IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)
.pdfодного разу халіфу Омару скаргу на свого пана і на його непосильні вимоги. Омар нічим не допоміг Абу Лулуа, і той, доведений до розпачу, на другий день убив халіфа в мечеті кинджалом (644 р.). Смерть халіфа Омара від руки полоненого-раба — яскраве свідчення протиріч, що існували між рабами і рабовласниками в Арабському халіфаті.
Отже, рабовласницькі відносини в Халіфаті VII—VIII ст. були ще дуже міцні, і процес подальшого феодального розвитку цього суспільства розгортався уповільненими темпами. Це пояснювалося також тим, що в ранньофеодальному суспільстві колишніх візантійських і сасанидських провінцій рабовласницький уклад зберігався аж до арабського завоювання. Арабське завоювання, що супроводжувалося перетворенням великої кількості полонених на рабів, подовжило існування цього укладу у феодальному суспільстві.
У ході завоювання значна маса арабів переселилася на нові землі. При цьому частина арабів згодом перейшла до осілості, а інші араби і на нових місцях продовжували вести кочовий спосіб життя. У завойованих областях араби заснували військові табори, що перетворилися потім на міста: Фустат — в Єгипті, Рамла — в Палестині, Куфа і Басра — в Іраку, Шираз — в Ірані. Арабізація Іраку і Сирії, де основне населення — сирійці (арамеї) — розмовляло спорідненою з арабською мовою семітської системи і де ще до завоювання була значна кількість арабів, відбувалася швидко. Арабізація Єгипту і Північної Африки проходила набагато повільніше, а країни Закавказзя, Іран і Середня Азія так і не були арабізовані. Навпаки, араби, які оселилися в цих країнах, пізніше асимілювалися з місцевим населенням і сприйняли його культуру.
За правління двох перших халіфів — Абу Бекра й Омара — ще відчувалося прагнення підтримувати фікцію рівності всіх мусульман, якої так домагалися низи арабського суспільства — звичайні кочівники, землероби і ремісники. Ці халіфи намагалися у своєму приватному житті нічим не вирізнятися з-поміж інших арабів. Абу Бекр і Омар намагалися також дотримувати сури Корану про воєнну здобич, відповідно до якої кожен воїн повинен був одержувати свою частку здобичі при поділі. Однак вже правління третього халіфа, Османа (644—656 рр.), який походив з багатого мекканського роду Омейя, мало явно аристократичний характер. Усю вищу цивільну владу Осман передав своїм родичам та їх поплічникам, а військову — пов'язаним з ними племінним вождям. При ньому всіляко заохочувалися захоплення великих площ земель у Сирії, Єгипті й інших завойованих країнах.
Зростання соціальної нерівності викликало сильне невдоволення народних мас арабського суспільства. Ще халіфу Омару один арабський поет сказав: «Ми беремо участь у тих самих походах і повертаємося з них; чому ж ті (тобто знать) живуть у багатстві, а ми залишаємося у злиднях?». Політика Османа спричинила повстання аравійських бедуїнів і землеробів. Невдоволення народу використовували у своїх цілях прихильники Алі (зятя Мухаммеда), так звані шиїти (від арабського «шиа», що означає «угруповання», «партія»), які представляли іншу, ворожу Осману, частину знаті. Особливо багато прихильників шиїти мали в Іраку. Шиїзм, що спочатку був тільки політичною течією, пізніше перетворився на особливий напрям в ісламі. Одне з головних положень шиїзму гласило, що законним главою духовним (імам) і політичним (емір) мусульманської общини може бути лише зять пророка — Алі, а після нього — Аліди, тобто нащадки його і Фатіми, дочки Мухаммеда.
Три групи незадоволених — з Куфи, Басри і Єгипту — під виглядом прочан прибули до Медини і, об'єднавшись з мединцями, зажадали від Османа зміни поставлених ним намісників. Осман пообіцяв задовольнити їх вимоги. Однак Омейяд Мерван. племінник Османа і фактичний правитель Халіфату, написав таємний наказ схопити вождів повсталих, але лист цей було перехоплено повсталими. Вони обложили будинок халіфа і вбили його (656 р.).
Четвертим халіфом був обраний Алі (656—661 рр.), але курейшитська знать не могла примиритися із втратою влади. Намісник Сирії Муавія ібн Абу Суф'ян з роду Омейя не визнав Алі
140
і розпочав з ним війну. Алі ж, підтриманий не тільки народними масами Аравії, що виступали проти курейшитів, а й арабською знаттю з Іраку, боявся народних мас і був готовий ІТИ па компроміс з Муавією. Така політика Алі викликала в його таборі невдоволення і розкол. Від нього відійшла велика кількість його колишніх прихильників, що дістали назву хариджитів («ті, які покинули», які повстали). Хариджити висунули гасло повернення до «первісного ісламу», під яким вони розуміли устрій соціальної рівності всіх мусульман, з переданням земель у загальне володіння мусульманської общини і рівним поділом воєнної здобичі. Хариджити вимагали обрання халіфа всіма мусульманами, а не тільки «сподвижниками пророка», Згодом хариджити перетворилися на особливу релігійну секту.
