1. Українська мова – національна мова українського народуі форма його національної культури.

Мова - суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людей. Мова - це витвір історії суспільства.

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Становлення і розвиток нової української літературної  мови.

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX - початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз'єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 р.

Роль І.Котляревського, Т.Шевченка та інших письменників, видатних учених у розвитку української мови.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревський - зачинатель нової української літературної мова. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, Іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високо розвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники XIX і XX ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Державна політика в галузі мови.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 рр. зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

Розвиток української мови на сучасному етапі.

Після проголошення незалежності України українська мова в державі розширила свої функції.

1. Вона стала мовою державною, обов’язковою для вживання у всіх сферах суспільного життя: у державних урядових установах, початкових, середніх та вищих навчальних закладах, дитячих дошкільних установах, у пресі, видавничій справі, на радіо й телебаченні, у творчих мистецьких спілках та організаціях, продукції кіностудій і т.д.

2. Лексична система, граматика і правопис звільняються від нашарувань умисної русифікації. 

Зараз повертаються українські мовні цінності у правописі, граматиці, словниковій справі: перевидано український правопис, орфографічний словник, видаються граматики, що пропонують норми за національними критеріями.

3. Інтенсивно збагачується за рахунок запозичень українська термінологія: а) суспільно-політична — брифінг, імідж, конверсія, консенсус, спікер, стагнація;

2. Поняття «національна мова», «загальнонародна» і «літературна мова».

Національна мова- це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв'язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття "національна мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей - літературну мову та діалекти

Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову "сиру" і оброблену майстрами.

Першою пам'яткою, яка відбивала усі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема Галицько-Волинському літописі (ХНІ ст.).

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. У мові творів

Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови"³. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

Становлення і розвиток нової української літературної  мови.

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX - початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз'єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 р.

Наука про мову, її розділи.

Мовозна́вство (лінґві́стика) — наука про мову в усій складності її прояву^[1]; природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників^[2].

Мовознавство — це гуманітарна наука. Вона є розділом культурології (поряд з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (поряд злітературознавством), а також галуззю семіотики — науки про знаки^[3].

Як окрема дисципліна мовознавство оформилася в середині 19 століття. Мовознавство — наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники.

Розділи і галузі лінгвістики (див. також розділ Зв'язок мовознавства з іншими науками):

Загальне мовознавство (загальна лінгвістика) — в широкому розумінні, галузь мовознавства, що вивчає загальні ознаки й функції людської мови не лише в теоретичному, але також в прикладному та історичному плані.

• Загальне мовознавство у вузькому розумінні терміну: Теоретична лінгвістика.

• Фонетика — вивчає звуковий склад мови.

• Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі.

• Граматика — вивчає будову мови.

• Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови.

• Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці.

• Лексикологія — вивчає лексику (словниковий склад мови)

• Фразеологія — вивчає лексично неподільні поєднання слів.

• Лексикографія — наука про укладання словників

• Ономастика — наука про власні назви.

• Етимологія — вивчає походження і історію слів мови.

• Семантика— вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів.

3. Фонетика і фонологія. Предмет і завдання фонетики.

Фонетика – розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови, різноманітні звукові зміни, що виникають в мовленні при сполученні звуків між собою. У вузькому розумінні в фонетиці вивчаються артикуляційні і акустичні особливості звуків мови, закономірності їх сполучування, наголос, інтонація, поділ на склади і т. п.Поділяється на історичну та описову.

Розглядаються такі аспекти звука: фізичний (як коливання повітря: висота, частота, гучність, інтенсивність), анатомо-фізіологічний (мовний апарат, свідоме утворення, свідоме сприйняття засобами слуху інших), лінгвістичний (звук як засіб комунікації; кожна фонема складає і розрізняє слова в мовному потоці, виділяється як найменша одиниця в мовному потоці, у системі протиставлень).Звук – найкоротша частина мовленнєвого потоку. Фонологія – наука, що досліджує систему фонем.

• Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі.

Поняття фонеми, її функції.

Фонема– найменша структурна одиниця звукової будови мови, функція якої полягає у будові, розрізненні, ідентифікації значущих одиниць (морфем, слів). Фонема виявляється лише у певному звукові, який є матеріальним вираженням фонеми.

