IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

3.1. Джерела афінського права. Закони Драконта

Афінське право було найбільш розвинутою у Стародавній Греції системою рабовласницького права, що помітно вплинула па правові системи інших полісів, особливо тих, які входили до складу Афінського морського союзу.

Як і в піших грецьких містах-державах, найдавнішим джерелом права були звичаї. У VIII— VII ст. до н. е. в процесі становлення класового суспільства і держави багато старих звичаїв отримують нове тлумачення (насамперед на користь евпатридів) у рішеннях apeonara й архонтів. З кінця VII ст. до н. е. основним джерелом права стає законотворча діяльність верховних органів держави, хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль.

Законодавча діяльність пов'язується з іменами Драконта і Солона. Закони, приписувані Драконту, відносять до 621 р. до н. е. Не виключено, що й сам Драконт був міфічною особою. До нас закони Драконта не дійшли, проте з повідомлень давніх авторів відомо, що вони санкціонували низку правових звичаїв, встановлюючи жорстокі покарання. Так, смертною карою каралися не тільки святотатство і умисне вбивство (неумисне каралося вигнанням), а й крадіжка овочів, неробство. Характерним є те, що такий пережиток родовою устрою, як кровна помста, був заборонений. Законодавство Солона, яке відносять до 594 р. до н. е., зачіпало широке коло питань, пов'язаних з організацією державної влади і регулюванням нових цивільно-правових відносин (боргова реформа, зкріплення приватної власності на землю та ін.).

Активна законодавча діяльність в Афінах у V-IV ст. до н. е. привела до накопичення великого законодавчого матеріалу, іноді суперечливого і в цілому невпорядкованого. Від законів відрізнялися прийняті народними зборами настанови (псефіз-ми), які стосувалися окремих осіб, але іноді містили загальні правові норми, як і закони. Однак основні інститути права в Афінах не були розроблені у законодавстві достатньо повно. Багато з них зберегли ті чи інші пережитки родового устрою.

3.2.Право власності

Уафінському праві розрізнялися володіння (як фактичне володіння майном) і власність (як володіння з правом розпорядження). Самого ж поняття права власності як абсолютного права особи ще не було. На відміну від Спарти колективна власність панівного класу мала обмежене поширення. До неї належали державні маєтки і копальні, храмове майно тощо. Крім державної землі, яка здавалася переважно в оренду, існували громадські землі філ та демів. Майно, яке перебувало у приватній власності, поділялося на «видиме» (земля, будинок, раби тощо) і «невидиме» (здатне «ухилятися» від оподаткування і конфіскації — гроші, коштовності).

Міждержавною і приватною земельною власністю існував органічний зв'язок. Земельна власність мала подвійну Форму — приватна власність на землю вважалася такою, що походить від державної, а державна існувала і у формі приватної власності. Тому незважаючи на остаточне утвердження з часів Солона приватної власності, вона ще мала відбитки попередніх колективістських уявлень про спільність майна і вважалася такою, що надана державою. Так, архонти, вступаючи на посаду, щорічно оголошували про збереження за громадянами належного їм майна. Сама назва земельних ділянок походила від слова «жереб» (клерос), тобто ділянка, отримана від общини в результаті жеребкування, Істотним обтяженням, яке лежало на приватній власності, був обов'язок заможних громадян влаштовувати за свій рахунок пишні святкування (літургії) для афінян. Розмір витрат на літургію визначався багатством зобов'язаної особи. Під час війни на багатих покладалася і триєрархія — обов'язок споряджати за свій рахунок військовий корабель.

3.3.Зобов'язальне право

90

пов'язані з їх заміжжям. Щоб їхнє майно не перейшло у власність іншого роду, чоловіком дочки - спадкоємниці ставав, певно, найближчий родич з боку батька.

3.5. Кримінальне право і судочинство

Кримінальне право Афін зберігає ще багато рис додержавної епохи, включаючи (у деяких випадках) кровну помсту і самосуд.

Справи про поранення, ушкодження, образи, крадіжки, а також усі справи про убивства і перелюбство могли бути предметом розгляду в суді не інакше, ніж за заявою заінтересованої сторони. Образа і навіть убивство посла вважалися злочином проти релігії: особа посла перебувала під захистом богів.

