5. Сервантес: гра світу 159

що поєднує у собі риси перших трьох — проте, екіпаж китобоя просякнутий

правдивим сервантесівським духом, а сам Сервантес постає

у заключній промові оповідача поруч автора візіонерської

«Подорожі пілігрима» та улюбленця всіх американських демократів

президента Ендрю Джексона:

Порятуй мене, о великий демократичний Боже! Ти,

що не пошкодував неправедно звинуваченому Баньяну

блідої перлини поетичного натхнення, Хто одягнув у золоті

шати стражденну жебрацьку руку старого Сервантеса,

хто вибрав Ендрю Джексона з-поміж побережної

гальки, і возніс його на бойового коня, і дав його славі

гриміти, щоби захиталися трони! Ти, котрий у всій Твоїй

силі йдеш землею, обираючи переможців серед народного

загалу, порятуй мене, о Боже!

Таким є екстаз правдивої американської релігій, котра майже

не має нічого спільного з обережним католицизмом Сервантеса,

проте набагато ближча тій іспанській релігії, котру Унамуно називає

кіхотизмом. Трагічний сенс життя, помічений Унамуно в «Дон Кіхо-

ті», виявляється пізніше і у «Мобі Діку». Агав є маніяком, як ним є

і значно добріший Дон Кіхот, проте обоє вони постають перед нами

як гнані життям ідеалісти, котрі дошукуються земної справедливості

не як релігійні фанатики, а як безкорисні, богоподібні герої. Агав

прагне лише знищити Мобі Діка — слава для капітана-квакера ніщо,

а помста все.

Шкоди мандрівному лицарю завдають хіба вигадані ним самим

міфологічні істоти, і Дон Кіхот стоїчно зносить всі поразки. Унамуно

вважає, що лицаря веде жадання вічної слави, витлумаченої

як «вивищення особистості у просторі та часі». Для мене це тлумачення

— аналог Благословення Ягвіста: прожити повніше життя і вийти

поза рамки часу. Донкіхотовими чеснотами є щедрість та проста

доброта. Його вадою, якщо таку можна знайти, є загальне переконання

іспанського Золотого віку, що справжню перемогу здобувають

зброєю, проте оскільки він увесь час зазнає поразок, то від цього недоліку,

схоже, здатен врешті вилікуватися.

Як і я, Унамуно із найвищою серйозністю ставиться до захоплення

Дон Кіхота Алдонцою Лоренцо і його подальшим пошануванням

її як ангелічної зачарованої Дульсінеї, подібної до Дантової

Беатріче — у той спосіб образ лицаря набуває майже повної завершеності.

Він живе вірою, знаючи, як видно з його шаленств, що вірить

у фікцію, і розуміє — бодай у моменти прозрінь — що це

лише фікція. Дульсінея є першорядною фікцією, і лицар виступає

як опанований нею читач, поет дії, котрий творить величний міф.

Дон Кіхот Унамуно постає парадоксальним агоністом, предком змалілих

мандрівників Кафки та Бекетта, котрі шукають шлях через хаос

нашої сучасності. Можливо, сам Сервантес і не мав на увазі витворити

образ героя-шукача секулярного «непорушного», проте Дон Кіхот

стає таким у пристрасному коментарі Унамуно. Лицар стає метафізичним

актором, згодним ризикувати і зносити насмішки, щоб тільки

ідеалізм продовжував існувати.

На противагу перейнятому направду еротичною вірою лицарю,

Сервантес виводить незвичайний, вельми шекспірівський персонаж

трикстера Ґінеса де Пасамонте, котрий уперше з’являється

у 22 розділі першої частини як один із невільників, засуджених

на галери, а далі повертається у другій частині, в розділах 25—27,

вже під іменем ілюзіоніста майстра Педро, котрий пророкує за допомогою

містичної мавпи і ставить настільки правдоподібну лялькову

виставу, що Дон Кіхот, повіривши у її справжність, атакує і знищує

його ляльок. В образі Ґінеса Сервантес витворює уявного

персонажа, котрий однаково добре почувався би і серед низових

верств Єлизаветинської епохи, і на найнижчому дні іспанського Золотого

віку. Коли Дон Кіхот і Санчо вперше його зустрічають, він

йде дорогою з десятками інших в’язнів, засуджених королем до веслування

на галерах. В інших невільників були залізні пута на руках

і ошийники, прикуті до єдиного ланцюга, проте Ґінеса закували

більш вибагливо:

160 Гаролд Блум Західний канон: книги на тлі епох