3Міст та форма господарського договору за законодавством україни.

2.1. Умови господарського договору.

Договірні умови являють собою спосіб фіксації взаємних прав та обов'язків. На підставі цього, коли говорять про зміст договору як про правовідношення, мають на увазі права та обов'язки контрагентів. На відміну від цього, зміст договору-угоди становлять договірні умови.

Договірні умови об'єднують у певні групи. Най-більш поширене розповсюдження отримали три групи: істотні; звичайні; випадкові. 3 них законодавець використовує та, відповідно, розкриває зміст тільки істотних умов. Так, згідно зі ст. 180 Господарського Кодексу: істотними є ті умови господарського договору, які визнані таки-ми за законом або необхідні для договорів даного ви-ду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою од-нієї сторони повинно бути досягнуто згоди [3]. Ознака, за якою об'єднують істотні умови в одну групу, не викликає особливих спорів. Мова йде про умови, що формують договори в цілому та їх окремі типи зокрема. Виходячи з цього, істотними є умови, необхідні й достатні для того, щоб договір вважався укладеним і цим самим здатним породжувати права та обов'язки у його сторін.

Цивільний кодекс України (ст. 628) та Господарський Кодекс: викорис-товують три ознаки, кожної з яких достатньо для того, щоб вважати відповідну умову істотною:

1)перша ознака - істотною є та умова, яка визнана такою за законом,

2) друга - умова, яка необхідна для договорів даного виду,

3) третя - умова, щодо якої за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди [43] .

Неважко побачити, що закон конкретно не встановлює, які са-ме умови є істотними. Це пояснюється тим, що єдиний нормативний акт не може встановити в загальній нормі умови, наявність яких свідчила б про те, що договір укладено.

Статтею 180 ГК передбачається, що в будь-якому разі при укладанні господарського договору сторони повинні узгодити його предмет, ціну, строки виконання[3]. Такі вимоги висуваються з урахуванням особ-ливостей господарського договору та сучасних умов господарювання. Оскільки господарські договори, за-звичай, оплатні, то вони повинні містити умови про ціну, адже, не визначивши ціну, сторони не в змозі будуть виконати свої зобов'язання і досягти намічених цілей. Водночас визначити ціни на той чи інший товар або послугу за ринковими цінами на момент оплати в нашій країні майже неможливо. Отже, ціна повинна бути істотною умовою господарського догово-ру. Що стосується строків виконання зобов'язань, то краще було б сторонам передбачити ці строки з метою встановлення більш чіткого порядку виконання зобов’язань, проте відсутність цієї умови в договорі не повинна бути підставою для визнання такого договору неукладеним.

Не всі умови, які визначаються в господарських договорах, є рівноцінними, тому в законодавстві визначаються умови, які підлягають включенню до того чи іншого договору залежно від його специфіки. Та-кими законами, зокрема, є: Закон України "Про стра-хування" від 7 березня 1998 р. [10], Закон "України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. [7], Закон "України "Про оренду державного та комунального майна" від 14 трав-ня 1995 р. [9], Закон "України "Про фінансовий лізинг" від 11 грудня 2003р. [17], Положення про форму зовніш-ньоекономічних договорів (контрактів) від 6 вересня 2001 р. [22] тощо. Таким чином, поняття "істотні умови" і "повинно бути" за своїм змістом збігаються, оскіль-ки відсутність у договорі тієї чи іншої умови, яка передбачена законом, тягне за собою недійсність догово-ру. Така позиція законодавця не зовсім правильна, оскільки ЦК передбачає, що згода сторін при укла-данні договору повинна бути досягнута з усіх істот-них умов, і, відповідно, зазначено, які умови є істот-ними. До них мають бути віднесені й ті, що визнані такими за законом. Тому законодавець чітко вказує, що певні умови є істотними для даного договору, щоб уникнути суперечності і непорозуміння при тлу-маченні відповідної норми закону.

Предмет господарського договору

Умова про предмет є обов'язковою для будь-якого до-говору, в тому числі й господарського. Саме предмет договору відносять до істотних умов і Господарський Кодекс, і норма-тивні акти України, що визначають основні положення того чи іншого виду договору. Це правильно, оскільки саме предмет охоплює весь набір показників того, з приводу чого укладено договір.

Предметом договору є дії (або утримання від дій), які повинна виконати (або утриматись від їх виконання) зобов’язана сторона [31, с. 38].

Відповідно до ч.4 ст.180 ГК України в умовах про предмет повинно бути зазначено найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції, а також вимоги до їх якості [3].

