Бурако Всес іст 11 кл підручник

керівних структурах СФРЮ. Міжнаціональні протиріччя зна­ ходили прояв і в історично складеній нерівномірності еко­ номічного та культурного розвитку різних республік і країв Югославії. З кінця 60-х років у країні відбувалися перші відкриті опозиційні виступи. Партійно-державне керівництво зробило спробу закласти основу для розв’язання національних проблем у новій (четвертій за післявоєнний період) конституції Югославії, прийнятій у 1974 р. На відміну від попередньої, за своєю суттю вона була децентралістською: значно розширюва­ лися компетенція республік і автономних країв, система са­ моврядування.

У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого як лідера забезпечу­ вав стабільність комуністичного режиму і єдності федерації, незважаючи на чимраз більші прояви наближення їх кризи. Нове колективне керівництво виявилося слабким і нездатним розв’язати суперечності, що постали перед федерацією. У 1981 р. розпочалися заворушення в автономному краї Косові, 90 % населення якого становили албанці. Вони вимагали надання Косову статусу союзної республіки. Власті придушили демон­ страції. Економіка Югославії у 80-х роках увійшла у смугу за­ тяжної кризи, яка щороку посилювалася.

РОЗПАД ЮГОСЛАВСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ. МІЖЕТНІЧНІ ЗБРОЙНІ КОНФЛІКТИ І ВІЙСЬКОВЕ ВТРУЧАННЯ КРАЇН НАТО

Незабаром на порядок денний постало питання про долю фе­ дерації. На початку 1990 р. правляча партія - СКЮ розпалася на республіканські організації. У республіках створювалися нові політичні партії й угруповання. На виборах до рес­ публіканських парламентів Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Македонії перемогли опозиційні, національно орієнтовані партії. У Сербії та Чорногорії верх взяли ко­ муністи, що стояли на позиціях безумовного збереження Юго­ славської федерації. Очолив цей напрям лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, обраний президентом Сербії.

У червні 1991 р. парламенти Словенії та Хорватії проголоси­ ли незалежність цих республік. Федеральні власті у Белграді оголосили ці акти незаконними й зробили спробу за допомогою військової сили недопустити їх відокремлення. У Словенії час­ тини югославської армії зустріли рішучий опір і змушені були відступити. Словенія відстояла свою незалежність. У наступні роки вона стала на шлях швидкого економічного розвитку.

Водночас у Хорватії сербська національна меншина, що компактно проживала в ряді регіонів, не бажаючи визнати над собою владу Хорватської держави, самочинно створила свої ок­ ремі адміністративно-територіальні одиниці. Розпочалися

231

На відміну від згаданих республік, Македонія здобула неза­ лежність мирним шляхом на основі референдуму, проведеного

увересні 1991 р. Однак згодом і тут виникли проблеми, пов’язані з албанською національною меншістю, що проживає на північному заході країни. У 2001 р. албанські екстремісти вчинили збройний заколот, ставлячи метою проголошення «незалежності» районів проживання албанського населення у Македонії. Керівництво республіки за підтримки міжнародно­ го співтовариства зуміло уладнати міжнаціональний конфлікт шляхом надання албанській громаді в рамках одноцілої Маке­ донської держави більших прав у загальнодержавному керівництві, функціонуванні албанської мови тощо. Албанці в свою чергу мусили відмовитися від насильницьких дій. Конфлікт було пригашено, і македонська влада вживає за­ ходів, спрямованих на остаточну ліквідацію напруження з етнічними албанцями.

Після проголошення незалежності чотирьох республік роз­ пад СФРЮ став доконаним фактом. У квітні 1992 р. в Белграді було проголошено створення нової федерації - Союзної Рес­ публіки Югославії (СРЮ) у складі двох республік - Сербії та Чорногорії. Її населення становило 10,4 млн чол. (СФРЮ налічувала 23,6 млн). Фактичним лідером федерації став пре­ зидент Сербії, а з 1997 р. - президент СРЮ С. Мілошевич. Він спирається на очолювану ним Соціалістичну партію Сербії (ко­ лишні комуністи), яка має найбільше місць у федеральному та республіканському парламентах.

Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, а згодом і Маке­ донія здобули міжнародне визнання як незалежні держави. Водночас міжнародне співтовариство наклало на СРЮ жорсткі економічні санкції, вважаючи її відповідальною за кровопро­ лиття у Хорватії й Боснії та Герцеговині.