Серед державних злочинів найтяжчими вважалися: державна зрада, посягання на демократичний устрій правління і безвірство. Винні у цих злочинах каралися смертною карою або вигнанням. Відомий афінський філософ Сократ був засуджений до страти за обвинуваченням у безвірстві. Філософ Анаксагор був вигнаний, бо насмілився стверджувати, що сонце — це не Аполлон, а розпечена куля.

Розрізнялися, як вже зазначалося (див. закони Драконта), вбивство умисне, яке тягло за собою страту, і вбивство з необережності або випадкове, покаранням за яке було вигнання з держави. Нічний злодій міг бути вбитий на місці злочину. Тюремне ув'язнення було лише попереднім. Тюрмами, як зазначає Плутарх, слугували підземелля без вікон і дверей, туди не проникали ні світло, ні повітря. Широко застосовувалися покарання, які безчестять, або позбавлення прав громадянства.

Смертна кара здійснювалася у різні сподоби, серед яких найгуманнішим було отруєння — саме так був страчений Сократ. Мету покарання вбачали у спричиненні страждання, мук. Визначення міри покарання залежало від тяжкості злочину, а також від таких характеристик участі у злочинному діянні, як приготування, замах, підбурювання.

Судочинство. Розгляду справи в афінському суді передувало попереднє слідство. Обвинувач і обвинувачений могли давати показання, вимагати допиту свідків, надавати речові докази. Показання запечатувалися у спеціальну посудину і у такому вигляді подавалися до суду.

Основним моментом судового слідства були промови сторін. Сторони зазвичай вимагали прочитання показань, які були дані на попередньому слідстві, або оголошення відповідного закону. «Прочитай показання такого-то», «прочитай закон» — говорили вони секретареві суду.

Скласти судову промову було не просто. Адвокатури в нашому розумінні не було. Треба було навіть приховувати допомогу кваліфікованої особи. Однак вона була необхідною. Написану ким-небудь промову вчили напам'ять. Вимагалося, щоб у ній не було непотрібних прикрас, вона мала бути насичена фактами, а головне — мати логічні висновки. Завершення промови до спливу встановленого регламенту вважалося ознакою правоти та щирості. Час, що залишався, надавався супернику.

Судді-присяжні вислуховували доводи сторін і свідків. Головуючий робив висновки і наставляв суддів.

Спочатку вирішувалося питання про винність особи («винна» — «невинувата»). Якщо постанова присяжних була обвинувальною, переходили до вибору покарання. Пропонувати його дозволялося і обвинувачу і обвинуваченому. Голосування було таємним.

Особливою урочистістю відзначався процес в ареопазі. Судили вночі, щоб судді не бачили облич (недарма богиню правосудця Феміду зобразили із зав'язаними очима). Присягали на освячених нутрощах тварин. Камінь, на якому стояв обвинувач, називали каменем непрощення, камінь обвинуваченого — каменем образи. Вирок постановлявся на третій день. До його обнародування обвинувачений міг уникнути покарання, покинувши країну.

4. Рабовласницька держава в Спарті

92

4.1.Утворення Спартанської держави

Вісторії Греції VI—IV ст. до н. е. найпомітнішу роль відігравали дві держави: Афіни і Спарта. В історії Афін та Спарти можна спостерігати риси, типові для історичного розвитку й інших рабовласницьких полісів античної Греції.

Територія Спарти — Лаконіка — розташована у південній частині Пелопоннеса. Це родюча долина, яка спускається до моря і зрошується річкою Еврот. З трьох боків долина оточена горними височинами; морське її узбережжя незручне для мореплавства. У глибоку давнину на території Лаконіки, як і на території суміжних з нею Арголіди і Мессенії, знаходився ряд центрів мікенської культури. В «Іліаді» згадується, що в Лако-ніці існувало 12 окремих общин, підвладних легендарному цареві Менелаю. Серед цих общин була і давня Спарта. Пам'ятками мікенської культури в Лаконіці є поховання давніх Амікл (сучасне село Вафіо), визначні за багатством і художністю знайдених в них речей, та ін.