У 661 р. Алі був убитий у Куфі одним хариджитом. У виграші опинився суперник Алі — Муавія. Арабська знать Сирії і Єгипту проголосила його халіфом. Перехід влади до Омейядської династії (661—750 рр.) означав повну і відкриту політичну перемогу арабської знаті над народними масами арабських племен. Муавія І переніс столицю в Дамаск, розуміючи, яку величезну роль в економічному і політичному відношенні може відігравати Сирія з її багатими портовими містами. Сирія дійсно стала зручним плацдармом для подальших арабських завоювань у країнах Середземномор'я, набігів на візантійську Малу Азію і країни Закавказзя.
Здобувши владу, Омейяди спиралися не на всю арабську знать, а на порівняно вузьку групу своїх прихильників. Халіфський двір у Дамаску і його прихильники у Сирії опинилися в максимально привілейованому становищі. Тому в інших частинах Халіфату Омейядами були незадоволені не тільки маси народу, а й місцеві землевласники. В Аравії невдоволення виявляли найширші прошарки бедуїнів, а також такі угруповання арабської знаті, як «сподвижники» Мухаммеда і їхня рідня в Мецці і Медині, які відігравали раніше значну політичну роль, а тепер були відсторонені від влади.
У рік смерті Муавії І (680 р.) шиїти здійснили спробу повстаати проти Омейядів в Іраку, але при Кербелі загін претенденті на владу імама Хусейна, сина Алі, був розбитий, а сам Хусейн убитий. Тоді ж відбулося нове повстання в Аравії (680— 692 рр.), де халіфом був проголошений син Зубейра, одного з головних сподвижників Мухаммеда, визнаний халіфом також і повстанцями в Іраку. У цьому повстанні взяли участь як народні маси Аравії, так і мединська і мекканська знать. Полководцю омейядського халіфа Абд-ал Медика (685—705 рр.) Хаджжаджу довелося докласти великих зусиль для придушення повстання і взяття в 692 р. Мекки. Він же в 697 р. з нечуваною жорстокістю придушив в Іраку повстання хариджитів, які заявляли, що, оскільки Омейяди відступили від «первісного ісламу», з ними потрібно вести «війну за віру». Хариджити об'єднали під своїм прапором широкі маси селян і бедуїнів.
Арабська феодальна імперія була неміцною. Вже із середини VIII ст. почався розпад халіфату. Утворилося кілька «малих» халіфатів: Кордовський — в Іспанії, Каїрський — у Єгипті тощо. В XI ст. турки-сельджуки заволоділи Багдадом і позбавили світської влади халіфа, хоча і визнали в ньому свого духовного главу.
1.2. Виникнення ісламу
Доісламська арабська релігія діставала вияв у культі природи, зокрема у шануванні загальних астральних богів і богів окремих племен, у культі скель і джерел. У Мецці, як і в іншій Аравії, особливо шанували жіночі астральні божества, іменовані Лат, Узза і Манат. Шанувалися грубо зроблені зображення божеств (їм приносили в жертву худобу) і святилища, особливо храм Кааба в Мецці, що був свого роду пантеоном богів, яких шанували різні племена. Існувало і уявлення про верховне божество, якого називали Аллахом (арабське «ал-ілах», сирійське «алаха»
— «бог»). Розклад первіснообщинного ладу і процес класоутворення призвели до занепаду старої релігійної ідеології. Торгові відносини арабів із сусідніми країнами сприяли проникненню в Аравію християнства (із Сирії й Ефіопії, де християнство утвердилося вже в IV ст.) та іудейства.
141
Раніше усього християнство було прийнято гасанидськими арабами. У VI ст. в Аравії виникло вчення ханифів, які визнавали єдиного бога і запозичили у християнства й іудейства деякі вірування, загальні для цих двох релігій.
Виникнення нових суспільних відносин викликало до життя і нову ідеологію у формі нової релігії — ісламу. Іслам (буквально — «покірність»), або мусульманство, утворився із поєднання елементів іудейства, християнства, вчення ханифів і обрядових пережитків староарабських домусульманських культів природи. Засновником ісламу був мекканський купець Мухаммед з роду Хашимітів, що належав до племені курейш. Ім'я Мухаммеда, якого мусульмани розглядають як пророка і «посланника бога» на землі, було пізніше оточене різними легендами.
