Розділ 2. Визначення документа в міжнародному стандарті

2.1. Стандартизація

Термін «стандартизація» пройшов довгий еволюційний шлях розвитку. Раніш це поняття називалося нормалізацією (від англ. standard - норма, зразок). На протязі декількох століть нормальним, стандартним вважалося здебільшого сіре, буденне, нецікаве. Тому термін «стандартизація» довгий час мав подвійний смисл. В теперішній час стандартизація - це діяльність з метою досягнення оптимальної степені впорядковування в конкретній галузі шляхом встановлення положень для загального та багатократного використання, для рішень існуючих проблем та можливих задач.

Слід розпізнавати об’єкт та область стандартизації.

Об’єктом виступає предмет, який підлягає стандартизації (продукція, процес, послуга і т. п.). Сукупність об’єктів називається областю стандартизації. Нею може виступати будь-яка область людської діяльності: управління, машинобудування, сільське господарство, бібліотечна справа, бібліографія, інформатика та ін.

Робота по стандартизації проводиться в міжнародному масштабі, в межах групи країн, окремої країни чи галузі народного господарства, об’єднання, підприємства.

В міжнародній стандартизації участь являється відкритою для відповідних органів усіх країн. Її результатом є міжнародні стандарти, що використовуються для полегшення науково-технічних та торговельних зв’язків.

Міждержавна стандартизація - це загальна система стандартизації, що використовується рядом незалежних країн, які проводять погоджувальну політику в цій області.

Національна стандартизація проводиться на рівні однієї конкретної країни. Ця система визначає основні цілі та принципи управління, форми та загальні організаційно-технічні правила виповнення всіх видів робіт по стандартизації в країні.

В теперішній час питаннями стандартизації займаються більш 450 міжнародних та регіональних організацій. Серед них дві спеціалізовані - Міжнародна організація по стандартизації (ISO), яка основана у 1946р. і Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС) - заснована у 1906 році.

ISO та IEC охвачують практично всі сфери людської діяльності: науково-технічний прогрес та передову технологію, раціональне використання сировини та матеріалів, взаємозаміну та технічну сумісність продукції, безпечність експлуатації виробів та охорону природного середовища.

ISO - найбільша міжнародна організація, що займається питаннями стандартизації. Членами ISO являються більш 90 країн світу. Нею утверджено близько 9 тис. міжнародних стандартів, які не мають юридичної сили: кожна країна має право використовувати їх повністю, окремими розділами або взагалі не приймати. Однак ці стандарти, визначаючи вимоги та показники, що відповідають світовому технічному рівню, впливають на національні стандарти, а через них обумовлюється попит на ту чи іншу продукцію на міжнародному рівні. ІЕС - одна з ведучих організацій з питань стандартизації в галузі електроніки, радіоелектроніки та зв’язку; членами ІЕС є 40 країн світу. Продуктом стандартизації виступає нормативний документ.

Нормативний документ встановлює правила, загальні принципи або характеристики, що стосуються різних видів діяльності або їх результатів. До 1993р. застосовувались терміни «нормативно-технічний документ», «спеціальні види нормативно-технічних та технічних документів і літератури».

До нормативних документів по стандартизації відносяться:

1. стандарти;

2. технічні умови.

Стандарт - нормативний документ, розроблений, як правило, на основі відсутності протиріч по існуючим питанням більшості зацікавлених сторін та, затверджений компетентним органом. В стандарті встановлені для загального та багатократного використання правила, вимоги загальні принципи або характеристики, що стосуються різних видів діяльності або їх результатів і сприяють досягненню оптимальної степені упорядкування в окремій галузі. Це нормативне виробничо-практичне видання, що містить комплекс норм, правил, вимог до об’єкту стандартизації, які встановлюються на основі досягнень науки, техніки та передового досвіду і затверджуються у відповідності з діючим законодавством.

Розпізнають наступні види стандартів: міжнародний, міждержавний та національний.

Міжнародний - стандарт, що прийнятий міжнародною організацією по стандартизації (ISO або IEC).

Міждержавний - стандарт, що прийнятий державами, приєднаними до договору про проведення єдиної політики в області стандартизації, метрології та сертифікації. Приймається державами безпосередньо.

Національний - це стандарт, що прийнятий національним органом однієї країни по стандартизації.