Тим часом війна у Боснії та Герцеговині розгорялася. При цьому найбільших успіхів досягли серби, які одержували чи­ малу допомогу з Белграда. Вони контролювали до 70 % тери­ торії країни, взяли в облогу її столицю Сараєво і протягом кіль­ кох років піддавали місто нещадному бомбардуванню. Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 pp. неодноразово намагалося загасити вогнище війни

уБоснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду CULA, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та

233

дувань території СРЮ з метою примусити Мілошевича погоди­ тися на розв’язання косовської проблеми. Бомбардування розпочалися наприкінці березня 1999 р. і тривали 78 днів. У результаті СРЮ зазнала величезних матеріальних втрат. Світова громадськість неоднозначно поставилася до цієї акції. Все ж Мілошевич змушений був прийняти натовський ульти­ матум. Югославські війська і сербська адміністрація залиши­ ли Косово, територію краю зайняли багатонаціональні миро­ творчі сили ООН. Біженці повернулися до своїх домівок (здебільшого зруйнованих або спалених).

Бомбардування авіацією НАТО території СРЮ, зайняття Косова миротворчими силами ООН підірвали позиції С. Міло­ шевича. У СРЮ активізувалася діяльність опозиційних сил, що призвело наприкінці 2000 р. до падіння його режиму. Прези­ дентом Югославії став представник опозиції Воїслав Коштуніца, який узяв курс на налагодження нормальних стосунків з міжнародними організаціями та західними державами. Ті в свою чергу скасували сенкції проти СРЮ. Самого С. Мілошеви­ ча незабаром було заарештовано й відправлено до Гааги (Нідер­ ланди), де віддано до Міжнародного суду з воєнних злочинів.

Зіншого боку, з падінням режиму С. Мілошевича виникли незгоди між обома суб’єктами СРЮ - Сербією та Чорногорією. Президент останньої (з 1997 р.) Міло Джуканович проголосив метою вихід Чорногорії з федерації та проголошення нею неза­ лежності (що означало б остаточний розпад Югославії). Змушені йти назустріч М. Джукановичу сербські діячі у 2002 р. погодилися на реорганізацію СРЮ в державне утворення кон­ федеративного типу під назвою Співдружність Сербії та Чорно­ горії. За наполяганням М. Джукановича, було ухвалено, що дер- жави-члени мають право через три роки вийти зі Співдружності (чим, як вважають, не промине скористатися Чорногорія).

Зрозпуском СРЮ без посади залишився її колишній прези­ дент В. Коштуніца. На вакантну посаду президента Сербії у 2004 р. було обрано політичного діяча прозахідної орієнтації Бориса Тадича, який оголосив своєю стратегічною метою вступ Сербії до ЄС і НАТО.

Що стосується питання про подальшу долю краю Косова, то воно залишається відкритим. З міжнародно-правової точки зо­ ру Косово формально продовжує бути інтегральною частиною Сербії, однак реальну владу продовжує здійснювати тимчасова адміністрація ООН, яка спирається на військову силу миро­ творців. Албанці, що становлять переважну більшість насе­ лення краю, вимагають проголошення його незалежності. Своїми насильницькими діями вони примусили бульшу части­ ну автохтонного сербського населення емігрувати з краю. Міжнародна співдружність, по суті, не має жодних чітких планів розв’язання косовської проблеми.

235

Р О ЗД ІЛ VI_________________ ___

КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ

ТА ЛАТИНСЬКОЇ АіуїСРйКи

§ ЗО. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ І КРАХ КОЛОНІАЛІЗМУ.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КРАЇН СХОДУ

Я кі держави володіли найбільшими колоніями в А зії й Аф­ риці у міжвоєнний період? В яких колоніях у 1918-1945 pp. досяг найбільшого розвит ку національно-визвольний рух?

РОЗПАД КОЛОНІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Розпад колоніальної системи після Другої світової війни - одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи: 1) з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії; 2) з поло­ вини 50-х до середини 60-х років - поява незалежних держав у Північній і Тропічній Африці; 3) з 1975 до 1990 p., який завершив деколонізацію Півдня «чорного континенту».

Народи Азії й Африки своїми військовими контингентами, постачанням сировини, продуктів харчування, моральною підтримкою сприяли перемозі над фашизмом. Активно діяли патріотичні сили опору японським мілітаристам. Національні сили сподівались на демонтаж колоніалізму - архаїчної систе­ ми пригноблення одного народу іншим.