У XII—XI ст. до н. е., в час свого переселення на Пелопоннес, дорійці вторглися і в Лаконіку. Корінне ахейське населення цієї місцевості частково було знищене або поневолене переможцями, частково з ними асимілювалося, частково втекло у гори або переселилося на більш далекі території. Під час цього вторгнення вочевидь і було зруйноване давнє місто Спарта. Відоме пізніше під цією назвою місто на річці Ев-рот, судячи із розкопок, виникло пізніше, — за усіма ознаками, у IX ст. до н. е. Можливо, ця пізніша Спарта виникла внаслідок злиття двох общин — дорійської й ахейської, оскільки з двох династій, які спільно царювали в подальшому у Спарті, одна вважала себе за походженням дорійською, інша — ахейською.

4.2 . Суспільний лад Спарти

УСпарті склалося своєрідне класове рабовласницьке суспільство, яке зберегло суттєві пережитки первіснообщинних відносин. Панівний клас становили спартіати. Лише вони вважалися повноправними громадянами. При збереженні спільної власності громадян на землю належність до панівного класу підтримувалася наданням кожному спартіату у користування земельного наділу (клеру) разом з прикріпленими до нього рабами (ілотами), праця яких забезпечувала існування самого спартіата та його сім'ї. Земля була поділена на 9 тисяч приблизно однакових неподільних і невідчужуваних клерів. Їх не можна було продати, подарувати, заповісти.

Жили спартіати в умовах, які нагадували своєрідний військовий табір. Їх повсякдення суворо регламентувалося. Головним обов'язком вважався військовий, до якого дітей готували із семи років. Їх віддавали на державне виховання у спеціальні школи. Особливі посадові особи (педономи) виховували у них дисциплінованість, хоробрість і беззаперечне виконання вказівок старших, розвивали силу і витривалість, навчали воєнним навичкам. Навчання закінчувалося у 20річному віці. З 20 до 60 років спартіати несли військову службу. Дорослі чоловіки об'єднувалися у вікові та інші союзи, які визначали їх соціальний статус. Небагато громадян належало до привілейованого корпусу 300 вершників.

Для підтримання єдності спартіати повинні були брати участь у громадських трапезах (сісситіях), які влаштовувались за рахунок встановлених щомісячних внесків. Порції учасників сіс-ситій були рівними. Почесні частки отримували посадові особи. Однаковими б ули одяг і озброєння воїнів. Підтриманню єдності спартіатів сприяли і встановлені Лікургом правила проти розкошів. Заборонялося спартіатам і торгувати, для них спеціально встановлювалися важкі і незручні в обігу залізні монети.

Однак ці обмеження не могли запобігти майновому розшаруванню, яке підривало єдність і рівність спартіатів. Оскільки земельні наділи спадкувалися старшими синами, інші могли отримати лише виморочні наділи. Якщо таких не було, вони переходили у розряд гіпомейонів (падші люди) і втрачали право на участь у народних зборах кількість гіпомейонів неухильно зростала, а кількість спартіатів відповідно скорочувалася — з 9 до 4 тисяч на кінець IV ст. до н. е.

93

Періеки І— мешканці периферійних гірських неродючих районів Спарти — займали у правовому відношенні проміжне становище між спартіатами та ілотами. Вони були вільними, мали майнову правоздатність, але не користувалися політичними правами і перебували під наглядом особливих посадових осіб — гармостів. На них поширювався військовий обов'язок. Вони мали брати участь у війнах як важкоозброєні воїни. Основне заняття періеків — торгівля і ремесло. За своїм становищем вони були близькими до афінських метеків, але на відміну від останніх, вищі посадові особи держави могли стратити їх без суду.

Ілоти — поневолені мешканці Лаконії і Мессенії — були власністю держави, тобто колективною приватною власністю панівного класу. Вони надавалися у розпорядження спартіатів, обробляли їхню землю і віддавали їм близько половини врожаю (у хатніх роботах спартіати використовували рабів з військовополонених). Хоча у Спарті, як і в Афінах, експлуатація рабської праці стала основою суспільного виробництва, колективне спартанське рабоволодіння відрізнялося від класичного рабства. Ілотія була специфічною формою рабства. Ілоти жили зі своїми сім'ями на території ділянки, користувалися певною господарською самостійністю. Власник ділянки не міг вимагати від своїх ілотів поставок понад встановлену норму. Право розпоряджатися ілотами цілком належало державі і здійснювалося нею через особливих посадових осіб. Хоча власник ділянки, до якої були прикріплені ілоти, не мав права ні продати їх, ні вбити, становище ілотів під гнітом спартанської експлуатації було надзвичайно тяжким, а поводження з ними — жорстоким. Це постійно підштовхувало ілотів до повстання. Для того, щоб зменшити небезпеку повстань ілотів і придушити їх волю до опору, спартанська верхівка регулярно проводила так звані криптії — організовані масові убивства тих ілотів, які видавалися найбільш небезпечними і неблагонадійними. Ці масові знищення беззбройних ілотів розглядалися як «воєнні тренування» спартанської молоді.

