5. Сервантес: гра світу 163
впадає у гнів, в’язні починають шпурляти в нього і в Санчо камінням,
а потім обох грабують. Врешті
...на бойовищі зосталися самі тільки Дон Кіхот із Сан-
чом та Росинант з ослом. Осел стояв, задумливо понуривши
голову, тільки ушима час від часу пряв — ще йому
торох од того камінного граду не перешумів і досі; Росинант
лежав, простягнувшись поруч із господарем своїм,
бо його теж якась каменюка з ніг ізбила; Санчо тремтів,
голем-голісінький, щоб їх Свята Германдада тут не зуспіла,
а Дон Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра
зробив, такого наброїли йому лиха.
Переклад Миколи Лукаша
Пафос цього уривка видається мені просто витонченим —
це з тих епізодів, які не забуваються. Унамуно, такий же піднесено безумний,
як і його пан, Дон Кіхот, вважає, що уривок «...вчить нас звільняти
галерних рабів саме тому, що вони нам не будуть за це вдячні».
Сумний Дон Кіхот не погоджується зі своїм баскським екзегетом, за-
певняючи Санчо, що засвоїв урок. Мудрий зброєносець не вірить
і відповідає: «Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитеся, як я турком
стану». Одначе, урок і справді засвоєно, проте не лицарем, а самим
Сервантесом, котрий переоцінив свою прихильність до вельми вдалого,
але менш важливого образу «відомого мерзотника та злодюги»
Ґінеса де Пасамонте. Самовпевнений Ґінес, дурисвіт і збоченець, цілком
вписується у шерег канонічних літературних злочинців, як-от
шекспірівський Бернардин з «Міра за міру» або блискучий Вотрен
Бальзака. І якщо Вотрен може повернутися як абат Карлос Геррера,
то чому б Ґінесу не назватися лялькарем майстром Педро. Цікаво, однак,
знати, що ще, окрім авторської гордості, спонукало Сервантеса
повернути Ґінеса де Пасамонте у другу частину «Дон Кіхота»?
Критики загалом погоджуються з думкою, що протистояння
між Ґінесом та Дон Кіхотом, між пікарескним трикстером та лица-
рем-візіонером, частково ілюструє опозиційність двох літературних
іг
164 Гаролд Блум Західний канон: книги на тлі епох
жанрів: шахрайської повісті та роману, котрий Сервантес, власне,
і винайшов подібно до того, як Шекспір (котрий не знав грецької
трагедії, крім її куцих залишків у текстах римлянина Сенеки) винайшов
новочасну трагедію та трагікомедію. Подібно до персонажів
Шекспіра, Дон Кіхот має багату духовну сутність, у той час
як негідник Ґінес зображений поверхово, незважаючи на всі його
дволичні таланти. Ґінес є майстром позерства, проте до внутрішньої
трансформації він не здатен. Дон Кіхот, як герої Шекспіра,
не перестає змінюватися, і в таких змінах мета його постійних
часто злісно-роздратованих, проте, врешті, люб’язних розмов
із Санчо. Пов’язані в єдиний дует правилами літературної гри ці
двоє ще й втягують одне одного у нескінченний процес взаємної
гуманізації. їхні невдачі вельми численні, але хіба це дивно у кіхо-
тичному світі? Час від часу Санчо подумує покинути свій пост
зброєносця, але не може це зробити: частково, він захоплений
своїм паном, а частково його, як і Дон Кіхота, стримує любов. Вряд
чи цю любов можна відрізнити від гри з її правилами, проте так
і повинно бути. Безперечно, однією з причин повернення Ґінеса
де Пасамонте у другій частині є його відсутність у грі — навіть
у ролі актора лялькового театру.
Кожен читач знає головну різницю між першою і другою частинами
«Дон Кіхота»: всі важливі персонажі другої частини або напряму
заявляють, що читали першу, або знають, що вони є у ній дійовими
особами. У такий спосіб створено додаткові умови для
повторної появи пікарро Ґінеса у 25 розділі другої частини роману,
в якому ми бачимо чоловіка в одязі з верблюжої вовни та у пов’язці
із зеленої тафти, що закриває йому половину обличчя. Це і є майстер
Педро, котрий може показати всім мавпу-пророчицю, а також лялькову
виставу про звільнення з мавританського полону дочки Карла
Великого Мелісендри її чоловіком мандрівним лицарем Доном Ґай-
феросом, головним васалом Карла.
Власник корчми, у якій Дон Кіхот і Санчо зустрічають майстра
Педро, каже про нього, що він «базікає за шістьох, а п’є за дванадцятьох
». Після того, як він упізнає Дон Кіхота і Санчо, на пораду