнє середовище, сприятливе для її життя, здоров'я і добробуту. У Декларації Ріо (п. 4) це право тісно пов язане зі сталим розвитком, невід'ємною частиною досягнення якого є охорона навколишнього середовища. Поряд з проголошен­ням права кожної людини на сприятливе навколишнє середови-Щ£ в міжнародних актах універсального характеру процес його

ІЧисІеаг Тезі Сазе (№чг 2еа1алсі V. Ргапсе), 1995,1. Сі. 288. Тпе Рпііірріпе СпіМгеп'5 Сазе Кесо£ПІ2Іп£ Ье^аі 5іапс1іп§ іог Риіиге иепегаііопг, 6 Сєо.іптіЕлуН Ь.Кєу.713 (1994).

28

29

закріплення відбувається і на регіональному рівні, де особливі здобутки мають американський та європейський регіони.

Додатковий протокол до Американської конвенції з прав лю­дини (так званий Сан-Сальвадорський протокол) 1988 року є од­ним із найбільш прогресивних міжнародно-правових документів з точки зору екологічних прав людини¹. Згідно зі ст. 11 цього акта кожна людина має право жити у здоровому довкіллі. Цьому праву кореспондує передбачений цією самою статтею обов'язок держав охороняти, зберігати та покращувати навколишнє середовище.

Європейська система прав людини ґрунтується на Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року². Хоча цей документ не містить екологічних прав, це не означає, що їх ефективний захист неможливий у Європейському суді з прав людини. Практика цього органу дає класичні приклади справ, під час розгляду яких забруднення навколишнього середовища було визнане причиною порушення основних прав людини³.

Право кожної людини нинішнього і майбутніх поколінь на сприятливе навколишнє середовище є одним із принципів міжна­родного європейського і національного права навколишнього сере­довища. Поряд з іншими принципами, зокрема принципом сталого розвитку, він формує основу охорони довкілля на всіх рівнях. З іншого боку, право на сприятливе навколишнє середовище є одним із фундаментальних прав людини, тісно пов'язане з її ін­шими правами та невіддільне від них. Крім того, зазначене право лежить в основі інституту екологічних прав людини і покликане сприяти його реалізації⁴. Інші екологічні права людини (на еко­логічну інформацію, на участь у прийнятті рішень та на судовий захист цих прав) були проголошені в принципі 10 Декларації Ріо. Передумовами цього були Міжнародний пакт про громадянські

' Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Шр://209.85.129.132/

та політичні права 1966 року, який передбачає свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію¹, та Зальцбурзька де­кларація про захист права на інформацію та участь 1980 року. Важливе значення для розвитку права на інформацію мали Рекомендація Ради Європи № (81)19 про доступ до інформа­ції прийнята у Страсбурзі 25 листопада 1981 року, та Дирек­тива 90/313 Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН від 7 червня 1990 року про доступ до інформації з навколишнього середовища².

Директивою 85/337-ЄЕК від 27 червня 1985 року про оцін­ку впливу деяких державних та приватних проектів на навко­лишнє середовище була закріплена участь громадськості в одер­жанні відомостей про довкілля. Це право розвинула Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордон­ному контексті (Еспо, Фінляндія, 1991 р.). Положення про гро­мадськість містяться також у Конвенції ЄЕК ООН про транс­кордонний вплив промислових аварій та в Конвенції з охорони та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер (Гельсінкі, 1992 р.). Європейська хартія з навколишнього сере­довища і здоров'я, прийнята 1989 року, визнала право участі громадськості у вирішенні проблем навколишнього середовища і здоров'я³.

2.4. Принцип невід'ємного суверенітету над природними ресур­сами декларується другим принципом Ріо, однак має тривалішу історію.

Генеральна Асамблея ООН, враховуючи резолюцію 1314 (XIII) від 12 грудня 1958 року, якою Генеральна Асамблея створила Комісію з невід'ємного суверенітету над природними ресурсами і доручила їй проведення повного обстеження становища, що існує відносно невід'ємного суверенітету над природними багатствами і ресурсами як основного елемента права на самовизначення, з

=сасКе:їсКкША£Ш

Див.: Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини [Електронний ресурс]. — Режим доступу: гакоп.гасіа.^оу.иа/с^і-Ьіп/іашз/таіп

³ Див.: Лопес. Остра супротив Іспанії [Електронний ресурс]. — Режим досту­пу: шчпАг.еигосоигі.ощ.иа/АгисІе.а5р?АМх=667

⁴ Див.: Кравченко С, Андрусевич А. Вказ. твір. — С. 137.

