Vikova_Psyhologiya_Sergienkova2011

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Біологічний фактор психічного розвитку людини формується і вступає в дію ще до народження дитини, тому вважається осно- вою, підґрунтям для розгортання психічного розвитку. Даний фактор включає в себе:

•спадковість (якості, передані індивіду від батьків через генотип),

•природжені ознаки (особливості внутрішньоутробного розвитку дитини та процесу її народження),

•результати дозрівання нервової системи (зростання та формування зв’язків аксонів та дендритів, мієлінізація нейронів).

Спадковість

Природжені ознаки

Дозрівання нервової системи

Рис. 1.9. Компоненти біологічного фактору психічного розвитку

дальні нахили, схильність до ал- ки. Механізм передачі спадко-

іноді мають місце і несприятливі ознаки – соматичні та психічні хвороби та відхилення.

Про роль спадковості у розвитку здібностей і характерологічних рис особистості зазвичай судять у щоденному житті і в наукових дослідженнях за схожістю цих властивостей у дітей і батьків. Так, зроблено ряд спроб виявити, якою мірою діти бувають схожі на своїх батьків, наприклад, своєю здатністю

31

РОЗДІЛ 1

навчатися, розумовим розвитком і спеціальними здібностями. Здобуті статистичні дані показали, що є значна, але далеко не повна схожість між дітьми і батьками. Проте ці дані тільки констатують наявність схожості, що є результатом розвитку, в якому беруть участь і природні і суспільні фактори. Питання про їх співвідношення знаходиться в полі наукових досліджень, оскільки потребує подальшого з’ясування.

Природжені ознаки – нейропсихічні особливості, що формуються під час прена-

тального розвитку дитини та впродовж її народження. Вони в цілому дають сприятливі засади для психічного розвитку – тип ВНД, задатки; до несприятливих виявів відносяться хвороби та відхилення, зумовлені порушення- ми пренатального розвитку й/чи народження дитини. Між спадковістю та природженими ознаками існує складний зв’язок – спадковість не тотожна вродженим задаткам, а стає під-

ґрунтям для їх формування.

Однією із природжених ознак є задатки. Вони позначаються на динаміці вироблення нових мозкових механізмів, створюють більш чи менш сприятливі внутрішні умови для успішного засвоєння людського досвіду, оволодіння суспільними цінностями в певних галузях і тим самим для формування здібностей та інших психічних властивостей особистості. Але задатки самі не визначають їх змісту і структури.

Дозрівання нервової системи відбувається від народження дитини до підліткового віку (перші 10–12 років життя). Воно виявляється у зростанні нейронних закінчень мозку – аксонів та дендритів та ускладненні зв’язків між ними (на рівні психіки це забезпечує накопичення й обробку інформації), і мієлінізації нейронів – покритті їх ізолюючою оболонкою (відповідним психічним наслідком є зростання регуляції поведінки й емоцій індивіда).

32

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Соціальне середовище як умова та джерело психічного розвитку особистості

Суспільне оточення, в якому народжується індивід, і специфіку якого поступово засвоює, впливає на його розвиток своєрідними, історично закріпленими шляхами. Вироблені духовні надбання попередніх поколінь передаються нащадкам не через хромосомний апарат, а через спілкування дітей із старшим поколінням. Вони втілюються в знаряддях праці, у мові, витворах науки, техніки й мистецтва, у звичаях, нормах суспільної поведінки. Молодше покоління оволодіває цими матеріальними й духовними цінностями, залучаючись до пізнавальної та практичної діяльності.

Соціальне середовище, що впливає на дитину, – це передусім люди, їх взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності.

