Опорний конспект лекцій

Тема: Національні правові системи та правові сім’ї

1. Поняття і структура національної правової системи.

2. Поняття та види сімей національних правових систем.

Правова система входить в понятійний апарат порівняльного правознавства, але ми його розглядаємо окремо, оскільки вона є центральною категорією порівняльного правознавства.

В самому вузькому розумінні під правовою системою розуміють право конкретної держави.

Коли мова йде про широкий зміст правової системи, то поряд з системою права як сукупність норм, вона включає в себе низку інших компонентів правового життя суспільства. Їх аналіз дозволяє побачити такі сторони і аспекти правового розвитку, які не можна розкрити шляхом аналізу тільки однієї системи норм права. Тут необхідні відомості різних компонентів правової дійсності до трьох категорій: праворозуміння, правотворчості і правозастосування.

Поняття правова система дозволяє охопити всі правові явища не тільки в їх сукупності, але й у взаємодії, дозволяє аналізувати право в цілому. В даний момент існує біля 200 правових систем, і спільне і відмінне в них дозволяє об’єднати їх в певні правові сім’ї.

Синтетичним поняттям порівняльного правознавства є таке поняття як правова сім’я. Правова сім’я – це сукупність національних правових систем, заснована наа спільності джерел, структурі права і історичному шляху їх формування.

Концепція правової системи дає можливість: розкрити єдність різних сторін правової дійсності; тісніше пов’язати теорію права і юрдичну практику.

Компонентами правової системи є:

1. система права;

2. система законодавства;

3. правові інститути і правові заклади;

4. правові поняття, принципи;

5. правова політика, ідеологія, культура;

6. юридична практика.

На думку Ю.А. Тихомирова, правова система містить чотири групи елементів:

1. праворозуміння, правові погляди, правопізнання, правову культуру, праові теорії і концепції, а також правовий нігілізм;

2. правотворчість як пізнавальний і процесуально оформлений спосіб підготовки і прийняття законів та інших правових актів;

3. правовий масив, який включає в себе структурно оформлену сукупність офіційно прийнятих і взаємопов’язаних актів;

4. правозастосування, яке являє собою способи реалізації правових актів і забезпечення законності.

В юридичній літературі існує розширене тлумачення структури правової системи. В якості компонентів правова система, входять такі елементи:

• право як сукупність норм;

• законодавство як форма вираження цих норм;

• правові інституції, що здійснюють правову політику держави;

• судова та інша юридична практика;

• механізм правового регулювання;

• процес правореалізації;

• права, свободи і обов’язки громадян;

• правовідносини;

• законність і правопорядок;

• правова ідеологія;

• суб’єкти права;

• системні зв’язки, що забезпечують єдність, цілісність і стабільність системи;

• інші правові явища (правосуб’єктність, правовий статус, юридична відповідальність, законні інтереси і т.д.).

Під правовою системою різних національних держав розуміють взаємно структурно обумовлений історично створений конгломерат специфічних джерел права, правових ідеологій, а також правова практика, що різняться співвідношенням і домінуванням правових елементів в тому чи іншому цілісному формуванні.

На сучасній правовій карті світу існує величезна кількість національних правових систем. Офіційними челнами ООН на сьогоднішній день є біля 200 держав, і кожна держава має свою національну правову систему, яка є нормативним відображенням історичних, політичних, культурних і релігійних особливостейкожного народу або суспільства.

Причиною множинності правових систем є, насамперед те, що на форму і зміст правової системи впливає історична традиція виникнення і розвитку конкретної держави і права. Наприклад, причини множинності правових систем в межах західної Європи в наступному: починаючи з 15 ст. становлення європейських держав пов’язане з розвитком ринкових відносин і формуванням середніх міських прошарків, які довгий час були опорою централізації. Виникнення національний держав і правових систем являло собою акт укладення суспільного договору про новий соціальний порядок. При цьому кордони ториторії, на якій встановлювався цей порядок, залежав від факторів, серед яких визначальне місце не завжди належало етнічному складу населення і його чітко вираженій волі.

В багатьох сучасних державах Азії та Африки поєднуються різноманітні правові системи з належними їм особливостями і сферою дії джерел права. Так, в Індії в даний періо діють релігійні в своїй основі джерела індуського і мусульманського права, поряд з джерелами державного, адміністративного, торгового права, що базуються на законодавстві англо-американського типу. В країнах Африки традиційні джерела, звичаї різних суспільних груп також поєднуються із законодавством і судовим прецедентом.

Для класифікації використовують різноманітні фактори, починаючи з етнічних, расових, географічних, релігійних і закінчуючи юридичною технікою і стилем права.

Порівняльне правознавство дає можливість класифікувати національні правові системи по різних типах, групах і сім’ях.