Предмет та інші умови договору повинні визначатися досить конкретно. Якщо мова -йде про переда-чу у власність або використання індивідуально-визначеної речі, то в договорі слід відобразити індивідуалі-зуючі її ознаки, до числа яких може бути віднесено дату виготовлення виробу, індивідуальну назву тощо. "У випадках, коли предметом договору є речі, що визначаються родовими ознаками, в договорі повинні бути дані, які дозволяють виділити їх із загального кола подібних. До них можуть відноситися: найменування (марка, сорт), кількість, вимоги до якості та інше. Можлива вказівка виробника виробів (форми), призначення майна тощо. "У випадках, коли предме-том договору є виконання роботи, надання послуг, повинен бути вказаний кінцевий результат роботи, послуги [42] . Така вимога ставиться, зокрема, в Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (конт-рактів), де вказується, що у випадку бартерного дого-вору та на переробку давальницької сировини визначається також точне найменування (марка, сорт) зустрічних поставок (або назва товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини) [33,с.34] .

При укладанні договору слід враховувати особливості речі, майна, певної роботи, послуг, що є предме-том договору, оскільки вони можуть бути вільні в обігу, обмежені або взагалі вилучені з обігу. Так, ст. 4 Закону України "Про ліцензування певних видів діяльності" передба-чає обмеження у здійсненні підприємницької діяльно-сті [12] . Певні види діяльності не можуть здійснюватися без спеціального дозволу (ліцензії), що видається Ка-бінетом Міністрів або уповноваженим ним органом виконавчої влади. Тому особи, що укладають договір, за предметом якого вимагається ліцензія, повинні перевіряти її наявність. Деякі види діяльності можуть здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, проведення ломбардних операцій лише повними товариствами.

Треба зазначити, що в нормативно-правових актах, наприклад, в Законі "України "Про оренду державного та комунального майна", де "об'єкт" віднесено до істотних умов відповідного договору, у дужках дається пояснення, що це поняття включає, склад та вартість майна [9].

Окремого підходу потребує договір, предметом якого є виконання робіт (підряд) чи надання послуг. Оскільки одними з ознак договорів підряду є обов’язок підрядника виконати роботу та передати матеріальний результат замовникові, то тут перераховані вимоги до предмету ще можна застосувати (хоча, наприклад, згідно ч.5 ст.318 ГК України вимогами до предмету договору підряду на капітальне будівництво є найменування об’єкта, обсяги і види робіт, передбачені проектом; умови про асортимент тут бути не може) [ 76,с.234] .

Договір підряду на капітальне будівництво має де-які особливості при визначенні понять предмета та об’єкта договору. Ці поняття не тотожні, оскільки об’єкт такого договору входить до поняття предмета. Так, об'єкт договору підряду на капітальне будівниц-тво - це будинки, споруди або Їх комплекси вироб-ничого або невиробничого призначення з визначеними техніко-економічними показниками, щодо яких здійс-нюється нове будівництво, реновація, консервація на підставі окремого проекту. А предмет цього договору є комплексним, це обумовлюється комплексністю бу-дівельної продукції, яка включає елементи підряду, постачання, фінансування, організації та надання різ-них послуг, пов'язаних з будівництвом. Тому при укладанні договору підряду на капітальне будівницт-во треба враховувати, що визначення об'єкта догово-ру ще не означає визначення предмета договору [50,с.22] .

При укладанні договору кредитування, забезпечен-ня його виконання здебільшого здійснюється за раху-нок договору. застави майна. Майно, що заставляєть-ся, може складатися з одного чи більше об'єктів, опис яких повинен містити договір, цього ж вимагає ст. 12 Закону України "Про заставу" [7] . Але часто сто-рони в цих договорах графи про перелік майна не за-повнюють. І при надходженні таких договорів до су-ду сторони можуть посилатися лише на договір кре-дитування, оскільки в ньому вказувалася сума креди-ту, а ось предмет застави як гарантія забезпечення повернення коштів буде відсутній.

Інша ситуація складається з послугами, які згідно ст.901 ЦК України споживаються в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності: до них можна висунути критерії стосовно якості, але не можна визначити асортимент [2]. Тому, на нашу думку, при укладенні такого виду господарських договорів достатнім буде зазначити обсяги, вид роботи (послуги) та вимоги до її якості. У науковій літературі також зустрічається справедлива думка про те, що кількість не може бути визнано істотною умовою будь-якого господарського договору, оскільки їх коло не обмежується лише договорами на передачу майна і, наприклад, визначення кількості у ліцензійному договорі, договорі на передачу ноу-хау та франчайзингових договорах є проблемним [46].