!Соціальний фактор психічного розвитку – сукупність зовнішніх суспільних умов, з якими індивід взаємодіє в ході становлення своєї особистості

З розвитком дитини змінюються конкретні умови її життя, стає доступним те, що раніше не було таким. Соціальне середовище дитини не тільки розширюється територіально, а й збагачується своїм змістом. Спочатку колом взаємин для

дитини є сім’я, близькі люди, які доглядають за нею. Пізніше в життя дитини входять вихователі й діти з дитячого садочка. Згодом основним середовищем стає школа, колектив педагогів і товаришів, шкільні й позашкільні малі групи, широке суспільне оточення. Впливи суспільного оточення здійснюються засобами радіомовлення, телебачення, кіно, газет, Інтернету та інших джерел інформації. Відповідно, залежно від ступеню контакту з індивідом соціальне середовище поділяється на мікросоціум (сім’я, друзі, педагоги – близьке оточення дитини) та макросоціум

33

РОЗДІЛ 1

(країна з її суспільними та економічними особливостями, менталітетом, цінностями та регіон, місто чи село, де проживає дитина тощо).

Особистість

Мікросоціум

Макросоціум

Рис. 1.10. Сфери вияву соціального фактору

Між обома рівнями вияву соціального фактору існує тісний взаємозв’язок, наприклад, родина як представник мікросоціуму відображає ті цінності та тенденції, які є актуальними для країни. Мікросоціум має найбільш потужний вплив на формування особистості дитини, особливо це стосується сімейного виховання. Залежно від наслідків взаємодії індивіда з соціальним середовищем, воно може нести конструктивний, позитивний вплив на його психіку чи навпаки, деструктивний, нерідко одночасно і той, і інший. Так, телебачення може бути джерелом інформації для дитини пізнавального й розвивального змісту, а може спричинити агресивні поведінкові реакції. Родина та школа – це соціальні інститути, що здійснюють організований вплив на формування особистості дитини, в той час як ровесники та засоби масової інформації є агентами

стихійного впливу.

34

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Характер впливу соціуму на психічний розвиток індивіда

Рис. 1.11. Аспекти впливу соціуму на психічний розвиток індивіда

Вплив соціального середовища на психічний розвиток індивіда забезпечує його соціалізацію. Паралельно з розгортанням соціалізації індивіда, він включається в процес індивідуалізації.

!Соціалізація – процес засвоєння соціального досвіду індивідом, що забезпечує його інтеграцію в суспільство

!Індивідуалізація – процес формування специфічних, неповторних ознак та властивостей особистості, що визначають її індивідуальність

По мірі дорослішання індивіда механізми засвоєння ним соціального досвіду змінюються, що зумовлює проходження таких стадій становлення особистості (за А.В. Петровським):

•адаптація – пристосування дитини до

вимог дорослого, ототожнення з ним та наслідування його поведінки; ця стадія є провідною впродовж дитинства,

35

РОЗДІЛ 1

•індивідуалізація – пошуки змісту власної особистості, індивідуальних ознак; дана стадія розгортається як провідна у підлітковому періоді,

•інтеграція – пошук та встановлення психологічної близькості з іншими людьми, що актуалізується в юності.

Рис. 1.12. Стадії становлення особистості

Перехід від одного етапу до іншого відбувається поступово. Так, впродовж дитинства провідним процесом є адаптація, однак в кінці цієї епохи вже спостерігаються ознаки індивідуалізації. Коли підлітки шукають ознаки власної індивідуальності, вони все ще частково пристосовуються до вимог дорослих, тобто спостерігаються залишки адаптації.

Варто наголосити на тісних взаємозв’язках двох означених факторів – біологічного та соціального – у психічному розвитку людини. Спираючись на дію біологічного фактору як основи для психічного розвитку індивіда, соціальне середовище стає

36

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Активність особистості як детермінанта розвитку психіки

Особистість, що формується, не є пасивним продуктом взаємодії біологічного та соціального факторів. Взаємодія цих факторів реалізується через активність дитини.

!Активність особистості – умова і результат психічного розвитку індивіда, що виявляється в його діяльності

Засобом активності дитини, що виявляється в діяльності, відбувається двостороння взаємодія підростаючої особистості з соціумом. Впродовж дорослішання індивіда й ускладнення його психічної організації активність теж збагачується , як змістом, так і засобами її вираження. На різних стадіях розвитку дитини її активність виявляється на таких рівнях (за Г.О. Люблінською):

а) репродуктивний (копіювання дій дорослого в словах, іграх, манері поведінки),

б) виконавчий (виконання дитиною поставлених дорослим завдань і на цій основі вироблення нових вмінь),

в) самостійний (самостійна постановка завдань, пошуки та апробація способів їх вирішення).

