IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

державою і почесний титул августа, який раніше застосовувався як звернення до богів. Ця дата і вважається початком нового періоду історії Римської держави — періоду імперії.

Суспільний лад. Встановлення військово-диктаторського режиму, яке завершило період громадянських війн, стабілізувало ситуацію в Римі, дозволило подолати гостру політичну кризу. Рабовласницький лад досягає кульмінації у своєму розвитку. Закріплюються соціальні зміни, які відбувалися в останні століття існування республіки, виникають нові класові й соціальні протиріччя.

З розширенням меж Римської держави зростає чисельність вільного населення, в тому числі кількість римських громадян. Цей процес продовжувався і з переходом до імперії — права громадян дедалі частіше надавалися позаіталійським мешканцям провінцій завойованих Римом країн. Нарешті, у 212 р. н. е. едиктом імператора Каракалли право громадянства було надане усім вільним мешканцям Римської імперії.

Поряд з цим розвивається соціальна і станова диференціація вільних. З розвитком рабовласницького ладу і розширенням державних кордонів значно зріс і зміцнився клас рабовласників. Остаточно оформився і становий поділу ньому. Ряди нобілів і вершників, які поріділи у період громадянських війн, доповнюються великими рабовласниками з Італії і провінцій — муніципалами і провінційною знаттю, а також і державними чиновниками. Нобілітет перетворюється на сенаторський стан з майновим цензом в 1 млн сестерцій. Сенатори обіймають вищі посади у державному апараті й армії і стають найміцнішою опорою імператорської влади. Стан вершників з майновим цензом від 400 тис. до 1 млн сестерцій перетворився на служивий прошарок, який постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі і провінціях і командних посад в армії. Найзначні-шою за кількістю була провінційна знать, яка ще не оформилася як стан, але відігравала впливову роль у місцевому управлінні. До неї примикали римські і неримські власники ремісницьких рабських майстерень, судновласники і торговці.

Відбуваються зміни і в становищі рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного припливу нової рабської сили. Однак епоха успішних завойовницьких війн закінчилася і військовий полон перестав бути основним джерелом поповнення кількості рабів. Становище рабів дещо (щоправда, тимчасово) поліпшується. Жорстоке поводження з рабами, як і безпричинне вбивство раба, забороняються, заохочуються сімейні стосунки рабів. Ці заходи мали за мету і пом'якшення класових антагонізмів. Не випадково першим століттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Водночас придушення опору рабів залишається важливим завданням держави. Згідно з постановою сенату в 10 р. н. е. у разі вбивства господаря підлягали страті усі раби, які знаходилися в цей час у його будинку. Розвиваються й ті форми експлуатації, які з'явилися ще у республіці, — значного поширення набувають пекулій і коло-нат.

Залишається у період імперії і широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті та сільській місцевості, зростає кількість землеробів з воїнів-ветеранів, які отримали земельні наділи. Однак становище цих прошарків населення стає дедалі нестабільнішим, що призвело у II—III ст. н. е. до поширення самопродажу в рабство, особливо колонату. Колон стає у сільському виробництві такою ж помітною фігурою, як і вільний селянин. Ряди колонів з часом поповнюють не тільки вільні та вільновідпущеники, а й «варвари», які оселялися в прикордонних областях Римської держави. Колонат з договору оренди, укладеного на визначений строк (5 років), з огляду на неминуче виникнення заборгованості колонів, перетворюється на довічний, а згодом і на спадковий. Колони перетворюються на людей, залежних від землевласників, які замінюють їм і місцеву владу, й імператорську адміністрацію, назавжди прикріплюються до землі. Аналогічний процес має місце у містах, де ремісники в порядку спадкування прикріплюються до професії і включаються у ремісницькі колегії.

110

Державний устрій. Соціальні зміни у період імперії були в основному породженням економічних процесів, які зародилися ще в республіканський період, що й визначило характер політичної структури Риму — застарілі республіканські установи зберігалися й у перші століття існування імперії. Значну роль у цьому відіграли й традиційні республіканські уявлення. Імперія спочатку немовби вбиралася у республіканський одяг, який маскував дійсну владу глави держави. Та й саме найменування держави — «імперія» — досить умовне. Титул «імператор» тривалий час залишався почесним, лише з часом глава держави почав називатися імператором. В будь -якому разі до середини III ст. н. е. імператори отримували цей титул як почесний військовий титул по кілька разів (Октавіан, наприклад, 21 раз). Але й після цього вони продовжували отримувати по кілька разів владу трибуна і консула.