Щодо створюваних речей, то ними виступають насамперед об’єкти незавершеного будівництва, правове станове яких законодавець врегулював нещодавно в ст. 331 ЦКУ. Слід застерегти, що в ЗУ «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» міститься заборона відчужувати об’єкти незавершеного будівництва, що придбані в результаті приватизації [11]. Стаття 331 ЦКУ такої заборони не містить, але сумніви з приводу можливості вільного відчуження вказаних об’єктів породжені тим, що ЦКУ не регулює приватизацію державного майна[2].

В цьому аспекті цікаво дослідити, яким є предмет іпотеки, якщо йдеться про об’єкти незавершеного будівництва. Згідно зі ст.ст. 5 і 16 ЗУ «Про іпотеку» [15]., ст. 4 ЗУ «Про заставу» [7]., ст. 5 ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [16]. предметом іпотеки можуть бути: земельна ділянка; земельна ділянка та незавершене будівництво; нерухоме майно, право власності на яке виникне в майбутньому; майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено; завершене будівництво, яке таким стало під час дії договору іпотеки без змін у цьому договорі. Крім того, слід ураховувати, що до завершення будівництва може йтися про існування таких об’єктів, як: (а) будівельні матеріали, (б) об’єкт незавершеного будівництва, (в) будівельні матеріали разом із об’єктом незавершеного будівництва (як головна річ та її приналежність, оскільки вони необхідні для будівництва) [59,с.67 ] .

Стан використання матеріалів і відповідно стан тієї речі, що виникає внаслідок цього, можуть бути різними. Залежно від ступеня завершеності будівництва ці матеріали можна поділити на дві групи: ті, що становлять значну частку незавершених згідно із проектом робіт, і ті, які становлять незначну частку незавершених відповідно до проекту робіт. Утім для права це не має значення.

ЦКУ не враховує ці особливості при визначенні предмета договорів відчуження або іпотеки незавершеного будівництва, а законодавство про приватизацію такі вимоги містить. Згідно з п. 6.4 Положення про порядок приватизації об’єктів незавершеного будівництва склад об’єкта незавершеного будівництва вказується в додатку до акта його приймання-передавання разом із: актом приймання-передавання проектно-кошторисної та виконавчої документації на об’єкт незавершеного будівництва; актом приймання-передавання технічної документації устаткування, що приватизується разом з об’єктом незавершеного будівництва; інвентаризаційними описами придбаних для об’єкта незавершеного будівництва матеріалів, виробів, конструкцій, завезених на будівельний майданчик і не використаних для будівництва; інвентаризаційними описами придбаних для об’єкта незавершеного будівництва, не переданого до монтажу або такого, котре не вимагає монтажу [32,с.124] .

Щодо майнових прав, то поняття майнових прав як предмета договорів пов’язана зі спірністю їх визначення. У ч. 2 ст. 190 ЦКУ вони визначаються як неспоживча річ, речові права. Водночас вони є також зобов’язальними правами, як-от право вимоги за договором. Майновими вбачаються й права на частку в статутному капіталі (як майновий вираз корпоративних прав) [73].

Право на частку в спільній частковій власності також є, по суті, майновим правом. Цей аспект потребує окремої уваги, але тут слід визначити проблеми, що можуть виникати стосовно: виду права спільної власності (вона буде частковою чи сумісною; наприклад, під час приватизації квартир можливі два варіанти, але при цьому право на допоміжні приміщення визначається як право часткової власності, що навряд чи правильно, адже таку частку продати неможливо); права спільної власності, на яке не має права дитина (квартира в ЖБК); права окремої власності на виділені (поділені) частки; права спільної власності з визначеним порядком користування [73].

Слід розрізняти річ і право. Предметом договору може бути або те, або інше, і навпаки – не може бути одночасно те й інше. Особливе значення це має у разі спільної власності, коли відчужується: або річ у цілому; або частка, що належить учаснику; або спочатку йдеться про виділ (поділ), а потім про відчуження, але обов’язково майна (а не часток).

Корпоративні права, як предмет господарського договору набули останнім часом особливого поширення. Згідно зі ст. 167 ГКУ корпоративні права – це права особи, частка якої визначається в статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та установчими документами [3 ].

