5. Сервантес: гра світу 153

обоє поступово розмічають поле взаємної вільної гри,

пропонуючи домислювати свої думки і нам, читачам.

Моїм улюбленим з-поміж десятків інших є діалог між Дон

Кіхотом та Санчо у II частині роману, в розділі 28, котрий відбувається

після того, як лицар, подібно до сера Джона Фальстафа, стверджує,

що обережність — це найважливіший компонент героїзму.

На біду Санчо, через ці міркування він опиняється сам у розлютованому

селі. Після сумної пригоди зброєносець скаржиться на біль

у всьому тілі, на що отримує від лицаря розважливу відповідь:

— Причина тут, безперечно, у тому, — пояснив Дон

Кіхот, — що палиця, яку вони використали, щоб тебе відлупцювати,

достатньо довга і сягнула вниз по твоїй спині

аж до того місця, де болючі частини знаходяться; якби ж

вона сягнула далі вниз, то тебе боліло б ще більше.

— Мій Боже! — вигукнув Санчо, — ваша милість позбавила

мене такого тягаря у думках, що тепер все стало

так ясно, як це лише може бути! Моє тіло! Чи то причина

болю є аж такою вже таємницею, щоби тлумачити мені,

що болить мене там, де били палицею?

Переклад Миколи Лукаша

У підґрунті цього діалогу лежить глибока приязнь між двома

друзями, котрі почуваються один з одним рівними. Відклавши набік

питання, хто з цих двох є більш оригінальним персонажем, можемо

стверджувати, що їхня оригінальність вкупі, як єдиного парного персонажа,

перевершує індивідуальну оригінальність кожного з них окремо.

Проте цю люблячу і сварливу пару об’єднує щось більше, ніж

тільки взаємні приязнь і глибока повага. Попри це, вони є партнерами

у єдиній грі, царині зі своїми правилами та особливим баченням

реальності: добре розуміє цей момент Унамуно, проте в теоретичному

плані краще звернутися до Йогана Гейзінги [J°han Huizinga]

та його першорядної праці «Ношо ludens» (1944), у якій він згадує

Сервантеса хіба побіжно. Гейзінга починає з того, що вирізняє свій

предмет дослідження — гру — з-поміж суміжних понять комедії

та глупоти: «Категорія комічного межує з глупотою у високому

та низькому сенсах цього слова. Тим часом, гра ніколи не буває глуп-

ством. її сенс перебуває поза опозицією глузду та глупоти».

Дон Кіхот не є ні божевільним, ні дурнем, він просто особа, котра

грає роль мандрівного лицаря. Гра, на відміну від божевілля чи

дурості, є добровільною дією. Згідно з Гейзінґою їй характерні чотири

риси: свобода, незацікавленість, виключність або обмеженість і наявність

правил. Всі чотири риси повністю справджуються стосовно Дон

Кіхотового вдаваного лицарства, проте не завжди пасують Санчо,

котрий долучитися до гри господаря не поспішає. Дон Кіхот занурює

себе в ідеальні простір і час, залишається вірним свободі свого вибору,

незацікавленості й ізольованості та її обмеженням, аж поки не зазнає

остаточної поразки, покидає гру, навертається до християнської мудрості

й так помирає. Унамуно пише, що Дон Кіхот вирушив на пошуки

справжньої своєї батьківщини і віднайшов її у вигнанні. Як завше,

Унамуно проникає у саму сутність великої книги. Подібно до євреїв

чи марокканців, Дон Кіхот опиняється у вигнанні, проте його вигнання

внутрішнє, як у новонавернених чи морисків. Дон Кіхот вирушає зі свого

села, щоби знайти духовний прихисток у вигнанні, адже лише

вигнанцем він може почуватися насправді вільним.

Сервантес ніколи не каже нам напевне, що спонукало Алонсо

Кехана (у книзі наведено кілька варіантів написання його імені) довести

себе до божевілля читанням лицарських романів, перш ніж пуститися

у мандри і стати Дон Кіхотом. Скромний шляхтич з Ламанчі мав

лише один недолік: був надто пристрасним читачем популярної літератури

свого часу, що врешті й позбавило його розум будь-якого

зв’язку з реальністю. Сервантес зображає Алонсо як показовий приклад

непрожитого життя. Він неодружений, наближається до свого

п’ятдесятиріччя, вочевидь, не мав жодного сексуального досвіду, змушений

спілкуватися з невеликим колом осіб: сорокарічною економкою,

дев’ятнадцятирічною племінницею, єдиним своїм робітником

154 Гаролд Блум Західний канон: книги на тлі епох

І

та двома друзями — сільським вікарієм та цирульником Ніколасом.

Недалеко від його запустілого маєтку живе міцна сільська дівчина Ал-

донса Лоренцо, котра, сама того не знаючи, стає для Алонсо ідеалом

І об’єктом його фантазій, в яких її іменовано шляхетною пані Дульсі-

неєю Тобосською.

Чи насправді вона виступає аж таким об’єктом змагань цього

доброго чоловіка — невідомо. Один критик дійшов до того, що пов’

язав перетворення Кехани на Дон Кіхота з невдоволеним і пригніченим

бажанням старого шляхтича до своєї юної племінниці; ніщо в тексті

Сервантеса до таких висновків не веде, зате подібні версії свідчать,

до якого розпачу доводить його текст сучасних критиків. Автор лише

повідомляє, що його персонаж зійшов з розуму, не вдаючись при цьому

у жодні клінічні подробиці. Втрату Дон Кіхотом глузду, знову ж,

на мій погляд, найкраще пояснює Унамуно: «Він тратить розум заради

нас, ради спасіння нашого розуму, щоб явити нам приклад духовної

щедрості». Тобто Дон Кіхот приніс у жертву свій глузд, щоби компенсувати

наше невігластво і наш брак фантазії.

Убогий селянин Санчо вирішує стати зброєносцем лицаря і супроводить

його у другій вилазці, котра закінчується доблесною атакою

проти млинів. В нагороду добродушному і на перший погляд тугодум-

ному Санчо Дон Кіхот обіцяє завоювати для нього острів, на якому той

стане губернатором. Сервантес відверто іронізує, коли уперше знайомить

нас із Санчо, котрий насправді має неабиякий глузд і прагне

не так губернаторського багатства, як слави. Якщо тлумачити ще глибше,

то якась частина Санчо прагне розпочати власну гру, що ускладнює

решта його натури, котра повинна підігрувати Дон Кіхоту. Подібно

до лицаря, його зброєносець шукає своє нове «я»; кубинський романіст

Алехо Карпентьєр [Alejo Carpentier] вважав, що саме Сервантес

винайшов цей мотив для світової літератури. Я б сказав, що Сервантес

зробив це відкриття водночас із Шекспіром, проте персонажі обох авторів

різняться модальностями змін їхніх характерів.

Дон Кіхот і Санчо Панса є ідеальними співрозмовниками; вони

по черзі замовкають і слухають одне одного. А в Шекспіра персонажі

дослухаються до самих себе і змінюються, обдумуючи власні