УМецці ісламське проповідування суворого єдинобожжя і боротьби з ідолопоклонством спочатку знайшло дуже мало послідовників. Мекканська знать на чолі з Абу Суф'яном побоювалася, що це проповідування призведе до падіння культу святилища Кааби з його божествами, а володіння Каабою посилювало політичний вплив і торгові зв'язки Мекки з арабськими племенами. Тому послідовники нової релігії зазнали переслідувань. Це змусило їх на чолі з Мухаммедом переселитися в 622 р. v Медину. Початок того року, в якому відбулося це переселення (хіджра), пізніше і було прийнято за відправну дату нового мусульманського літочислення на основі місячних років.
УМедині склалася мусульманська община, головними керівниками якої стали разом з Мухаммедом купці Абу Бекр і Омар. До Медини мусульман покликала верхівка арабських племен аус і хазрадж, що ненавиділа багату мекканську знать, Гюржниками якої було багато мединців. Мусульмани, які переселилися з Мекки до Медини, одержали згодом почесне ім'я мухаджирів (переселенців), а жителі Медини, які прийняли іслам, частково з християн -сектантів, одержали назву ансарів (помічників). Згодом мухаджири, ансари та їхні нащадки разом з нащадками самого пророка утворили привілейовану верхівку мусульманської общини.
Утвердившись в Медині, мухаджири разом із племенами аус і хазрадж розпочали збройну боротьбу з Меккою, нападаючи на мекканські каравани з товарами. У ході цієї боротьби багато племен Аравії, вороже налаштовані по відношенню до мекканських лихварів і купців, уклали союз
змусульманами.
Іслам покладав на віруючих мусульман п'ять обов'язків, які становлять основи ідеології раннього ісламу («п'ять стовпів ісламу»): сповідування догмату єдинобожжя (монотеїзм) і визнання пророчої місії Мухаммеда, що дістало вияв у формулі «немає божества, крім бога (Аллаха), і Мухаммед — посланець божий», щоденні молитви за встановленим обрядом, відрахування закату (збір 1/40 частки доходу з нерухомого майна, отар і торгових прибутків) на користь бідних, фактично ж у розпорядження арабо-мусульманської держави, дотримання посту в місяці «рамазан» і паломництво до Мекки (хадж), обов'язкове, втім, лише для тих, хто міг його здійснити. Вчення ісламу про ангелів, про страшний суд, про загробну відплату за добрі і злі справи, про диявола і пекло було таким само, як і в християн. У мусульманському раї віруючим обіцялися всілякі втіхи.
Іслам вимагав від мусульман участі у священній війні (джихад) з «невірними». Вчення про війну за віру і про рятівне значення участі в ній для душ віруючих розвинулося поступово в процесі завоювань. Стосовно іудеїв і християн (а пізніше і зороастрійців) допускалася віротерпимість, однак за умови, що вони підкоряться, стануть підданими мусульманської (тобто арабської) держави і плататимуть встановлені для них податки.
Священна книга мусульман — Коран («Читання», «Читання вголос»), за вченням ісламу, існувала споконвіку і була повідомлена богом Мухаммеду як одкровення. За переказами промови Мухаммеда, які він видавав за «одкровення від бога», записувалися його послідовниками. Ці записи надалі, безсумнівно, піддалися опрацюванню. До Корану увійшло також багато біблійних
142
сказань. Коран був зібраний у єдину книгу, відредагований і поділений на 114 глав (сур) вже після смерті Мухаммеда, за халіфа Османа (644—656 рр.). Вплив мекканських рабовласників і купців відбився і на мові, і на ідеях Корану. Слова «обмірюючі», «кредит», «борг», «лишок» і їм подібні не раз зустрічаються в Корані. У ньому виправдовується інститут рабства. В основному ідеологія Корану спрямована проти суспільних інститутів первіснообщинного ладу — міжплемінної боротьби, кровної помсти тощо, а також проти багатобожжя й ідолопоклонства.
У Корані є спеціальна глава «Здобич», яка стимулювала у воїна-араба бажання йти в похід: 1/5 воєнної здобичі повинна була надходити пророку, його роду, вдовам і сиротам, а 4/5 виділялися для поділу війську з розрахунку: одна частка піхотинцю і три частки вершнику. Воєнна здобич складалася з золота, срібла, полонених-рабів, будь-якого рухомого майна і худоби. Завойовані землі не підлягали поділу і повинні були надходити у володіння мусульманської общини. Убитим на війні — «мученикам за віру» іслам обіцяв райське блаженство. Вважалося, що в рабство можна обертати лише іновірців. Однак прийняття ісламу тими, хто вже був обернений раніше у рабство, не звільняло від рабства ні їх, ні їхніх нащадків. Діти панів від рабинь, визнані своїми батьками, вважалися вільними. Іслам дозволяв мусульманину мати одночасно до чотирьох законних дружин і скільки завгодно рабинь-наложниць.
