3.Думки ф. Прокоповича

Філософська спадщина професора й ректора Киево-Могилянської академії, голови «вченої дружини» Петра І, відомого мислителя першої половини XVIII ст. Феофана Прокоповича увійшла до духовної скарбниці багатьох слов’янських народів, передусім російського, українського й білоруського, ставши їхнім спільним надбанням. Свою творчість і сповнене бурхливими подіями життя він присвятив зближенню й духовному єднанню братніх слов’янських народів, розвиткові науки й культури, перемозі світського над церковним в державному устрої тодішньої Росії. Серед тих, хто позитивно оцінював ідейну спадщину Ф. Прокоповича, слід назвати А. Кантеміра, В. Татіщева, В. Тредіаковського, О. Сумарокова, М. Новікова, Д. Фонвізіна, а згодом декабристів, О. Пушкіна, В. Бєлінського, М. Чернишевського. Аналізував творчість Прокоповича й Г, В. Плеханов, присвятивши йому окремий розділ своєї «Історії російської суспільної думки». Вважаючи, що «Феофан та його друзі були переконаними просвітниками», Г. В. Плеханов підкреслював, зокрема, що «Прокопович... вельми пишався зреформованою Росією, захоплено називаючи її «світлою, красною, сильною, другом любимою, ворогам страшною»1. Він, як і його попередники, звертає передусім увагу на просвітницькі ідеї Ф. Прокоповича, на його боротьбу проти всього консервативного й відсталого2 і підкреслює, що, виступаючи поборником світських, загальнодержавних інтересів Росії, мислитель був фактично «найвидатнішим публіцистом епохи Петра І»3. Обґрунтовуючи у своїх творах реформи Петра, Феофан виражав і захищав інтереси буржуазії, що зароджувалась, купецтва й служилого дворянства.

Протягом останніх десятиріч зацікавленість ідейною спадщиною Ф. Прокоповича значно зросла серед радянських і зарубіжних вчених. До неї звертаються історики й юристи, 12мовознавці й літератори, природознавці й філософи, в тому числі: І. К. Білодід, Г. П. Єрьомін, М. П. Алексєєв, П. М. Пелех, Л. О. Петров та ін. Вивченню спадщини мислителя сприяли і праці таких вчених країн соціалістичної співдружності, як Е. Вінтер, Р. Шту.пперіх, Г, Грассгоф, Й. Тецнер, Р. Лужний, К. Грау та ін.

У капіталістичних країнах оцінюють по-різному спадщину Ф. Прокоповича, що залежить, звичайно, від класової орієнтації дослідників1. Ідеологи буржуазії, зрештою, як і поборники феодальио-клерикального світогляду в дореволюційній Росії, висвітлюючи однобічно ідейну спадщину мислителя, інтерпретують ф. Прокоповича тільки як теолога. Вони вперто удають, що «не помічають» просвітницької спрямованості суспільної діяльності й ідейної спадщини Феофана, навмисне абсолютивуючи історичну обмеженість останньої. Так спадщина Ф. Прокоповича й у наш час оцінюється з різних, інколи ворожих позицій і є об’єктом гострої ідеологічної боротьби2.

Тому пропоноване видання філософських творів Ф. Прокоповича має завданням також позбавити наших ідейних ворогів змоги для подальших перекручень історії вітчизняної філософії, особливо свідомого замовчування й фальсифікацій ідей, спрямованих на зближення й єднання філософських культур російського, українського й білоруського народів. Публікація перекладу філософських творів мислителя, досі майже недоступних як історикам філософії, так і широким колам наукової громадськості, допоможе не тільки краще оцінити ідейну спадщину Ф. Прокоповича, а й, безперечно, внести певні уточнення й зміни у висвітлення історії російської, української та білоруської духовних культур XVIII ст.

Найважливішим джерелом біографічних даних Ф. Прокоповича є, на наш погляд, його життєпис, складений, як гадають, приятелем мислителя, відомим орієнталістом, академіком Санкт-Петербурзької Академії наук Теофілом-Готлібом-Зігфрідом Байером (1694 — 1738) і знайдений 1769 р. И.-Б. Шерером у синодальній бібліотеці в Москві. Латинський 13 оригінал його опубліковано 1776 року в часописі «Nordische Nebenstunden...»1. Існує й інший, дещо відмінний, життєпис Феофана, названий в літературі «готським», автором якого вважають видавця трактату Адама Чернігівського (Зернікау) «Про походження Святого Духу...»2 Дмитра Семеновича Дамаскіна-Руднєва. Обидва автори твердять, що Прокопович народився в Києві в родині купця, але кожний пропонує свою дату; за Байєром це сталося 17 червня 1677 р., а Дамаскін-Руднєв наполягає на 9 червня 1681 р. Остання дата — загальновизнана, хоч вона зовсім не підтверджується жодним документом3. Є й третє визначення дати народження мислителя: Олександр Яблоновський вважає, що Прокопович народився 1684 р.4

Порівняння життєписів Ф. Прокоповича, а також аналіз його життєвого шляху переконують нас у тому, що роком народження мислителя є 1677 рік. Батьки назвали його Єлисієм (згідно з Руднєвим — Єлизаром). Осиротів Єлисій вельми рано. По смерті батьків ним заопікувався дядько по матері, вибірний ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (І) («Прокопович» — це прізвище матері мислителя, прізвище ж йото батька, а отже його власне, досі точно невідоме), який 1684 р. віддав свого семирічного небожа до початкової школи при Києво-Братському монастирі. Тут Єлисій навчався протягом трьох років. Восени 1687 р. дядько Феофан віддав його до Києво-Могилянської академії. Майбутній вчений жадібно засвоює все те нове в науках, що було викликане змінами в суспільно-політичному й економічному житті країни (як значними зрушеннями між окремими станами феодального суспільства, так і помітним посиленням ранньокапіталістичних елементів у ньому).

Звернувши увагу на непересічні здібності студента, дальшим поповненням наукових знань Єлисія керували протектор Академії В. Ясинський і професор філософії Г. Одорський. На формування світогляду майбутнього мислителя вирішальне вплинули філософські ідеї й. Кононовича-Горбацького, Г. Гізеля, Й. Кроковського, І. Поповського, П. Колачинського, засновника Академії Петра Могили та інших колишніх викла14дачів філософії у цьому закладі. Від 3 квітня 1689 року коли помер його дядько, турбота про Єлисія лягла на плечі невідомого досі київського міщанина, завдяки матеріальній підтримці якого той студіював у Академії до весни 1694 (згідно з іншими даними, 1696) року.

Прагнучи поглибити свої студії гуманітарних, «світських» наук, Єлисій, не прослухавши курсу теології, вибув з числа студентів Киево-Могилянської академії й вирушив у традиційну для того часу освітню мандрівку. Згідно з його власними словами, йому було тоді 17 років. Прибувши до Львова (за іншими даними, — до Володимира-Волинського), Єлисій, як і його попередники, щоб мати можливість продовжувати свої студії в Римі, став греко-католиком, прийнявши при цьому ім’я Самійла. Тут протягом двох років він читає студентам однієї з місцевих колегій поспіль два курси поетики й риторики. З кращими її випускниками, отримавши заздалегідь від місцевого митрополита рекомендаційні листи, Самійло (Єлисій) вирушає до Рима, і в документі від 14 листопада 1698 р. він вже згадується як студент колегії св. Афанасія. У матрикулі колегії про «Самійла Церейського» (можливо, це справжнє прізвище Ф. Прокоповича) зазначено як про «великих здібностей та найвищого успіху» студента-філософа другого року навчання1. Тут, як і на Україні, Самійло (Єлисій) Церейський щонайпильніше вивчає кращі досягнення філософів античності, доби Відродження, а також Нового часу.

Провчившись у Римі 3 роки, не прослухавши й тут курсу теології, «чернець русинський... втік з Колегії 28 жовтня 1701 р. без жодної на це причини з великим скандалом»2. Пішки переважно через протестантські країни Самійло 1702 р. досяг Почаєва, де знову стає православним, а до Києва він повернувся 1704 р. Тут при вступі до Київського братства С. Церейський був пострижений у ченці, прийнявши при цьому ім’я й прізвище свого дядька по матері й ставши таким чином Феофаном Прокоповичем (II). 1705 р. він вже професор поетики Києво-Могилянської академії, 1706 р. — риторики, а протягом 1707 — 1709 рр. викладає філософію.

У Києві Ф. Прокопович (С. Церейський) негайно включився в активне громадське й наукове життя країни. Майже у всіх таорах, які він написав у Києві, мислитель виступає проти авторитаризму, догматизму, релігійного фанатизму, закликаючи людей керуватись розумом, здоровим глуздом Він обґрунтовує необхідність ширення освіти серед усіх лю15дей, незалежно від їхньої станової належності, висміюючи забобони, обскурантизм і невігластво. Відкидаючи схоластику, зокрема її філософську основу, Прокопович в багатьох творах, написаних в Києві, гнівно виступає проти її поборників — єзуїтів — передового загону католицької реакції.

Борючись проти старого, переважно клерикального, за своєю суттю феодального, світогляду, Феофан придбав чимало прихильників. Серед них був і Петро І, який виділив йому 16в своїх планах державних і церковних реформ одне з провідних місць. 1711 р. Петро бере Феофана з собою в Прутський похід, під час якого вони ще більше зблизились. По поверненні з походу Прокопович 1712 р. стає ректором Києво-Могилянської академії. Згідно з обов’язками ректора, він викладав студентам Академії й курс теології. 1716 р. цар викликав Прокоповича до Петербурга. Відтоді закінчується київський і починається петербурзький період життя й діяльності мислителя.

Тут колишній ректор Академії стає найближчим радником Петра І з питань освіти й церкви, теоретично обґрунтовуючи його реформи й нововведення. Він зближується з такими прогресивними діячами науки й культури Росії, як Я. Брюс, В. Татіщев, А. Кантемір, А. Волинський та ін., засновує філософсько-літературний гурток — «вчену дружину», всіма силами сприяє організації багатьох наукових і навчальних закладів, в тому числі й Академії наук та Академії мистецтв. За вказівкою Петра Прокопович пише твори, в яких теоретично обґрунтовує ідею «просвіченого» абсолютизму, започаткувавши російське просвітництво. Останнє далі розвивалося «від віри в «просвіченого монарха» (Кантемір, Ломоносов) до розчарування ним (Новіков, Фонвізін, Крило»), а згодом до боротьби проти ідеології просвіченого абсолютизму взагалі, до протиставлення йому ідеї народної революції (Радіщев)»1.

Період найактивнішої громадської діяльності Прокоповича в Росії закінчується приблизно зі смертю Петра І. Під час царювання наступників Петра та панування «верховників» Феофан живе в атмосфері постійного переслідування й доносів. Дійшло до того, що Прокопович та його учень і однодумець Теофіл Кролик подумували навіть про еміграцію до Швеції2. Шал гніву викликало те, що, ставши єпископом псковським 1718 р., Феофан невтомно боровся проти спроб партії «довгих борід» відновити старі, допетровські порядки, в тому числі й посаду патріарха.