Філософський Енциклопедичний Словник

1) що один із них завжди заперечує другий або його реду­кує;

2) що кожний із них не може бути са­модостатнім.

Нарівні метафізики й онто­логії осмислення ситуації взаємного за­перечення та несумірності монізму і плю­ралізму притаманне філософії Парменіда. Виходячи із тези про тотожність буття і мислення, він стверджував, що мислення шукає в речах універсальності й тотожності, яким і є буття ("Одне", "Єдине"); чуттєвий досвід, що є мінли­вим, суперечливим і різноманітним, ста­новить цілковиту видимість і, отже, не­буття. У новітні часи прикладом жорст­кого (редуктивного) монізму є ортодоксальний марксизм, який усі процеси в природі, пізнанні й суспільних стосунках зводив до матеріального чинника. Найхарак­тернішою формою співвідношення монізму і плюралізму в історії філософії є не стільки їх однозначне ("чисте") взаємовиключення (у межах однієї філософсь­кої концепції), як одночасне співіснуван­ня монізму в одному аспекті та плюралізму — у другому. Так, у філософії Спінози монізм співіснує із плюралізмом атрибутів; Ляйбніц, навпаки, був субстанційним плюралістом (визнавав множинність монад-субстанцій) та атрибутивним моніс­том (усі монади — це душі, тобто мають одну природу, яка є духовною). Виявом самодостатності монізму є низка філософсь­ких концепцій під об'єднавчою назвою "нейтрального монізму". До них, зокрема, на­лежить концепція "чистого досвіду" Джеймса та опертий на неї (частково) нейтральний монізм Рассела. Останній у своїй праці "Аналіз свідомості" виходив із тези про нейтральну "речовину" , яка конституюється у фізичні або у психічні об'єкти, залежно від застосу­вання до неї, відповідно, законів фізики чи психології. Ідея нейтрального монізму (але не сам термін) присутня у концепції італійського філософа Ардиго (1828 - 1920); її також обґрунтовували — німецький філософ Риль, представники "нового реалізму" (дивись Ре­алізм новий). (Н. Поліщук)

МОНОТЕЇЗМ (від грецькького μονος  — єди­ний, θεος  — Бог) — форма вірувань і куль­ту, що полягають у поклонінні єдиному Богу. Єдинобожжя складається зазвичай у сформованих етносів, за досить розви­нутих економічних умов та активних господарських зв'язків, а також централізованої державності. Важливими чинниками становлення монотеїзму були ім­перська політика держав-переможниць щодо вірувань інших племен і народів, а також місіонерська діяльність жрецтва. За таких умов у стародавніх державах і склалася, приміром, віра в єдиного вавилонського Мардука, юдейського Яхве або християнську Трійцю. Тенденція до монотеїзму мала місце і в давньоукраїнській релігії, але була перервана запровадженням християнст­ва. Монотеїстичні релігії утримують чи­мало й політеїстичних ознак, зокрема віру в ангелів, лихих демонів, пророків тощо. І все ж Бог у монотеїстичних релі­гіях — гносеологічно й етично вища форма надприродного. Він — вседосконала особа, в якій людина в ірраціонально-відчуже­ному світі шукає сенсу свого життя. З монотеїстичними релігіями пов'язані фор­мування і розвиток богословської думки, релігійної філософії та етики. (Б. Лобовик)

