5. СЕРВАНТЕС: ГРА СВІТУ

Про самого Сервантеса ми знаємо більше, ніж про Шекспіра, і,

без сумніву, знатимемо ще більше, оскільки його життя було яскравим,

напруженим, навіть героїчним. Шекспір мав величезний успіх

як драматург і помер у достатку, виповнивши усі свої соціальні амбіції

(настільки, наскільки він їх мав). А от Сервантес, незважаючи

на успіх «Дон Кіхота», не отримував за книгу жодних гонорарів,

та й з меценатами йому не щастило. Він мав зовсім мало амбіцій, попри

бажання прогодувати себе і свою сім’ю, а як драматург узагалі

зазнав поразки. Поезія до його талантів не належала; «Дон Кіхот» був

його талантом. З Шекспіром, котрий був його сучасником (вважається,

що вони померли в один день), Сервантеса споріднює універсальність

його генія; лише він має право, поруч Данте і Шекспіра,

вважатися одним зі зверхників Західного канону.

Дехто говорить про Сервантеса як про поєднання Шекспіра

і Монтеня, адже всі троє були письменниками здорового глузду; четвертого

такого ж розсудливого, поміркованого та добросердного

знайти важко — хіба що це буде Мольєр; втім, Мольєр — це, вочевидь,

той самий Монтень, тільки народжений знову, щоби писати

в іншому жанрі.

У деякому сенсі лише Сервантес і Шекспір сягнули найвищої

досконалості; ніхто не може пробитися вище, бо куди б ми не рухалися,

вони завжди опиняються там раніше за нас.

Стикаючись із могутністю «Дон Кіхота» читач ніколи не почувається

приниженим, навпаки, вивищується над собою. Зовсім

не так почуваєшся, читаючи Данте, Мільтона чи Джонатана Свіфта,

148

5. Сервантес: гра світу 149

чию «Казку бочки» я завжди вважав найкращим зразком прозової

мови після Шекспіра — вона щомиті вражає, але й докоряє, і ранить.

Тим більше не почуваєш нічого подібного, коли читаєш Кафку —

центрального письменника нашого хаосу. Шекспір все-таки найближчий

до Сервантеса; особливо імпонує майже безмежна безпристрасність

великого драматурга. Тим часом, Сервантес хоча й ревно

дбав про своє католицтво, одначе ніхто не назве «Дон Кіхота» надто

вже побожною книжкою. Скоріш за все, Сервантес походив із давніх

християн півострова, не з-поміж навернених євреїв (conversos) або

новохрещених сектантів, хоча більше про його походження та віросповідання

ми навряд чи дізнаємось. Повністю схарактеризувати

види його іронії неможливо, але так само неможливо їх оминути.

Незважаючи на його героїчну військову службу (у великій

морській битві з турками при Лепанто Сервантеса було поранено,

й він, фактично, перестав володіти лівою рукою), Сервантесу доводилося

постійно остерігатися наслідків контрреформації та переслідувань

інквізиції. Навмисне божевілля Дон Кіхота давало йому,

як і самому Сервантесу, щось на кшталт права клеїти дурня, як те робив

Блазень у «Королі Лірі»; до речі, п’єсу поставили майже водночас

із виходом першої частини «Дон Кіхота». Сервантес майже напевне

був послідовником Еразма, голландського гуманіста, праці

якого про справжню християнську сутність людини знаходили відгук

серед новонавернених євреїв, затиснутих між приписами юдаїзму,

котрого їх примусили зректися, та християнською суспільною

системою, що перетворила їх на громадян нижчого ґатунку. Серед

предків Сервантеса було повно лікарів — вельми популярна професія

серед іспанських євреїв до хвилі висилок та навернень 1492 року.

Здається, навіть через сторіччя Сервантеса непокоїть ця дата, котра

стала початком масштабних гонінь євреїв та марокканців, а відтак,

серйозно зашкодила іспанській економіці та всьому суспільству.

