5. Сервантес: гра світу 165

с*оеІ мавпи-провидиці (яка, щоправда, не передбачає майбутнє, а лише

прозирає в минуле і теперішнє) розігрує лялькову виставу, котра,

без сумніву, є однією з метафоричних прикрас шедевру Сервантеса.

Найкраще про цей епізод написано у «Медитаціях про Дон Кіхота» Ор-

теґи-І-Ґассета, котрий порівнює виставу майстра Педро з «Менінами»

Веласкеса, картиною, на якій художник, малюючи короля та королеву,

одночасно зобразив на полотні і свою майстерню. Лялькова вистава

не була тим полотном, на яке Дон Кіхот зміг би спокійно дивитися —

він, звісно, був найгіршою публікою для такого видовища:

Побачивши й почувши стільки бусурменства і стільки

навіженства, Дон Кіхот зміркував за благо спомогти

втікачів; тож зірвався на рівні й покликнув товстим

голосом:

— Не допущу, поки я живий, щоби при мені так підступно

трактовано такого зацного рицаря й небояна

коханця, як дон Ґайферос. Спинись, плюгава галайст-

ро! Не смійте гнатися-туритися за ними, а то я сточу

з в*ами бій!

Як сказав, так і зробив, добув меча, плиг одним скоком

до вертепу і давай з небаченим завзяттям і люттю

бити лялькових маврів: тих скидав на землю, тим стинав

голову, одних калічив, інших шаткував на капусту і в розпал

тієї січі так кресонув навідліг, що якби майстер Педро

не пригнувся, не скоцюрбився і не присів, Дон Кіхот

зніс би йому голову так же завиграшки, буцімто вона

в нього була марципанова.

Переклад Миколи Лукаша

Цей розмашистий удар не є аж таким випадковим і, вочевидь,

складає кульмінацію всієї розкішної сцени. Мастер Педро втрутився

у п’єсу, в якій його не мало бути, і цілком міг за це поплатитися.

За момент до того Дон Кіхот сказав Санчо, що лялькар, напевне, продав

душу дияволу, бо його мавпа «...вгадує лише минуле й теперішнє,

166 ГаролдБлум Західний канон: книги на тлі епох

а диявольська премудрість на цьому й обмежується». Підозра

лицаря ще посилюється, коли майстер Педро, говорячи про мавританські

мечеті, вміщує на них церковні дзвони. Відповідь Ґіне-

са-Педро на закид Дон Кіхота готує нас до сцени, коли той припинить

виставу:

— Не уїдайтеся, ваша милость, пане Дон Кіхоте,

за такий дріб’язок і не домагайтесь досконалості — все

одно її не осягти. Чижу нас не виставляють кожен Божий

день кумедій, де все півтора людського? А проте

вони тішаться неабияким успіхом, і глядачі в надпори-

ванні їм ляпають і кричать «браво». Говори далі, хлопче,

і не слухай нікого, хай навіть у моїй виставі дурниць,

що того маку на паляниці.

Переклад Миколи Лукаша

Відповідь Дон Кіхота похмуро лаконічна: «Ваша правда».

У цьому епізоді майстер Педро перетворюється на великого літературного

суперника Сервантеса, жахливо продуктивного й успішного

поета-драматурга Лопе де Веґу, фінансові тріумфи якого поглибили

відчуття Сервантесової поразки як драматурга. Дальший

напад лицаря на картонну ілюзію театру — це, водночас, і критика

суспільних смаків, і метафізична демонстрація кіхотичної чи художньої

волі, котра розмиває межі між природою та мистецтвом.

Гумор такого змішування приправлено літературною сатирою, котру

не компенсують пізніші грошові відкупні Дон Кіхота за свою

щедру помилку і його вибачення зі звичними наріканнями, що це,

мовляв, чарівники задурили йому голову. Після цього епізоду Ґінес

де Пасамонте зникає з роману, оскільки його функцію протиставити

пікарро лицарю-візіонеру виконано. Нам залишається не тільки

насолода від всієї сцени, а також і естетична притча, в якій вміщено

наче скорочений виклад усієї донкіхотівської місії і показано,

водночас, і її межі, і героїчну пристрасть, з якою персонаж

і автор ламають кордони нормативної літературної репрезентації.