5. Сервантес: гра світу 155

156 Гаролд Блум Західний канон: книги на тлі епох

внутрішні діалоги. Але ні Дон Кіхот, ні Санчо не здатні вслухатися

у себе: лицарський ідеал та реальний світ зброєносця надто сильні

й повнокровні, а тому ці двоє не сумніваються в них і не здатні змінитися.

Вони можуть богохульствувати, проте не помічати своїх богохульств.

А трагічна велич шекспірівських персонажів мала розвиток

далі і в комедії, в історичній та романтичній повісті; лише у кульмінаційних

сценах упізнавання його залишені в живих персонажі здатні

почути те, що кажуть інші. Вплив Шекспіра переміг техніку діалогу

Сервантеса, і так трапилося не лише в англомовних країнах. Модерністський

соліпсизм корениться у винаході Шекспіра (і, частково, ще

Петрарки до нього). Діалоги між персонажами, котрі виступають

на передній план у творах Данте, Сервантеса, Мольєра, видаються

нам менш природними, ніж розкішні спрямовані до себе монологи

персонажів Шекспіра; напевне, вони й справді є менш природними.

У Шекспіра немає пари, котра б нагадувала дует Дон Кіхота

і Санчо, адже друзі та коханці у його п’єсах ніколи до кінця не слухають

одне одного. Згадайте сцену смерті Антонія, в якій Клеопатра слухає

більше себе і дослухається до себе, або гру Фальстафа і Генрі,

коли Фальстаф змушений перейти до оборони, бо принц постійно атакує.

Окремі винятки, наприклад, діалоги Розалінди та Селії у «Як вам

це подобається», трапляються, але нормою вони не є. Шекспірівські

особистості не мають відповідників, оскільки самі вартують надто дорого.

Розхвалений Унамуно егоїзм Сервантеса пом’якшується вільним

діалогом між лицарем та зброєносцем, котрі по черзі звільняють одне

одному простір для гри. І Сервантес, і Шекспір є майстрами творення

персонажів, проте найяскравіших персонажів Шекспіра — Гамлета,

Ліра, Яґо, Шейлока, Фальстафа, Клеопатру, Просперо — відносить

від нас геть вітер їхньої внутрішньої самотності. А Дон Кіхота рятує

Санчо, і Санчо рятує Дон Кіхот. їхня дружба стала канонічною і, частково,

змінила природу Канону після них.

Що значить божевілля, якщо такого божевільного ніхто не може

обманути? Ніхто не використовує Дон Кіхота, навіть він сам.

Лицар вважає млини велетнями, а лялькові вистави — справжніми

5. Сервантес: гра світу 157

подіями, проте над ним не так вже й легко посміятися, адже у дотепності

перевага за ним. Його божевілля є божевіллям літературним,

воно контрастує з лише частково літературним божевіллям оповідача

у знаній лицарській баладі Роберта Браунінга «Чайлд Роланд до Темної

Вежі прийшов». Дон Кіхот є божевільним тому, що його взірець

Орландо (Роланд) з поеми Аріосто «Несамовитий Роланд» зійшов

з розуму через еротичні переживання. Так само збожеволів, як повідомляє

Дон Кіхот Санчо, інший його попередник — Амадіс Галльський.

Чайлд Роланд Браунінга не прагне більшого, ніж «поразки

достойним бути» і зазнати невдачі, як і всі поети-лицарі, котрі перед

ним приходили до Темної Вежі. Дон Кіхот значно здоровіший: він хоче

здобути перемогу, скільки б разів йому не доводилося падати і вставати.

Його божевілля, як він сам пояснює, це вироблена попередниками

поетична стратегія, а тому він замалим що не традиціоналіст.

Сервантес вельми обережно ставився до своїх попередників,

а найбільше подібностей у його творчої манери з письмом Фернандо

Рохаса, котрий походив із сім’ї новонавернених євреїв і був автором

великої прозової драми «Селестина», далекої від католицького ідеалу

твору через відсутність теологічних викладок і значний аморалізм.

Сервантес писав, що ця книга «була б божественною, якби хоч трохи

приховувала людське», маючи на увазі саме відверте зображення

людської сексуальності, котра не визнає моральних обмежень.

Дон Кіхот, звісно ж, обмежує свої сексуальні бажання до такої міри,

ніби є священиком, хоча Унамуно, власне, й вважає його священиком

справжньої іспанської — кіхотичної — церкви. Постійна наснаженість

Дон Кіхота на битву з усім підозрілим, є досить відвертою сублімацією

його сексуального потягу. Примарний об’єкт його бажання, зачарована

Дульсінея, виступає символом слави, котру потрібно здобути

через насильство, що Сервантес завжди зображає як абсурд. Виживши

під Лепанто та в інших битвах, пробувши довгі роки у марокканському

полоні, а потім в іспанських в’язницях (де й почалася робота

над «Дон Кіхотом»), Сервантес мав дуже добре уявлення і про війну,

і про неволю. До вражаючого героїзму Дон Кіхота варто ставитися

з великою повагою, проте і зі значною долею іронії, хоча ставлення

158 Гаролд Блум Західний канон: книги на тлі епох

самого Сервантеса все одно важко зрозуміти напевне. Шалена цілеспрямованість

мандрівного лицаря перевищує аналогічну рису

будь-якого іншого персонажа літератури Заходу.

Критик повинен мати неабияку мужність, аби поставити велич

образу Дон Кіхота під запитання. Незважаючи на всю свою іронію,

Сервантес відверто симпатизує Дон Кіхоту та Санчо, чим спонукає

ставитися до них з любов’ю кожного зі своїх читачів. В житті

саме слово «любов» може позначати все і нічого, а тому тлумачити її

вельми складно, але любов до літературних персонажів, вочевидь,

варто спробувати пояснити більш раціонально. В цьому Сервантес,

здається, наблизився до універсального навіть більше за Шекспіра,

адже мою виняткову любов до єдиного суперника Дон Кіхота серед

мандрівних лицарів — сера Джона Фальстафа не поділяють ні більшість

моїх студентів, ні майже ніхто серед колег-викладачів. Не знайдеться

такого критика, котрий би назвав Дон Кіхота «осоловілим

й огидним старим волоцюгою», як зволив висловитися Джордж Бернард

Шоу про Фальстафа, проте є достатньо таких, котрі наполягають,

що герой Сервантеса дурень і божевільний і що сам автор сатирично

висміює його «неконтрольований егоцентризм». Але якби

не це, ми б не мали книги, бо хто захоче читати роман про Алонсо

Кехану Доброго? Наприкінці всієї історії колишній розчарований лицар

навертається до релігії й помирає цілком при здоровому глузді,

чим нагадує мені тих друзів моєї юності, котрі десятки років підряд

захоплювалися неконтрольованим психоаналізом, але потім позбулися

залежності, шал їх спав і закінчили вони цілком притомними

аналітиками. Навіть перша частина книги є чим завгодно, але не сатирою,

покликаною висміювати нашого героя, а в другій частині,

на думку багатьох критиків, автор робить все, щоби читач якомога

повніше ототожнив себе з Дон Кіхотом та Санчо.

Герман Мелвілл, щасливо ігноруючи факт вигаданості Дон Кіхота,

з істинно американським смаком назвав його «наймудрішим

з мудреців, які коли-небудь існували». В Мелвілла було троє улюблених

персонажів: Гамлет, Дон Кіхот і Сатана з «Втраченого раю».

На превеликий жаль, Агав не стає четвертим з них — можливо, тому,