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦКУ учасники господарських товариств можуть здійснювати відчуження часток у статутному (складеному) капіталі або цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві (тобто акцій). Відтак, неузгодженість між ЦКУ та ГКУ призводить до того, що в теорії та на практиці допускається можливість відчуження (тобто передбачається такий предмет договорів про відчуження): корпоративних прав; часток у статутному капіталі господарського товариства; акцій; прав засновника. Сторони вільні у визначенні предмета договору, але слід ураховувати таке. Акції (а не корпоративні права) відчужуються в разі, якщо йдеться про права учасника АТ – акціонера. Права засновника навряд чи можна визначати як предмет договору відчуження, оскільки цей термін є збірним поняттям щодо прав цих осіб. Корпоративні права можуть відчужуватися як такі, що передбачені як окремий об’єкт у ГКУ. [ 40,с.342].

Право на частку в статутному капіталі є найбільш поширеним об’єктом, оскільки передбачене в ЦКУ (ст.ст. 127, 137, 147) [2]. Під час доведення своїх прав на частку в статутному капіталі господарського товариства важливим є момент, з якого особа набуває прав за договором (а отже, і прав на частку, і прав учасника, тобто корпоративних прав). Слід ураховувати, що, по-перше, зміни до установчих документів юридичних осіб підлягають обов’язковій державній реєстрації згідно з ч. 3 ст. 4 ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» [14].По-друге, відповідно до ч. 2 ст. 12 зазначеного Закону в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи: перелік засновників (учасників) юридичної особи, дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), зокрема, частки кожного із засновників (учасників). По-третє, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними.

Крім того, учасник ТОВ має відчужувати належну йому частку в статутному капіталі з додержанням вимог частин 1 та 2 ст. 147 ЦКУ [2] про переважне право інших учасників на придбання цієї частки і на відсутність заборон продавати частку третім особам. Подібне право мають і акціонери ЗАТ (ч. 3 ст. 81 ГКУ), хоча порядок його реалізації в ГКУ не зазначений [3].

Строки в господарському договорі

Строк - одна з основних договірних умов. Ним ви-значаються часові межі існування самого договору і в цих межах - моменти (періоди), в яких повинно відбутися виконання зобов'язань контрагентами. Строк має значення і для однократних дій (наприклад, по-ставки однієї партії товарів), і для дій багатократних(щомісячні поставки). Останній варіант відіграє особливу роль при організації взаємовідносин різних органів транспорту для надання протягом значного пе-ріоду взаємних послуг, а також і при триваючих по-ставках.

Чинний ЦК в розділі 5 передбачає, що строк ви-значається періодом, який обчислюється роками, мі-сяцями, тижнями, днями чи годинами (ст. 252), а також початок і закінчення строку[2]. Таке визначення строків особливо важливе при укладанні господарсь-ких договорів, для яких строк є однією з істотних умов, - договори поставки, підряду, страхування, застави, лізингу, оренди, кредитування та деякі інші. Так, ГК в ст. 267 визначає строки поставки, відповідно, основним періодом поставки є квартал, а продук-ції народного споживання – місяць [3].

Договір вступає в силу і стає обов'язковим для сторін з моменту його укладання. Наприклад, для консенсуального договору купівлі-продажу ним буде момент, у який досягнута в належній формі згода з усіх істотних умов продавця з покупцем, а для реального договору, наприклад, позики, - момент пере-дачі на підставі досягнутої згоди грошей або іншої, визначеної родовими ознаками, речі.

Поряд з моментом початку дії договору спеціальні правові наслідки тягне припинення його дії, яке викликає припинення прав та обов'язків сторін. Це означає, що з указаного моменту можуть виникнути тільки нові права й обов'язки між сторонами: поста-чальник, прийнявши на себе зобов'язання поставляти протягом певного періоду товари, з припиненням договору може і повинен припинити поставку. Проте, не завжди припинення дії договору торкається прав та обов'язків, що виникли раніше. Мається на увазі те, що договір може бути припинений, але зобов'я-зання, що виникло раніше, продовжує існувати: по-купець зобов'язаний оплатити поставлені в період дії договору товари [72,с.82 ].

У випадках, коли в договорі не визначений строк дії договору або якщо він і зазначений, але не передбачено, що з його закінченням зобов'язання сторін припиняється, договір вважається діючим до визначеного в ньому моменту закінчення виконання зобов'я-зань сторонами.

Дозволяються зобов'язання без точного зазначення строку Їхньої дії. Це стосується, напри-клад договору схову (ст. 936 ЦК), ці договори можуть укла-датися на невизначений термін [2] . У таких випадках жодна із сторін - охоронець має право в будь-який час відмовитися від договору, але зобов'язати надати собі, що здала майно на схов, достатній за даних умов строк для його одержання.