Ілоти брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Вони могли викупитися на волю, а в усьому іншому були цілком безправними.

4.3. Державний устрій Спарти

Державний устрій рабовласницької Спарти сформувався в результаті перетворення військової демократії на державну організацію, яка зберігала деякі риси родоплемінної організації

влади.

Це привело до «лікургового устрою», який склався, як зазначалося, на VI ст. до н. е. Деякі історики розглядають його як переворот, пов'язаний із завершенням завоювання Мессенії і встановленням ілотії, що вимагало консолідації общини спартіатів шляхом урівнення їх в економічному відношенні і політичних правах, перетворення її на військовий табір, який панував би над поневоленим населенням.

За формою правління Спарта перетворилася на республіку, яка набула з часом аристократичного характеру. На чолі держави стояли два архагети. У літературі їх часто називали царями, хоча навіть афінський базилевс, щодо якого термін «цар» умовний, мав більшу владу, ніж спартанські архагети. Влада архагетів, на відміну від влади родоплемінних вождів, стала спадковою, хоча це не робило її тривкою. Кожні вісім років проводилося гадання по зірках, в результаті якого архагети могли бути піддані суду або усунені з посади. Іноді вони зміщувалися без цієї процедури.

В цілому становище архагетів було почесним. Вони отримували велику частину здобичі, здійснювали жертвоприношення, входили до складу ради старійшин, чинили суд у деяких справах, що мали значення для усієї общини. Спочатку найповнішою була військова влада архагетів. Їм підпорядковувалося військо, в походах вони користувалися правом життя і смерті. Однак у подальшому їхні військові повноваження були суттєво обмежені.

94

Рада старійшин (герусія) — орган влади, успадкований від родоплемінної організації. До складу герусії входило 28 герон-тів. які довічно обиралися народними зборами з числа знатних Спартіатів, що досягли 60-річного віку. До герусії входили й обидва архагети. Спочатку герусія розглядала питання, що виносилися на розгляд народних зборів, і тим самим мала можливість спрямовувати їх діяльність. З часом її повноваження розширилися. У разі незгоди геронтів і архагетів з рішенням народних зборів вони могли перешкодити їх рішенню, покинувши збори. Герусія брала участь у переговорах з іншими державами, розглядала кримінальні справи про державні злочини і вела судові процеси проти архагетів.

У народних зборах брали участь усі спартіати, які досяли 30 років. Спершу збори скликали архагети, вони ж у них головували. Виступати на народних зборах могли лише посадові особи чи посли іноземних держав, учасники ж зборів лише заслуховували виступи і голосували. Голосування проводилося криком, а у спірних випадках учасники зборів розходилися в різні сторони.

Скликання народних зборів (крім надзвичайних) проводилося один раз на місяць. На зборах приймалися закони, обиралися посадові особи, вирішувалися питання війни та миру, союзу з іншими державами, про спадкування посади архагета, визначалося, кому з них очолювати військо у поході тощо. У вирішенні цих питань роль зборів, з огляду на процедуру, яка існувала в них, була меншою, аніж роль народних зборів у Афінах, але все ж таки применшувати її не варто. Право обрання посадових осіб, право відхиляти внесені ними пропозиції дозволяли народним зборам якщо не контролювати їх, то принаймні впливати на них, примушувати рахуватися із собою. Лише на IV ст. до н. е. вони стають пасивними, і їхня роль зменшується.