Поступово влада імператорів посилюється. На кінець II ст. н. е. сенат усувається від управління, яке переходить до чиновницько-бюрократичного і військового апарату, очолюваного імператором. У кінці III ст. н. е. монархія утверджується остаточно. Період імперії прийнято поділяти на два етапи:

принципат (І ст. до н. е. — III ст. н. е. ) — назва від «принцепс-сенатус» — перший сенатор. Цей титул вперше отримав від сенату засновник імперії Октавіан Август, який отримав право першим виступати в сенаті, що дозволяло визначати наперед рішення останнього;

домінат (III—V ст. н. е.) — назва від «домінус» — пан, владика, що свідчило про остаточне визнання абсолютної влади імператора.

Принципат. Перехід управління державою до принцепса був закріплений наділенням його вищою владою — іmperium, обранням на найважливішіним відокремленого від мaгicтpатур чинoвницькoгo апарату, який утримувався за рахунок власної казни принцепса, і командуванням усіма арміями. Вже Октавіан отримав ітрегіит, ЯКИЙ включав, крім традиційного командування армією (він узяв на себе командування усіма арміями), право оголошувати війну і укладати мир та міжнародні договори, утримувати власну гвардію (преторіан ські когорти), право вищого кримінального і цивільного суду, право тлумачити закони. Постанови принцепса починають розглядатися як такі, що мають силу закону (до кінця принципату загальновизнаним стало положення: «Що вирішив принцепс, те має силу закону»).

Принцепси, у порушення республіканських традицій, обираються одночасно консулами, цензорами і народними трибунами (Октавіан 13 разів обирався консулом, 3 рази цензором і 37 разів народним трибуном). Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, відмінити рішення будь-якого магістрату, як цензор — формувати сенат із своїх прибічників, як трибун — використовувати veto щодо постанови сенату або рішення магістрату. Крім того, Октавіан отримав звання верховного понтифіка — жреця, який відав відправленням релігійних культів.

Спочатку влада принцепса не була спадковою, але він міг пропонувати свого спадкоємця (зазвичай сина або усиновленого), якого сенат обирав принцепсом. Водночас дедалі частіше траплялися випадки скидання принцепсів і призначення нових в результаті двірцевих переворотів, здійснюваних за допомогою армії. Спадкоємці Октавіана стали користуватися тими ж повноваженнями, поступово посилюючи владу принцепса, хоча спочатку їм доводилося долати опозицію сенату.

Компетенція сенату суттєво змінюється. Оскільки з народних зборів залишилися лише трибутні, які скликалися до того ж дедалі рідше, з І ст. н. е. постанови сенату — сенатусконсульти отримують силу закону. Але право принцепса призначати сенаторів і «чистки» сенату, які періодично проводили принцепси, призвели до того, що з II ст. н. е. сенат практично лише затверджував пропозиції принцепса. Майже те саме відбулося з правом обирати і контролювати магістратів, яке перейшло від народних зборів до сенату — частина з них могла обиратися лише з кандидатів, запропонованих принцепсом. Обмежуються права сенату щодо розпорядження

111

державними фінансами та управління провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій та зовнішньополітичній галузях.

Паралельно з республіканською магістратурою створюється імператорський чиновницький апарат, на чолі якого стояли рада і канцелярія принцепса. До останньої входили кілька відомств зі штатом чиновників. Члени ради, яка виконувала дорадчі функції, і начальники відомств призначалися принцепсом із його прибічників. Чиновницькі посади почали отримувати і вільновідпущеники імператора, і навіть його раби. До вищих чиновників, призначуваних із сенаторів та вершників, належали префект Преторія, який командував імператорською гвардією, префект міста Рима, який розпоряджався поліцейськими когортами, префект Єгипту, префект, відповідальний за постачання продовольством, та ін.

Відбулася реорганізація управління провінціями, які стали частинами Римської держави. Вони були поділені на імператорські і сенатські. Перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, які здійснювали військову і цивільну владу за допомогою власної ради та канцелярії, другі — призначуваними сенатом проконсулами і пропреторами, які обиралися із сенаторів за жеребом і перебували у подвійному підпорядкуванні — сенату і принцепса.

Створюваний чиновницький апарат не мав стрункої системи і був, особливо в перші століття імперії, малочисельним. Але порівняно з республіканським він забезпечував більш ефективне управління державою з огляду на розвиток централізації та ієрархії чиновництва.

Поділ провінцій на імператорські і сенатські мав іще один важливий наслідок. Доходи із сенатських провінцій надходили до державної казни, якою розпоряджався сенат, доходи ж з імператорських провінцій йшли до казни принцепса — фіск. Оскільки до перших належали нечисленні (11 із 45), давно завойовані, а отже, розграбовані Римом провінції, казна сенату була перманентно бідною, а часом і порожньою. Імператорські ж провінції були завойовані порівняно нещодавно і пограбування їх лише починалося, що давало принцепсу величезні доходи, збільшувані надходженнями від імператорських маєтків та широко практикованих проскрипцій. Сенат іноді мусив брати в принцепса гроші у позику.