Див.: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. [електронний ресурс]. — Режим доступу: г.акоп.гасіа.^оу.иа/с^і-Ьіп/іа'йгз/таіп. с£І?пге£=995_043

Див.: [Електронний ресурсі. - Режим доступу: тин*гог.Ьіо5аГе1у.Ье/СВД)іг. Еиг.ОВ/ОШег/90

Див.: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Ьіір5://5еагсЬ.ІІ£а.пет./1_сіос2. П5{/РгатеРог51гисіигеОос

зо

31

наданням, у разі потреби, рекомендацій у цілях його зміцнення, прийняла Всесвітню хартію природи¹.

Хартія зазначила, що при проведенні повного обстеження ста­новища, що існує відносно невід'ємного суверенітету народів і націй над їхніми природними багатствами і ресурсами, повинні належним чином враховуватися права й обов'язки держав згідно з міжнародним правом і необхідністю стимулювання міжнародної співпраці в економічному розвитку країн, що розвиваються.

Право народів і націй на невід'ємний суверенітет над їхніми природними багатствами і ресурсами повинно здійснюватися на користь їх національного розвитку і добробуту населення від­повідних держав.

Розвідка й експлуатація таких ресурсів і розпорядження ними, так само як і ввезення потрібного для цих цілей іноземного капі­талу, повинні проводитися відповідно до правил і умов, які народи і нації за своїм вільно прийнятим рішенням вважають необхідними або бажаними для дозволу, обмеження або заборони таких видів діяльності.

Міжнародна співпраця в цілях економічного розвитку країн, що розвиваються, будь то у вигляді державних або приватних капіталовкладень, обміну товарами і послугами, технічної допо­моги або обміну науковими даними, повинна сприяти незалежно­му національному розвитку цих країн і грунтуватися на пошані їхнього суверенітету над їхніми природними багатствами і ресур­сами.

2.5. Принцип загальної та диференційованої відповідальності означає, що всі країни мають зобов'язання охороняти навколишнє середовище та забезпечувати сталий розвиток, але вони можуть взяти на себе різний обсяг відповідальності. Дотримуючись го­ловного принципу рівності, більша відповідальність покладається на країни, відповідальніші за створення (винні у створенні) еко­логічних проблем. Це дозволяє ефективно співпрацювати країнам з різним рівнем економічного розвитку і різними можливостями для досягнення спільних цілей та вирішення спільних проблем. Цей принцип знайшов своє підтвердження в різних міжнарод-

но-правових актах, визнаючи різний ступінь відповідальності та можливостей країн, що розвиваються.

Концепція загальної та диференційованої відповідальності є досить суперечливою. Вона не визначає чітко, якою мірою індус­тріалізовані країни повинні-надавати фінансову допомогу, роз­ширювати можливості країн, що розвиваються, передавати їм технології та дозволяти менш суворий режим дотримання міжна­родних договорів'. Робота над виробкою механізмів застосування диференційованої відповідальності триває.

9 лютого 2000 року Європейська Комісія прийняла Білу Кни­гу щодо екологічної відповідальності². Метою цієї Книги було визначити як принцип «забруднювач платить» один із основних екологічних принципів, закріплених у Договорі про заснування Європейського Співтовариства, який може бути найкраще засто­сований, щоб відповідати цілям політики з навколишнього середо­вища Співтовариства. Була також прийнята Директива 2004/35/ ЄС від 21 квітня 2004 року про екологічну відповідальність за запобігання та ліквідацію наслідків завданої навколишньому се­редовищу шкоди³.

2.6. Щодо принципів, спрямованих на запобігання забрудненню довкілля, одним із найбільш розроблених є принцип «забруднювач платить», згідно з яким фізичні та юридичні особи, відповідаль­ні за забруднення, повинні надати кошти на заходи, необхідні для уникнення чи зменшення забруднення. Рекомендацією ОЕСР 1972 року принцип був рекомендований до широкого застосуван­ня⁴.

Суть принципу «забруднювач платить» полягає в тому, що якщо особа забруднює повітря, воду, ґрунти та ін., то вона повинна бути відповідальною за видалення цього забруднення. Принцип «забруднювач платить» був впроваджений у Договір про

¹ Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: есо{огит2.пагосІ.ги/1іет5£,/ іпГогті.Ьіт

Див.: Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж.Е. Вказ. твір. — С. 36.

Див.: СОМ (2000) 66 їіпаї.