Здається, «Дон Кіхота» неможливо сприйняти двом читачам однаково,

а літературні критики, навіть найбільш проникливі, не можуть

дійти спільної думки про головні сильні сторони книги. Еріх Авербах

[Erich Auerbach] вважав, що Сервантесу немає рівних у змалюванні

150 Гаролд Блум Західний канон: книги на тлі епох

звичного життя як всюдисущої радості. Я ще раз перечитав «Дон Кіхо-

та» і зрозумів свою неспроможність віднайти у книзі те, що Авербах

називає «універсальною, багатоплановою, некритичною та непро-

блематичною — просто радістю». «Символічні й трагічні поняття», навіть

якщо їх вжито, аби схарактеризувати божевілля героя, видаються

Авербаху фальшивими. Проти цього погляду я висуну твердження

чи не найбільш проникливого і донкіхотівського з усіх критичних аго-

ністів баскського літературознавця Мігеля де Унамуно [Miguel de

Unamuno], чиє «трагічне відчуття життя» напряму постає із Серван-

тесового шедевра, котрий для Унамуно, замість Біблії, має стати

справжнім іспанським Писанням. «Наш Господь, Дон Кіхот», — називав

його Унамуно, кафкіанський образ до Кафки, божевілля якого

опирається на віру в те, що Кафка називав «непорушністю». Лицар Печального

Образу в Унамуно шукає способів вижити, єдиним його божевіллям

є хрестовий похід проти смерті: «Величним було божевілля

Дон Кіхота, і було воно величним тому, що проростало із величного

коріння: незнищенного бажання вижити, джерела найбільш неймовірних

глупств, так само як і найбільш героїчних подвигів».

З точки зору Унамуно, божевілля Дон Кіхота є відмовою прийняти

те, що Фройд називав «випробуванням реальністю» або принципом

реальності. Якщо Дон Кіхот примириться з необхідністю помирання,

то загине вельми швидко і, повернувшись в лоно християнства,

перетвориться на культ смерті — подібні тлумачення характерні

не лише для Унамуно, а й для інших іспанських візіонеристів. На думку

Унамуно, радість та веселість книги повністю концентруються в образі

Санчо Панси, котрий повсякчас приборкує свого творчого демона

(daimon) Дон Кіхота і задоволено прямує за сумним лицарем від однієї

невдачі до іншої. Таке прочитання, знову ж, вельми близьке до притчі

Кафки «Правда про Санчо Пансу», в якій саме на долю Санчо дістаються

всі любовні та інші лицарські пригоди, аж доки його уявний демон,

персоніфікований як Дон, йде геть, змушуючи Санчо волочитися

за собою. Цілком можливо, що Кафка зводить «Дон Кіхота» до одного

доволі гіркого єврейського анекдоту, проте так все одно краще щодо

книги, ніж коли Авербах вичитує в ній одну суцільну радість.

5. Сервантес: гра світу 151

Стількох інтерпретацій, скільки випало на долю «Дон Кіхота»

зазнав, напевне, лише «Гамлет». Ніхто не зможе закреслити низки романтичних

інтерпретацій «Гамлета», а «Дон Кіхот» викликав стільки ж

романтичних тлумачень, скільки й есеїв та книг, котрі ідеалізацію Сер-

вантесового персонажа відкидають і заперечують. Романтики (а себе

я також до них зараховую) вважають Дон Кіхота героєм, а не блазнем,

відмовляються читати книгу, найперше, як сатиру і вбачають у пошуках

Дон Кіхота метафізичний і містичний сенс, після чого твердження

про вплив книги Сервантеса на «Мобі Діка» виглядає цілком природним.