Ще під час війни, у 1943 p., незалежними державами були проголошені французькі підмандатні території - Сирія та Ліван, хоча військові підрозділи Англії та Франції покинули ці країни уже після війни. Розгром Японії сприяв піднесенню національно-визвольних сил у Південно-Східній Азії. В липні 1946 р. СПІА надали незалежність Філіппінам. У серпні 1945 р. проголошено незалежність Індонезії. Колишня метрополія - Нідерланди - не визнала цей факт, і народам колонії довелось боротися зі зброєю в руках за свою свободу аж до 1949 p., коли голландські колонізатори все-таки визнали нову державу.

Широкий національний рух в англійських колоніях змусив Велику Британію розв’язувати колоніальні проблеми мирним шляхом. У 1947-1948 pp. стали незалежними Індія, Паки­ стан, Бірма, Цейлон, у 1957 р. - Малайя (з 1963 р. - Федерація

237

Малайзія). На відміну від Англії, Франція спробувала си­ ломіць утримати свої володіння: у 1945-1954 pp. вона вела війну в Індокитаї, а з 1954 по 1962 р. - в Алжирі.

Проти колоніальних воєн виступала світова громадськість. Під її тиском 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла декларацію «Про надання незалежності колоніаль­ ним країнам і народам», яка поставила деколонізацію під міжнародний контроль і цим суттєво сприяла її ефективності.

З перебудовою структури промисловості метрополіям стало економічно не вигідно зберігати громіздку систему управління і чисто колоніальні методи експлуатації заморських територій. З виникненням високотехнологічних та наукомістких галузей промисловості відійшли на другий план галузі, пов’язані з видобутком сировини. Оскільки ідеї гуманізму завойовували світ, то метрополіям доводилося зай­ матись реалізацією продовольчих програм, виділяти кошти на охорону здоров’я, освіту.

На початку 60-х років колоніальний режим було ліквідовано не тільки у тих колоніях, де розгортався збройний опір народу, а й у тих, де національно-визвольний рух не став масовим. У рік прийняття історичної Декларації ООН «Про надання незалеж­ ності колоніальним країнам і народам» (1960) суверенітет вибо­ роли 17 країн Африки. Ця подія увійшла в історію як «рік Африки». З 1961 р. стали незалежними ще десятки країн.

Деколонізація тісно перепліталася з демократизацією метрополій. Зокрема, найбільш економічно відстала Порту­ галія стійко трималася своєї п’ятисотрічної колоніальної імперії на півдні Африки. Революція, що спалахнула у Порту­ галії в квітні 1974 p., одночасно знищила тоталітарний режим всередині країни і колоніальну імперію. У 1975 р. світ вітав появу незалежних Анголи та Мозамбіку, що були португальсь­ кими колоніями. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці уряду, який узявся за ліквідацію расистської систе­ ми, прискорив надання у 1990 р. незалежності Намібії - останній колонії в Африці.

Залишки колоніалізму на території Китаю були мирним шляхом ліквідовані наприкінці 90-х років: у 1997 р. Велика Британія передала КНР своє володіння Гонконг, а у 1999 р. до Китаю повернулася колишня португальська колонія Макао.

ШЛЯХИ РОЗВИТКУ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ АЗІЇ І АФРИКИ

Багато країн Сходу після здобуття незалежності впевнено пішли за передовими країнами Америки та Європи й досягли на цьому шляху неабияких успіхів. Індустріальними держава­ ми світу стали Індія, Республіка Корея, Сінгапур, Малайзія,

238

Таїланд, Індонезія, Гонконг. Впевнено крокують вперед нафто­ добувні країни арабського Сходу. Ці держави знайшли своє місце на світовому економічному ринку, зуміли позбутися ста­ тусу сировинного придатка і запровадити у свою економіку передові технології.

Все ж більшість незалежних держав, особливо африкансь­ ких, внаслідок соціально-економічної та культурної відста­ лості перебувають у скрутному становищі, хоча за своїми людськими й природними ресурсами вони знаходяться на рівні багатьох промислово розвинутих країн. За таким важливим показником рівня розвитку, як валовий продукт на душу насе­ лення, молоді індустріальні країни Азії перебувають у першій двадцятці держав світу, у той же час тридцять країн Африки завершують цей список.