МОНТЕНЬ Мішель-Ейкем де (1533, за­мок Монтень, в Перигорі — 1592) — французький філософ, письменник. Навчався у Бордо і Тулузі. Служив членом місцевого парламенту та мером Бордо упродовж ба­гатьох років. У міжконфесійних та міжцерковних стосунках виступав за улагодження суперечностей між католи­ками і протестантами. Найхарактер­нішою рисою філософських роздумів Монтеня є скептицизм. Ідеї скептицизму не були викладені Монтенєм у систематизованій формі, а знайшли відбиття у численних но­татках, записах у щоденнику. Зібрані воєдино, вони утворили видатний зразок філософсько-гуманістичної літератури, що пізніше здобув синтезовану назву "Досліди". Твори Монтеня засвідчують при­хильність автора до самоспостереження, споглядання мінливості психологічної натури людини; людині не личить за­зіхати на роль керманича природи, поза - як, часом, навіть особистий внутрішній світ скидається на некеровану самостійну істоту. Універсалістське знання на зразок схоластичного чи аристотелізму, викладання якого панувало в університетах, на думку Монтеня, позбавлене особистісного сен­су, хоч і залишається для людини норма­тивним. Призначення людського буття — у самовдосконаленні, усвідомленні влас­ної ролі як частки природи. Монтеня цікавить не абстрактне знання про суще, а осяг­нення власного природного начала, його недоліків та переваг, безнастанної мін­ливості та зумовленості повсякденним досвідом. Наскрізне для філософського світобачення Монтеня питання —девіз "Що я знаю?", застосоване до релігії, мало на­слідком відповідь про неспроможність людини пізнати Бога і разом з тим — про її відкритість до сприйняття Божої ми­лості й благодаті. Отож, через скепти­цизм уможливлювався шлях до віри.

Основні твори : "Подорожні записи" (1580 -1581); "Нотатки" у 3 томах (1588).

МОНТЕСК'Є Шарль Луї де (1689, замок Ла Бред, поблизу Бордо — 1755) — французький філософ, есеїст. Був знатного походжен­ня (барон Лабреде); упродовж 20 років — голова парламенту Бордо; багато подоро­жував (Італія, Нідерланди, Англія). Од­ним із філософських підсумків його по­дорожніх спостережень була ідея про не­обхідність визнання різноманітності зви­чаїв, релігій, законів соціально-струк­турного впорядкування, географічних чинників, які зумовлюють своєрідність будь-якого народу й країни; отож : Франція не може претендувати на звер­хність щодо інших країн. Гармонійне суспільство, вважав Монтеск'є, — це те, яке враховує усю сукупність чинників, що сто­суються і власного, й усіх інших народів. Аналізуючи походження суспільства, спирався на теорію природного права; доводив, що і в первісних суспільствах існувала нерівність, а також певні регулятиви щодо норм справедливості. В оцінці різних типів суспільного прав­ління віддавав перевагу конституційній монархії, яка, на думку Монтеск'є, спроможна запобігти тиранії двох типів — одноосіб­ного деспота та маси народу; з огляду на це, високо шанував англійську конституцію як "дзеркало свободи". Вірив в існування Бо­га та вплив Божої благодаті на обдаруван­ня людини здатністю до вільного вибору. Основні твори: "Персидські листи" (1721); "Дух законів" (1748).

МОР Томас (1478, Лондон — 1535) — англійський державний діяч, есеїст. Освіту от­римав в одній з лондонських шкіл та університеті Оксфорда. Член парламенту (1504), лорд-канцлер (1529). Один із близьких друзів Еразма Роттердамського. Поді­ляв його оцінку ранньохристиянської етики. Першою літературною спробою була "Історія Короля Ричарда III" (1512 -1518), — майстерна історіографічна пра­ця, написана латинською та англійською мовами. "Утопія" — найвідоміший твір Мора. Назва його походить від гри значень двох грецьких слів: "неіснуюче міс­це" та "гарне місце". В "Уто­пії" змальовується ідеальне місто — держава, в якому суспільні та політичні інсти­туції керуються у своїй діяльності нор­мами розуму. Найвищою метою і благом життя у цьому ідеальному, з точки зору Мора, суспільстві є задоволення, втіха. Щоб досягнути її найвищої міри, не­обхідно встановити устрій комунного ти­пу (на кшталт зображеного Платоном), але зі збереженням сім'ї. Мор також заторкував питання державного контролю за освітою, релігійної терпимості, соціаль­ної рівності чоловіків і жінок. Моральні орієнтації індивіда мають бути спрямо­вані на дотримання природних задово­лень, схвальне ставлення до простоти (навіть спрощеності) у стосунках та за­судження прагнення до багатства й ста­нових переваг. До задоволень вищого ґа­тунку, що їх має домогтися індивід, Мор також відносив шукання довічного бла­га, яке залежить од Божого провидіння. Основні твори: "Утопія" (1516).