Див.: Про екологічну відповідальність за запобігання та ліквідацію наслід­ків завданої навколишньому середовищу шкоди [Електронний ресурс] : директива Європейського парламенту та ради 2004/35/ЄС від 21 квітня 2004 року — Режим вступу: пПр://209.85.135.І32/₅еагсЬ?_Ч=сасЬе:

Див.: Рекомендація ОЕСР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: ип.ог£.ц_а/Ше5/пат.іопаІ_есоІо£у.рс1[

32

заснування Європейського Співтовариства 1987 року. Умови та форми застосування принципу «забруднювач платить» визначені Рекомендацією Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань¹.

Зміст принципу з часом суттєво розширився: тепер забруд­нювачі зобов'язані оплачувати адміністративні заходи, що вжи­ваються органами влади у відповідь на забруднення. Значення терміна «забруднювач» теж розвивалося. На початку 1970-х років це поняття включало лише промисловий сектор, проте 1975 року було закріплено ширше визначення цього поняття. «Забруднювач» — особа, яка прямо чи непрямо завдає шкоди навколишньому середовищу або створює умови, що ведуть до такої шкоди.

Згідно з принципом «забруднювач платить» стандарти та штра­фи, чи можливе поєднання обох, є головними інструментами дій державних органів влади з метою уникнення забруднення. Стан­дарти включають:

— Стандарти якості навколишнього середовища, що мають обов'язкову юридичну силу і встановлюють допустимі рівні забруд­нення, які не можна перевищувати.

— Стандарти товарів (продукції), що встановлюють рівні за­бруднювачів, які не можна перевищувати, у складі товарів чи викидах або визначають якості чи характеристики дизайну то­варів, шляхи їх використання. Коли доцільно, стандарти продук­тів включають особливості тестування, пакування, маркування

продукції.

— Стандарти для певного устаткування, яке іноді називають «стандартами процесу»: (а) «стандарти викидів»; (б) «стандарти дизайну устаткування»; (в) «операційні стандарти».

Мета штрафів — заохотити забруднювача вживати необхідних заходів для зменшення забруднення. Штрафи застосовуються за­лежно від розміру забруднення на основі відповідних адміністра­тивних процедур.

Співтовариство намагається стандартизувати методи підрахун­ку для встановлення штрафів, які використовуються в державах-членах.

¹ Див.: Рекомендація Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань ОЛЬ 194, 25.07.1975.

33

Кожна держава-член повинна застосовувати принцип «забрудню­вач платить» до всіх форм забруднення в межах своєї країни.

Принцип перестороги і запобігання, що декларується 15 при­нципом Ріо, заснований на визнанні того, що наукова достовір­ність інформації підтверджується надто пізно для вживання ефективних правових і політичних заходів для запобігання спри­чиненню шкоди природному середовищу. Охорона природного середовища є найбільш ефективною, якщо здійснюється шляхом запобігання спричиненню шкоди. Легко запобігти забрудненню шляхом скорочення і своєчасної утилізації відходів, здійснення екологічного аудиту, менеджменту і оцінки впливу на природ­не довкілля. Більшість екологічних проблем вимагають комп­лексного аналізу технічних, економічних, екологічних чинників. Цей принцип акцентує увагу на вірогідності настання шкідливих наслідків для здоров'я людей і природного середовища. При­нцип перестороги і запобігання є одним із найбільш значимих для запобігання спричиненню екологічної шкоди ще до того, як вона виникне, і тому сприяє мінімізації збитку і зменшенню витрат, необхідних для відновлення якості природного довкілля. Принцип перестороги використовується тоді, коли потенційно небезпечний вплив явища, продукту чи процесу був встановле­ний науковою й об'єктивною оцінкою і ця оцінка не дозволяє визначити ризик із достатньою точністю, а також за наявності трьох основних передумов: визначення потенційно негативного впливу, оцінки доступних наукових даних і ступеня наукової невизначеності¹.

Застосування принципу повинне базуватися на якнайповнішій можливій науковій оцінці. Будь-якому рішенню, згідно з принци­пом перестороги, повинна передувати оцінка ризику й оцінка по­тенційних результатів бездіяльності.

2.7. Потреба в міжнародному співробітництві у сфері екології обумовлена глобальністю проблеми взаємовідносин суспільства і природи. Ідея такого співробітництва була усвідомлена і проголо­шена ще до першої конференції в Берні з охорони навколишнього природного середовища (1913 р.). Згодом вона одержала закріп­лення й розвиток у міжнародних правових документах.

Див.: СОМ 2000/0001 Еіпаї.

34

Поступово сформувався, а за сучасних умов одержав досить широкого розвитку один із головних напрямів міжнародного спів­робітництва у сфері екології — міжнародно-правова охорона нав­колишнього середовища. Важливими передумовами міжнародного правового регулювання охорони оточуючого людину природного середовища є обмеженість простору й ресурсів біосфери, заці­кавленість країн і народів у справедливому розподілі природних ресурсів, у забезпеченні прав громадян на сприятливе для жит­тєдіяльності довкілля.