Свобода сторін у визначенні строку дії договору обмежується у ряді випадків законом. Наприклад, п. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачає, що строк надання в суборенду не може перевищувати терміну дії оренди, а також договір оренди державного майна зберігає чинність для нового власника в разі переходу права власності до інших осіб[9] .

Законодавство стосовно деяких договорів встановлює певні строки або містить на цей випадок додатковий варіант. Так, ст. 526 ЦК передбачає, що зобов’язання повинні виконуватися належним чином від-{мов договору та вимог цього Кодексу, цивільного законодавства, а за відсутності та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що зазвичай ставляться. Ст.530 ЦК зазначає: якщо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом ви-конання, кредитор може вимагати виконання, а боржник має право провести виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов’язання в семиденний строк із дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства [2] .

Строк виконання є обмеженим у часі: тільки з його спливанням у кредитора виникає право вимагати, а у боржника - обов'язок виконати зобов’язання.

Ціна в господарському договорі.

Для більшості договорів умова про ціну є обов'язковою. Особливо це стосується оплатних договорів, за якими сторона повинна отримати плату (договір купівлі-продажу) або інше зустрічне задоволення (бар-тер), на відміну від безоплатних договорів, де сторона повинна передати що-небудь іншій без отримання від неї платні або іншого зустрічного задоволення (дого-вір безоплатного майнового найму). За часів планової економіки ціни на всі види това-рів та послуг визначалися державою у відповідних нормативних актах, і сторони договору не мали права не дотримуватися порядку встановлення цін, який містили ці акти.

На сьогодні ситуація змінилася: необхідним елемен-том свободи договорів, що захищаються державою, є свобода цін. Відповідно до ст. 632 ЦК, ціна в догово-рі встановлюється за домовленістю між сторонами. У випадках, передбачених законом, застосовуються ці-ни, .які встановлюються або регулюються уповноваже-ними органами державної влади або органами місце-вого самоврядування [2] .

Згідно зі ст. 6 Закону "України "Про ціни і ціноут-ворення" від 3 грудня 1990 р., встановлено три види цін: вільні, державні фіксовані, регульовані. Таким чином, від предмета договору залежить, яка ціна буде зазначена. Якщо в законодавстві щодо певних то-варів встановлена державна фіксована ціна, то вона стає, безумовно, обов'язковою для сторін. На відміну від цього, регульована ціна встановлюється в тому разі, коли закон або інший обов'язковий для сторін акт обмежується вказівкою певних меж, за які сторони не можуть перейти [6]. Вони повинні домовитися що-до ціни в цих межах, тобто в цьому разі має місце законно-договірна ціна. Законодавство передбачає відповідні санкції за порушення державної дисципліни цін, які виражаються у стягненні всієї необґрунтовано одержаної суми виручки в дохід відповідного бюдже-ту залежно від упорядкованості підприємства, організації. Крім того, в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.

В сучасних умовах створюються ефективні гарантії для здійснення договірної свободи в галузі цін, які містяться в антимонопольному законодавстві. Так, ст. 6 Закону України "Про захист економічної конкурен-ції" від 11 січня 2001 р. зазначає, що антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів [13] .

Для господарських договорів умова про ціну є обо-в'язковою. Недосягнення сторонами згоди щодо ціни веде до визнання такого договору недійсним. Проте 3 жовтня 1990 р. Україна ратифікувала Конвенцію про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Ві-денська конвенція про договори міжнародної купівлі продажу товарів). Відповідно до ст. 55 цієї Конвенції, в тих випадках, коли договір був юридично дійсним чином укладений, але в ньому прямо або побічно не встановлюється ціна або прямо не передбачається по-рядок ЇЇ визначення, вважається, що сторони, за відсутності будь-якої вказівки про інше, мали на увазі посилання на ціну, яка в момент укладання договору звичайно сплачувалася за такі товари, що продавалися за подібних обставин у відповідній галузі торгівлі [34,с.116] . Таким чином, ціна перестає бути істотною умовою для міжнародного договору купівлі-продажу.

Ст. 632 ЦК передбачає дію вищезазначеного поло-ження для всіх договорів [2]. На відміну від цього, ст. 180 ГК передбачає, що ціна є істотною умовою господарського договору і повинна бути в договорі зазначена [3].