Захоплення цим неймовірним пошуком мрії триває, починаючи

від німецького філософа та критика Шеллінґа у 1802 році і до брод-

вейського мюзиклу «Чоловік з Ламанчі» 1966 року. Найбільше підносити

Дон Кіхота схильні романісти: великими прихильниками цього

образу були англійці Філдінг, Смоллетт і Стерн, німці Ґете і Томас

Манн, французи Стендаль і Флобер, американці Мелвілл і Марк Твен,

а також майже всі сучасні іспаномовні письменники Америки. Досто-

євський, який може видатись нам надзвичайно відмінним від Сервантеса,

наполягав, що його князь Мишкін з роману «Ідіот» мав Дон Кіхота

за прототип. З огляду на те, що багато хто вважає Сервантеса

засновником роману, котрий винайшов альтернативу пікарескній повісті,

цілком зрозумілим є захоплення його непересічним експериментом

серед пізніших романістів, проте неймовірну прихильність

до цієї книги Стендаля і, особливо, Флобера можна пояснити хіба

визнанням винятковості досягнень її автора.

Особисто мені, звісно ж, імпонує погляд Унамуно, оскільки,

на мою думку, найглибший сенс «Дон Кіхота» у відкритті та піднесенні

героїчної особистості — й це стосується і Дона Кіхота, і Санчо. Втім,

Унамуно відверто надавав перевагу персонажу, а не його автору, і тут

я вже з ним не погоджуюсь, оскільки мало хто з авторів настільки інтимно

пов’язаний зі своїм героєм, як Сервантес. Хотілося б знати,

що сам Шекспір думав про свого Гамлета, бо про ставлення Сервантеса

до Дон Кіхота ми знаємо надто багато, хоч наші знання почерпнуті,

як правило, із дотичних джерел. Сервантес заклав у свою оповідь

нескінченну кількість розривів, щоби спонукати читача вести її

152 Гаралд Блум Західний канон: книги на тлі епох

замість невпевненого у ній автора. Лукаві та злісні тлумачі, котрі невтомно

працюють, аби принизити величний образ нестримного лицаря,

також змушують стати нас активними читачами роману. Дон

Кіхот вірить в існування чаклунів, а Сервантес прагматично передбачає

їх наявність, щоб добудувати сенс своєї книги. Лише вдавшись

до мовних чар, здатні ми зрозуміти ламентації сумного лицаря,

і Сервантес є найпершим підступним чарівником на його шляху.

Його персонажі читали всі історії одне про одного, власне, більша

частина другого тому присвячена їхнім судженням про том перший.

Читач повинен затратити значні розумові зусилля, щоби сприйняти

текст, незважаючи на те, що сам Дон Кіхот вперто відкидає навчання,

хоч така відмова більше стосується його «божевілля», а не фіктивного

статусу лицарських романів, через які він збожеволів.

Дон Кіхот і Сервантес разом винаходять новий тип літературної діалектики,

котра чергує уявлення про здатність наративу відображати

реальні події і марність таких намагань. І чим більше Дон Кіхот

у першій частині розуміє обмеження, на які наштовхується художнє

письмо, тим більше торжествує Сервантес, вигадавши лицаря і його

вірного зброєносця. Дружні й, водночас, далекі від ідилічного спокою

відносини між Дон Кіхотом та Санчо вражають ще більше, ніж

яскравість змальованих ним природних чи соціальних реалій. Лицаря

та його зброєносця об’єднують і їхня парна участь у тому, що зветься

«законами гри», і взаємна бурчлива прив’язаність одне до одного.

Я не можу в усьому Західному каноні навести кращого прикладу

справжньої дружби, принаймні такої, яка б так повно розкривалася

у постійних жвавих діалогах. Ауру цих розмов добре окреслив Анґус

Флетчер [Angus Fletcher] у своїй книзі «Кольори мислення»:

Дон Кіхота і Санчо об’єднують жвавість та наснаженість

їхніх розмов. Говорячи один з одним чи навіть затято

дискутуючи, вони розбудовують своє мислення. Жодна

з думок кожного з них не залишається непоміченою

і нерозкритикованою. Під час багатьох люб’язних суперечок,

тим більш люб’язних, чим більш непримиренних,