Для початкового ісламу не існувало різниці між духовними особами і мирянами, між мусульманською общиною і державною організацією, між релігією і правом. Сформоване поступово між VII і IX ст. мусульманське право спочатку грунтувалося
11.1 Корані. До цього головного джерела права з кінця VII ст. додалося ще й інше — святий заповіт (Суна), що складався з хадисів, тобто розповідей про життя Мухаммеда. Багато цих хадисів було складено в середовищі «сподвижників пророка» — мухаджирів і ансарів, а також їхніх учнів. У міру того, як арабське суспільство розвивалося, і життя його ставало дедалі складнішим, з'ясовувалося, що Коран і хадиси не дають відповіді на багато запитань. Тоді з'явилися ще два джерела мусульманського права: іджма — узгоджена думка авторитетних богословів і правознавців і кияс — судження за аналогією.
Історики по-різному тлумачать соціальну основу раннього ісламу. Відповідно до першої концепції у ранньому ісламі дістав вияв процес розкладу первіснообщинного і формування рабовласницького ладу в північно-арабському суспільстві. Лише згодом у зв'язку з феодалізацією арабського суспільства іслам поступово розвинувся в релігію феодального суспільства. Відповідно до другої концепції іслам із самого початку був ідеологією ранньофеодального суспільства, хоча більш яскраво його соціальна суть виявилася пізніше, після арабських завоювань.
Оскільки народно-визвольні рухи в Халіфаті розгорталися під ідеологічною оболонкою релігійного сектантства, уряд Маму не визнав за необхідне встановити обов'язкове для всіх мусульман державне сповідання. До того часу цього фактично досягнуто не було: іслам являв собою строкате поєднання різних течій і сект (суніти, шиїти, хариджити та ін.). Навіть «правовірний» (сунітський) іслам, що був релігією панівного класу, мав кілька богословських шкіл, які різнилися між собою в обрядових дрібницях і в правових питаннях.
В ісламі одержав поширення також суфізм — містична течія, яка зазнала впливу християнського аскетизму і неоплатонізму. Його послідовники вчили, що людина може шляхом самозречення, споглядання, аскетичних «подвигів» і відмови від «благ світу цього» домогтися безпосереднього спілкування і навіть злиття з богом. Суфізм викликав до життя общини мусульманських аскетів (арабською — факірів, перською — дервішів), які пізніше, особливо між X и XV ст., з'явилися у великій кількості в мусульманських країнах і відігравали роль, певною мірою подібну до ролі ченців у християнських країнах.
Уряд Мамуна оголосив державною релігією вчення мусульманських богословівраціоналістів — мутазилітів («відокремлених»), що виникло ще у VIII ст. Вчення мутазилітів мало
143
чотири головних пункти: заперечення властивого ранньому ісламу антропоморфізму (зображення бога в людському образі) — бог не подібний своїм творінням і не доступний для їхнього пізнання, стверджували мутазиліти; Коран не вічний, як вчили суніти, а створений; людська воля вільна і не залежить від волі бога; халіф, він же імам, зобов'язаний «утверджувати віру» не тільки «мовою і рукою» (проповіддю і писаннями), а й мечем, інакше кажучи, зобов'язаний переслідувати всіх «єретиків».
За халіфа Мутаваккіла (847—861 рр.) офіційною вірою знову став сунізм. У X ст. відбулося відокремлення сунітського богослов'я від законознавства (права). У цьому праві дістали вияв нові феодальні інститути. У тому ж X ст. була створена система «нового правовірного богослов'я» (калам) з набагато складнішою догматикою, ніж у ранньому ісламі. Як і пізніші католицькі богослови Заходу, послідовники каламу намагалися спиратися не тільки на «авторитет» «священного писання», а й на перекручені ними положення античних філософів, у першу чергу Аристотеля, хоча і без прямих посилань на них. Основоположником каламу був богослов Ашарі (X ст.), а повний розвиток калам одержав вже на межі XI і XII ст. у творах імама Мухаммеда Газалі, перса.
Газалі зблизив калам із суфізмом, до якого ранні мусульманські богослови ставилися з осудом. Оформилося духовенство, точніше стан богословів і законознавців. Як і в середньовічному християнстві, в ісламі тепер став відігравати велику роль культ численних «святих» і їхніх гробниць. Обителі дервішів одержали великі земельні володіння. Для ісламу цього періоду особливо характерною була звернена до народних мас проповідь смиренності, терп іння і вдоволення своєю долею. Починаючи з другої половини IX ст. «правовірний» іслам ставав усе більш нетерпимим до християн, іудеїв і особливо до мусульманських «єретиків», а також до представників світської науки і філософії.