У багатьох країнах, що визволилися, на тлі загального демографічного вибуху загострилась продовольча проблема. Зокрема, у країнах Тропічної Африки щорічне зростання сільськогосподарської продукції не перевищує 1,5 %, тоді як населення зростає на 3 %, тобто вдвічі швидше. У результаті материк із 600-мільйонним населенням, незважаючи на те, що переважна більшість людності зайнята у сільському госпо­ дарстві, не може себе прогодувати. Низький рівень економіки багатьох країн Азії й Африки призвів до різкого скорочення державних асигнувань на освіту, охорону здоров’я, професійну підготовку.

Несприятливо для цих країн склались і міжнародні еко­ номічні відносини. Ціни на сировину постійно падають, тоді як на готову продукцію зростають. Правлячі режими, політичні партії молодих країн у своїх програмах на перше місце став­ лять ідеологічні та політичні завдання. Деякі є прибічниками «ліберальної економіки» західного зразка, інші - «соціалістич­ ної орієнтації» на кшталт колишнього СРСР чи КНР, ще інші - свого «особливого» шляху розвитку на основі національних чи релігійних традицій.

З розпадом СРСР та «соціалістичного» табору в Європі з політичної карти світу швидко зникають країни так званої соціалістичної орієнтації. Так, у Беніні, Республіці Конго, Замбії впроваджується багатопартійність, заохочується вільне підприємництво. У таких цитаделях комунізму, як Китай та В’єтнам, зрозуміли хибність соціалістичної економічної мо­ делі і вдалися до ефективних ринкових реформ.

Країнам Азії та Африки притаманні політична нестабільність, намагання режимів збагатитись за рахунок власних народів, міжплемінна ворожнеча. Після досягнення незалежності бага­ то країн втягнулося у кровопролитні прикордонні конфлікти, які подекуди переросли у тривалі війни. Боротьба за владу в аф­

239

риканських країнах між окремими угрупованнями перетворю­ валась на справжній геноцид проти власного народу (Судан, Уганда, Руанда, Сомалі, Ліберія, Сьєрра-Леоне та ін.).

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК НОВИХ ІНДУСТРІАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

Сучасний розвиток Азії визначається не стільки великими розмірами територій, чисельністю населення, природними багатствами, скільки надзвичайно швидкими і в цілому стабільними (до 1997 р.) темпами економічного розвитку знач­ ної частини країн континенту. Поряд з Японією на передові економічні позиції у світі висунулись Південна Корея, Сінга­ пур, Тайвань, Гонконг. їх назвали «азійськими тиграми», або «новими індустріальними країнами Сходу».

«Економічне диво» у нових індустріальних азійських країнах стало можливим тому, що держава була провідником та ініціатором структурної перебудови економіки. Там нада­ вались пільгові безвідсоткові кредити приватним фірмам у пріоритетних галузях, заохочувався експорт продуктів влас­ ного виробництва.

Кожен з «тигрів» мав власний шлях розвитку, проте усі во­ ни спирались на фінансову та економічну допомогу Заходу. Так Південній Кореї тільки за період з 1953 по 1962 р. СПІА надали інвестицій на суму близько 2,5 млрд доларів. Активно розвивались відносини Сеула з колишньою метрополією - Японією. Наприкінці 50-х років у процесі становлення південнокорейської економіки виникла так звана «трикутна мо­ дель», за якою технологія, верстати довозились з Японії, виро­ би виготовлялись руками малооплачуваних робітниківкорейців, а готова продукція вивозилась на американський ринок. СПІА не заперечували проти появи на своєму ринку дешевого і якісного текстилю не стільки з економічних мірку­ вань, скільки з політичних: необхідно було підтримати у не­ стабільному далекосхідному регіоні південнокорейський режим.

З моменту прийняття у 1962 р. першого п’ятирічного плану економічного розвитку Республіки Кореї обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) збільшувався в середньому на 8 % щороку. Це дало змогу у 70-ті роки значно модернізувати економіку. Країна перейшла до випуску автомобілів, кораблів, радіоелектроніки та продуктів інших сучасних галузей про­ мисловості. Піднялись гіганти південнокорейської економіки - корпорації «Самсунг», «Лаккі Голдстар», «Хенде», «Деу» та ін. З ’явились досвідчені менеджери, утворилась ефективна організація управління економікою. У 80-ті роки Республіка Корея впевнено увійшла в десятку провідних світових експор­

240