МОРАЛЬ (латинською moralis  — моральний) — духовно-культурний механізм регуляції поведінки особистос­ті та соціальних груп за допомогою уяв­лень про належне, в яких узагальнені норми, цінності, зразки поведінки, принципи ставлення до інших індивідів та соціальних груп. Специфіка мораль­ної свідомості формується за умов розк­ладу родоплемінного суспільства, виник­нення складної системи опосередкова­них зв'язків (політичних, економічних, соціальних та ін.), що прийшла на зміну безпосередньому характеру всіх сто­сунків людей у традиційній общині. Поява відносної свободи вибору, потреба в ситуаційній гнучкості поведінки й сто­сунків, відповідно до динамічних умов життя, робили чим далі проблематич­нішими збереження, культурну транс­ляцію і примноження досвіду безпосе­редньо моральнісного ставлення людини до людини, спільноти, природи, світу. В контексті критичного осмислення реаль­них звичаїв людей (що свідчило про руй­націю традиційних форм моральності) складається узагальнена система уяв­лень про чесноти, норми поведінки, осно­воположні закони колективного співіс­нування ("не убий", "не укради" та інші). Ідеальна система належного водночас по­стає як моральнісне добро, найвища самоцінність, що протистоїть моральнісному злу в реальній людській життєдіяль­ності. В цьому ракурсі Мораль співвідносить­ся з духовно-ідеальними основами права, релігії, мистецтва, філософії. Часткове коригування внутрішнього світу люди­ни, її вчинків, масової поведінкової практики відбувається в разі особистісного прийняття вимог і настанов моралі та відповідних вольових зусиль щодо їх здійснення. Намагання досягти добро­чесності й праведності засобами зов­нішнього тиску, без достатньої внут­рішньої мотивації, вступають у про­тиріччя з ціннісним аспектом морально­го самоствердження людини, породжу­ють "легальні", а не "моральні" вчинки (Кант). Регулятивні можливості моралі зро­стають у міру розширення її суб'єктного горизонту. Формування вселюдського, універсального масштабу морального світосприйняття, вихід за межі групових, етнічних, національних інтересів до обріїв людства як єдиного цілого відкри­ває можливості для найбільш адекватного втілення суті моральності в процесі суб'єктивного творення цінностей моралі. Значне духовне випередження реальних можливостей життя й універсальне ба­чення належного ставлення до іншої лю­дини, суспільства, природи концент­рується в моралі як ідеал. Конкретно-чут­тєве втілення тих чи тих сторін сукупно­го морального ідеалу подибуємо в міфо­логії, релігійних та художніх образах. Раціонально-логічне осмислення, узага­льнення і обґрунтування понять, категорій моральної свідомості відбувається в етиці (дивись Нормативна етика). У цих процесах закріплюється й нагромад­жується зміст моральнісного добра, тоді як у реальній життєдіяльності мораль не­рідко обмежується відносними, конкрет­но-історичними обмеженими вимогами щодо втілення можливого блага. Перева­жання відносного над абсолютним ха­рактерне для ідеологізованих моральних систем, хоча за певних умов подання аб­солютного тут може бути досить вагомим (наприклад, ідеологія Просвітництва). Водно­час не є гарантовано моральнісним на­віть конкретно-історичний зміст узага­льнених понять моральної свідомості (гідність, честь, обов'язок, справедли­вість), хоча в цілому такі форми оцінки і самооцінки мають непроминальне зага­льно-культурне значення. Найбільша міра абсолютної значущості притаманна абстрактно сформульованим моральним законам і етичним принципам. Прагма­тичне спустошення морально-етичних ідеалів внаслідок надання переваги відносному призводить як до духовної деградації, так і до соціальної дестабі­лізації. Відмова від відносних допоміжних, компромісних рішень в світі ре­альних людських відносин веде до без­надійної мрійливості або змертвілого етичного ригоризму. Наявність відносно гуманних правил є кращою для соціуму як системи, ніж відсутність будь-яких. В кінці XX століття істотне збагачення моралі відбу­валося шляхом осмислення й обґрунту­вання моральних принципів теорією справедливості, комунікативною ети­кою, що запроваджують в галузь мораль­ної рефлексії дискурсивно-консенсуальні засади.

