IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)
.pdfусиновлення, оскільки саме нащадки повинні приносити на могилу жертви тіням предків, яким в іншому випадку закритий вхід до сурги, тобто до вищого світу1.
Усунення дружини через бездітність пов'язане з відомим числом років. Негайно ж залишити свою дружину чоловік має право лише у разі грубого її з ним поводження. Ця так часто згадувана законом підстава для розлучення своєю невизначеністю наглядно доводить залежність і абсолютну підкореність індійської жінки, яка повинна поважати свого чоловіка як найвищу істоту. За його відсутності настає для неї печаль і безутішність, вона не може ні гарно одягатися, ні відвідувати дім чужого, ні стояти біля вікна, а з його смертю для неї починається життя постійного каяття і самобичування, під час якого навіть думка про іншого чоловіка суворо заборонена. Про спалення дружин на могилах чоловіків між самими індійськими мудрецями панують різні погляди. Те, що цим вони роблять богоугодну справу, усі визнають. У цьому також дістає вияв спрямування індійського культу, яке полягає у запереченні існування і взагалі у зневазі до життя. Проте про цей обов'язок ніде не зазначається. Благочестиве, сповнене каяттям життя вдови є достатнім, щоб бути удостоєною возз'єднатися з померлим чоловіком, з яким вона у потойбічному житті так само тісно поєднається, як це було за життя.
За таких умов шлюбу в Індії, як і в Китаї, утворилися така чистота й щирість, які можуть мати місце лише при моногаміч-ній формі шлюбу. Великі суперечності, які існують між Сходом і Заходом, тут є суттєво згладженими.
3.4. Злочини і покарання за законами Ману
Другу групу з 18 підстав судового розгляду становлять злочини — наклеп, образа дією, крадіжка, гра в кості і «биття об заклад» (які прирівнюються до крадіжки), насилля, перелюбство.
До цього кола злочинних діянь не входять так звані державні злочини — дії, спрямовані проти царя та існуючого режиму. У гл. IX, щоправда, йдеться про суворе покарання осіб, які «зламують царський склад, крадуть його слонів, коней»: 280. «Тих, хто зламує царський склад, арсенал чи храм, краде слонів, коней або колісниці, треба стратити негайно». За ламання міської стіни чи воріт або засипання рвів закони Ману наказують негайно виганяти винних у цьому з країни: 289. «Того, хто ламає [міську] стіну, засипає рви, ламає |міські] ворота, треба негайно вигнати»1.
Відповідно до шлоки 399 гл. VIII підлягає конфіскації усе майно купця, який вивозить з країни товари, торгівля якими є монополією царя: 399. «Цареві слід конфісковувати усе майно купця, який через свою жадібність вивозить [з країни] товари, [торгівля якими] оголошена [монополією] царя, а також ті, що заборонені до вивезення»2.
Відсутність повного переліку державних злочинів — характерна риса багатьох давньосхідних пам'яток права, яку можна пояснити очевидністю найсуворіших покарань — смертною карою за ці злочини.
У законах Ману серед злочинів проти особи, які визначаються загальним поняттям «насилля», перше місце посідають убивства і тілесні ушкодження. Суворість покарання за ці злочини залежить, по-перше, від їх тяжкості, по-друге, від соціального становища злочинця і потерпілого. Найтяжчим злочином цієї групи вважається убивство брахмана.
Варте уваги те, що в тлумаченні убивства дхармашастра фактично формулює поняття «необхідна оборона». Убивця звільняється і від гріха, і від покарання, якщо він вбив «захищаючи се-
1 На цьому, видасться, заснований також суворий обов'язок батька не видавати заміж своїх дочок, які, я к описується в епізоді Nala, поемі Mahabharata, повинні самі шукати собі чоловіка по досягненні 21-річного віку.
1 Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный
70
Г. Ф. Ильиным. - М., 1960. - С. 210. 2 Див.: Там само. — С. 182.
бе, охороняючи жертовні дари, захищаючи жінок і брахманів» (VIII, 349). При цьому не має значення, чи був убитий «гуру, дитина, стара людина чи навіть брахман, який знає Веди» (350. «Можна вбивати, не вагаючись, вбивцю, який нападає, — [навіть] гуру, дитину, стару людину чи брахмана, який знає Веди». 351. «Вбивство убивці — відкрите чи таємне — ніколи не є для убивці гріхом; у цьому випадку сказ нападає на сказ»)1.