Ефори в державній організації Спарти з'явилися з VIII ст. до н. е. в результаті гострих конфліктів між родоплемінними вождями і родовою аристократією. Остання, яка отримувала найбільшу частку воєнної здобичі і мала можливість пригноблювати вільних общинників, прагнула обмежити довічну і спадкову владу вождів, які обиралися владою на певний строк з представників аристократії. Ними стали п'ять ефорів. Вони обиралися з «достойних» на один рік, діяли єдиною колегією, яка приймала рішення більшістю голосів.

Спочатку ефори вважалися немовби помічниками архагетів та здійснювали судовий розгляд справ за майновими спорами.

Із середини VI ст. до н. е. влада ефорів помітно зросла. Вони взяли під свій контроль архагетів — у поході їх супроводжували два ефори. Ефори отримали право скликати герусію і народні збори та керувати їх діяльністю. Разом з герусією вони могли запобігти прийняттю народними зборами рішення, яке не задовольняло їх. До них перейшли питання зовнішніх відносин Спарти і внутрішнє управління країною, контроль за дотриманням спартіатами встановлених порядків, суд над ними і їх покарання, оголошення війни та миру, контроль за діяльністю інших посадових осіб, яких у Спарті було набагато менше, ніж в Афінах. Діяльність самих ефорів практично не контролювалася. Вони звітували лише перед своїми спадкоємцями. Особливе становище ефорів підкреслювалося і їх правом не брати участі в загальних трапезах і мати власний стіл.

На шляху створення державності Спарта виробила свою систему, яка відрізнялася від типової для іншої Еллади тиранії. Аристократія не була повалена, а народному правлінню було надано особливого устрою, який примирював усі інтереси всередині спартанського суспільства. Крім того, саме це суспільство було поставлене під суворий державний контроль.

Напівлегендарний цар Спарти Лікург (VIII ст. до н. е.) скористався у своїх перетвореннях досвідом давніх ахейських утворень. Першим і найважливішим із нововведень було створення ради старійшин — «у поєднанні із гарячковою і запаленою, за словами Платона, царською владою, маючи однакове з нею право голосу при вирішенні найважливіших справ, ця рада стала запорукою

95

добробуту і розсудливості». Тим самим у новостворюваній державі повинна була встановитися рівновага між традиційною владою царів — спадкових аристократів — і владою неорганізованого натовпу, представленого народними зборами.

Другим із суттєвих перетворень був перерозподіл землі. Він мав не тільки соціальне, а й політичне значення, «щоб позбутися нахабства, злості, розкошів і ще більш загрозливих хвороб держави — багатства і бідності». За своїм задумом це був захід, подібний до тих, які проводили давньосхідні владики у періоди переходу до державної організації, щоб знизити гостроту соціального невдоволення. Для спартанців у цьому, вочевидь, і полягав шлях до соціальної згуртованості їх народу. Щоб знищити будь-яку нерівність, Лікург поширив перерозподіл і на приватну власність. Були виведені з обігу реальні гроші, які замінили непідйомною і такою, що не ходила поза Спартою, заліз ною монетою. Одним із наслідків цього було поступове зникнення крадіжок у Спарті. Але спартанці пішли далі: було передбачено існування лише найнеобхідніших ремесел і викоренення ремісницьких витворів мистецтва, які підкреслювали багатство заможних громадян. Цій же меті мали слугувати запроваджені Лікургом громадські трапези, які походили від родових бенкетів і на яких усі повинні були пригощатися звичайною їжею із звичайного посуду. Для організації цих трапез спартанці мали попередньо сплачувати невеликий податок, що був знаком добропорядного спартіата. Цілий ряд настанов спрямовувався спеціально проти розкошів. Так, наприклад, будинки належало будувати за допомогою лише сокири і пили, щоб не вдаватися до багатого оздобленння.

Закони рівності Лікург поширив і на шлюбно-сімейну сферу. Жінки були значною мірою зрівняні з чоловіками, допущені до занять спортом, військовою справою. Це мало сприяти простоті звичаїв, що, у свою чергу, сприяло б зростанню кількості шлюбів і народжуваності. Заохочувалися позашлюбні зв'язки, причому заборонялося виявляти власницькі почуття, ревнощі тощо стосовно жінок. Держава брала на себе турботу про виховання усіх без винятку дітей.