(Т. Аболіна, І. Надольний)

МОРАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ — мо­ральне усвідомлення людиною самої себе, як особистості і свого місця в суспільстві. Людина — єдина істота, яка чітко ус­відомлює власне існування. Маючи таку здатність, як самосвідомість, вона відна­ходить своє "Я", котре стає центром її життєвого світу в цілому; зрештою, вона досягає розуміння, що це "Я" є іншим, ніж уся навколишня природа. Осібність переживання своєї "іншості" вимагає соціокультурного об'єднання з іншими лю­дьми, отже, веде до спілкування, або ширше — комунікації. Самосвідомі людські індивіди не можуть жити поза спілкою з іншими людьми — ні практич­но, ані духовно. Універсальним засобом розвитку самосвідомості і спілкування виступає мораль. Мораль майже завжди пов'язана з елементами самообмеження в ім'я інтересів інших людей. Починаю­чи від доби Античності, мораль усвідом­лювалася як спосіб панування людини над собою, як покажчик того, наскільки людина є відповідальною за себе, за свої вчинки. Вихід людини на рівень відповідальності завжди пов'язаний з розвитком моральної самосвідомості. Моральна самосвідомість має емоційно-чут­тєвий і раціональний рівні. Емоційно-чуттєве начало пов'язане з природністю індивіда, його вітальною силою, здатніс­тю утверджувати себе як одиничну істо­ту; воно завжди суб'єктивне, пристрас­не, вибіркове. Раціональний рівень втілює здатність людини до вірних, об'єктивних, виважених суджень про світ, включає переконання, котрі вира­жаються в поняттях гідності і честі, обо­в'язку і совісті. Під впливом раціональ­ного начала моральної самосвідомості відбувається розвиток моральних почуттів честі, гідності, обо­в'язку, совісті і так далі. Отже, моральна самосвідомість — спе­цифічна форма моральної свідомості, котра не просто обернена на людину як її носія, а виступає саморегулятивним чин­ником, самооцінювальним інструментом людського існування. (О. Левицька)

МОРАЛЬНА СВІДОМІСТЬ — духовна сторона моралі; людська свідомість в її спрямованості на осмислення і розв'я­зання моральних проблем. У взаємодії з моральною діяльністю і моральними сто­сунками утворює мораль як системну цілісність. Разом з тим у межах моралі моральна свідомість становить підсистему зі своєю внутрішньою структурою, котра забезпе­чує поєднання двох притаманних їй функціональних властивостей — імператив­ності (здатності чинити відповідно до приписів) і оцінювальності (здатності співвідносити те чи інше явище з певни­ми моральними цінностями). Відповідно у змісті моральної свідомості розрізнюють, з одного боку, норми і принципи, з іншого — моральні мотиви, ціннісні орієнтації, етичні цін­ності. Моральні приписи і моральні оцінки різного рівня не тільки не запере­чують, а доповнюють одне одного. Най­повніше поєднання усіх цих сторін здійснюється в категоріях моральної свідомості, що по­стають основними елементами її смисло­вої вибудови. До них належать: добро і зло, обов'язок, відповідальність, спра­ведливість, сенс життя, щастя. Роз­різнюють чуттєвий і раціональний рівні функціювання моральної свідомості. У першому випадку йдеться про моральні почуття, у другому — про моральні судження, етичні кон­цепції і теорії. Смисловим стрижнем моральної свідомості є ідея добра, що тяжіє до конкрети­зації в моральному ідеалі — образі мора­льної досконалості. Суб'єктом моральної свідомості може бути як окремий індивід, так і група, спільнота, суспільство в цілому.