Далі йдуть такі склади злочинів, як образа словом чи дією. Як і життя, гідність людей у законах Ману розцінюється залежно від їхньої станово-варнової приналежності. Якщо образа словом чи дією рівного собі за. становищем чи представника вищої варни карається, як правило, штрафом VІІІ, 267: «Кшатрій, облаявши брахмана, підлягає штрафу в сотню [лан], вай -шій — у дві з половиною [сотні пан], а шудра підлягає тілесному покаранню»; 268. «У разі образи кшатрія брахман має бути оштрафований п'ятдесятьма [панами],. вайшія — двадцятьма п'ятьма, шудри — штрафом у дванадцять пан»)2, то такий само злочин шудри стосовно «двічі народженого» тягне за собою тілесне покарання: відрізання язика (VIII, 270. «Народжений один раз, який ображає жахливою лайкою «двічі народжених», заслуговує на відрізання язика, адже він — найнижчого походження»), губ, руки, ноги (VIII, 279. «Той член, яким людина нижча за походженням вдарить вищу — саме він в нього має бути відрізаний, така настанова Ману»; 280. «Піднявши руку чи палку, він заслуговує на відрізання руки; лягнувши у гніві ногою, він заслуговує на відрізання ноги»), кастрацію (VIII, 282. «У того, хто плюнув із нахабства [на вищих] треба наказати вирізати обидві губи, у того, хто облив сечею — дітородний член, у того, хто зіпсував повітря, — задній прохід»)3.
У ряді шлок цієї глави йдеться про злочини проти власності, при цьому розрізняють грабіж, привласнення чужої власності у присутності власника із застосуванням насилля та крадіжку, здійснювану за відсутності власника (VIII, 332. «Діяння, вчинене у присутності [власника] і супроводжуване насиллям, — грабіж, якщо [це здійснене] за його відсутності, — крадіжка, [навіть якщо] вона після вчинення заперечується»)4. Покарання за крадіжку визначається залежно від того, що і у
якій кількості було викрадено. У разі привласнення «коріння, плодів з дерев, дров для вогню та ін.» особа взагалі звільняється від покарання (VIII, 339. «[Збирання] коріння і плодів з дерев, дров для вогню, трави для корів Ману оголосив не крадіжкою»; 341. «Двічі народжений мандрівник, позбавлений засобів до існування, який бере з чужого поля дві стеблини цукрової тростини чи два корені — не повинен сплачувати штраф»)1. Покарання залежить також від станово-варнової приналежності крадія. Але тут тяжкість покарання збільшується для «двічі народжених», бо вину вайшія порівняно з виною шудри закони Ману вважають у два рази більшою, кшатрія — у 4 рази, брахмана — у 8 разів (VIII, 337. «Але вина шудри у разі крадіжки більша у вісім разів, вайшія — у шістнадцять, кшатрія — у тридцять два; 338. Брахмана — у шістдесят чотири, або повністю у сто разів, чи удвічі більше, ніж шістдесят чотири, [відповідно] до розуміння [кожним з них суті] добра і зла»)2. Так само караються і ті, хто приховував злодія, давав йому вогонь, їжу, зброю і притулок. Співучасниками злочину вважаються навіть брахмани, які отримують винагороду за виконання жертвоприношення з рук злодія (VIII, 340. «Брахман, який намагається отримати за виконання жертвоприношення чи за навчання майно з рук [людини], яка присвоїла [майно], не дане їй, такий само, як і злодій»)3.
В одному ряду з крадіжкою і грабежем закони Ману розглядають такі тяжкі злочини, як наклеп, перелюбство (VIII, 386. «Цар, у місті якого немає ні злодія, ні перелюбника, ні обмовника, ні грабіжника, ні насильника, удостоюється миру Шак-ри»)4. Злодіїв, перелюбників, обмовників, грабіжників, насильників закони Ману відносять до найбільш неправедних, брудних людей,
71
приборкання яких надає цареві «становище верховного властителя» (VIII, 387. «Приборкання цих п'яти у його країні забезпечує для царя становище верховного властителя серед рівних йому і славу у світі»)5.
Спеціального переліку покарань у законах Ману немає. Вони варіювалися від смертної кари (шляхом спалення, утопления, садіння на кіл) і калічних покарань до штрафів і ганебних
1Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф.
Ильиным. - М., 1960. - С. 177.
2Див.: Там само. — С. 170. 3Див.: Там само. — С. 171-172.
4 Див.: Там само. — С. 176.
1Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф.
Ильиным. - М., 1960. - С. 176.
2Див.: Там само. 3Див.: Там само.
4Див.: Там само. - С. 180.
5Див.: Там само. — С. 181.
