Українська Православна Церква

Київський Патріархат

Рівненська Духовна семінарія

Кафедра історії Церкви

Курсова робота:

«Відродження Візантії у другій половині хііі ст. Крізь призму державно-церковних відносин»

виконав студент ІІ курсу

Роман Юрчик

науковий керівник:

к.б.н., свящ. Віталій Лотоцький

Рівне – 2010

Зміст

Вступ ____________________________________________________________3

1. Перші Палеологи: Михаїл VІІІ та Андронік ІІ Старший_____________5

2. Становище Константинопольської Церкви у ХІІІ ст._______________14

3. Рух «арсенітів» або «зилотів»__________________________________21

4. Ліонська унія 1274 року_______________________________________25

Висновки________________________________________________________31

Список використаних джерел та літератури___________________________33

Дадатки І, ІІ, ІІІ___________________________________________________38

Вступ

Візантія у світовій історії посідає непересічне значення. По-перше, Візантія виробила досконалий східний церковний обряд богослужіння і систему віровченняСхідної Церкви, які в науці на всіх підствах називають візантійським. Саме цей обряд і віровчення уьвердилися після охрещення Болгарії, Сербії, Київської Руси-України, а пізніше через її посередництво – Білорусі й Московії, утвердились у православному богослужінні центрально-європейських і східно-слов’янських народів. По-друге, через церковні структури також і у сфері світського життя досконала візантійська культура срприяла становленню деяких сторін нашої укрїнської культури доби Середньовіччя і навіть періоду Нового часу.

Історія пізньовізантійського періоду (з VІІІ по ХVстт.) вцілому ще не написана. Це означає, що історики, як церковні, так і світські ще зуміли дати належної оцінки цьому багатовіковому етапу становленню Візантійської держави і місії Константинопольської Церкви. По-перше, увагу нашу привернуло саме ХІІІ ст. тому, що тут відбулись визначальні події історії Візантії: після деспотичного і варварського панування латинників, що було принесене ІV Хрестовим походом, державне життя Візантійської імперії знову відродилось через повернення візантійських василевсів у столичний Константинополь. Саме в цьому епізоді ми бачимо визначні державницькі риси, що проявились у діяльності таких візантійських імператорів як Михаїл VІІІ та Андронік ІІ Старший, які започаткували нову імператорську династію Палеологів. По-друге, саме роль Церкви в цьому столітті проявилась в повній силі, сприявши відродженню державності Візантії, з одного боку; а з другого боку, попри всі внутрішні і зовнішні проблеми саме Константинопольська Церква була осоредком і джерелом такого явища у світовій культурі як Відродження (Ренесанс). По-третє, в історії Церкви пізньовізантійський період називається ще «епохою розділення Церков», а тому саме конкуренція за вплив і канонічне володіння між Римом і Константинополем, між папою і патріархом, проходить червоною ниткою в цей період. По-четверте, саме в цей період втілюються в життя різні вектори зовнішньої політики, з боку василевса – пролатинська, протурецька, проунійна, – а з ініціативи самого римського папського престолу поставлена сокровенна ціна – поєднання Східної Церкви із Західною через унію. Щоправда, в подальшому виявилось, що жодна із напрямів політики василевсів не змогла врятувати державу від зовнішньої небезпеки, але, більше того, саме зовнішня політика слугувала причиною внутрішнього розколу та заворушень всередині візантійського суспільства.

Необхідно зазначити, що план розкриття теми – «Відродження Візантії у другій половині ХІІІ ст. крізь призму державно-церковних відносин» – відповідає вищезазначеним проблемам становлення державності Візантії у другій половині ХІІІ ст.: по-перше, правління перших представників династії Палеологів; по-друге, становище Константинопольської патріархії; по-третє, дослідити природу соціально-релігійних рухів «арсенітів» та «зилотів»; по-четверте, наслідки Ліонської унії 1274 р. Саме ці пункти допоможуть висвітлити всі особливості розвитку взаємовідносин держави і Церкви у Візантії у другій половині ХІІІ ст.