(В. Нестеренко)

МОРАЛЬНИЙ ВИБІР — акт волевизначення суб'єкта на основі надання перева­ги певній системі морально-значущих цінностей; самостійно прийняте мораль­не рішення, яке знаходить реалізацію в цілісній лінії поведінки або в окремих вчинках. Моральний вібір може стосуватися як мора­льного змісту конкретних засобів досяг­нення певної загальної мети, так і самої цієї мети; як інструментальних цінно­стей, так і самоцінностей, що визнача­ють граничні перспективи людської діяльності. Будь-який практичний вибір може отримувати моральне значення тією мірою, якою він зачіпає інтереси інших людей або загальні принципи життєставлення даної особистості. Зреш­тою, оскільки вибір конкретних шляхів дії і способів життєдіяльності неминуче постає у певному аспекті самоформування людини як морального суб'єкта, проб­лематика морального вибору є невід'ємною від прак­тичного ставлення до світу загалом. Не­обхідними передумовами морального вибору є:

а) на­явність альтернативних варіантів вибо­ру; при цьому важливою є не лише їх множинність, а й реальна присутність у людському досвіді. Якщо творча інтенція орієнтує на долання меж наявної си­туації і прорив до нових обріїв буття, то моральний вибір, навпаки, вимагає адекватного входження в ситуацію і визначення у ній своєї позиції; йому притаманний пафос причетності;

б) свобода суб'єкта, що оби­рає, стосовно конкретних предметів ви­бору, а також підстав, які цей вибір без­посередньо обумовлюють. В даному розумінні сама можливість морального вибору на будь-якому рівні засвідчує основоположну свободу волі людини, а отже, її здатність і покликаність до вибору самої себе, що і є граничною екзистенційною формою морального вибору. Проаналізований К'єркегором, а згодом Сартром та іншими філософами-екзистенціалістами "вибір себе" поєднує утвердження особистісної уніка­льності з визнанням цілісної відповіда­льності "Я" за всю повноту присутності у світі, всю сукупність стосунків і дій, які можуть бути інтерпретовані як конк­ретні вияви морального вибору. У сучасній комунікативній філософії та етиці гостро стоїть проблема поєднання морального вибору з дискурсом стосовно його принципових засад. Іще Аристотель, вказуючи на те, що в прак­тичній галузі все може бути "і так і іна­кше", виводив звідси потребу в особливій чесноті практичної розсудливості, яка й визначає правильні рішення людини. У філософсько-етичній думці XIX - XX століть волюнтаристська складова вибору трива­лий час домінувала над раціонально-ко­мунікативним осмисленням останнього (дивись Децизіонізм). Проте сама множин­ність несумісних ціннісних засад, взір­ців поведінки, способів аргументації, од­ночасно представлених у досвіді і свідо­мості сучасної людини, динамічна зміна нетрадиційних ситуацій, у яких нале­жить приймати відповідальні рішення, — все це апелює не лише до вольової здат­ності морального вибору, але й, передусім, до його ра­ціонально-дискурсивної культури, закоріненої у практиці спілкування, у сум­лінні й розсудливості представників кон­кретних людських спільнот. (В. Малахов)

МОРАЛЬНІСТЬ — буттєвий корелят мо­ралі, що визначає спосіб, рівень і межі впливу її норм на реальне людське жит­тя. Розрізняють два конкретніших зна­чення терміна "моральність":

1) Якісна характери­стика певної системи соціальних або міжособистісних стосунків під кутом реалізації в них настанов і цінностей мо­ралі. В цьому сенсі розрізнення моралі й моральності встановив і обґрунтував Гегель. У "Філософії права" (1821), вибудовуючи тріаду етапів розвитку об'єктивного духу, Гегель першим (як тезу) наводить право, що постає чистою об'єктивністю, наявним буттям свободи "у зовнішньо­му". Мораль (антитеза) — суб'єктивна свідомість індивіда, яка базується на сво­боді волі й охоплює його переконання, мотиви поведінки, мету і наміри. Дійсна свобода досягається через синтез права й моралі — в моральності. У філософії зміст поняття моральність визначається подвійним чином. По-перше, це звичай як стійка форма по­ведінки, що є історичним попередником моралі; по-друге, опосередковані морал­лю конкретні обов'язки перед державою, соціальним станом, сім'єю. Представни­ки сучасної етики, звертаючись до ге­гелівського поняття моральності, або "субстанційної моральності", зазвичай акцентують увагу на моменті зв'язку з історич­но-конкретними формами людського співжиття, що обумовлюють специфіч­ний, особливий характер моральних зо­бов'язань і орієнтацій індивідів. Антите­зою моральності в такому разі постає так звана макроетика, або універсалістська мораль (Апель, Габермас та інші).