У зв' язку з установленням ціни виникає питання можливості її зміни після укладання договору на ви-могу однієї із сторін. Чинний ЦК (ст. 632) зазначає, що зміна ціни після укладання договору допускається у випадках і на умовах, які встановлені договором або законом . Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Деякі законодавчі акти, що стосуються окремих видів договорів, також урегульовують це питання. Так, ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначає, що істотною умовою договору є орендна плата з ура-хуванням її індексації, а ст. 21 цього ж Закону зазначає, що орендна плата може бути змінена за погодженням сторін, а також на вимогу однієї із сторін у разі зміни цін і тарифів та в інших випадках, перед-бачених законодавчими актами України. Орендар має право також вимагати відповідного зменшення орендної плати, якщо з незалежних від нього причин змі-нилися умови господарювання, передбачені договором, або істотно погіршився стан об'єкта оренди [65,с. 146 ].

Згідно з Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення (п. 24) та Положенням про поставки товарів народного споживання (п. 19) покупець в односторонньому порядку має право відмовитися від виконання договору (повністю або частково) при завищенні постачальником ціни на продукцію [21] .

Таким чином, сторони можуть змінити ціну після укладання договору на підставі закону або договору, якщо в ньому передбачався порядок зміни ціни.

У час, коли в Україні знецінилися карбованці, сто-рони, щоб захистити себе від великих втрат, укладали договори із зазначенням ціни у валюті інших держав (доларах США, євро тощо). Але відповідно до декрету Кабінету Міністрів "України від 19 лютого1993 р. "Про систему валютного регулювання і валют-ного контролю", валюта "України є єдиним законним засобом платежу на території України. У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обігу використовується як засіб платежу інозем-на валюта [19].

Важливе значення для впорядкування ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України має Указ Президента "України від 10 лютого 1996 р. "Про заходи щодо вдосконалення кон'юктурно-цінової полі-тики у сфері зовнішньоекономічної діяльності" та за-тверджене ним Положення про індикативні ціни [18]. По-ложення визначає, що під індикативними розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що скла-лися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством "України [65,с.147].

Інші умови господарського договору

До інших умов господарського договору відносять умови про відповідальність, умови відшкодування збитків, якість товарів,виконаної роботи, надання послуг, умови про страхування, умови про порядок здавання (приймання) товарів, робіт, послуг, фос-мажорні умови.

Умова про відповідальність сторін у випадках недо-тримання чи невиконання взятих на себе зобов’язань дуже важливі..

Господарсько-правова відповідальність - це передбачене законом або договором та засноване па державному примусі понесення господарюючим суб'єктом несприятливих наслідків своєї неправомірної по-ведінки, що виражається в ущемленні його економічних інтересів [70,с.458].

Повноцінний договір повинен мати умови, що стосуються відповідальності. Однак, у випадках, коли в договорі відсутні такі умови, застосовуються норми законодавчих актів, що регулюють відповідні види договорів або містять загальні положення, що засто-совуються до всіх видів господарських договорів.

Існують такі способи встановлення відповідальності сторін: по-перше, погодитися з нормами тих нормативних актів, які регулюють даний вид господарських договорів, якщо санкції, передбачені в них, прийнятні для сторін, по-друге, встановити санкції, розмір яких перевищує встановлений у чинному законодав-стві. Проте, відповідно до ч. 5 ст. 225 ГК, не допус-кається погодження між сторонами зобов'язання що-до обмеження їх відповідальності, якщо розмір відпо-відальності для певного виду зобов'язань визначений законом. По-третє, сторони самостійно в договорі визначають санкції за порушення господарського дого-вору в тих випадках, коли в законі певне зобов'язан-ня не забезпечене. [68,с.116].

Відповідно до ст. 29 Закону Украї-ни "Про оренду державного та комунального майна" [9], ст. 19 Закону України "Про страхування"[10], ст. 49 По-ложення "Про кредитування"[20], відповідальність у від-повідних договорах встановлюється за згодою сторін.

Відшкодування збитків - це відтворення майно-вого стану одного господарюючого суб'єкта за рахунок іншого, який порушив цей етап. Ст. 224 ГК передбачає види витрат, які підлягають відшкодуванню. До них належать: витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяль-ності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачена ін-шим суб'єктам вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зо-бов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розрахо-вувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом [3 ].