для злочинця покарань (накладення тавра на чоло, стегно). Градація штрафів визначалася здебільшого соціальним становищем потерпілого. Закони не рекомендують застосовувати до брахмана як покарання смертну кару (VIII, 379. «Для брахмана встановлювалося оббриття [голови замість] смертної кари; для інших же варн смертна кара може застосовуватися»; 380. «Ніколи не можна вбивати брахмана, навіть того, який потопає у всіляких пороках; потрібно вигнати його з країни з усім його майном без [тілесних] ушкоджень»; 381. «На землі немає вчинка , більш невідповідного дхармі, аніж убивство брахмана, тому цареві не слід навіть думати про його убивство»)1. До покарань належало і вигнання з общини, касти, яке широко застосовували брахмани, обстоюючи привілей «двічі народжених» варн. Уникнути позакастового становища з усіма тяжкими наслідками, що випливають з цього, можна було лише пройшовши спеціальний обряд очищення (XI, 104. «Той, хто осквернив ложе гуру, зізнавшись у гріху, нехай ляже на розпечене зроблене із заліза [ложе] чи нехай обійме розпечене залізне зображення жінки: він очищається смертю»; 105. «Або, відрізавши сам свій член і мошонку, взявши їх у руки, нехай іде в країну Нірріті, поки не впаде мертвим»; 106. «Або носячи ніжку від ліжка, в одязі з лика, відпустивши бороду, нехай виконує один рік у безлюдному лісі [покаяння] кріччхру, оголошене Праджапаті»2; 140. «Двічі народжений, який не може спокутувати убивство змії чи подібних тварин діянням, може виконати за кожне з них для очищення від гріха (покаяння) кріччхру»3; 209. «Напавши — нехай виконує кріччхру, вдаривши — атікріччхру, викликавши кров у брахмана — кріччхру й атікріччхру»; 214. «Двічі народженому, який виконує атікріччхру, потрібно їсти кожен раз; протягом трьох періодів по три дні, як сказано раніше, [але тільки їжу у кількості] одного наповнення рота, а останні три дні постити»)4.
Релігійне покарання — епітимія (від грецького epitimion — покарання у вигляді посту, тривалих молитов тощо) — призначалося за найрізноманітніші проступки — від порушення обрядовості до вчинення злочинних дій, в тому числі і за відсутнос-
1Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф.
Ильиным. — М., 1960. — С. 180.
2Див.: Там само. — С. 237.
3[Харчування| коров'ячою сечею і коров'ячим послідом, молоком, кислим молоком, коров'ячим маслом і водою, |настояною] на траві куша, і піст протягом доби вважаються кріччхрою (Див.: Там само. — С. 247).
4Див.: Там само. - С. 246, 247.
ті умислу. За один і той самий проступок брахман міг ризна -чити епітимію від найлегшої до найтяжчої, яка тягне смерть, винного. Так, убивця брахмана міг спокутувати свою вину або
72
добровільно ставши мішенню для воїна, або віддавши «знавцеві Веди» своє майно, або майно, «достатнє для життя, або будинок разом з начинням» (XI, 77)1. Брахмани-судді не пропускали нагоди нажитися на смерті ближнього. Діяв у системі покарань і принцип символічного таліону (VIII, 280). Так, наприклад, той, хто підняв на людину руку чи палицю, заслуговував на відрізання руки, «той, хто лягнув у гніві ногою, заслуговував на відрізання ноги». Навряд чи ці тяжкі покарання насправді застосовувалися. Вони мали швидше характер попередження, застереження, як і інші положення законів Ману, які не є законами у прямому розумінні цього слова.
3.5. Судовий процес за законами Ману
Судовий процес мав в основному змагальний характер. Потерпілий або кредитор повинні були самі привести відповідача до суду разом із свідками. Велика кількість шлок присвячена показанням свідків як основному способу встановлення істини в суді (VIII, 61. «[Тепер] я розповім про свідків, які мають бути представлені кредиторами на судових розглядах, а також про те, як ними має говоритися правда».
62.«Домогосподарі, які мають дітей, корінні мешканці, кшатрії, вайшії та шудри, викликані позивачем, гідні давати показання, а не будь-хто, — крім крайніх обставин».
63.«У судових справах мають допускатися свідки, гідні довіри, з усіх варн, які знають всю дхарму, не жадібні, а тих, хто
має протилежні якості, потрібно уникати».
64.«Не повинні допускатися [у свідки] ні заінтересовані у позові, ні родичі, ні співучасник, ні вороги, ні [раніше] викриті, ні уражені хворобами, ні опорочені».
65.«Не може бути допущений як свідок ні цар, ні ремісник, ні актор, ні знавець Веди, ні той, хто вивчає Веду, ні той, хто зрікся мирських уз».
66.«Ні раб, ні засуджуваний людьми, ні дасью, ні той, хто займається недозволеним заняттям, ні старець, ні дитина, ні людина низького походження, ні позбавлений будь -якого органу чуття».
1Див.: Законы Ману / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф.
Ильиным. - М., 1960. - С. 235.
67.«Ні злиденний, ні п'яний, ні божевільний, ні голодний і спраглий, ні виснажений втомою, ні той, який мучається від кохання, ні розгніваний, ні злодій».
68.«Нехай дають свідчення: стосовно жінок — жінки, стосовно двічі народжених — такі само двічі народжені, чесні шудри — щодо шудр, стосовно низько народжених — низько народжені».