Настановами Лікурга було запроваджене єдине і обов'язкове виховання і навчання усіх спартіатів, у яких військова справа посідала головне місце. Було заборонено займатися ремеслами, мистецтвом, землеробством, торгівлею. «Нікому не дозволялося жити так, як він хоче, немов у військовому таборі; усі в місті підкорялися чітко встановленим правилам і робили ті корисні для держави справи, які були для них визначені». Спартанський спосіб життя мав охоронятися численними заборонами на спілкування з іноземцями, нововведеннями у релігійній сфері. Навіть розмовляти спартіати мали особливо: лаконічно, економлячи слова, прагнучи до нарочитої точності й образності (насправді така штучна мова також слугувала національній ізоляції від інших).

Законодавчі настанови Лікурга були викладені у так званих ретрах — відповідях оракула Аполлона на запити царя. Вони не були записаними, і їх священний зміст мав заб езпечити збереження їх вимог на віки. Відповідно до задуму законодавця стабільність спартанського суспільства мала забезпечуватися і звичаями, і загальним укладом життя, і державними установами, в яких народ в цілому реалізує владу. Одна з ретр завершувала ся словами: «Панування і влада нехай належать народу».

Тема 4. Держава і право Стародавнього Риму

1.Виникнення держави у Стародавньому Римі. Реформи Сер-вія Туллія.

2.Суспільний лад і правове становище населення Риму в період республіки.

3.Державний устрій Римської республіки.

4.Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат.

5.Римське право.

5.1.Основні етапи розвитку римського права.

5.2.Джерела римського права найдавнішого, класичного і посткласичного періодів.

96

6.Закони XII таблиць — найдавніша пам'ятка римського рабовласницького права.

6.1.Право приватної власності за Законами XII таблиць.

6.2.Договір позики.

6.3.Злочини і покарання.

7.Процес у Стародавньому Римі (досудові відносини сторін, формалізм. Поділ процесу на дві стадії).

8.Римське право класичного і посткласичного періодів. Преторське право.

9.Право приватне і право публічне.

10.Право народів.

11.Зобов'язальне право. Типи договорів. Зобов'язання із заподіяння шкоди (з деліктів).

12.Кримінальне право і процес.

1. Виникнення держави у Стародавньому Римі. Реформи Сервія Туллія

Проблема джерел з історії Стародавнього Риму є надзвичайно складною. Епіграфічні пам'ятки, сучасні ранній епосі, дуже бідні, причому найдавніша з них — напис на золотій пряжці (так звана пренестинська фібула) датується не раніше, ніж 600 р. до н. е. Праці ж римських істориків і письменників належать до порівняно пізнього часу (в основному не раніше І ст. до н е.), який віддалений від подій ранньої римської історії багатьма століттями. Щоправда, пізніші письменники, у яких ми черпаємо знання про найдавнішу історію Риму, спиралися, у свою чергу, на більш давніх авторів, так званих анналістів. Але самі анналісти, навіть найбільш ранні з них, як, наприклад, перший римський історик — сенатор Фабій Піктор (кінець III ст. до н. е.), також ле були сучасниками подій початкової історії Риму. Крім того, матеріали сімейних хронік знатних римських родів, перекази і легенди, які анналісти включали до своїх праць, були часто недостовірними, а іноді й свідомо перекрученими на користь представників того чи іншого роду. Отже, літературна традиція, яка розповідає нам про події найдавнішої римської історії, вимагає обережного і критичного ставлення до себе.

Лінгвістичні дані слугують насамперед для з'ясування етнічного складу населення найдавнішої, «доримської» Італії. На підставі цих даних римляни, як і латини в цілому, мають бути віднесені до племен особливої латинсько-фаліскської мовної групи, яку деякі сучасні філологи відрізняють від іншої найбільшої групи італійських мов — осксько-умбрської.