1.3. Суспільний і державний устрій Арабського халіфату
Процес феодалізації арабського суспільства почав чітко виявлятися лише після завоювань першої половини VII ст. Поряд з головними, типовими для феодального ладу рисами, арабський феодалізм мав ряд особливостей, зумовлених головним чином його уповільненим розвитком, релігійними й економікогеографічними чинниками.Специфіка арабського феодалізму, як і східного в цілому, полягає насамперед у порівняно стійкій багатоукладності еко
номіки. Феодальний уклад співіснував тут з патріархально-родовими і рабовласницькими відносинами. Пережитки родоплемінного устрою тривалий час зберігалися на більшій частині Аравії. Як і раніше, важливу роль відігравало рабовласництво. Праця рабів, кількість яких дедалі зростала в міру завоювань, широко використовувалася в особистих господарствах феодалів і особливо в державному господарстві (на іригаційних спорудах, в копальнях, майстернях тощо). Широке використання рабської праці багато в чому сповільнило темпи розвитку феодального укладу в арабському суспільстві.
Серед різних форм земельної власності тут, як і в багатьох азіатських країнах, переважала державна власність на землю. Нона вважалася власністю халіфа. Стабільності державної власності на землю сприяло те, що велося переважно зрошуване землеробство, яке вимагало централізованого регулювання водопостачання. Державна земельна власність у період раннього феодалізму стала основою відносної централізації держави.
Водночас у міру розкладу общинного землеволодіння неухильно зростала питома вага земель, що перебували в приватній власності. У дамаський період з таких земель набуває поширення лише мульк, який відповідав західноєвропейському алоду. Умовні форми феодальної власності на цьому етапі перебували ще в зародковому стані. У багдадський період приватна феодальна власність починає помітно розвиватися. Особливо швидко розвивається така форма умовного земельного держання, як ікта — бенефіціарні володіння, які виділяються феодалам за
144
службу з державної землі. Наділення (ікта) могло надаватися довічно або на час відправлення посади і супроводжуватися правом на збір на свою користь ренти -податку. До X ст. звичайною стала практика перетворення ікти на умовне спадкове держання типу лену. Зростання земель ікти, приватного великого землеволодіння одночасно зі скороченням державного фонду було проявом процесу феодалізації і відіграло значну роль у посиленні політичної влади окремих феодалів.
Методи феодальної експлуатації селян визначалися значною мірою самою структурою поземельних відносин. Основна частина продукту, що вироблявся селянами, стягувалася державою за допомогою податків на користь халіфа. Потім частина податкових надходжень перерозподілялася серед феодальної верхівки у вигляді платні, пенсій тощо. Найважливішим засобом збагачення знаті було надання їй халіфом права збирати з жителів певного округу податок на свою користь.
В Арабському халіфаті, як і в інших державах середньовічного Сходу, не склався особливий становий устрій із властивою йому ієрархією — стан корпоративних груп. Юридичне становище особи в халіфаті визначалося насамперед її віросповіданням. Тому на перший план виступали розбіжності в правовому статусі мусульман і немусульман (зимміїв). Зиммії перебували в приниженому становищі і були зобов'язані сплачувати тяжкий державний податок (джизья).
Панівний клас феодалів не мав чіткої ієрархічної структури. Його верхівку становила мусульманська знать — нащадки членів родини Мухаммеда і його сподвижників.
Селянство спочатку розпадалося на безліч етнічних груп. Корінні араби поселялися на нових землях відокремленими військовими колоніями. Вони були звільнені від деяких податків, мали певні привілеї. Поступово податки зростали, збільшувалися різні повинності. У деяких районах селян почали закріплювати за землею для того, щоб позбавити їх можливості ухиляти ся від податків і повинностей.
Важливу роль у суспільному житті халіфату відігравала купецька верхівка міст. Водночас у містах були відсутні розвинуте ремісницьке виробництво, орієнтоване на внутрішній ринок, корпоративний устрій і самоврядування. Повне підпорядкування арабського міста державному апарату було наслідком сильної центральної влади. В арабських містах не було також і руху за автономію, подібного «комунальному руху» на Заході.
На найнижчій сходинці соціальних сходів перебували раби. Цей значний прошарок населення поповнювався головним чином за рахунок полонених і невільників, куплених за кордоном. Розвиток феодальних відносин вплинув на правове становище рабів. Вони могли за згодою своїх господарів вести торгові операції і придбавати майно, хоча і не визнавалися суб'єктами права. Відпущення рабів-мусульман на волю розглядалося як богоугодна справа.
Отже, особливістю арабських суспільних відносин було те, що в халіфаті не установився становий устрій у такій формі, як у європейських країнах. Характерною рисою в правовому становищі різних груп населення є насамперед відмінності у правах між мусульманами і немусульманами («невірними»), між арабами й іншими народами.
Обсяг правоздатності і дієздатності за шаріатом визначається віросповідними міркуваннями. Мусульмани мали переваги перед немусульманами, причому ці переваги мали навіть раби
мусульмани перед вільними немусульманами, Реакційною ознакою мусульманського права в цьому відношенні є правове закріплення різкої нерівності чоловіків і жінок. Ті, хто сповідував релігію «одкровення» (іудеї, християни, а також послідовники Зороастра1), називалися зимміями і відрізнялися за своїм правовим становищем як від мусульман, так і від язичників. Вони користувалися автономією, могли керування своїми цивільно-правовими звичаями і управлятися своїми старшинами, але за свої злочини вони відповідали за шаріатом, який регулював також їх угоди з мусульманами. Зимміям заборонялися шлюби з мусульманами, заборонялося мати рабів
145
мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман. Вони не могли їздити на конях, а тільки на мулах або ослах. Для них існувало багато й інших обмежень.