69.«Але очевидець, хто б він не був, може давати свідчення стосовно тяжбущих [у разі подій] у внутрішньому покої, в лісі, а також у разі небезпеки для життя».
70.«У разі відсутності [належних свідків свідчення] має бути дане дитиною, старою людиною, учнем чи навіть родичем, рабом або слугою».
71.«Але свідчення дітей, старих людей, хворих, тих, які говорять на допиті невірно, слід вважати ненадійним, так само як [людей] із сум'яттям розуму».
72.«В усіх випадках насилля, крадіжки, перелюбства, образи словом чи дією не слід перевіряти свідків [дуже ретельно]».
73.«У разі суперечностей [у показаннях] свідків цареві слід надати перевагу [думці] більшості, у випадку рівності — наділеним видатними якостями, у разі суперечностей між різними
—брахманам».
74.«Показання свідка, [засноване на] побаченому своїми очима чи на почутому, — вважається важливим, при цьому свідок, який говорить істину, не позбавляється дхарми і майна».
75.«Свідок, який у благородному суді говорить інше, ніж бачив і чув, після смерті йде у пекло й позбавляється неба».
73
76.«Навіть якщо [хтось], не залучений [як свідок], побачить чи почує що-небудь, то будучи запитаним, нехай говорить так, як бачив або чув».
77.«Один безкорисливий чоловік може бути свідком, а також інші [багато чоловіків], не обтяжені пороками, але не жінки, [хоча б і] чесні, навіть якщо їх багато, внаслідок непостійності жіночої вдачі».
78.«Що [свідки] говорять природно, те має бути прийняте до судочинства; тому те, що вони говорять інакше, згідно з дхармою, непридатне».
79.«До свідків, зібраних у суді, у присутності позивача і відповідача судді слід звернутися з такими словами: 80. «Що ви знаєте про те, що сталося між цими двома насправді? Це ви все скажіть по правді, бо ви — свідки в цій [справі]».
81.«Свідок, який говорить правду в свідченнях, досягає найвищих світів, а в цьому світі — найвищої слави; така промова поважається Брахмою».
82.«Той, хто говорить неправду, даючи свідчення, міцно зв'язується путами Варуни, будучи безпорадним протягом ста існувань; тому, даючи свідчення, потрібно говорити правду».
83.«Правдою очищається свідок, за допомогою правди зростає дхарма; саме тому правда має говоритися свідками з усіх варн».
84.«Душа сама свідок душі, душа також притулок душі; не зневажайте свою душу — найвищого свідка у людей».
85.«Злодії думають: «Ніхто не бачить нас», — але їх бачать боги, а також їхня совість».
86.«Небо, земля, води, душа, місяць, сонце, вогонь. Яма, вітер, ніч, ранкові та вечірні сутінки і дхарма — знають поведінку усіх обдарованих тілом істот».
87.«[Суддя], очистившись, нехай у присутності богів і брахманів зранку запитає правильне показання у очищених двічі народжених, звернених обличчям па північ або схід».
88.«Брахмана належим, запитувати: «Скажи!»; кшатрія — «Скажи правду!»; вайшія [оголошуючи йому, що лжесвідчення є таким само злочином, що й крадіжка] корів, зерна і золота; шудру — [загрожуючи йому] покаранням, як за будь-який злочин, що позбавляє касти».
89.«Ті місця, які приписані [після смерті] для вбивці брахмана і для вбивць жінок і дітей, для того, хто зрадив друга, і невдячного, — ті будуть [місцеперебуванням після смерті] для того, хто говорить неправду».
90.«Яка б добра справа не була зроблена тобою, добра людино, [заслуга від неї] уся іде від тебе собакам, якщо ти говориш невірно».
91.«Якщо ти, добродію, думаєш: «Я сам, [то знай, що] в тебе у серці постійно є совість — спостерігач за заслугами і поганими справами».
92.«Якщо у тебе немає розладу із тим сином Вівасвата, божественним Ямою, який живе у твоєму серці, можеш не ходити ні до Гангу, ні до [мешканців] Куру».
93.«Хто дає неправдиві свідчення, той оголений, оббритий, чашею збираючи милостиню, страждаючи від голоду й спраги, йде до будинку ворога».
94.«Вниз головою в суцільній темряві падає у пекло грішник, який говорить неправду [у відповідь на] запитання, задане
під час судового розгляду».
95.«Людина, яка прийшовши до суду, говорить неправду у справі, очевидцем якої вона не була, схожа на сліпого, який їсть рибу з кістками».
96.«Боги не знають у цьому світі людини, кращої за ту, знаюча душа якої, коли вона дає свідчення, не відчуває занепокоєння».