2) Сфера внут­рішнього, душевно-духовного самовиз­начення і ціннісної орієнтації людської особистості за межами належного — безальтернативно визначеного нормами і приписами моралі. Коли предметом ува­ги виявляються пошуки і рішення окре­мих людей, спрямованість їх пережи­вань, що не передбачає однозначних оцінок, то йдеться не про мораль, а саме про моральність. Розвиток моральної культури пе­редбачає відкритий обопільний процес взаємозбагачення моралі й моральності в обох за­значених конкретних виявах останньої. Розрив між мораллю й моральністю засвідчує кри­зовий стан суспільства; разом з тим, пе­ретворення живої, дієвої моральності на простий зліпок з наявної системи моральних норм позбавило б людину здатності за­своювати історичний і соціальний дос­від, творити нові форми морального спіл­кування. (В. Малахов)

МОРГАН Льюїс Генрі (1818, Нью-Йорк —1881) — американський вчений, етнолог, історик первісного суспільства. В 1840 році Морган вступив до коледжу, де протягом чотирь­ох років вивчав право. У цьому ж, 1840 році, Морган заснував літературне товариство "Великий орден ірокезів", що ставило за мету вив­чення історії і культури індіанців, а та­кож надання їм матеріальної і гуманітар­ної допомоги. Результати досліджень Моргана у цій галузі були покладені в основу його першої фундаментальної праці "Ліга ірокезів" (1851). Вивчаючи побут американських індіанців, Морган зібрав великий фактичний матеріал з історії первісного суспільства, який узагальнив у своїй основній праці "Стародавнє суспільство, або досліджен­ня ліній людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації" (1877), в якій обґрунтовує історичні щаблі й фор­ми розвитку сім'ї. Написання Енгельсом однієї із своїх чільних праць "Походжен­ня сім'ї, приватної власності і держави" багато в чому завдячує науковим здобут­кам Моргана. Ядром вчення Моргана є обґрунтована ним теорія про єдиний шлях розвитку людського суспільства та про роль родо­вої організації як універсальної історич­ної основи первісного суспільства. Морган од­ним із перших в науці довів, що сім'я є історичним явищем, яке змінюється ра­зом з розвитком суспільства.

Основні твори: "Ліга ірокезів" (1851); "Старо­давнє суспільство" (1877).

МОРОЗ Олексій Якович (1931, село Яруга Хмельницької області) — український філософ. За­кінчив фізико-математичний факультет Чернівецького університету (1955). Кандидат філософсь­ких наук (1970). Старший науковий співробітник інституту філософії імені Г. Сковороди НАНУ (1972). Головний напрям діяльності — філософія науки, зокрема філософські проблеми кібернетики, інформатики, штучного інтелекту, деякі аспекти інформаційної цивілізації.

Основні твори: "Логіко-гносеологічний ана­ліз принципів кібернетичного моделю­вання" (1972); "Кібернетика в системі су­часного наукового знання" (1988); "Епістемологічний аналіз когнітивного підхо­ду до проблеми штучного інтелекту" (1995).