Раби за законом не були суб'єктами прав, але насправді існували деякі відступи від цього. Раби, які з дозволу своїх господарів займалися торгівлею і ремеслом, могли укладати договори з вільними людьми, що певною мірою відповідало пекулію в римському праві.
Раби, які одержали волю, називалися мавалі. Однак ця воїн була неповною. Їх становище було значною мірою аналогічне становищу римських вільновідпущеників. Майно мавалі після їхньої смерті, якщо в них не було спадкоємців, переходило до колишнього господаря. Назва «мавалі» застосовувалася також до переможених народів незалежно від того, прийняли вони мусульманство чи ні, всупереч вченню ісламу про рівність усіх мусульман. Ідеологи панівного класу проповідували расистські погляди про панування арабів над іншими народа.
Державний устрій Арабського халіфату зазнав значних змін протягом зазначених трьох періодів його історії. Ці зміни відбулися як у загальному устрої арабської держави, так і в структурі його органів. Зміни в загальному устрої полягали в тому, що в перший період історії Арабського халіфату збереглися ще залишки військової демократії. Значні зміни відбулися в цьому підношенні під час правління династій Омейядів і Аббасидів, коли халіфат перетворився на деспотичну державу.
1Зороастр (Заратуштра) — міфічний пророк в давньому Ірані, який вважався засновником особливої релігії зороастризму, поширеної в Ірані, Середній Азії й Азербайджані.
Центральні органи влади. Халіф. Главою арабської держави був халіф, якому належала вища влада (законодавча, виконавча і судова). Він вважався представником і намісником бога (Аллаха) на землі або імамом («тінь бога на землі»), а також намісником пророка, тобто Мухаммеда.
У перший період посада халіфа була виборною. В другий і третій періоди історії арабської держави халіф стає юридично не обмеженим у своїй владі деспотом, який передає свій престол у спадок. Як і раніше, він вважався главою релігійної мусульманської організації й охоронцем віри.
Халіфи покінчили з традиціями своїх попередників, що вели ще скромний спосіб життя і намагалися не вирізнятися з загальної маси. Омейяди й Аббасиди жили в розкошах, у чому їх наслідувала знать. При дворі халіфів установився пишний ірано-візантійський церемоніал.
Дівани. Для збору податків і їх розподілу халіф Омар створив установу, що одержала назву діван. За Омейядів і Аббасидів кількість діванів починає зростати. Дівани відали різними галузями управління. На чолі їх стояли призначувані халіфом правителі, які повинні були звітувати перед ним.
Великий візир. За правління Омейядів і Аббасидів був створений досить розгалужений і відносно централізований бюрократичний апарат, побудований за іранськими і візантійськими зразками.
Найближчим безпосереднім радником і заступником халіфа був великий візир1. Він стояв на чолі двору халіфа, що називався «шанованим діваном».
Великий візир був наділений величезними повноваженнями. Від імені халіфа він контролював доходи і витрати держави, призначав емірів і губернаторів, був начальником канцелярії халіфа.
Армія. У перший період історії халіфату армія комплектувалася в основному представниками арабських племен і добровольцями. Халіф був головнокомандувачем, призн ачав і звільняв вищий і середній офіцерський склад. Унтер-офіцерський склад призначався емірами (помічниками халіфа з командування).
146
За Омейядів відбулися деякі зміни в структурі армії. В усіх областях були утворені збройні загони, якими командували їх правителі. Усі витрати на утримання армії забезпечувалися каз
1 Visir — арабською означає «той, хто носить тяжке».
мою певної області. За Аббасидів був створений величезний морський військовий флот. Поліція. Спеціальний орган поліції був створений за правління Омейядів. Значно
підсилилася поліція за Аббасидів. Тоді був створений альбарид, що аналогічно відповідному відомству у Візантії управляв поштою і зв'язком і одночасно виконував функції таємної поліції. Поштовим чиновникам ставилося в обов'язок стежити за настроями у державі та доповідати про свої спостереження халіфу і великому візиру. В областях працювали агенти таємної поліції.
Фінанси. У перший період історії халіфату доходи держави надходили в основному з трьох джерел: 1) ошрія — десята частина доходу, що призначалася для оплати службовців у державному апараті і військових витрат; 2) харадж — земельний податок, що стягувався з землевласників, які не сповідували іслам; 3) джизья — подушний податок, який стягували з так званих невірних, тобто з немусульман. Розміри двох останніх податків були неоднакові і встановлювалися залежно від віросповідання.