97.«Вислухай тепер, друже, скількох родичів, за які свідчення вбивають ті, хто говорить брехню; [ці види лжесвідчень] перелічені у належному порядку».
74
98.«П'ятьох він вбиває у разі лжесвідчення стосовно худоби, десятьох вбиває у разі лжесвідчення стосовно корів, сотню вбиває у разі лжесвідчення стосовно коней, тисячу — у разі лжесвідчення стосовно людей».
99.«Той, хто говорить невірно у справі, яка стосується золота, вбиває народжених і ненароджених, він убиває все — у разі лжесвідчення щодо землі; не кажи брехні стосовно землі».
100.«[Лжесвідчення] щодо води, насолоди і зносин з жінками, щодо коштовностей, які зародилися у воді, й усіх каменів вважають рівними [лжесвідченню] щодо землі».
101.«Маючи на увазі усі ці злигодні, [які відбуваються], коли говориться неправда, говори точно усе, як чув, як бачив»1.
До свідків «з усіх варн», «які заслуговують на довіру», висувається ряд вимог (VIII, 63. «У судових справах повинні допускатися свідки, які заслуговують на довіру, з усіх варн — які знають усю дхарму, нежадібні; а тих, які мають протилежні якості, слід уникати»), щоб виключити лжесвідчення, що є злочином, тяжким гріхом, наслідки якого наставали не тільки для самого лжесвідка, а й для його родичів. Не допускалися як свідки особи, заінтересовані у позові, родичі, вороги, особи, викриті раніше у лжесвідченні, уражені хворобами, а також ті, які вчинили тяжкий гріх (VIII, 64. «Не повинні допускатися [у свідки] ні заінтересовані в позові, ні родичі, ні співучасник, ні вороги, ні [раніше] викриті, ні уражені хворобами, ні опорочені»). Лише у виняткових випадках могли свідчити раби, старці, діти, якщо не було інших свідків (VIII, 70. «У разі відсутності [належних свідків, показання] має бути дане дитиною, старою людиною, учнем або навіть родичем, рабом чи слугою»).
Кастові обмеження діставали вияв у вимозі допускати як свідків у справах «двічі народжених» таких само «двічі народжених» (VIII, 68. «Нехай дають свідчення стосовно жінок — жінки, стосовно двічі народжених — такі само двічі народжені, чесні шудри — стосовно шудр, стосовно низьконароджених — низьконароджені») з перевагою, яка надається свідченням брахманів. Особливо цінними були свідчення очевидців. Інші показання свідків суддя мав ретельно перевірити, за винятком справ щодо «насилля, крадіжки, перелюбства, образи словом і дією» (VIII, 72. «В усіх випадках насилля, крадіжки і перелюбства, образи словом і дією не слід перевіряти свідків [дуже ретельно]»). Щоправда, стратити крадія цар міг лише у тому випадку, коли були знайдені прямі докази злочину — крадене майно (IX, 270. «Нехай справедливий пар не
наказує стратити крадія, якщо у нього не знайдено вкраденого; спійманого з краденим та інструментом крадіжки нехай накаже стратити, не вагаючись»)1.
Іншими способами доказу були клятва ( VI I I , 113. «Слід примусити клястися брахмана
[своєю] правдивістю, кшатрія — колісницями та зброєю, вайшія - коровами, зерном і золотом, шудру — усіма тяжкими злочинами»)2, випробуваня я вогнем, водою ордалії ( VI I I , 115. "Той,
кою палаючий вогонь не об-палює, к о ю вола не >мушу< піднятися вгору і [з ким] невдовзі не трапляється лиха, має вважатися чистим у клятві»)3, які у Стародавній Індії не отримали широкого застосування.
Тема 3. Держава і право Стародавньої Греції
1. Утворення Афінської держави.
1.1.Період військової демократії, реформи Тесея.
1.2.Реформи Солона.
1.3.Реформи Клісфена.
1.4.Демократизація державного устрою Афін в результаті реформ Ефіальта і Перикла. 2. Державний устрій Афін у V—IV ст. до н. е.
2.1.Народні збори.
2.2.Рада п'ятисот.
2.3.Геліея. Афінська армія. Поліцейські функції.
75
3. Основні риси афінського права.
3.1.Джерела афінського права. Закони Драконта.
3.2.Право власності.
2 Див.: Законы М ан у / Перевод С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г.
Ф. Ильиным. М . , 1960. - С. 152-155.
1Див.: Законы Ману / Пер. С. Д. Эльмановича, проверенный и исправленный Г. Ф.
Ильиным. - M . , 1960. - С. 209.
2Див.: Там само. — С. 157.
3Див.: Там само.
3.3.Зобов'язальне право.
3.4.Сімейне і спадкове право.
3.5.Кримінальне право і судочинство. 4. Рабовласницька держава в Спарті.
4.1.Утворення Спартанської держави.
4.2.Суспільний лад Спарти.
