3.Громадянська війна в Україні 1918-1920

Відмова від терміна «громадянська війна» для характеристики подій в Україні 1918— 1920 pp. видається необґрунтованою. Вона є спробою уникнути аналізу соціальної суті протистояння у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно «отаманщиною» та «зовнішньою агресією», хоча навіть боротьба гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діапазон.    Для розвитку громадянської війни в Україні у другій половині 1919 — на початку 1920 р. були характерні такі особливості:    1) значна кількість претендентів на владу в українських землях;    2) різновекторність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін;    3) відсутність військово-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України;    4) хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни в більшості задіяних у протистоянні сил;    5) укладення численних нетривалих тактичних компромісів між ворогуючими сторонами;    6) пасивність основної маси населення України, яке у своїй більшості стало жертвою експансії та об´єктом насилля;    7) помітний вплив на події зовнішніх чинників 

Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні. В Україні наступ білогвардійських військ розгортався у двох напрямках: північному — на Київ та південному — на Одесу.

Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир та ін. Відкрився шлях на Київ.  Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. 

Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області — Харківську, Київську Та Новоросійську. На чолі кожної з них стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Стихійна хвиля народного невдоволення стимулювала появу масового партизанського руху.

 Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 року Н. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася «чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення».

Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.

Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє встановили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м´якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами. Незважаючи на те що значна частина проголошених положень та постулатів так і залишилася на папері» пропагандистського удару по масах виявилося достатньо, щоб забезпечити радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.