Були введені державне мито і непрямі податки, податки з воєнної здобичі, з підкорених народів, податки з осіб, які відмовляються від військової служби, податки на різні товари і з імпорту. Податки і мито вже стягувалися з усього вільного населення незалежно від національності і віросповідання.
Місцеве управління. На початку Арабського халіфату держава поділялася на головні області і провінції. На завойованих територіях з арабським населенням було здійснено поділ на великі області, в інших — на дрібні.
За Аббасидів відбулася реорганізація місцевого управління. Аббасиди, побоюючись повстань і сепаратизму, позбавили адміністрацію областей самостійності, яку вона мала в попередні періоди історії Арабського халіфату.
На чолі кожної області були поставлені родичі халіфа. Їх часто змінювали. Це робилося для того, щоб не дати їм можливості зміцнити свою владу в цій області.
Суд. Судові органи були зовсім незалежні від місцевої влади і підпорядковувалися лише центру. Джерелом усякого правосуддя вважався сам халіф. На місцях правосуддя здійснювали його представники (хакіми). Місцева влада не мала права втручатися в його діяльність. Халіф Омар повністю відокремив адміністрацію від суду і навіть проголосив рівність усіх перед законом. Правосуддя здійснювали каді (судді). Каді призначався халіфом (або будь -яким мусульманським володарем) з мусульманської аристократії. За виконання своїх обов'язків каді не одержує винагороди, якщо він визнається заможною людиною. Інакше він одержує регулярну платню від держави.
Особливістю мусульманської судової системи є відсутність у ній касаційних і апеляційних інстанцій. Рішення каді вважається остаточним, і на нього можна скаржитися тільки ха ліфу або іншому носієві верховної влади. Каді, однак, може переглянути свої рішення або вироки.
Крім судових функцій, каді має виконувати й інші доручення: призначати опіку і піклування та контролювати їх здійснення; видавати заміж жінок, які не мають піклувальників; здійснювати вищий нагляд за ваксами; наглядати за громадськими дорогами, будівлями, тюрмами, за виконанням духовних заповітів, за поділом спадщини тощо.
Оскільки діяльність каді часто супроводжувалася вимагательством і зловживаннями, то в деяких мусульманських країнах призначалася посадова особа для контролю за діяльністю суддів («інспектор несправедливостей»).
Розпад Арабського халіфату. На початок X ст. відбувається розпад халіфату. Збільшення повинностей не покривало витрат, які зростали. Щоб забезпечити надходження доходів з
147
областей, халіфи почали віддавати цілі країни на відкуп намісникам, які вносили певну суму і ставали майже самостійними правителями відкупленої ними області: обкладали населення податками на свій розсуд, призначали посадових осіб і утримували власне військо. Ці намісники оголошували себе халіфами і навіть утворювали династії. Влада колишнього халіфа була значно обмежена. В управлінні державою важливу роль відігравав начальник гвардії, утвореної з кочового племені турків — «емір аль омара», або князь князів. Згодом світську владу захопили султани, а халіф залишився тільки главою мусульманського духовенства.
Розпад халіфату почався ще у VIII ст. У 756 р. від халіфату відокремився в Іспанії Кордовський емірат, який у 929 р. став самостійним халіфатом. Наприкінці VIII — на початку IX ст. від халіфату відпали Туніс і Марокко, а потім й інші частини імперії.
До середини X ст. під владою халіфа залишилися тільки Аравія і частина Месопотамії, що прилягала до Багдада. У 1055 р. Багдад був захоплений турками-сельджуками. У 1257—1258 pp. залишки колишньої могутньої арабської держави були знищені в результаті навали Чингісхана.
2.Мусульманське право (шаріат)
2.1.Особливості становлення і розвитку мусульманського права
Улекціях з історії філософії Гегель стверджував, що «іслам вже давно зійшов із всесвітньої історичної арени і знову повернувся до східного спокою і непорушності»1. Ця заява була зроблена на початку XIX ст., і великому філософу ніхто не ставить за провину це висловлювання. Але воно
повинне послужити попередженням від поспішних та категоричних висновків і оцінок, коли йдеться про таке явище, як релігія2.
Застійність традиційних богословсько-юридичних поглядів, а також незнання джерел шаріату ускладнює пошук нових рішень, задоволення складних і зростаючих потреб сьогоднішнього життя. Саме тому мусульманському праву доводиться запозичати деякі
положення в інших правових систем.
Відомий мусульманський правознавець М. Р. Ріда3 порівнював юридичну систему будьякого суспільства з мовою цього суспільства. Подібно до того, як мова не повинна дозволяти правилам іншої мови управляти собою без перегляду і пристосування, так не можна запозичати і закони іншої нації, не зваживши їх на терезах відповідного світогляду і звичаїв. Інакше виникне хаос, будуть втрачені гармонія і самостійність. М. Р. Ріда закликав до використання принципу «переваги», тобто запозичення найбільш придатних законів з наданням переваги суспільним інтересам як основі для виведення законів з Корану і Суни, а також методів вибору, зіставлення і синтезу найкращих рис кожного з чотирьох богословсько-правознавчих тлумачень (мазхабів) ісламу із залученням незалежних думок факихів, які необов'язково повинні походити з якогось одного мазхабу.