Серед об'єктів міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища, під якими розуміють природні об'єкти, з приводу яких у держав і міжнародних організацій формуються й розвиваються екологічні відносини, вирізняють дві категорії.

До першої категорії належать Світовий океан, космос, Антар­ктида, мігруючі види тварин та деякі інші. Особливість даних об'єктів полягає в тому, що їхній правовий режим визначається нормами міжнародного екологічного права.

Друга категорія — міжнародно-правові об'єкти природи, вклю­чені до числа світового природного біорізноманіття і середовища існування (міжнародні водні об'єкти, занесені до Міжнародної Червоної книги, що перебувають під загрозою зникнення, рідкісні види фауни, флори та деякі інші).

Однією з правових форм міжнародного співробітництва Ук­раїни у сфері екології є міжнародні договори. Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Більше того, якщо міжнародним договором України, укладеним у формі за­кону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені зако­нодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

На сучасному етапі міжнародне співробітництво в галузі охо­рони довкілля здійснюється на трьох рівнях — світовому (або глобальному), європейському і регіональному.

На регіональному рівні міжнародне співробітництво розви­вається з урахуванням особливостей географічних і природних регіонів, у межах яких створені й функціонують єдині екологічні системи. Формами такого співробітництва є міжнародні еколо-

35

гічні програми за участі України — «Чорне море», «Карпати», «Натура-2000» та ін.

Самостійною формою міжнародної співпраці у сфері екології є міжнародні договори екологічного змісту. Серед них вирізня­ються договори комплексного й поресурсного змісту. До перших належать ті, що мають глобальний характер, інші спрямовані на охорону окремих об'єктів природи.

Специфічною і досить поширеною формою міжнародного співробітництва виступають численні міжнародні конференції з проблем охорони навколишнього природного середовища, що позитивно впливають на міжнародну політичну атмосферу та напрями подальшого розвитку такої співпраці. Україна як член Ради Європи — однієї з впливових організацій, у діяльності яких питання охорони довкілля посідають доволі важливе місце, — під­писала й ратифікувала 29 міжнародних конвенцій, що стосуються екології, стала учасником 44 двосторонніх міжнародних угод і договорів у зазначеній сфері'.

Важливе значення в галузі охорони навколишнього природного середовища мають спеціалізовані автономні установи Організації Об'єднаних Націй (ООН) та неурядові світові громадські органі­зації, їхньою характерною особливістю є універсальність, тобто участь у них більшості країн світу, які становлять собою різні економічні й соціально-політичні системи.

2.8. З принципами, що забезпечують права людини на безпечне довкілля, тісно пов'язані принципи, що стосуються інформації.

Оргуська конвенція про доступ до інформації, участь гро­мадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з пи­тань навколишнього середовища є найбільш повною розробкою принципу 10 Декларації Ріо. Екологічні громадські організації відіграли безпрецедентну роль при підготовці проекту цього до­кумента та його прийнятті. Коаліція екологічних громадських ор­ганізацій брала участь у всіх створених цільових і робочих групах, призначених для вдосконалення Оргуської конвенції, ініціювала створення цільової групи з доступу до правосуддя та візьме участь У нарадах сторін. Оргуська конвенція є не тільки міжнародною

Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: гакоп.гас!а.£от.иа/сді-Ьт/

36

37

угодою в галузі охорони довкілля. Це новий важливий інструмент розвитку демократії та прав людини. Преамбула даного документа пов'язує охорону навколишнього середовища з правами людини, підносить екологічні права до рівня інших її прав. Це новий вид міжнародної угоди, яка встановлює не тільки взаємовідносини та обов'язки сторін як суб'єктів міжнародного права, а й внутрішні відносини держав з їхніми народами, громадськістю, покладає на органи управління обов'язки приймати рішення в умовах про­зорості, підзвітності, відкритого доступу до інформації, участі в цьому громадськості та врахування її думки.

2.9. Зобов'язання охорони навколишнього середовища у випад­ках збройних конфліктів.

Відповідно до 24 принципу Ріо, війна підриває стійкий роз­виток, а 25 принцип Ріо свідчить, що мир, розвиток і природне довкілля взаємозв'язані й нероздільні.