4.3.Державний устрій Спарти.
1. Утворення Афінської держави 1.1.Період військової демократії, реформи Тесея
Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класового рабовласницького суспільства на
території Стародавньої Греції припадає на кінець II — початок І тис. до н. е. У країні, поділеній гірськими хребтами, він відбувався нерівномірно і призвів до утворення невеликих за територією держав-міст. Це були політичні общини (поліси) повноправних громадян. Розбіжності у конкретно-історичних особливостях процесів розкладу родового устрою, а також у географічних і природних умовах привели до виникнення різних форм рабовласницьких держав. В одних полісах склалася демократична республіка — більш розвинута форма правління рабовласницької держави; в інших — тривалий час зберігалися в тій чи іншій мірі пережитки первіснообщинних відносин і родоплемінної організації влади. Перше було характерним для Афін, друге — для Спарти — двох полісів Стародавньої Греції, які відіграли важливу роль в її історії.Давня общинна організація, яка зберігала кровно-родинні зв'язки між своїми членами, вже не відповідала потребам часу. Усюди в Греції VIII—VI ст. до н. е. спостерігається так званий синойкізм, тобто злиття декількох дрібних раніше відокремлених общин, які були розташовані одна поблизу одної. Давні форми об'єднання родів — філи і фратрії — ще деякий час продовжують зберігати своє значення у цих нових об'єднаннях, але невдовзі поступаються місцем новим поділам, які грунтуються на майнових і територіальних ознаках. Давні родові установи продовжують існувати,але перетворюються на знаряддя панування аристократів: народні збори майже втрачають вплив на суспільне життя, рада старійшин стає суто аристократичною установою. Поступово відмирає влада «царя» — попереднього племінного вождя; наприклад, в Аргосі, Коринфі, Афінах та інших містах влада пари спочатку була обмеженою аристократичною радою, потім її окремі функції стали передаватися посадовим особам з числа знаті, поки царська влада взагалі не була відмінена.
Утвердження панування родової знаті значно погіршило становище широких мас населення. З огляду на суворі звичаї боргової кабали боржники відповідали перед позикодавцями не тільки своїм майном, а й особистою свободою і свободою членів своєї сім 'ї. Багато з них були продані за борги у рабство, інші були під загрозою поділити їх участь у недалекому майбутньому; багато з них працювали на полях заможних аристократів, віддаючи їм у вигляді орендної плати левову частку врожаю. Однак, як далі побачимо, широкі маси населення шляхом тривалої та наполегливої боротьби з родовою аристократією зрештою домоглися у багатьох общинах повної відміни боргового рабства. У ліквідації боргового рабства полягає одна з найголовніших відмінностей розвитку рабовласницького ладу у Греції від його розвитку в країнах Стародавнього Сходу. Це
76
пояснюється тим, що у Греції процес становлення рабовласницьких відносин відбувався в умовах, коли у Середземномор'ї було досягнуто значною прогресу в економічному розвитку.Не тільки у Єгипті, в Передній та Малій Азії, а й у Греції вже панував незрівнянно вищий рівень розвитку продуктивних сил, ніж у часи виникнень перших класових суспільств Сходу. Зокрема у Греції вже були підстави для широкого розвитку обміну, чому сприяли також особливості її географічних умов. Своєрідність процесу становлення рабовласницького суспільства у Греції полягала також у тому, що цей процес відбувався майже одночасно з виникненням товарно-грошових відносин, лихварства і боргового рабства, у той час як на Стародавньому Сході він відбувся значно раніше. Особливості господарського розвитку в Греції перешкоджали виникненню потужних царських і храмових господарств, які були у країнах Сходу в період класоутво-рення опорою родової знаті. Ці особливості сприяли швидшому розкладу общини.
Боротьба широких прошарків населення — відповідно до давньогрецької термінології демосу (народу) — торговців, ремісників, середніх і дрібних землеробів не тільки проти панування родової аристократії, а й водночас проти боргового рабства й інших форм поневолення співплемінників утворює голов-VjHyjnHiro історичного розвитку Греції у VIII— VI ст. до н. е.
Родова знать не хотіла добровільно поступатися пануванням і відчайдушно опиралася наступу нових сил. В процесі цієї боротьби між родовою аристократією та демосом і здійснюється
в
Греції перехід від попередніх форм соціально-економічної організації суспільства до нових, від родоплемінних відносин, які перебувають на стадії розкладу, до класового рабовласницького суспільства і держави.