Типологія (або наука класифікації) — вчення про типи правових систем. Типологія і порівняльний метод перебувають у тісному зв'язку. З одного боку, порівняння припускає попереднє встановлення типології, з іншого — встановлення типології без порівняння неможливе.Німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу класифікації правових систем критерій «правового стилю». «Стиль права» складається, на думку авторів, із п'ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридичного мислення; 3) специфічні правові інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.

Російський вчений А.Х. Саідов позначив таку групу критеріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи — провідні інститути і галузі права. Слід віддати належне українським і російським теоретикам права -авторам підручників з теорії держави і права, які спеціально рисвятили розділ «правовим системам світу» (або позначили його як «порівняльне правознавство») і запропонували критерії типології правових систем світу. З урахуванням наявних точок зору на цю проблему можна навести таку сукупність критеріїв, що визначають класифікацію правових систем світу.

1. Спільність історичних коренів виникнення і подальшого розвитку (включаючи ступінь рецепції римського права). Правові системи об'єднані природою їх розвитку, генетичними коренями, що знаходяться в тій самій стародавній державі. Вони розвивалися в подібних умовах і зберегли однаковість у доправових регуляторах, перших джерелах, характері і ступені сприйняття джерел права інших національних правових систем, їх об'єднують історичні пам'ятники права, тенденції виникнення і розвитку державних і правових структур, а головне — ґрунтування на тих самих правових началах, принципах, нормах.

2. Спільність основного юридичного джерела права (форми права) — нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно-правова норма. Роль, значення і співвідношення цих джерел права неоднакові в різних правових системах та їх типах.

3. Єдність у структурі системи права і норми права. Правові системи країн, об'єднані в один правовий тип (сім'ю), мають подібність структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Це виражається в поділі системи права на підсистеми (публічну і приватну) і підрозділи — об'єктивне і суб'єктивне право, загальносоціальне і спеціально-соціальне право, природне і позитивне право та ін. Загальним є поділ норм права за галузями, підгалузями, інститутами та іншими елементами. Однакову будову має норма права.

4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин. Одні правові системи керуються ідеями свободи суб'єктів, їх формальної рівності, справедливості правосуддя і т.д., другі — віддають перевагу релігійним засадам (мусульманські країни), треті — звичаям і традиціям (країни Африки), четверті — ідеям панування закону, що виражає монополію держави в житті суспільства і особи (соціалістичні країни), тощо.

 5. Єдність юридичної техніки, включаючи термінологію, юридичні категорії, поняття, конструкції. Вживання правовими системами однакових або подібних за своїм значенням термінів пояснюється єдністю їх походження або проведенням уніфікації законодавства, обумовленої цією єдністю. Законодавці країн, що належать до одного правового типу (сім'ї), керуються тими самими принципами побудови нормативно-правового матеріалу, застосовують подібні або ідентичні юридичні конструкції, засоби викладу тощо.

Тема: Романо-германська правова сім’я

1. Основні етапи розвитку романо-германської правової сім’ї

2. Особливості романо-германської правової сім’ї

3. Поділ романо-германського права на публічне і приватне право

4. Джерела права романо-германської правової сім’ї.

Ключові поняття: романське право, германське право, публічне та приватне право, правова доктрина.

Романо- германська правова сім’я є першою сім’єю, з якою ми зустрічаємось в сучасному світі. Сьогодні вона справедливо вважається найпоширенішою і найвпливовішою правовою сім’єю. Ця своєрідна першість романо- германського права визнається навіть англійськими й американськими авторами.

Загальновизнаним центром романо-германської правової сім’ї є континентальна Європа. За останні століття спостерігається активне поширення цієї правової сім’ї за межі континентальної Європи. Характерні для романо-германського права принципи та інститути з’являлися в інших частинах світу і регіонах двома основними шляхами:

1. шляхом насильницької експансії романо –германської правової сім’ї, що є наслідком колонізації країнами інших країн. Так, основні ідеї романо- германського права проникають в іспанські, португальські, французькі, голландські, бельгійські, німецькі, італійські колонії в Африці, в Азії, у країни Латинської Америки;

2. шляхом добровільної рецепції країнами інших регіонів основних положень романо- германського права (Туреччина, Японія, Південна Корея);

Нині романо-германська правова сім’я охоплює передусім правові системи країн континентальної Європи.

Романо-германська правова сім’я поділяється на дві групи: романську і германську.

До першої групи входять правової системи Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії, Люксембургу, Голландії та деяких інших країн. До другої належать, наприклад, правові системи Німеччини, Австрії, Швейцарії, Греції.

До романо-германського права тяжіють правові системи багатьох африканських держав (Бурунді, Габон, Гвінея, Ефіопія, Єгипет, Конго, Кот-де- Івуар, Марокко, Руанда, Сенегал, Туніс, Чад), а також держав Близького, Середнього і Далекого Сходу ( Ліван, Сирія, Ірак, Монголія, Японія, Південна Корея, Тайвань, Індонезія).