У XXI столітті, коли всілякі ризики існування людства внаслі­док антропогенної діяльності й порушення демографічної рівно­ваги досягли своєї критичної відмітки, боротьба за виживання різко загострилася, як і глобальне суперництво за переділ тери­торій і ресурси планети, що вичерпуються. Серйозність проблеми дозволила говорити нам про існування глобальних викликів людству, тобто чинників, що ставлять під загрозу існування люд­ської цивілізації й усунення яких можливо шляхом об'єднання зусиль всієї світової спільноти. Це, перш за все, загроза висна­ження природних ресурсів і перенаселення нашої планети.

Вплив на природне середовище (а значить, як наслідок, і на здоров'я населення) іншої держави може бути використаний в руйнівних, воєнних цілях. Йдеться фактично про так звані «еко­логічні війни», які в сучасних умовах становлять особливу не­безпеку. Тобто про вживання щодо природи таких засобів, які стимулюють або видозмінюють природні явища, перш за все, екосистеми. Причому людина не є безпосереднім об'єктом їхнь­ої дії. Проте вона стає такою в результаті різкої зміни якості природного довкілля, унаслідок чого настає загибель людей або погіршується стан їхнього здоров'я і скорочується життєздатність населення на даній території. Особливу небезпеку становлять довготривалі й віддалені згубні екологічні наслідки таких війн, які можуть бути різними: від незначних порушень природного середо-

вища і змін у стані здоров'я населення до глобальної катастрофи (включаючи майбутні покоління).

Під «екологічною війною» слід розуміти таку цілеспрямовану техногенну дію «воєнними» засобами на певні ділянки біосфе­ри і космічний простір, яка-.-неминуче призводить до природних катаклізмів, погодних і кліматичних змін, озонових дір, а також руйнування екосистем, порушення фізичного і психічного здоров'я населення¹.

До екологічних чинників, число яких є необмеженим, належать будь-які елементи довкілля, здатні надати руйнівну дію на місце існування, живі організми і саму людину. Екологічною зброєю вважаються: зброя зміни різних фізичних процесів, що відбува­ються в літосфері, гідросфері, атмосфері Землі і т.д.; негативні зміни погоди і клімату; руйнування озонового шару; біологічна (включаючи трансгенну) зброя та ін. Особливість екологічної зброї полягає в тому, що саме вона більше, ніж інший метод ведення війни, здатна вийти з-під контролю.

На наш погляд, оскільки засоби ведення екологічної війни лише умовно можна вважати зброєю у звичайному розумінні цього слова, на сучасному етапі екологічною зброєю можуть бути найрізноманітніші методи дії на природне середовище і на­селення для навмисного заподіяння збитку іншій державі в ре­зультаті підривання її екологічної безпеки.

Поряд із руйнуванням природного довкілля шляхом навмисно­го «управління» природними процесами існує безліч способів дії (на рослинність, дно морів, океанів, глибинні шари земної кори, гідросферу, атмосферу і живі організми), пов'язані з відповідним вживанням хімічної і біологічної зброї. Стан довкілля і сучасна геополітична ситуація вимушують приділяти більше уваги про­блемі вивчення екологічних наслідків збройних конфліктів.

Причому якщо раніше шкода, що завдавалася природі, була як би побічним наслідком війн, то в ході війни, яку США вели в Індокитаї, руйнування довкілля вперше в історії людства стало істотним компонентом злочинної військової стратегії. Армія США застосовувала різні засоби, які знищували рослинний покрив на

Див.: Горшков В.Г. Еще раз об зкологических проблемах человечества / В.Г. Горшков // Бюлогия. — 2002, — № 7. — С. 6.

38

39

величезних територіях, з метою позбавити противника природ­них укриттів, свободи пересування, а також джерел їжі й інших предметів постачання. Серед цих засобів були хімічні отруйні речовини, що гублять рослинність, широке використання важких бульдозерів (так званих римських плугів).

У зв"язку з існуванням загрози була усвідомлена необхідність розробки і прийняття Конвенції про заборону військової або ін­шої ворожої дії на природу (яка була відкрита для підписання 18.05.1977 р., набрала чинності 05.10.1978 р.)¹

Учасники Конвенції взяли на себе зобов'язання не використо­вувати у військових або будь-яких інших ворожих цілях засобів для зміни шляхом навмисного управління природними процесами динаміки, складу або структури Землі, включаючи атмосферу, літосферу, гідросферу, біосферу або космічний простір.

Природне середовище не визнається законним об'єктом війсь­кової агресії. У період військових конфліктів необхідно вживати заходів для запобігання довготривалому необоротному екологіч­ному збитку. Наприклад, забороняється застосовувати відносно лісів і іншої рослинності запальну зброю, піддавати нападу ус­тановки і споруди, які можна віднести до джерел підвищеної екологічної небезпеки (греблі, підпірні стінки), якщо є загроза вивільнення небезпечних сил.