Рис. 1.13. Рівні вияву активності дитини

37

РОЗДІЛ 1

Спочатку свою активність діти спрямовують на дорослого, зумовлюючи зворотний вплив з його боку. Згодом, починаючи з переддошкільного віку, дитина спрямовує свою активність на самопізнання і самовдосконалення.

У міру формування мотивації та самосвідомості індивід стає вибірково сприйнятливим до впливів середовища, чутливим до того, що відповідає його життєвим прагненням, і байдужим до того, що не пов’язується з ними. Соціальне оточення змінюється для індивіда внаслідок

його зростання, збільшення фізичних і розумових можливостей, становлення нових видів діяльності. Те, що приваблює в навколишньому світі дитину-дошкільника, втрачає актуальність для молодшого школяра. Психологічні потреби різні в підлітковому і юнацькому віці. Особистісна динаміка спостерігається й впродовж всіх періодів дорослості.

Вплив суспільного середовища на психічний розвиток індивіда залежить від розвитку його спрямованості та здатності сприймання, наслідування, від становлення його потреб і прагнень. Має місце вибірковість вияву та спрямованості активності особистості.

Навіть в одній сім’ї діти-сиблінги, маючи одних батьків, розвиваються по-різному залежно від того, як складаються їх дійові взаємовідноси-

ни з навколишніми людьми, як значимі дорослі здійснюють виховання цих дітей. Відмінності активності індивіда позначаються на всіх аспектах його психічного життя – змісті та способах пізнання навколишньої дійсності і себе, регуляції емоцій та поведінки, побудові взаємин з іншими людьми, що, зрештою, стає підґрунтям для формування індивідуальності особистості.

38

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

1.4. Теорії психічного розвитку

Усвідомлення всієї складності та багатогранності психічного розвитку людини та прагнення науковців пояснити його зміст призвели до розробки ряду теорій людського розвитку. Кожна з них аналізує важливі аспекти становлення особистості, однак жодній не вдалося описати психічний розвиток людини у всій складності й багатоманітності. Для аналізу та диференціації змісту цих теорій беруться до уваги наступні проблемні аспекти, подані в рис. 1.14.

Аналізуючи теоретичні погляди, які пояснюють розвиток людини, можна виділити такі підходи:

1)біогенетичний, в центрі уваги якого знаходяться проблеми розвитку людини як індивіда, наділеного певними антропологічними властивостями, що проходить різні стадії дозрівання по мірі реалізації філогенетичної програми в онтогенезі (біогенетичні теорії С.Холла, М.Гетчинсона, психоаналітичний підхід З.Фройда);

2)соціогенетичний – акцент на вивченні процесів соціалізації людини, засвоєння нею соціальних норм і ролей, набуття соціальних установок і ціннісних орієнтацій (теорії научіння Дж.Уотсона, Б.Скіннера, А.Бандури), згідно яким набуття людиною різних форм поведінки відбувається шляхом научіння;

39

РОЗДІЛ 1

Рис. 1.14. Аспекти диференціації теорій психічного розвитку

3)представники персоногенетичного підходу (А.Маслоу, К.Роджерс) в центр уваги ставлять проблеми активності, самосвідомості й творчості особистості, формування людського «Я», самореалізації особистісного вибору, пошуку смислу життя;

4)теорії когнітивного напряму (Дж.Брунер, Ж.Піаже) займають проміжний напрям між біогенетичними і соціогенетичними підходами, оскільки провідними детермінантами розвитку вважають генотипічну програму і соціальні умови, в яких дана програма реалізується;

5)популярною і впливовою теорією розвитку стала модель екологічних систем (У.Бронфенбреннер), яка розглядає психічний розвиток як двоякий процес реструктурування індивідом свого життєвого середовища і переживання впливу зі сторони елементів цього середовища.

40