Спеціальним видом відшкодування шкоди є спла-та річних відсотків за прострочення виконання грошового зобов'язання. Ст. 625 ЦК передбачає 3% річ-них з простроченої суми, якщо інший розмір не вста-новлений законом або договором [2] . Так, Положенням про поставку продукції виробничо-технічного призначення (п. 67), Положенням про поставку товарів народного споживання (п. 58) [21 ] визначається, що за використання безпідставно отриманих постачальником або покупцем грошових сум при розрахунках за про-дукцію винна сторона сплачує іншій стороні за весь час користування 5% річних. Але сторони в договорі можуть узгодити інший розмір річних.

Крім відшкодування збитків, у договорі може також зазначатися неустойка - це грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Неустойка може виражатися пенею або штрафом. Пеня встановлюється у процентному відношенні до суми порушеного зобов'язання і стягується за кожний день або за інший період ий період. Наприклад, Положення про поставки продукції (п. 57) передбачає, що за прострочення поставки або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцю неустойку у розмірі 8% вартос-ті не поставленої в строк продукції [21 ].

Положенням Національного банку «Про кредитування» від 17.07.2004р.визначено, що розмір пені, встановле-ної в договорі, обчислюється від суми простроченого платежу, та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку "України, що діяла в період, за який сплачується пеня[20]. При застосуванні цього Закону використовуються різні методики розрахунку пені. Проте порядок розрахунку пені, передбачений у вищезазначеному Законі, не дуже зручний, оскільки облікова ставка змінюється досить часто.

Існує чотири види неустойки, і в договорі необхід-но вказати, який із цих видів буде застосовуватися. Якщо встановлена залікова неустойка, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою. Застосовується цей вид неустойки в тих випадках, коли ані договір, ані закон нічого не говорять про харак-тер неустойки.

Штрафна неустойка передбачає можливість стяг-нення збитків у повній сумі понад неустойку. Наприклад, п. 1 ст. 4 Закону "України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22 грудня 1995 р. передбачає, що у разі невиконання або неналежного виконання державного контракту на поставку продукції для державних потреб з винної сторони стягується передбачена контрактом неустойка (штраф, пеня), а також відшкодовуються завдані збитки [8] .

Виключна неустойка передбачає стягнення тільки неустойки. Сторони можуть встановити альтернативну неустойку, коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки. Слід зазначити, що зарубіжне законодавство йде шляхом стягнення тільки збитків, а неустойка, як правило, не засто-совується.

У договорі можуть міститися умови, які дають змогу перервати виконання контрактів чи взагалі звільняють сторони від повного або часткового виконання зобов'язань за договором. Це стосується випадку настання обставин, що не залежать від волі сторін договору. Такі обставини, які перешкоджають виконанню контракту, називають "непередбаченими" чи "форсмажорними". Відповідна умова в контракті має назву "застереження про непередбачені випадки", "форсмажор", "випадки, які звільняють від відповідальності" тощо [84,с. 378 ].

В інтересах сторін доцільно конкретно визначити в договорі, які саме обставини сторони відносять до форсмажорних. В іншому разі такі тлумачитимуться відповідно до торгових звичаїв країни виконання договору. За настання форсмажорних обставин та в ра-зі їх тривалості більше встановленого строку кожна зі сторін має право відмовитися від подальшого виконання договору, і в цьому випадку жодна з них не матиме права на стягнення збитків з іншої сторони.

Тривалість форс-мажорних обставин визначається залежно від тривалості строку та від характеру договору, торгових звичаїв тієї чи іншої країни. Сторона, що зіткнулася з форсмажорними обставинами, повин-на негайно в письмовій формі сповістити іншу сторону про Їх початок та закінчення, що має бути зазна-чено в договорі. 'у договорі сторони вказують також назву організації, яка засвідчує початок та закінчення форс-мажорних обставин і видає відповідну довідку, такою, як правило, є торгово-промислова палата країни, де мають місце форсмажорні обставини.

Окремо, треба зосередити увагу ще на деяких важ-ливих умовах договорів.

Одиницею виміру товарів, виконання робіт є його кількість - це обсяг зобов'язання активної сторони договору. Але ця умова не є обов'язковою для всіх видів договорів, вона більш характерна для договорів купівлі-продажу, поставки, підряду, кредитування тощо. Кількість може бути в натуральному або в гро-шовому вираженні. у договорах на виконання робіт, надання послуг визначаються конкретні обсяги робіт, послуг.

У тих договорах, де кількість є істотною умовою, відсутність її в тексті означає, що договір не може в цілому вважатися укладеним, оскільки одна з його істотних умов не була узгоджена. Це відноситься, наприклад, до договору підряду на капітальне будівництво. Він не спроможний породжувати права й обов'яз-ки між сторонами до того, поки не буде визначено обсяг робіт[ 57,с.229].