Найдостовірніші відомості з найдавнішої історії Риму дає матеріал археологічних розкопок. У світлі археологічних даних стає зрозуміло, що заснування міста не було справою рук одного «засновника», як про це повідомляє літературна традиція. Місто виникало поступово, шляхом об'єднання і злиття окремих общин. Стратиграфічні розкопки останніх років встановили, що у VIII ст. до н. е. у Лації, на пагорбах Палатіні, Есквілі-ні, Целії Квіриналі з'явилася група примітивних поселень. Вони були іще ізольовані одне від одного; болотисті землі між пагорбами залишалися незаселеними. Приблизно до середини VII ст. до н. е. населення перших поселень почало займати схили пагорбів і долини між ними, де згодом виникає Римський форум. За селення цих територій також іще не можна вважати часом виникнення міста як такого. У цей період відбувається лише укріплення зв'язків між общинами, а можливо, і об'єднання деяких з них. Виникнення Римського форуму вже як центру економічного і політичного життя на підставі нових розкопок відносять до першої чверті VI ст. до н. е. Приблизно у цей же час відбувається перетворення Капітолія, який був іще, певно, незаселеним пагорбом, на фортецю нового міста. Отже, виникнення Риму археологи схильні датувати початком VI ст. до н. е.

Походження назви міста невідоме. У літературі робилися спроби вивести її з коренів грецьких слів, а також доводилося її етруське походження, але все це поки що недостатньо обгрунтовані гіпотези і здогадки.

97

Склавшись як поліс — невелика держава-місто, Стародавній Рим за майже тисячоліття свого існування перетворився на величезну світову державу, яка поширила своє панування на країни Середземного моря, Балканського півострова, Західної Європи. У Римській державі рабовласницький лад пройшов усі основні етапи свого розвитку — виникнення, розквіт, розклад і загибель. Антагонізм між рабовласниками і рабами, багатіями та бідними, завойовниками і підкореними народами досяг у Стародавньому Римі найвищої гостроти і призвів до занепаду Римської держави.

Вельми показовою є й історія державного устрою Стародавнього Риму. Його виникнення — характерний приклад створення держави не у «чистій», класичній формі, яка мала місце у Стародавніх Афінах. Виникнення держави в Римі було пов'язане з насильницьким зруйнуванням первіснообщинної організації. Історія Стародавнього Риму дає можливість ознайомитися з державним устроєм рабовласницької аристократичної республіки і монархічним устроєм, який прийшов їй на зміну.

Історія держави у Стародавньому Римі поділяється на три основних періоди: 1) період виникнення держави («період царів») — середина VIII — VI ст. до н. е.; 2) період республіки — V ст. до н. е. — 27 р. до н. е.; 3) період імперії — 27 р. до н. е. — 476 р. н. е., він поділяється, у свою чергу, на два етапи — принципат і домінат. На останньому етапі Римська держава, була поділена на Західну і Східну імперії. Західна Римська імперія у 476 р. н. е. була розгромлена германськими племенами, а Східна — Візантія — проіснувала іще майже тисячу років.

Час заснування міста Рима, який історична традиція відносить до 753 р. до н. е., характеризується процесами розпаду первіснообщинного ладу у племен, що оселилися біля річки Тибр. Об'єднання трьох племен (подібне до афінського синойкізму): латин, сабін та етрусків — привело до утворення у Римі общини (civitas). Члени найстаріших римських родів називалися патриціями.

Розвиток скотарства і землеробства спричинив майнову диференціації» і появу приватної власності. Виникають патріархальне рабство, джерелами якого стають переважно війни, і зародки класового поділу.

З майновою диференціацією соціальна структура общини ускладнюється. У родах вирізняються окремі багаті аристократичні сім'ї. До них переходять найкращі ділянки землі, яка ще вважалася колективною власністю общини. Вони отримують і більшу частину воєнної здобичі. Водночас з'являється і відокремлена соціальна група клієнтів. Вона складалася із збіднілих общинників, прийнятих до складу родів прибульців, а іноді — із відпущених на волю рабів. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони перебували під протегуванням патронів з патриціїв, за що повинні були надавати їм майнові та особисті послуги.

Сприятливі для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне з погляду обміну і торгівлі географічне положення приваблювали у Рим прибуле населення із сусідніх племен. Однак обмеженість земельного фонду в цих умовах поставила під загрозу добробут самої общини. Природним результатом, який би дозволив хоча б тимчасово вирішити протиріччя, яке виникло, було перетворення общини в замкнену організацію, яка не допускала до свого складу нових родів чи осіб і захищала права лише своїх членів. Прибуле населення, яке опинилося поза римською родовою общиною, отримало назву плебсу. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли іноді отримувати земельні наділи із вільної частини общинного земельного фонду, але права на участь у його поділі не мали. Не мали вони й права укладати шлюб з членами общини і брати участь в управлінні її справами.