М. Р. Ріда вважав незалежність правової системи необхідною опорою для мусульман у їх протистоянні культурному відчуженню і моральному хаосу. Він дійшов висновку не тільки про необхідність відродження і збереження шаріату, а й про те, що цивільний уряд не може виконувати свої функції або бути стабільним без розробки відповідних законів. Зокрема він ствер
1 Див.: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. — Одесса, 2002. —
С. 205. 2 Див.: Там само. 3 Див.: Там само.
джує, що дух і суть законів засновані на їх виконуваності відповідно до потреб будь-якого часу і місця, а також до релігійних і політичних особливостей кожної нації.
«Скасувати халіфат президентським декретом у 1924 р. було зовсім не важко, однак скасувати його в політико-культурній свідомості, як це очевидно сьогодні — дуже складне завдання. Ліквідація халіфату викликала гостру ідейну кризу, полеміка навколо якої не стихає дотепер. Водночас ця полеміка вже не є відображенням домінування старого традиціоналізму.
Вона стала породжувати нові теми, зокрема питання про «ісламське правління», висунуте як
148
альтернатива халіфату. Багато сучасних ідеологів ісламу дійшли висновку про те, що відродження халіфату не має сенсу, але водночас сформулювали завдання перегляду політичної спадщини ісламу, насамперед в питанні про владу»1.
З усіх світових релігій іслам найтісніше пов'язаний з державою і правом, і сполучною ланкою між ними виступає мусульманська правова ідеологія. Мусульманське право необхідно розглядати і як специфічну правову систему, яка повністю базується на мусульманській теології.
Необхідно розрізняти мусульманське право і національні правові системи мусульманських держав.
Р. Давид зазначав, що, як і в християнських країнах, громадянське суспільство ніколи не ототожнюється в ісламі із суспільством релігійним. Громадянське суспільство завжди живе під владою звичаїв або законів, які, безумовно, спираються загалом на принципи мусульманського права і відводять їм серйозну роль2. Продовжуючи його думку, можна сказати, що, однак, у різні епохи, у певних країнах і з певних питань вони в той же час могли відходити від ортодоксальних положень і суперечити принципам і нормам релігійного мусульманського права. Навіть тоді, коли мусульманське право мало найвищий авторитет, далеко не всі його елементи мали однакове практичне значення.
За різними підрахунками у світі на сьогодні проживає близько 1 млрд чоловік, які сповідують іслам. Вони становлять більшість або значну частину населення більш ніж у 50 державах. Однак просторова дія мусульманського права не ідентична географічним кордон ам країн з мусульманським населен
1Див.: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. — С. 207.
2Див.: Там само. — С. 192.
ням. Існують нації й етнічні групи, що ОПОВІДУЮТЬ іслам як релігію, але не сприйняли мусульманське право. В Індії, наприклад, понад 10% населення, тобто приблизно 100 млн чоловік, сповідують іслам1.
Мусульманське право є правом мусульманської общини, тобто сфера його впливу поширюється на всіх людей, які сповідують іслам і проживають в інших країнах: Великобританії, Німеччині, США, Росії, Україні, Франції та ін.
Мусульманське право не є самостійною галуззю науки. Склавшись ще в VII—X ст., як вже зазначалося, тобто в період становлення і розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті, воно незмінно виступає лише як одна із сторін ісламу. Ця релігія, як зазначається в наукових джерелах, містить у собі насамперед теологію, яка встановлює й уточнює, у що мусульманин повинен і в що не повинен вірити. В ісламській релігії сукупність таких приписів називається шаріатом (у перекладі — належний шлях) і становить власне те, що називають мусульманським правом.
Норми мусульманського права важко відмежувати від релігійних норм, оскільки основні положення, на яких ґрунтується мусульманська релігія і право, містяться в класичних джерелах мусульманського права і мають релігійний характер.
Мусульманське право є відображенням волі Аллаха, і, відповідно, воно регулює всі сфери життя і діяльності людини. Тому сфери, регульовані мусульманським правом, більш всеосяжні, ніж світське право. Мусульманське право регулює не тільки правові, а й усі аспекти життя правовірного. У такому розумінні воно розглядається як єдина ісламська система соціально - нормативного регулювання, що включає як юридичні норми, так і правові регулятори, насамперед релігійні і моральні, а також звичаї2.
У мусульманському праві відображається воля Аллаха, оскільки воно дано Аллахом, і всі мусульмани повинні дотримувати основні його положення протягом усього життя.
149