У деяких регіонах світу романо-германське право тісно взаємодіє з системою англо- американського права. Завдяки цьому там також виникають змішані правові системи – своєрідні гібриди романо-германського й англо-американського права ( штат Луїзіана ( США), провінція Квебек ( Канада), Пуерто-Ріко, Шотландія, Південно-Африканська Республіка, Шрі-Ланка, Філіппіни).

У своєму розвитку романо-германська правова сім’я пройшла досить тривалий шлях, що його звичайно поділяють на три основні етапи.

Перший етап – це період звичаєвого права ( 5-11 ст.).

Після падіння Римської імперії германські народи привнесли в галузь права свої національні звичаї, своє національне германське право. Воно складалося переважно з писаних звичаїв, що існували в народній пам’яті, і часто були позбавлені належної ясності й визначеності. У той період германські народи розуміли право передусім як набуток людей, народу, племені, продукт колективної совісті, ане як вираз свідомого розуму чи волі, встановлених зверху.

Кожне плем’я (франки, бургунди, лангобарди, алемани, вестготи, остготи, фрізи, східні сакси, вандали) жило за своїм особливим правом.

Германське право було досить примітивним, оскільки було пристосоване лише до вкрай нескладних умов натурального господарства, наповнене принципами спрощеного колективізму – родинного, родового, громадського.

Отже, право того періоду мало звичаєвий, племінний, примітивний та архаїчний характер.

Другий етап – етап формування романо-германської правової сім’ї

(12-18 ст.).

Цей етап може бути умовно поділений на два періоди: середньовічний період (12-15 ст.) та період Відродження і Просвітництва (16-18 ст.).

Отже, особливістю формування романо-германського права є те, що воно на відміну від англоскасонського права не є наслідком розширення і посилення королівської чи будь-якої іншої влади, наслідком їхньої централізації. Його фундаментом від самого початку була спільність культури і традицій західноєвропейських країн.

Проте справжнє піднесення законодавства відбувається вже після буржуазних революцій, коли розпочинається третій етап розвитку романо- германської правової сім’ї. Цей етап називається періодом законодавчого права.

Буржуазні революції перемогли в 18-19 ст. в країнах континентальної Європи, докорінно змінили або цілком скасували феодальні правові інститути. Вони внесли істотні коригування в уявлення про саме право і перетворили закон із другорядного на основне джерело романо-германського права.

У другій половині 20 ст. на розвиток романо-германського права суттєво впливають європейські інтеграційні процеси. Їх активне розгортання приводить до заснування в 50-х роках 20 ст. Європейських товариств. Європейськими співтовариствами є Європейське співтовариство (до 1992 р.- Європейське економічне співтовариство) та Європейське співтовариство з атомної енергії. До 2002 року діяло також Європейське співтовариство вугілля і сталі. У 1965 році в Брюсселі був підписаний договір про злиття їх керівних органів. За Маастрихським договором 1992 року була створена нова структура – Європейський Союз. Він заснований на основі Європейських співтовариств, доповнених сферами політики і формами співробітництва. Більшість країн романо-германського права сьогодні є членами ЄС.

У романо-германській правовій сім’ї не має єдиного уявлення про джерела права і про їхнє співвідношення між собою. Кожна з численних правових систем, які становлять цю правову сім’ю, має свої специфічні риси, обумовлені історичними і національними традиціями, особливостями правової культури й іншими факторами. Більш того, питання про поняття джерел права є досить складним і дискусійним всередині кожної національної правової системи.

У романо- германському праві термін „джерело права” є багатозначним. Джерела права в цій сім’ї традиційно розглядаються не в одному окремо взятому аспекті, а в сукупності кількох сторін, що доповнюють одна одну. Слід звернути увагу на те, що серед джерел права провідна роль незмінно належить закону.

Для всіх правових сисетм романо-германської правової сім’ї загальними є такі джерела права:

1. нормативно-правові акти;

2. правові звичаї;

3. міжнародні договори;

4. загальні принципи права;

5. правова доктрина;

6. судова практика.

Вони можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме:

1. Залежно від формальної обов’язковості джерела права можна класифікувати на формально-обов’язкові (писані) та неформальні (неписані).

До формально-обов’язкових джерел права належать нормативно-правові акти, міжнародні договори та правові звичаї. Вони відіграють визначальну роль у всій системі романо-германського права.

Неформальні джерела – правові доктрини, судова практика, в суто юридичному значенні неє обов’язковими, проте суттєво впливають на процес розвитку й удосконалення права.

2. Залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності

вирізняють первинні та вторинні джерела права.

Первинними джерелами в усіх країнах романо-германського права є нормативні акти і звичаї з безсумнівною перевагою перших. Іноді первинними джерелами вважаються також загальні принципи права. Первинні джерела права завжди мають обов’язкову юридичну силу, відіграють значну роль у соціальному житті, закріплюють найважливіші норми романо-германського права.

Вторинні джерела можуть мати юридичну вагу лише тоді, коли відсутні первинні джерела або ж коли вони є неповними чи неясними. Їх використання не є юридично обов’язковим.