Існує комплекс (система) стандартів - сукупність взаємозв’язаних стандартів, що належать визначеній галузі стандартизації та встановлених взаємопогоджених вимог до об’єктів стандартизації на основі загальної мети. В Україні створюють серії стандартів по інформації та документації, системі обробки інформації та ін.

У відповідності із специфікою об’єкта стандартизації, складом та змістом встановлених до нього вимог розпізнають стандарти наступних видів: основоположні, на продукцію та послуги, на процеси, на методи контролю (випробовування, змін, аналізу) і т.п.

Основоположні стандарти встановлюють організаційно-методичні та загальнотехнічні положення для визначеної області стандартизації, а також терміни та визначення, загальнотехнічні вимоги, норми та правила, що забезпечують упорядкованість, сумісність, взаємозв’язок та взаємопогодження різних видів технічної та виробничої діяльності при розробці, виробництві, транспортуванню та утилізації продукції, безпечність продукції, охорону навколишнього середовища.

Стандарти на продукцію, послуги встановлюють вимоги до груп однорідної або конкретної продукції, послуги, що забезпечує їх відповідність їхньому призначенню.

Стандарти на процеси встановлюють основні вимоги до послідовності та методам (способам, режимам, нормам) виповнення різноманітних робіт (операцій) в процесах, що використовуються в різних видах діяльності та забезпечують відповідність процесу його призначенню.

Стандарти на методи контролю (випробовування, змін, аналізу) встановлюють послідовність робіт (операцій), способи (правила, режими, норми) та технічні засоби їх виповнення для різних видів та об’єктів контролю продукції, процесів, послуг.

Стандарти виходять як окремо, так і у вигляді збірників. Єдині вимоги до побудови, викладенню, оформленню та змісту стандартів встановлюються відповідними нормативними документами по стандартизації.

Побудова стандартів усіх категорій та видів повинно відповідати наступній типовій структурі:

- найменування стандарту;

- ввідна частина (за необхідністю);

- основна частина; інформаційні дані;

- зміст (при великому об’ємі тексту або в збірниках).

Встановлені вимоги до кожного з елементів структури забезпечують чіткість побудови стандартів, стислість тексту, визначення викладених норм та правил полегшує пошук стандартів по найменуванню, а елементи основної частини стандарти - по нумерації, що відображає структуру даної частини.

Стандарт - це текстовий документ, що складає в собі при необхідності текст з графічним матеріалом і таблицями. Вимоги до тексту сприяють точності викладення застосування стандартизованих термінів та позначень, виключенню зворотів розмовної мови, іншомовних слів і термінів при наявності рівнозначних їм в українській мові. Встановлені вимоги до заголовків, формул, таблиць, графічних матеріалів, посилань, алфавітних покажчиків, приміток, умовних позначень та ін. Даються типові фрагменти тексту, наприклад: «Стандарт повністю відповідає міжнародному стандарту ISO (IEC)...» та ін.

Оформлення стандартів основане на застосуванні єдиних форм для обкладинки і сторінок стандартів усіх категорій , а також на використання єдиних елементів, що вносяться в ці форми: позначення стандарту, порядковий реєстраційний номер (чотири знаки), а через дефіс - дві останні цифри року затвердження (ДСТУ 2732-94). Встановлені правила нумерації сторінок, використання форматів паперу при друкуванні стандартів і т. п. Все це знижує затрати на підготовку та видавництво стандартів, надає їм необхідну юридичну силу, полегшує їх пошук. Зміст стандартів докладно деталізовано з указівкою, в ряді випадків, найменування включених розділів та підрозділів, що полегшує користування ним.

Технічні умови (ТУ) - нормативний документ, розроблений для встановлення вимог, що регулюють відносини між постачальником (розробником, винахідником) та споживачем (замовником) продукції на яку відсутні державні або галузеві стандарти (або в разу необхідності конкретизувати вимоги даних документів).

Технічні умови бувають двох видів:

1) ТУ, що являються невід’ємною частиною комплексу нормативних документів на продукцію (товари, послуги);

2) ТУ, що являються самостійним документом.

ТУ складається з вступної частини (області застосування) та розділів, що розташовані в наступній послідовності: технічні умови, вимоги безпеки та охорони навколишнього середовища, правила приймання, методи контролю, транспортування та зберігання, вказівки по експлуатації, гарантії виготовлювача.