МОРРИС Чарльз Вільям (1901, Денвер — 1979) — американський філософ; фахівець у галузі семіотики. Закінчив Чиказький університет. У 1931 - 1947 роках — професор цього університету. За своїми поглядами — послідовник класич­ного прагматизму; підтримував ідеї логічного позитивізму, у психології — біхевіоризму. Упродовж усього життя особливу увагу приділяв поєднанню здо­бутків американського прагматизму (теорії Пірса, Міда) з логічним позитивізмом. Найвідоміша праця Морриса "Основи теорії зна­ків" (1938), у якій семіотика розгляда­лась як загальна теорія знаків та знако­вих процесів. Структура знакового про­цесу (семіозису), за Моррисом, складається із чо­тирьох компонентів: знакового засобу, десигнату, інтерпретатора та інтерпретанти. Семіозис можна охарактеризувати як з точки зору його вимірів (синтак­сичного, семантичного, прагматичного), так і рівнів. Моррис розрізняв дескриптивну і чисту семіотику. У рамках першої і дру­гої він виділяв три основних підрозділи: синтактику, семантику і прагматику. У чистій семіотиці намагався створити ме­тамову, за допомогою якої можливо бу­ло б розглядати будь-які знакові ситу­ації. Семіотика, за Моррисом, — це наука, у рам­ках якої цілком вірогідним є вирішен­ня питання щодо об'єднання різних наукових дисциплін. Саме виникнення семіотики є кроком до уніфікації наук, пов'язаних повністю або частково зі зна­ками. На думку Морриса, логіку, математику, лінгвістику, естетику можна цілком включити до семіотики. Під семіотичну компетенцію потрапляють також епістемологічні і методологічні проблеми (що­до інших наукових дисциплін, то це можливо зробити лише частково). Ідеї Морриса значно вплинули як на американську філософію, так і на дослідження у галузі семіотики у різних країнах світу.

Основні твори: "Шість теорій свідомості" (1932); "Прагматизм і криза демократії" (1934); "Логічний позитивізм, прагма­тизм і науковий емпіризм" (1937); "Осно­ви теорії знаків" (1938); "Знаки, мова і поведінка" (1946); "Мова цінностей" (1957); "Позначення і значення" (1964).

МО- ЦЗИ (468, або 478, 480 та інші, царство Лу — 376, або 403, 395, 392 та інші до нашої ери) — стародавньокитайський мислитель, політичний діяч, засновник моїзму (мо цзя). Вивчав конфуціанські ідеї, але відійшов від них і пізніше різко критикував. Створив власну концепцію, багато у чому протилежну конфуціанській. Погляди Мо - Цзи викладені в книзі "Мо-цзи" ("Трактат учителя Мо"), яка являла собою резуль­тат колективної праці моїстів протягом декількох століть. Мо-Цзи виходив із критики політичних і соціальних відно­син, що склалися в сучасному йому суспільстві. Головною причиною "безла­ду в Піднебесній" вважав відсутність у людей поваги, любові один до одного. На­слідком цього є те, що кожний здійснює вчинки, виходячи із власних бажань та вигоди. Мо-Цзи розрізняв "загальну" та "окрему" любов: "окрема", або корисли­ва, любов є великим злом для Піднебес­ної; тільки в "загальній" любові знаходи­ться істина. Еталоном "загальної лю­бові" Мо-Цзи вважав небо, бо воно "велике і безкорисливе", "не розділяє малих та великих", "годує всіх". Основне завдан­ня людини — виконувати бажання неба: "Небо бажає, щоб люди допомагали один одному". Поняттю "небо" надається теїс­тичне значення: воно — критерій розмежування добра і зла, все бачить і чує, знає вчинки всіх людей та неодмінно ка­рає тих, які "порушують його волю". У політичних поглядах Мо-Цзи централь­ною є думка про залучення до справ прав­ління державою "доброчесних" людей. При цьому він обстоює тезу "шанування талантів", згідно з якою "мудрі люди" повинні висуватися на високі посади, не­залежно від їхнього походження. Пропо­нуючи дотримуватися "економії у витра­тах", зокрема "економії при похован­нях", критикував конфуціанців за їхню ритуалізацію життя, яка потребує вели­ких витрат за рахунок добробуту народу. Антиконфуціанський характер мають і висловлювання Мо-Цзи "проти долі", сенс яких у запереченні напередвизначення в житті людини, адже людина сама є твор­цем своєї долі; наполегливою працею во­на сама повинна досягти удачі, не робля­чи при цьому зла іншому. Вчення Мо-Цзи мало великий вплив у Китаї в IV - III столітті до нашої ери.