50. Основні теми поезії Горація. Втілення філософії «золотої середини»

Кохання, задачі поезії, буття людини, природа, сільське життя - це головні теми творів великого римського поета, який писав свої вірші з особливим мелодизмом, ліризмом, наділяв їх ніжною благозвучністю й м’якістю. Особливо варто відзначити оду «До Мельпо-мени», присвячену музі драми й трагедії, музі театру. Із глибокою пошаною та любов’ю склав поет цей вірш, який став своєрідною рисою, проведеною Горацієм на певному етапі своєї творчості. В оді римський митець дякує музі Мельпомені, якій, за його ж словами, завдячує своїм визнанням і повагою до себе. їй же адресовано жартівливий, повний тепла докір: «на кого в час народження впаде твій погляд дружній, тому не буде милим ані кулачний бій, ані кінські змагання» - жодна з традиційних чоловічих розваг не буде так цікавити й збурювати, як дивовижна краса природи й бажання уві-ковічнити її у своїх віршах.

Горацій не був придворним поетом. Октавіану Августу, звісно, хотілося б мати такого виразника своїх ідей, але Горацій завжди був чесним із собою, кожне його поетичне слово відображало настрої та думки самого автора. Він щиро вірив, що Октавіан прагне відродити давню римську доблесть, тому і прославляв його. Горацій до останнього лишається прихильником республіканських поглядів, але висловлює їх без політичного надриву та емоцій. Він виголошує свої думки з філософським спокоєм та іронічною посмішкою на вустах.

«Золота середина». Перу Горація належить близько десятка поетичних збірок, найвідомішими є «Оди». В одах він пише, що першим почав складати латиною «еолійські пісні», тобто розміри Сапфо й Архілоха. Отож Горацій був насамперед реформаторам римської поезії. Звісно, він запозичував лише поетичні розміри, а не слова й теми славетних греків. Горацій віддзеркалює проблеми й теми, що хвилювали сучасне йому суспільство, але мали позачасове, вічне значення: як опанувати власні почуття, що таке дружба, любов, вірність, як визначити правду і де її шукати,

чи слід боятися смерті, в чому сенс життя тощо. Його думка схожа на маятник, який рухається то від конкретного предмета до відстороненої ідеї, то від відстороненої ідеї до конкретного предмета. Картина нещастя та страждань в одному вірші змінюються картиною радощів та насолоди в іншому. У такий спосіб поет наочно відтворює ідею вічного руху, думку про те, що мудра людина має шукати якусь незмінну позицію, яка допомогла б їй не поступатися нещастю, але й не надто захоплюватися щастям. Горацій називає її «золотою серединою».

51. «Скорботні елегії» Овідія: історія створення, провідні мотиви

Заслання на береги Чорного моря дало привід до написання цілого ряду творів, викликаних виключно новим положенням поета. Засвідчуючи невичерпну силу таланту Овідія, вони носять зовсім інший колорит і представляють нам Овідія зовсім в іншому настрої, ніж до того, як його спіткала його катастрофа. Найближчим результатом цієї катастрофи були його «Скорботні Елегії» або просто «Скорботи» (Tristia), які він почав писати ще в дорозі і продовжував писати на місці заслання протягом трьох років, зображуючи своє сумне положення, скаржачись на долю і намагаючись схилити Августа до помилування. Елегії, що цілком відповідають своєму заголовку, вийшли в п'яти книгах і звернені в основному до дружини, деякі — до дочки і друзів, а одна з них, найбільша, складова другої книгу — до Августа. Ця остання книга дуже цікава не тільки ставленням, в яке поет ставить себе до особистості імператора, виставляючи його велич і подвиги і принижено просячи прощення своїм гріхам, але й заявляє, що його звичаї зовсім не так погані, як про це можна думати, судячи зі змісту його віршів: навпаки, життя його цнотливе, а пустотлива тільки його муза (таку заяву згодом робив і Марціал, на виправдання змісту багатьох своїх епіграм). У цій же елегії приводиться цілий ряд поетів грецьких і римських, на яких хтивий зміст їхніх віршів не може накликати ніякої кари; вказується також на римські мімічні вистави, крайня непристойність яких дійсно служила школою розпусти для всієї маси населення.

І книга «Скорботних елегій» розповідає про почуття відчаю, яким Овідій був охоплений перед від’їздом з Рима, особливо засмутило його прощання з дружиною, друзями і слугами, з усією домівкою:

Розповідає поет і про подорож до місця заслання. Гнітюче враження справив на нього морський шлях з його безнастанними хвилями й страшними бурями (І, 2). В інших елегіях цієї книги Овідій знову згадує про від’їзд, висловлює упевненість у вірності дружини, яку він порівнює з Пенелопою, розмірковує про долю поета, який змушений писати під ревіння шторму, коли «хвиля хлеще і лист заливає», порівнюючи його з нападами диких племен

Все, про що тоді писав Овідій, ішло з глибин його стражденної душі, кожне слово було щирим і правдивим. Вірші поета пройняті справжнім страхом, що поєднується з відчаєм. Найбільше його лякає непривітна й холодна природа, яка доводить теплолюбного римлянина до розпачу. Та особливо жахали Овідія напади диких племен: