Копия лек. 1----1А М ськ театрал зован свята
...docТема 1. Міські театралізовані свята епохи Відродження
План
Історичні передумови виникнення епохи Відродження.
Основні риси Відродження, його гуманістичний зміст.
Різні форми міських свят:
самодіяльне мистецтво і «риторичні камери»;
історичні свята;
корида.
Ренесанс – (франц. Renaissanse – відродження) епоха Відродження, період в ідеологічному й культурному розвитку країн Центральної і Західної Європи (в Італії – 14-16 ст., в інших країнах – кінець 15-16 ст.), зумовлений зародженням капіталістичних відносин та суспільно-економічним, культурним зростанням. У період Ренесансу розвинулась нова, буржуазна ідеологія і культура, виник новий світогляд – гуманізм. Пробудився інтерес до літератури й мистецтва Стародавньої Греції й Риму (звідси й назва).
Завдяки технічним нововведенням прискорилися темпи економічного розвитку. Великі географічні відкриття розсунули межі західного світу, прискорився процес формування національних ринків, загальноєвропейського і світового. З'явився новий соціальний тип – підприємець. У релігії, літературі і мистецтві відбувалися зміни, що руйнували систему середньовічних цінностей.
Це не означає, що середньовіччя відступило перед новими віяннями: у масовій свідомості традиційні уявлення зберігалися. Протистояла новим ідеям і церква, використовуючи середньовічний засіб – інквізицію. Ідея свободи людської особистості продовжувала існувати в суспільстві, розділеному на класи. Не зникала до кінця феодальна форма залежності селян, а в деяких країнах (Німеччина, Центральна Європа) відбулося повернення до кріпосництва. Феодальна система виявляла достатньо стійку життєстійкість. Кожна європейська країна переживала її по-своєму й у своїх хронологічних рамках. Капіталізм довгий час існував як устрій, охоплюючи лише частину виробництва у місті і в селі. Проте феодальні відносини поступово відступати.
Величезну роль у цьому прориві зіграли Великі географічні відкриття. Головні з них:
у 1456 році португальські кораблі досягли островів Зеленого мису,
а в 1486 р. експедиція Б. Діаша обігнула Африканський континент з півдня, минувши мис Доброї Надії.
Освоюючи узбережжя Африки, португальці одночасно посилали кораблі у відкритий океан, на захід і південний захід. У результаті на картах з'явилися невідомі раніше Азорські острови й острови Мадейра.
1492 р. здійснилася велика подія – X. Колумб, італієць, що переїхав в Іспанію, у пошуках шляху в Індію перетнув Атлантичний океан і відкрив новий континент – Америку.
У 1498 р. іспанський мандрівник Васко да Гама, обігнув Африку, успішно провів свої кораблі до берегів Індії.
З XVI ст. європейці проникають у Китай і Японію, країни про які раніше в Європі мали дуже туманне уявлення.
З 1510 р. починається завоювання Америки.
У XVII ст. була відкрита Австралія.
Змінилося уявлення про форму землі: кругосвітня подорож португальця Ф. Магеллана (1519-1522) підтвердила здогадку про те, що вона має форму кулі.
Межі світу ніби розсунулися. Для самої Європи ця експансія світу мала вкрай важливі наслідки. Змістилися торгові центри: Середземномор'я стало втрачати своє колишнє значення, поступаючись місцем Голландії, а пізніше – Англії.
Найважливішим наслідком відкриттів і колонізації нових земель стали нові ринки збуту, що дали потужний імпульс розвитку промисловості і торгівлі.
Водночас, важливо зрозуміти, що соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів далеко не однозначні.
Племена майя, ацтеків та інків, що жили в Америці, вже мали свою державність, але за рівнем цивілізованості незмірно відставали від Європи. У процесі колонізації, що продовжувалася приблизно до середини XVII ст., ці древні цивілізації загинули.
Через нестачу робочих рук в Америку стали ввозитися негри. Португалія, а слідом за нею Голландія, Англія і Франція реанімували, здавалося б, вже давно відмерле явище – работоргівлю. Чисельність населення Африканського континенту різко скоротилася, особливо в західних його районах; розпадалися сформовані усередині континенту торгові зв'язки, сповільнювався соціально-економічний і політичний розвиток.
Трохи інакше склалися в ту епоху відносини Заходу з древніми високорозвиненими цивілізаціями Китаю, Японії й Індії. Китай і особливо Японія "закрили" свої країни, заборонивши в'їзд іноземцям. Протягом деякого часу, поки зберігався певний баланс сил між цими країнами і Заходом, європейцям доводилося миритися з такою ситуацією.
Набагато більшого успіху португальські, а потім англійські, голландські і французькі купці досягли в політично роздробленій Індії. Європейські компанії затвердилися там до середини XVII ст., поступово отримавши і політичний вплив, що багато в чому визначило подальшу долю древньої цивілізації.
У руйнації середньовічного світу величезна роль належить розвитку наукової думки Європи, досягненням у техніці і природничих науках. Серед численних відкриттів, якими була так багата та епоха, одне з них займає провідне становище за своїм впливом на погляди людей. Це геліоцентрична теорія польського вченого М.Коперника (1473-1543), що дала нове бачення Всесвіту і нове розуміння місця в ній Землі і людини. Раніш центром світу вважалася нерухома Земля зі світилами, що обертаються навколо неї. Тепер точка відліку змістилася; Земля перетворилася в незначну порошину в космосі. Ідею Коперника підтвердили його послідовники – італійський мислитель Дж. Бруно (1548-1600) і астроном, фізик Г. Галілей (1564-1642).
Який же вплив зробили ці відкриття на сучасників? Прорив, зроблений наукою, поглибив її розрив з церквою. Конфлікти з нею часто закінчувалися для вчених трагічно: пригадаємо долю Дж. Бруно, якого спалили як єретика, Г. Галілея, якого змусили зректися своїх поглядів. Твори, у яких висловлювалися нові ідеї, вносили в списки заборонених книг.
Величезний вплив природознавство зробило і на філософію. Для багатьох вчених успіхи науки були підтвердженням безмежних можливостей людини.
Серед соціально-економічних факторів, що вплинули на формування нових відносин, можна назвати наступні:
•поява мануфактурного виробництва, що спричинило зародження капіталістичних відносин, а, отже, завдяки цьому стало можливим подолання колишніх феодальних відносин;
•розвиток торгового й лихварського капіталу, що стимулювало зростання товарно-грошових відносин;
•поява в XIV в. грошової форми феодальної ренти, що ще більше сприяла розвитку товарно-грошових відносин, що у свою чергу привело до більш динамічного розвитку суспільства, подальшого поділу праці та секуляризації суспільства1;
•ріст і зміцнення міст, формування міської культури й усвідомлення необхідності нових форм регулювання соціальних і економічних відносин як усередині міської громади, так і у відносинах із владою вимагали формування нових правових відносин.
В Італії ренесансна культура виникла в містах-державах. Їхній розквіт забезпечувався економічними факторами: торгівлею й ремісничим виробництвом, у якому на перше місце вийшла людина, що самостійно організує свою працю. Ця нова економічна даність створювала умови для небаченого раніше прояву творчих здібностей, які набувалися індивідом у результаті творчої діяльності. Відбувалося формування нового, нетрадиційного типу особистості, для якої характерні творча активність, постійна робота над власною духовністю, інтерес до свого Я.
Тенденція до секуляризації, характерна для культури Відродження, не приводила до заперечення Бога, але допускала передачу низки деміургічних (світоутворюючих) функцій від Творця людині-творцеві.
Новий тип культури започаткувався в італійській міській комуні, заснованій на принципі самоврядування й виборної влади. Тут не визнавали «природного права» сеньйора, заміняючи його свідомою соціально-політичною угодою рівноправних городян.
Основні особливості. Духовні джерела культури Відродження треба шукати, звичайно, в античності, але духовний і творчий досвід Середньовіччя не був відкинутий. Відомо, що італійські гуманісти повставали проти умоглядності середньовічної схоластики2.
Однак не слід також забувати про те, що християнство й церква продовжували відігравати значну роль у суспільстві; діячі Відродження практично ніколи не поривали зв'язку із церквою, а деякі з них мали церковний сан. Відродження не було атеїстичною епохою, але воно вперше виявило протилежність між релігією й наукою, змінило сам релігійний світогляд.
Отримане дослідним шляхом знання ще не являло собою систему, а скоріше виражало прагнення людини різнобічно досліджувати природу, щоб підкорити її своїм інтересам.
Відмовляючись від середньовічної системи цінностей, діячі культури Відродження бачили своїм завданням повернення до античних ідеалів. Античність взагалі виступала ідеалом для наслідування, зразком для створення нових форм як у літературній мові (антична латинь), так і в драматургії, скульптурі, архітектурі й т.д. Однак античні ідеї не просто сусідили із традиційно християнськими поглядами, але й взаємодіяли з ними, у результаті чого зароджувалося нове бачення світу. І все-таки в першу чергу переглянута античність була свого роду дзеркалом, що відображає ті ідеї й образи, за допомогою яких епоха Відродження розпізнавала саму себе, виявляла власну своєрідність.
Різні форми міських свят.
У середньовічних містах Європи існували "риторичні камери" - літературні об'єднання або гуртки-клуби, до яких входили городяни й члени окремих гільдій. Кожне літературне товариство мало свій устав, герб, прапороносця й обов'язково блазня. Голову товариства урочисто величали Королем або Капітаном.
Ритори були організаторами й учасниками масових народних процесій, веселих вуличних карнавалів, різдвяних, масничних і травневих гулянь, а також різних театралізованих видовищ, де дотепно висміювали багатих сеньйорів, єпископів і навіть єзуїтів, що з огляду на тодішні часи найчастіше було пов'язане з небезпекою для життя. Незважаючи на заборони церкви, ритори постійно влаштовували вистави просто неба, і численний народ, привернутий яскравим видовищем, весело глузував зі своїх споконвічних ворогів.
У Нідерландах у пору занепаду феодальних відносин й росту буржуазії отримали поширення самодіяльні гуртки – так називані риторичні камери. Керівники цих гуртків, представники дрібної буржуазії, переслідували загальноосвітні цілі й були організаторами широких народних театралізованих вистав. Згодом риторичні камери отримали значний вплив на демократичні маси населення. У Нідерландах в XV-XVІ століттях "риторичні камери" виникали не тільки в містах, але й у великих селищах. Члени цих клубів цікавилися народною поезією, влучним гумором. Вони й самі складали вірші, пісні, створені на фольклорній основі, сатиричні сценки, куплети, анекдоти політичного змісту. Вплив народних поетів і співаків, музикантів-імпровізаторів й акторів був настільки потужний, що в 1492 році королівська влада змушена була зібрати в місті Мехелані з'їзд "риторичних камер" і намагалися там залучити їх на свою сторону.
Між сотнями гуртків, розкиданих по різним містам, установлювався тісний зв'язок завдяки організації змагань-олімпіад. Ці "театральні олімпіади" XVІ ст. являють собою приклад чудово організованої культурної роботи, що дозволила буржуазії розгорнути свою самодіяльність у момент бурхливого росту її класової самосвідомості, напередодні вступу в збройну боротьбу з абсолютизмом і залишками феодалізму.
Ми говоримо про "риторичні камери" ще й тому, що їх члени долучалися до розробки сценаріїв масових народних свят.
Близькі по типу до нідерландських риторичних камер самодіяльні гуртки південної Німеччини – об'єднання мейстерзингерів (мандрівні співаки й актори площадного театру, які розігрували фарси). Виникли вони із союзів для занять поезією й співом. На початку XVІ ст. мейстерзингери переходять до виконання невеликих сатиричних п'єс, які писалися членами союзу. Пройшовши через участь у релігійних заходах реформації, виробивши агітаційний і пропагандистський репертуар, мейстерзингери залишаються потім на більш нейтральних позиціях побутової сатири, поступаючись впливу правлячої буржуазії.
У Франції театральна самодіяльність процвітала серед "Базошських клерків" – самодіяльних акторів із середовища парламенту. У сусідстві з базошськими клерками виступає в Парижі гурток "Безтурботних хлопців". Цей гурток спеціалізувався на показі блазнівських п'єс, так званих соті 3. У Руані існувало "Братерство рогоносців", у Камбрі виступали "Безстидники", у Діжоні - громада "Матінки дурості" і т.п..
Критикуючи суспільні недоліки, будучи живою театралізованою публіцистикою, мораліте, фарси й соті певною мірою виконували роль газет і журналів нашого часу. Особливо широко був представлений у розглянуту епоху тип агітаційних і пропагандистських вистав.
У країнах, охоплених протестантизмом, боротьба спрямовується насамперед проти католицької церкви й ведеться в загострених полемічних тонах. Так, наприклад, проходило народне масове дійство XVІ століття "Бернський танець смерті".
До центра базарної площі рухаються дві групи людей. Першу групу очолює римський папа – у пурпурній мантії, на коні, оточений рицарями, багатими купцями й стражниками. Інша група являє собою процесію злиденних калік, інвалідів і бідного бродячого люду. Посередині ринкової площі обидві процесії зіштовхуються. Злиденні заважають проїхати папі і його свиті. Голова церкви намагається наставити їх, і отут зав'язується діалог між папою й першим жебраком. "Блаженні злиденні..." – починає своє звернення папа, але жебрак перериває його: "Чому не злиденний ти, перший слуга Христа? Навіщо тобі пурпур, кінь і стражники? Твоє місце в наших рядах!" Папа наказує варті забрати й відвести баламута.
Легко уявити собі ефект впливу від такого народного театралізованого дійства, яке виконувалось на відкритій базарній площі, до того ж у роки, коли незаможні селяни палили монастирі й феодальні замки по всій Європі! Соціально-бунтарські мотиви вистави дещо зм'якшувалися тільки тим, що жебрак виявлявся – Ісусом Христом, «який повернувся на землю".
На тлі бойових суспільних перетворень у цей час й алегоричні фігури мораліте виростають до яскравих, узагальнюючих образів-масок, насичених різким сатиричним змістом.
Гостра пародія, карикатура й шарж особливо яскраво й виразно проявляються в народному фарсі. Класова боротьба проявляться тут не тільки у формі релігійно-церковних розбіжностей, але місцями й більше відкрито. У карнавальних фарсах пригноблений народ відкрито протиставляється його пригноблювачам – дворянам, духівництву та буржуазії. Так, в одному із сатиричних дійств до лику святих зараховується "пані Лортсе", тобто "Шахрайка". У пародійній формі благословляється "Братерство" на честь нової "святої". Народу показують її реліквії, і всі верстви запрошуються взяти участь у шануванні їх. Скарбник реліквій за плату охоче роздає відпущення гріхів... Коментар до веселої гри дає Блазень, який веде дотепні бесіди зі своїм блазнівським жезлом.
В "Сатирі на три верстви" (1540, Шотландія) бідняк, у якого розвалилося господарство, сподівається ще на допомогу суду, але його обзивають "божевільним дурнем" за те, що він розраховує знайти справедливість у церковників і владу імущих.
В "Грі про війну", розіграної в Нідерландах в 1515 році, висміюється жага наживи всіх верств. Офіцер (уособлення "дурного світу") вербує солдат під звуки барабану. Перед глядачами проходить низка персонажів, представників різних професій, і всі вони вітають війну, тому що війна дає їм нові можливості для наживи. Тут лихварі, спекулянти, священики, купці...
Один із рукописів розповідає й про таке народне театралізоване свято, що вилилося в бій.
Селяни південної Німеччини, попереджені про можливий напад лицарів і феодалів під час весняного свята, сховали під карнавальними костюмами зброю, а в блазнівських стукалках – мечі. Коли під час карнавалу феодали дійсно напали на селян, "блазнівські маски" кололи своїх ворогів не тільки: словом, але й мечем.
В епоху Відродження в Англії під час свят улаштовувалися всілякі ігрища; наприклад, прихід літа відзначався за традицією святом, присвяченим 1 травня. У п'єсах Шекспіра неодноразово згадуються "Травневі ігри" – масові ігрища зі співом і танцями. Веселі масові ігри влаштовувалися також і на Різдво.
Один з різновидів традиційних масових свят європейських міст присвячено пам'ятним історичним подіям, славному минулому країни. Так, у Кракові з XІІІ століття святкують "Звежинецький ляйконик". Це міське свято пов'язано з легендою про перемогу поляків над татарами біля Звежинця, під Краковом в 1288 році.
Свято починається на світанку, як тільки відзвучить із вежі Маріацького костьолу хейнал – сигнал, яким краківські сурмачі проголошували початок дня. У цей день сигнал обривається на напівноті на згадку про сурмача, простромленого татарською стрілою. І сьогодні, як і багато століть тому, вулиці й площі Кракова заповнюють веселі юрби ряджених, перетворюючи все місто у величезну сценічну площадку...
Можна згадати і таку своєрідну форму проведення видовища, що супроводжувала усі великі свята в Іспанії, як корида. Як пише видатний театрознавець Г.Н. Бояджиєв в монографії «Вечно прекрасный театр эпохи Возрождения»: «Іспанський театр набирав свої сили із трьох джерел. Ці джерела – потужна традиція народно-епічної поезії, багата культура новелистики і майданні видовища, до яких необхідно віднести і кориду – видовище наймасовіше і драматизоване»4 (с. 111). «Корида стала для сцени зразком видовищної динаміки і дієвої напруженості» (с. 128)
За кілька століть свого існування Іспанська корида майже не змінилася та існує і зараз попри всі протести з боку зелених.
Корида (буквально перекладається з іспанської – біг биків) – національне іспанське видовище, походження якого пов’язане зі стародавнім культом бика на Піренейському півострові. Поєдинки з биками відомі з 11 ст.. Корида у формі сучасного циркового видовища з професійними виконавцями – тореро сформувалася у 18 ст.
Корида складається з 12-14 чоловік, головний виконавець якої – матадор – убиває ударом шпаги бика в загривок. Інші тореро допомагають йому: дратують бика червоними плащами, списами, гарпунниками. Кориду влаштовують також у Португалії, Південній Франції, країнах Латинської Америки.
Чому про кориду варто згадати саме в контексті епохи Відродження? Оскільки легко відшукати її коріння в античній культурі. Пригадаймо свята Риму.
В амфітеатрі практикувалося і цькування диких звірів між собою: носорога зі слоном, пантери з биком, ведмедя з кабаном і т.д. На урочистостях відкриття Колізею в 80 р. н. е., що тривало 100 днів підряд, таким чином було загублено кілька тисяч різноманітних тварин. Воно супроводжувалося численними виступами бестіаріїв ("звіроборців") і гладіаторів.
Римські вистави-видовища проводилися приблизно таким чином. Після того, як сурмачі сповіщали сигналом про початок вистави, служителі Колізею проводили по арені жирафів, верблюдів, антилоп і страусів, вивозили великі платформи, на яких грізно рикали леви. Списами підганяли носорогів і слонів, в’язали канатами задні ноги кабанів для того, щоб розлютити їх. Кінні бестіарії (звіроборці) зустрічалися з ними в бою для розваги глядачів. Виступи звіроборців виконувалися з елементами театралізації.
Порівняємо ці видовища з іспанською коридою. Під звуки сурми розпочинається парад кориди – на арену виїжджають герольди (оповісники, звідси геральдика – дисципліна, що вивчає походження символів, емблем та гербів) і за ними троє матадорів, яким належить вступати поєдинок з биками. Матадори – головні герої – зі шпагами, в маленьких трикутних капелюхах і оксамитових, розшитих золотом і сріблом костюмах. Вони протагоністи всієї вистави. За ними йдуть їхні помічники, чоловік 7-8 тореро з червоними плащами. Потім ідуть схожі на середньовічних рицарів пікадори з тяжкими піками в руках, на конях, покритих товстим брезентом. На них важкий одяг, чоботи з залізними крагами, які захищають ноги. Очі у коней зав’язані: якби коні побачили, як на них кидається бик, вони б ошаленіли і кинулися б геть з арени. За пікадорами ідуть бандерильєро – ті, хто по ходу кориди має встромити у шию бика по шість бандерилій. Процесію замикають упряжки, завдання яких відвезти з арени мертвого бика.
Перший етап. Після урочистої процесії починається видовище. Із-за загорожі випускають бика. У нього на холці розвиваються різнобарвні стрічки, які слугують додатковим цькуванням. Назустріч бику юрбою вибігають тореро і рухами червоних плащів провокують бика на атаку, адже мозок бика роздратовуються від мерехтіння червоного.
Матадор, який до початку бою не має права бачити бика, тепер, може спостерігати за ним вивчати його поведінку із-за високого дерев’яного паркана, який оточує арену і гарантує безпеку глядачам. Іноді матадор несподівано припиняє спостереження і долучається до дійства.
Другий етап – виїзд пікадорів на конях після сигналу сурми. Бик дратується ще більше від тварин. Завдання пікадорів при цьому додати йому страждань, наносячи болючі, дратівливі, але не смертельні удари.
Настає третій етап – звучить коротка музична прелюдія, і на арену легкими плавними кроками виходять бандерильєро. В кожного з них – по короткому спису, прикрашеному паперовими стрічками. Вони наближаються до бика повільними танцювальними рухами, ледве розмахуючи над головою бандерильями. Бик спочатку зупиняється, а потім кидається на одного з них. Але бандерильєро, ухиляються від грізних рогів бика, має спритно по черзі встромити в його холку шість цих маленьких списів.
Останній етап. Бик поранений пікадорами, увінчаний бандерильями, які при кожному русі додають йому страждань і люті. Роздратування бика дістається апогею. Саме тоді всі інші учасники кориди окрім бика залишають арену, і на пісок виходить матадор! Він іде звичайно, майже діловим кроком до центру арени і, підійшовши зовсім близько до бика, розгортає мулету (полотнище). Бик кидається вбік, матадор відступає на крок назад, і бик, продовжуючи свій рух, повертає роги вслід, за полотнищем. Тривають один за одним кілька подібних пасів, і бик крутиться і б’ється рогами з не меншою, а навіть з більшою силою, ніж раніше, але вже за траєкторією вказаною людиною. Достатньо найменшої помилки, одного неточного руху, й саме в ці хвилини, які здаються моментом його переваги, матадор може бути піднятий на роги.
Це останні хвилини поєдинку матадора й бика. Матадор піднімається на носки. У руці – сталева еспада. Матадор повинен увіткнути шпагу між четвертим і п’ятим хребцями, що дасть можливість бику затнути миттєво. Але цей момент є найбільш небезпечним і для матадора. Тому успіх кожного з них залежить від рівня володіння мистецтвом тавромахії.
1 Секуляризація – в даному випадку, звільнення від впливу церкви в громадській та розумовій діяльності, в художній творчості
2 Схоластика – середньовічна ідеалістична філософія, представники якої намагалися теоретично обгрунтувати релігійний світогляд. Схолстиці властиві умоглядність, догматизм, звернення до Біблії як до найвищого критерію істини.
3 Соті (від франц. sot - блазень, дурень) – комедійно-сатиричний жанр, різновид фарсу в європейському театрі середньовіччя і Відродження, що пов'язаний зі святами.
4 Бояджиєв Г. Н. Вечно прекрасный театр эпохи Возрождения: Италия, Испания, Англия. – Ленинград: Искусство, 1973. – 470 с.