Внутрішня організація римської общини була типовою для військової демократії. На чолі общини стояв виборний вождь — рекс. Хоча в літературі його називали царем (звідси «період царів»), повноваження рекса були обмежені. Як і в афінського ба-зилевса, вони зводилися

98

насамперед до військових, жрецьких і судових. Органом управління була рада старійшин родів — сенат. Важливі питання розглядалися на народних зборах. Однак їх рішення могли бути відхилені сенатом і рексом. Останній міг також видавати загальнообов'язкові настанови.

У найдавніші часи у Римі зберігалися ще родові відносини. Згідно з переказом усе населення складалося із 300 родів. Кожні 10 родів об'єднувалися в курію, кожні 10 курій — в трибу. Отже, усього було три триби, кожна з яких, певно, становила особливе плем'я. Деякі вчені вважають, що одна із триб була об'єднанням латинських родів, друга — сабінських і третя — етруських. Зазначені 300 родів становили римський народ (рори-lus Romanus), до якого міг належити лише той, хто був членом роду, а через свій рід — членом курії і триби.

Якщо триби виникали в результаті об'єднання трьох племен, то організація общини має на собі явний відбиток свідомої діяльності, викликаної потребою «замкнути» общину в умовах обмеженості її земельного фонду і необхідності його розширення воєнним шляхом. Останнє підтверджується й тим, що народні збори скликалися по куріях (куріатні коміції). Кожна ку рія на зборах була представлена лише воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос.

Воєнізований характер римської родової організації дозволяв їй якийсь час підтримувати свій замкнений характер. Однак у Римі розвивалися процеси, які неминуче мали прискорити її крах. Зростання чисельності плебсу, концентрація в його руках ремісницького виробництва і торгівлі перетворили плебеїв на своєрідну етнічно різноманітну і таку, що протистоїть римським родам, общину. Соціальне значення і сила цієї общини зростали. Всередині її, як і в римській общині, розвивається майнова диференціація. З'являються плебеї — багаті ремісники і торговці, які починають відігравати важливу роль в економіці Риму, при цьому гостро відчуваючи свою безправність. Водночас збільшується кількість плебеїв-бідняків, багато з яких стають неоплатними боржниками патриціїв і потрапляють у боргову кабалу. Бідніючи, частина плебсу в умовах зростання чисельності рабів стає дедалі небезпечнішою силою для римської общини.

Становище ускладнювалося й тим, що римляни змушені були залучати плебеїв до участі у воєнних походах. Зростання невідповідності між значною роллю, яку в житті Риму став відігравати плебс, і його безправним становищем породило боротьбу плебеїв за урівнення в правах із членами ослабленої внутрішніми протиріччями римської родової общини, представленої її провідною силою — патриціями.

Плебеї боролися насамперед за право брати участь у поділі общинного земельного фонду і в управлінні загальними справами. Боротьба закінчилася перемогою плебеїв, яка зруйнувала замкнену римську родову організацію і розчистила цим шлях до створення держави. «Перемога плебсу, — зазначав Ф. Енгельс, — підриває старий родовий устрій і на його руїнах будує державу, в якій невдовзі цілком розчиняються і родова аристократія, і плебс».

Отже, виникнення держави у Стародавньому Римі було результатом загальних процесів розкладу первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Ці процеси були прискорені боротьбою плебеїв за рівноправність із членами римської общини.

Історична традиція пов'язує закріплення перемоги плебеїв і виникнення держави у Стародавньому Римі з реформами Сервія Туллія, які відносяться до VI ст. до н. е., хоча, вочевидь, ці реформи були результатом досить тривалих змін у суспільному житті Риму, що розтягнулися, можливо, не на одне століття.

Реформи рекса Сервія Туллія поклали в основу суспільної організації Риму майновий і територіальний принципи.

У VI ст. до н. е. в Римі помітно посилився етруський вплив. Це знайшло відображення у переказах про етруську династію Тарквініїв, до якої належали останні римські царі. Ще у XIX ст. під час розкопок етруського міста Цере, звідки, за переказом, прибув до Риму Тарквіній, була

99