На шлях ліквідації первіснообщинних пережитків стали насамперед передові і розвинені общини Греції, передусім грецькі міста Малої Азії. Процвітання цих міст значною мірою залежало від характеру відносин, встановлених між ними і Лідійським царством, яке розташоване у Малій Азії і зміцнилося на початок VII ст. до н. е. Хоча багато грецьких міст малоазійського узбережжя потрапили у залежність від Лідії, однак залежність ця не була особливо обтяжливою для панівних станів цих міст і багато в чому компенсувалася тими вигодами, які вони отримували від торгівлі з лідійськими купцями. Не маючи власного флоту, лідійці вели заморську торгівлю за посередництвом греків, що давало останнім значні вигоди. У Лідії, як вже зазначалося, розвиток товарно-грошовйх відЧюсин досяг на VII ст. до н. е. високого рівня, шо значною мірою сприяло розвитку грошових відносин, які підточували устої попереднього устрою також і у залежних від неї чи економічно пов'язаних з нею грецьких містах. Ці міста одні з перших стали на шлях соціально-політичної перебудови, супроводжуваної запеклою боротьбою між аристократією і демосом. Перевороти відбувалися один за одним. Як правило, вони супроводжувалися конфіскацією майна аристократії, перерозподілом землі, відміною боргових зобов'язань, кривавими розправами переможців над переможеними, масовими вигнаннями. Не щадили навіть мертвих супротивників, викидаючи їхні кістки з могил.
Такі ж події є характерними і для історії острівних держав, міст Балканського півострова, а також міст, незадовго перед цим заснованих греками на островах Іонічного моря, в Сицилії і Південній Італії.
У тих випадках, коли родова аристократія зазнавала поразки, до влади нерідко приходили верхні, найбільш заможні прошарки демосу. Вони закріплювали свою перемогу реформами. У результаті цих реформ стара родова організація, шо сягала корінням первіснообщинного ладу, змінювалася новою, заснованою на майнових і територіальних ознаках, забезпечувався вільний обіг майна, вживалися заходи, які заохочували розвиток приватної власності, торгівлі та ремесла, здійснювалися перші записи правових норм, які існували перед тим лише в усній традиції, розроблялися нові настанови.
77
Уряді випадків внаслідок переворотів влада зосереджувалася в руках одноособових правителів, тиранів, які користувалися в тій чи іншій мірі підтримкою демосу (землеробів, торгово-ремісничих прошарків). Терміни «тиранія», «тиран» не мали на той час негативного значення, яке їм почали надавати пізніше. Тираном називали того, хто захопив одноособову владу, як правило, шляхом перевороту. У більшості випадків вістря тиранії було спрямоване проти родової аристократії. Так, наприклад, коли тиран Кіпсел (близько 658—628 рр. до н. е.) захопив владу в Коринфі, звідти були вигнані аристократи, їх землі були конфісковані і розподілені між найбіднішими громадянами. Політику Кіпсела продовжував його син і спадкоємець Пері -андр (близько 628—585 рр. до н. е.). Поряд із міською радою старійшин (яка існувала і раніше) він організував у районі, заселеному землеробами, нову раду, до складу якої входили їх представники, перетворив землеробський культ бога Діоніса на загальнодержавний культ, заснував колонії і ввів зовнішню політику, яка відповідала інтересам коринфських торговців та ремісників. За правління Періандра Коринф перетворився на багате й сильне місто. Будуються нові гавані, у місті споруджуються громадські будівлі; розвивається мистецтво: при дворі тирана найкращі музиканти
іпоети того часу демонструють і вдосконалюють свою майстерність. Схожу політику проводили Мегар і Сикіона.
Одним із найвідоміших у давнину тиранів був самоський тиран Полікрат (друга половина VI ст. до н. е.). У роки його влади самоський флот панував у грецьких водах, а Самос став одним з найбагатших і багатолюдних міст Греції. Спираючись на торгово-ремісничі кола, Полікрат повів боротьбу проти аристократії. Багато її представників були вигнані з Самоса. Для того, щоб привернути на свій бік вільне населення, Полікрат організовує великі громадські роботи. Геродот захоплювався трьома «найбільшими з усіх еллінських споруд» на Самосі: тунелем — водопроводом довжиною, за його словами, у 7 стадій (понад 1,3 км), земляним молом у морі (довжиною близько 360 м) і найбільшим з усіх грецьких храмів.
Через тиранію пройшло чимало грецьких міст, у тому числі Афіни, але ніде цей режим не був довготривалим. Дельфійський оракул, за словами Геродота, відповів на запитання Кіпсела про майбутнє: «Блаженний...Кіпсел... цар славного Коринфа, і він сам, і діти його, але не діти його дітей». Вислів оракула, певно, відображав поширену думку про нетривалість тиранії. На погляд більшості громадян, ця форма державного устрою виправдовувала себе остільки, оскільки вона була спрямована проти панування родової аристократії. А вже коли це панування було повалене, тиранський режим переставав відповідати інтересам демосу. Отже, тиранія втрачала свою соціальну опору, і на зміну їй приходили інші політичні форми, які більше відповідали інтересам класу рабовласників.
УКоринфі тиранія занепала невдовзі після смерті Періан-дра. Влада перейшла до найзаможніших станів вже сформованого класу рабовласників, який встановив республіканську форму правління. Приблизно те саме спостерігається і в деяких інших грецьких містах. Загальна лінія політичного розвитку Греції у VII—VI ст. до н. е. вела через тиранію до республіканських форм державного устрою у двох його основних варіантах. В одних державах встановився устрій рабовласницької демократії, тобто панування усієї маси рабовласників за участю широких прошарків вільних, причому верховна влада належала формально народним зборам усіх повноправних громадян. В інших державах встановилася рабовласницька олігархія, тобто панування найзаможнішої частини рабовласників, які управляли державою через раду більш чи менш вузького складу.
Отже, розвиток виробничих сил грецького суспільства, соціально-економічна диференціація
ірозпад суспільства на класи привели у VIII—VI ст. до н. е. до створення у Греції античного міста-держави — поліса, який дещо відрізнявся від більшості ранніх міст-держав Сходу.
78
Поліс становив собою громадянську общину, яка спиралася на античну форму рабовласницької власності. Характерні особливості цієї форми полягали в тому, що панівною була приватна власність на рабів і основний засіб того часу — землю, але приватним власником міг бути лише повноправний член громадянської общини. Ті, хто втратив земельну власність, нерідко позбавлялися і громадянських прав. Лише у полісах, в яких перемогла рабовласницька демократія, політичні права поширювалися на всіх громадян незалежно від того, володіли чи не володіли вони землею.
Однак в усіх грецьких полісах незалежно від особливостей їх політичного устрою далеко не усе населення, яке проживало на території, що належала полісу, включалося до складу громадянської общини і користувалося громадянськими правами. Крім рабів, позбавлених будьяких прав, у кожному полісі існували категорії особисто вільного, але неповноправного населення, наприклад, переселенці з інших полісів, чужоземці. Раби і неповноправні у найважливіших містах - державах становили більшу частину населення поліса, а громадяни — лише привілейовану меншість. Ця меншість, маючи політичну владу, використовувала її насамперед для підтримки існуючого устрою, заснованого на експлуатації праці рабів, а часто й інших категорій залежного чи неповноправного населення.
В цілому поліс як особлива форма рабовласницької держави порівняно з давньосхідними рабовласницькими деспотіями того часу, безперечно, був явищем історично прогресивним.
Територія, яка належала місту-державі (в цьому і полягає одна з найхарактерніших особливостей поліса), як правило, займала незначну площу. Володіння поліса зазвичай вичерпувалися безпосередньо прилеглою до нього сільською округою. На території Беотії, яка сягала близько 2,58 тис. кв. км, знаходилося близько 10 самостійних полісів; на території Фокіди, яка становила близько 1,615 тис. кв. км, було 22 окремих поліси. Родос, площею в 1,404 тис. кв. км, був тривалий час поділений на три самостійних поліси. На території Криту (близько 8, 59 тис. кв. км) налічувалося кілька десятків полісів. Територія такого значного поліса, як Коринф, налічувала усього 880 кв. км. Найбільшою з держав Балканської Греції була Спарта, яка після підкорення сусідньої Мессенії володіла територією у 8,4 тис. кв. км.
З часів глибокої давнини Аттика була заселена; найдавніші з поховань, відкритих на її території, належать до неоліту. У IІ тис. до н. е., як ми бачили, в Аттиці існував один з центрів мі - кенської культури. Дорійське вторгнення Аттику не зачепило.
У грецькій літературній традиції про історію Аттики найдавніших часів збереглися лише розмиті спогади у формі легенд про царів. З іменами цих царів пізніший афінський переказ пов'язував походження найдавнішого поділу общини афінян на чотири родові філи (племені), на фратрії і роди, а також поділ жителів на евпатридів — родову аристократію, геоморів — землеробів, деміургів — ремісників, тобто поділ, який виник історично в період розкладу первіснообщинного ладу.
Легендарному цареві Тесею, часи життя якого належать до покоління, що передувало Троянській війні, тобто до XIII ст. до н. е., афіняни приписували проведення синойкізму, що полягав згідно з переказом в об'єднанні навколо Афін 12 раніше відокремлених общин. Насправді процес поступового об'єднання населення Аттики навколо Афін тривав довго і повніс-
тю завершився, певно, лише на VII ст. до н. е., коли так званий царський період вже став далеким минулим, а афіняни управлялися колегією, що складалася з дев'яти старійшин — архонтів, які щорічно обиралися з евпатридів. Зі спливом строку повноважень архонти ставали членами ареопагу. Ареопагом в Афінах називалася (за місцем, де вона засідала, — на пагорбі, присвяченому богові війни Аресу) давня рада, колись рада старійшин, яка тепер перетворилася на орган правлячої аристократії.
79