5. Сервантес: гра світу 167

Автор пікаресок Ґінес не може змагатися з Дон Кіхотом, котрий

провіщає майбутній тріумф роману.

Читачі розходяться у своїх вподобаннях до першої або другої

частин «Дон Кіхота», вочевидь, не лише тому, що ці книги доволі

різні щодо тону оповіді, а й чітко відмінні у ставленні Дон Кіхота

і Санчо до їхнього світу. Особисто я не знаходжу нічого нудного

у другій частині (вона подобається мені більше), проте у ній лицар

І його зброєносець часом страждають від нового типу самоусвідомлення.

Знати, що ти одночасно є ще й персонажем книги

про твої походеньки, аж ніяк не сприяє здійсненню нових подвигів.

Втім, присутність читачів, котрі знають про їхні попередні невдачі,

Дон Кіхота і Санчо не надто зворушує. Санчо починає відчувати

смак у пригодах, і це робить дружбу обох персонажів ще міцнішою.

Що більше, ми бачимо Санчо, котрий діє самостійно, коли

стає на десять днів мудрим і доволі знудженим обов’язками губернатором,

а далі свідомо відмовляється від посади і повертається до

свого компаньйона. Найбільше мене зворушує зміна у ставленні

до свогс* письма, котра відбувається з самим Сервантесом. Він повертається

обличчям до смерті, знаючи, що щось у ньому помре

разом з Дон Кіхотом, а щось (можливо, навіть глибше) залишиться

жити разом із Санчо Пансою.

Ставлення Сервантеса до свого шедевра важко схарактеризувати

однозначно. Лео Шпітцер [Leo Spitzer] вважає, що в романі

досконало окреслено нові межі влади письменника:

Високо над вселенським, створеним ним самим космосом...

возсідає на троні мистецьке «я» Сервантеса,

всеохопне творче «я», рівне Природі, богорівне, всемогутнє,

всезнаюче, предобре — милосердний творець подібний

до Бога, проте не обожнений... адже Сервантес

завжди схилявся перед вищою Божою мудрістю, втіленою

у вченні католицької церкви та у встановленому

порядку держави і суспільства.

168 Гаролд Блум Західний канон: книги на тлі епох

Чи походив Сервантес з новонавернених євреїв, чи ні, проте

у нього вистачало самогубного нахабства аж настільки низько

не схилятися, про що Шпітцер, звісно ж, не може не знати. Чим би

не був «Дон Кіхот», він точно не є ні побожним католицьким романом,

ні, на що, знову ж, натякає Шпітцер, пеаном «розумному

правлінню». Ця книга сповнена сміху, інколи меланхолії, навіть

болю, а Дон Кіхот постає, водночас, і поборником всього

людського, і лицарем смутку. Чи зможемо ми коли-небудь визначити,

що є «питомо сервантесівським»? Еріх Авербах написав,

що «цього не виразиш словами», проте все-таки мужньо

спробував:

Це не філософія; і ніяка не дидактика; це навіть

не занепокоєння непевністю людського існування чи

могутністю долі, як у Монтеня чи Шекспіра. Це ставлення

— до світу, а відтак і до сутності його мистецтва,

в якому сміливість та холоднокровність відіграють найважливішу

роль. Поруч задоволення, яке він має від

багатоманіття своєї гри, в ньому співіснують південні

небагатослівність та гордовитість. Це не дає йому сприймати

гру надто серйозно.

Присягаюсь, що навіть такі красномовні слова недостатньо

описують нам велич «Дон Кіхота»; наполягаю на потребі перечитування

цього тексту, хоча б тому, що Сервантес сприймає гру

світу, як і супротивну йому гру Дон Кіхота і Санчо Панси, вельми

серйозно і, водночас, іронічно. Сервантесівське настільки ж багатозначне,

як і шекспірівське: воно вміщує нас з усіма нашими

відмінностями. Мудрість так само притаманна Дон Кіхоту й Санчо

Пансі, особливо коли трактувати їх разом, як притаманні інтелект

та мовна майстерність серу Джону Фальстафу, Гамлету та Розалін-

ді. Двоє героїв Сервантеса — це, просто кажучи, найбільш досконалі

персонажі Західного канону, за винятком хіба пригорщі

чи двох (то найбільше) їхніх побратимів із Шекспірових текстів.