3. Рух «арсенітів» або «зилотів»

Така позиція імператора Михаїла VIII була зумовлена тим, що в період його царювання перебіг внутрішнього церковного життя Візантії виявився надзвичайно бурхливим через заключення Ліонської унії. На чолі опозиції унійній політиці Михаїла VIII стояла партія „ зілотів”, або як їх ще називали поборники свободи і незалежності церкви від держави. Вони виступали проти втручання у внутрішнє життя та справи Церкви державної влади і особливо проти порушення останьою основ православної віри. В цьому відношенні зілоти своєю діяльністю нагадували видатного церковного діяча другого періоду іконоборства в пол. ІХ ст. преп. Федора Студита, який також відкрито говорив і писав проти втручання імператорської влади у внутрішню політику Православної церкви [25, с.189]. Назва цього руху – „зілоти” дає нам змогу провести деякі паралелі між представниками цієї політико-церконої партії і відомими нам євангельськими зілотами – ревнителями благочестя в Ізраїлі. Не йдучи на жодні поступки імператорській владі, яка прагнула підкорити собі церкву і її структурну форму, вони постійно знаходилися в опозиції до неї через що зазнавали гонінь бувши неодноразово покараними за різні інспіровані політичні та церковні акти непокори. При імп. Михаїлі Палеологу „зілоти”, або як їх ще називали „арсеніти”, в період з кінця XIII поч. XIV ст. проявили особливо бурхливу соціально-політичну активність.

Інша їх назва - „арсеніти” походить від імені Арсенія, патріарха двох імперій, перший раз в місті Нікеї, а після 1261року в Константинополі. Сам він був не дуже високо освіченим але за твердість у православній вірі був поставлений на патріарший престіл ще нікейським імператором Феодором II Ласкарем (1254-1258 рр.) з надією, що саме через це він стане великою зброєю в руках імператора, але сталося навпаки [25, с.191].

Партія „арсенітів” знайшла на той час велику підтримку в середовищі простолюдинів та монахів що пояснювалось простотою в їх спілкуванні з народом і ревністю у вірі. Їх вісниками були странники та подорожуючі, які прославились в народі славою „Божих людей” подібно до старозавітніх праведників.

З плином часу, вже після смерті Константинопольського патріарха Арсенія зілоти утворили ядро опозиції яка виступала проти всякої державної політики спрямованої на ущемлення інтересів Церкви, в даному випадку проти унії чим дали великий поштовх у відстоюванні православ’я для тих архієреїв і віруючих Східної Церкви, які не прийняли Ліонську унію і терпіли утиски в боротьбі проти неї. Противником „зілотів” були партія т. зв. „політиків” яка переважно складалася із більшості вищих ієрархів, що спиралися на підтримку білого духовенства. Вона займала помірковану позицію щодо світської влади і несхвалювала тих методів які були в ходу „зілотів”.

Агітація арсенітів наштовхувалась на спротив і гоніння державних урядовців в столиці, що спонукало їх до міграції в провінцію. За словами І.Е Троцького, боротьба церковних партій при Михаїлі VIII Палеологу „своєю незібраністю нагадувала бурхливі часи Вселенських Соборів і їх боротьби з єресями [21, с. 207].

Ліонська унія змінила позиції партії арсенітів в суспільстві. Вона переорієнтувала інтереси, які існували в грецькій церкві піднісши духовні ідеали православ’я на перший план. І хоча спершу після смерті патр. Арсенія його послідовники відійшли на деякий час в тінь, з приходом до влади Михаїла VIII і його унійними тенденцями, арсенітський рух знову набрав обертів. Собор пртивників унії 1278 р. в Фессалії при підтримці опозиціонерів забезпечив тріумф православних .

Так звана Ліонська унія 1274 р., яка не виправдала себе ні на Сході, ні на Заході проіснувала недовгий час (всього 8 років). Її кінець ознаменував торжество партії зілотів, які були великими ворогами не тільки унії, але і виступали проти династії Палеологів через незаконне воцаріння імп. Михаїла, який щоб здобути престол порушив дану патр. Арсенію клятву вбивши законного спадкоємця трону. Арсенітський розкол який виник власне через це поступово зник не переживши Андроника Старшого (1282-1328 рр.), сина Михаїла, так як примирення держави і церкви фактично відбулося – унію було засуджено і розірвано.

В зв’язку з торжеством православної партії в кінці XIII ст. в суспільстві утверджується ідеал монашества, чому не мало посприяла діяльність партії зілотів. В наступному XIV ст. ченці які в своїй більшості належали до зілотів переживають піднесення і навіть втручаються в державну політику. Вони беруть участь в солунських смутах XIV ст., стоячи на стороні хоча і нелюбимого ними імператора Михаїла Палеолога, допомагаючи йому в боротьбі з Іоаном Кантакузіним.

Зілоти неоднаразово ставили свої вимоги до імператорської влади з приводу посвячення патріархів на Константинопольську кафедру. Після того, як була скасована Ліонська унія в 1278 р. і на престол вступив Андронік Палеолог постало питання посвяти на столичну кафедру нового патріарха. Партія зілотів вимагала, щоб патріарх був рукоположений за їхніми умовами: посвячувати патріарха повинні ті єпископи, які не мали ніяких стосунків з уніатами також це стосувалося і кандидата на патріарший престіл, хіротонія повинна була звершуватись в храмі в якому жодного разу не служило уніатське духовенство.

Такий храм було знайдено, це була столична церква Іоана Предтечі. Проте з різних обставин хіротонія мала відбутись все ж таки в храмі Св. Софії. Погоджуючись на це зілоти вирішили пересвятити храм, та як нібито він був осквернений, поставивши одночасно ще одну умову, не співлужити із бувшими уніатами [27, с. 67-69].

Прихильники цієї партії, спирались на опозиційне владі монашество а в своїй боротьбі з противниками доводили, що чорне духовенство стоїть вище ніж біле духовенство в церковній ієрархії, тому що ченці більше турбуються за Церкву ніж біле духовенство приводячи відповідні приклади зі Св. Писання.

Звичайно, що партія арсенітів не була позбавлена деяких недоліків, але їм належала одна заслуга з огляду на яку можна забути всі їх прогріхи, вони скасували унію відкинувши відповідні устремління світської влади вказавши на єдино можливий шлях подолання перешкод – непохитне дотримання істиного православного вчення. Ідеали зілотів і монашества поступово одержали верх над тим чим жило інше духовенство. Цей подвиг став результатом подвижництва афонських іноків, які в часи загальної смути та духовного занепаду явили приклад стійкості у вірі.[18, c. 23].