Діючий ЦК передбачає певні правила визначення кількості товарів. Наприклад, ст. 669 ЦК передбачає визначення в договорі купівлі-продажу кількості товарів, що підлягають переданню покупцеві, у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні [2]. Умова щодо кількості товарів може бути погоджена шляхом встановлення в договорі порядку її визначен-ня. Ці вимоги відповідають ратифікованій Україною Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (ст. 14) [34,с.143]. Крім того, ст. 266 ГК передбачено, що загальна кількість товарів, що підлягають постав-ці, Їх часткове співвідношення (асортимент, сорти-мент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не пе-редбачене законом [2].

Умова про якість товару також не є істотною для всіх договорів. Якісні характеристики виконання визначаються з посиланням на затверджені стандарти, технічні умови, типові проекти, будівельні норми і правила та інші загальні об'єктивні показники якос-ті. Відповідні державні органи забезпечують єдину технічну політику, що деякою мірою обмежує волю сторін при визначенні найбільш важливих властивостей предмета договору.

Завдяки тому, що вимоги, які ставляться до дого-ворів на поставку і перевезення товарів народного споживання, контрактації, підряду на капітальне будівництво (при будівництві жилих будинків), встановлюються компетентними державними органами, ство-рюються необхідні умови, що дозволяють забезпечити високу якість предмета цих договорів. А це також є надійним захистом інтересів безпосередньо споживачів.

Коли визначають зміст пункту договору про якість, воля сторін має потрійну спрямованість:

а) необхідно погодити, якому саме акту (конкретному стандарту, технічним умовам тощо) повинен відповідати предмет договору;

б) в деяких випадках слід конкретизувати вказівки, які включені до такого акта, враховуючи особливості відносин, що складаються між сторонами;

в) за відсутності актів, прийнятих компетентними органами, самі сторони повинні з вичерпною повнотою визначити якісні показники предмета договору. Правове значення Держстандартів, технічних умов і подібних актів складається з того, що сторони не мають права обумовити занижені вимоги до предмета договору. Тим часом, припустиме закріплення в договорі завищених якісних показників(ст. 268 ГК) [3]. Але це підвищення повинне бути узго-джене контрагентами. За відсутності такого погоджен-ня, сторона несе відповідальність лише за невідповідність властивостей і ознак предмета тим вимогам, які вказані в Держстандарті, технічних умовах і подібних актах. Якщо сторони за вимогою однієї з них узгодили підвищені порівняно з обов'язковими для них вимоги до якості - наявна звичайна істотна договір на умова. В інших випадках нормативного регулювання вимог до якості мова йде про імперативні норми, які обов'язкові для сторін незалежно від того, чи буде на цей випадок досягнута згода, чи ні.

У разі порушення умов договору щодо якості товарів чи послуг винна сторона несе відповідальність відповідно до умов договору або закону. Це може бути заміна речі неналежної якості річчю належне якості, зменшення закупівельної ціни, вимога повернення сплаченої суми, безоплатне усунення недоліків речі продавцем, розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків (ст. 268 ГК) [3].

Законодавець відносить до істотних умов господарських договорів умову про страхування. Це вимагається в договорі оренди державного майна, в договорі підряду на капітальне будівництво, в договорі лізизингу, а також за домовленістю сторін у зовнішньоекономічному контракті. Така вимога закону зумовлена специфікою предмета вищезазначених договорів, ним є майно, яке передається або у власність, або у користування, яке може бути пошкоджене чи взагалі знищене. Таким чином, умова про страхування спрямована на захист інтересів сторін. Сторони здійснюють страхування шляхом укладання відповідного догово-ру, умови якого визначені Законом України "Про страхування" в договорі страхування встановлюється розмір страхової суми, перелік страхових випадків, розмір тарифів, розмір страхових внесків та строки Їх сплати. Вказаний Закон визначає права й обов'язки страховика і страхувальника [10].

Для договорів, що пов'язані з передачею майна, виконанням робіт, наданням послуг, необхідною умовою є порядок здавання (приймання) товарів, робіт, послуг. Така вимога має важливе значення для сторін, оскільки тільки за умови дотримання порядку здавання (приймання) товарів, робіт, послуг та оформленні при цьому всіх необхідних документів сторони в змозі будуть захистити свої інтереси один перед одним, а також в суді, у разі виникнення спору. Отже, необхідно визначати в господарських договорах поря-док здавання (приймання) товарів, робіт, послуг за кількостю та якістю.