До основних реквізитів ТУ відносять: позначення ТУ, індекс документа, скорочена назва держави, код підприємства (організації) - власника оригіналу ТУ (вісім знаків), порядкового реєстраційного номеру (три знаки і дві останні цифри року затвердження). Та, крім того, приводиться назва ТУ та вихідні дані.

Актуальність вивчення терміна "документ" і визначення його поняття за кордоном порозумівається так само тим, що стандартизація термінів і визначень обумовлена насамперед практичними потребами в сфері документаційного забезпечення керування. Неточне вживання того чи іншого терміна може обернутися небажаними юридичними, економічними наслідками, оскільки мова ділового спілкування тісно зв'язаний з лексикою законодавчих і нормативних актів, спирається на неї. Не випадково стандартизовані терміни і визначення є обов'язковими для застосування у всіх видах документації і літератури по діловодству й архівній справі.

У "Словнику архівної термінології", виданому в 1988 р. Міжнародною радою по справах архівів, документ (Dokument) розглядається як "комбінація носія і записаної на ньому чи в ньому інформації, що може мати доказову чи довідкову цінність". В іншому випадку документ визначається як "записана інформація (dokument), поза залежністю від чи форми носія, створена, отримана і зберігається організаціями, інститутами й індивідуумами в забезпечення своїх законних прав і чи обов'язків для проведення ділових операцій".

Бурхливий розвиток нових інформаційних технологій спонукало ряд американських фахівців внести пропозиція про введення в практику урядових і судових установ США нове визначення документа: "Документ - інформація, створена на деякому носії деякою технікою, відомої в даний час чи здатної бути винайденої в майбутньому".

Поступово в міжнародному співтоваристві склалося розуміння того, що керування документацією й інформацією є важливим елементом діяльності будь-якої комерційної й державної організації незалежно від того, у якій національній системі діловодства й документообігу вона працює. Це стало ключовим моментом при ухваленні рішення про розробку першого у світі стандарту по діловодству й документообігу ISO 15489, що містить загальні вимоги й методологію керування документами на всіх видах носіїв і у всіх форматах, а також описує процедури розробки й впровадження систем документообігу.

Як зазначає Н.М. Кушнаренко, на міжнародному рівні найбільш загальним визнано визначення документа як записаної інформації, яка може бути використана як одиниця в документаційному процесі [8, с.20]. Таке визначення розроблене і затверджене Міжнародною організацією з стандартизації (ІСО) за участю Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій, Міжнародної федерації з документації, Міжнародної ради з архівів, Міжнародної організації з інтелектуальної власності

Разом з тим орієнтація на управлінську, діловодну практику зажадала відомого звуження, уточнення границь документа. Тому в стандартизованому визначенні документа в якості його основи, крім інформації і матеріального носія, виділений ще і третій компонент - можливість ідентифікації інформації через реквізити. У підсумку нове визначення істотне обмежило поняття документа, звівши його власне кажучи до службових, ділових документів, оскільки в тім же Держстандарту "реквізит" визначається як "обов'язковий елемент оформлення офіційного документа". Тим самим була проведена чітка границя між управлінським документом і будь-який іншою зафіксованої на матеріальному носії інформацією.

Таким чином, стандартизоване визначення поняття "документ", з одного боку, відбиває досягнутий рівень документознавських досліджень. Але, з іншого боку, документознавство, що вивчає усі види, форми і жанри документів, не може обмежуватися вивченням тільки офіційних документів і залишатися у твердих рамках державного стандарту. Це суперечить самому статусу документознавства як наукової дисципліни. Саме розвиток науки приводить періодично до необхідності уточнення тих чи інших термінів і визначень, що, у свою чергу, стає найважливішою передумовою для чергових переглядів Державних стандартів.

В той же час, стандарт увібрав у себе передовий практичний досвід багатьох країн і, найголовніше, вперше окреслив діловодство як важливу галузь діяльності людини. Головна ідея, яку пропагує стандарт, полягає в тому, що керування документаційними процесами – невід’ємна частина загальної системи керування організацією, установою, підприємством. Інформація належить до основних ресурсів, які використовує організація, поряд з людськими ресурсами, капіталом, матеріалами й технологією. Завдяки бурхливому розвитку інформатизації суспільства інформація перетворилася на стратегічний ресурс діяльності організацій. У свою чергу, до 85% інформаційних ресурсів організацій міститься у документах, звідси і випливає значення керування документаційними процесами для успішної діяльності організації і всього суспільства.