Функції фонеми: конститутивна (складальна), розпізнавальна, розрізнювальна. Фонема може виявлятися у звуковому потоці у кількох виявах: основний вияв фонеми не залежно від позиції у слові: збіг фонологічного і фонематичного запису,

Позиційний залежить від наголошеної позиції для голосних, позиції початку чи кінця слова для приголосних. Голосні |е| > [еи], |и|>[ие], |о|>[оу]; життя=/жит’т’•а/=[жиет ':•а]; Приголосні – |в|-[ ў], |j|-[ ǐ] вірьовка /вір’овка/ [вір'•оўка]

комбінаторнийзалежить від сусідніх фонем, пов’язаний з різними звуковими змінами: асиміляцією, акомодацією (|в|- [в’]; |о|- [•о]) тощо. вокзал /вокзал/[вокгзал] асиміляція за дзвінкістю; розсипати /розсипати/ [розсипати] асиміляція за глухістю; /к/-[кг], /з/- [зс] – комбінаторні вияви. додатковий – фонема зовсім втрачає свої основні ознаки і ніби переходить в іншу фонему = повна асиміляція [вогзал] /к/ > [г]; вітчизна=/вітчизна/=[в’іч:изна]; сміється=/сміjет’с’а/= [см’іjец':•а]

факультативний не належить орфоепічних норм і може передавати діалектне чи просторічне мовлення чи мовленнєві вади окремого мовця; |сміх| [шм’іх] /с/ > [ш]Бувають позиційно-комбінаторні вияви: наприклад, |о|-[о• у] – тобі /тобі/[то••уб’і]; Для фонеми |е|- [еі], бо такий вияв зумовлений 1) ненаголошеною позицією 2) сусідством з м’яким приголосним j: Києва – /киjева/- [киjеіва].

Алофони фонем.

Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможний їх розпізнати.

Основний алофон— такий алофон, властивості якого мінімально залежать від позиції і фонетичного оточення. Основні алофони:

• для голосних — ізольоване вимовлення;

• для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;

• для м'яких приголосних — перед наголошеним «і».

Поряд з основним алофоном існує сильна позиція звуку. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних — перед голосним непереднього ряду, а в деяких мовах на окремі сонорні може падати наголос.

Розрізняються комбінаторні і позиційні алофони. Комбінаторні алофони — реалізації фонем, пов'язані з певним фонетичним оточенням звуків.

Прикладами можуть служити:

• назалізація (носова вимова);

• лабіалізація (огубленість або неогубленіснь).

Комбінаторні ознаки можуть поширюватися на декілька складів.

Позиційні алофони— реалізації фонем, пов'язані з їх фонетичною позицією. Під фонетичною позицією прийнято розуміти:

• чи знаходиться звук на абсолютному початку слова (після паузи);

• чи знаходиться звук в абсолютному кінці слова (перед паузою);

• положення звука по відношенню до наголосу.

Є і інше розділення алофонів: 1. Обов'язкові (реалізуються відповідно до норм мови). 2. Факультативні варіанти (наприклад, щілинний /ґ/). 3. Індивідуальні алофони (наприклад, помилки у вимові).

Дистрибуція фонеми— це сукупність всіх можливих алофонів даної фонеми. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції.фонетика

Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.

Класифікації голосних і приголосних фонем сучасної української літературної мови.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких стано­вить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хви­лі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої роз­міри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

За місцем творення (береться до уваги рух язика в го­ризонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у]) 

Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звукинизького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.

За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених на­лежать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки мо­жуть бути наголошеними і ненаголошеними.

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного стру­меня, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху­ване повітря. Характерні для приголосних шуми виника­ють переважно у ротовій порожнині при подоланні струме­нем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В основі поділу приголосних на шумні й сонорні_, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Со­норні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній (табл. 2).

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердо­сті чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які (табл. 4).

У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твер­дих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’як­шений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають.

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як прави­ло, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в не­багатьох українських словах і здебільшого в словах іншо­мовного походження трапляються перед іншими голосни­ми: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [ре^ив'у], [ф'узе^ил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур].

Враховуючи слухове сприйняття, серед приголосних ви­діляють дві групи звуків, які називають свистячими ([з], [з'], [ц], [ц'], [с], [с'], [§], [§'] і шиплячими ([ж], [ч], [ш], [дж]).

І, нарешті, зовсім невелику групу складають носові при­голосні [м], [н], [н'], у творенні яких бере участь носова порожнина.