Поступово влада принцепса поширилася і на сенатські провінції, і на III ст. н. е. вони у сі стали імператорськими.

Армія. Право командування армією і можливість утримувати її за рахунок не тільки державної, а й власної казни, дозволили принцепсам перетворити її на потужну опору особистої і державної влади. Більш того, армія перетворюється на впливову політичну силу, від якої часом залежала і доля самого принцепса. Якщо за часів республіки єдність політичної влади і військової сили уособлювалася центуріатними зборами військовозобов'язаних громадян і сенатом, який розпоряджався армією, то тепер ця єдність уособлювалася принцепсом. У Римі виникає єдина військово-бюрократична організація класового панування.

Після переходу до професійної армії вона перетворюється на корпоративну організацію. Октавіан здійснив її реорганізацію, поділивши на три частини. Привілейоване становище займала преторіанська гвардія. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження і отримували плату у 3,5 разів більшу, ніж легіонери, служили 16 років і після відставки мали солідне майно, поповнюючи ряди панівного класу. Основну частину армії становили легіонери, які набиралися з громадян римських провінцій. Вони служили 20 років і отримували плату, яка дозволяла після відставки завести невелике рабовласницьке господарство і влитися до складу провінційної знаті. Третю частину армії становили допоміжні війська, що комплектувалися з мешканців провінцій, які не мали прав римських громадян. І хоча плата в них була у три рази меншою, ніж у легіонерів, строк служби 25 років, а дисципліна жорсткішою і покарання суворішими, служба у допоміжних військах все ж приваблювала можливістю отримати римське громадянство, а для неімущих — накопичити деякі кошти. Після едикту Каракалли, який дав

112

римське громадянство усім вільним жителям імперії, соціальні розбіжності між легіонними і допоміжними частинами зникають, зростає корпоративний дух армії, що іще більше посилює її політичну роль.

Домінат. Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі починає занепадати, а в II— III ст. н. е. назріває його криза. Економічна система, заснована на рабовласницьких формах експлуатації і залежності, не тільки припиняє розвиватися, а й починає деградувати. До III ст. стають дедалі частішими і ширшими повстання рабів, які були майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднуються колони і вільна біднота. Становище ускладнюється внаслідок визвольного руху підкорених Римом народів. Від загарбницьких війн Рим починає переходити до оборонних. Різко загострюється боротьба за владу між ворожими угрупованнями панівного класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) настає піввікова епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили по півроку, щонайбільше — п'ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат придушив дух громадянськості у римлян, республіканські традиції відійшли тепер у далеке минуле, останній оплот республіканських установ — сенат — остаточно був підпорядкований принцепсу. З кінця III ст. починається новий етап історії імперії — домінат, етап, на якому Рим перетворився на монархічну державу з необмеженою владою імператора.

Остаточний перехід до домінату датується 284 р. — приходом до влади Діоклетіана. Титули імператора — август і володар (домінує) — підкреслювали необмежений характер його влади. Як правило, імператори обоготворялися, а деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами. Населення імперії перетворилося з громадян держави на підданих імператора.

Особиста рада принцепса, що існувала при принципаті, перетворюється на державну раду — консисторіум. Складається апарат чиновників, поділених на ранги з визначеною ієрархією і правилами підвищення на посаді. З відокремленням цивільної влади від військової з'являються цивільні і військові чиновники. Окремо стоїть третя група чиновників — придворні, які підпорядковувались управителю палацу імператора.

На відміну від принципату, старі республіканські установи втратили будь -яке загальнодержавне значення. Римом почав управляти префект, призначуваний імператором і підлеглий йому. Сенат перетворився на раду міста Рима, а магістрати — на муніципальних посадових осіб.

Змінилася і військова організація. У зв'язку з масовими повстаннями рабів і підкорених народів, а також із зростанням необхідності захищати кордони держави від вторгнення германських, слов'янських і малоазійських племен армія поділяється на пересувні (для придушення повстань) і прикордонні війська. Широкий доступ в армію отримали варвари, використовувалась і збройна сила їхніх племен.

Преторіанська гвардія, що відіграла важливу роль в епоху «солдатських імператорів», перетворюється на двірцеву варту. Загальноімперську поліцію очолив начальник імператорської канцелярії (у Римі — префект міста), таємну поліцію — префект Преторія.

Велике значення для подальшої долі імперії мали реформи Діоклетіана, закріплені і розвинені в законодавстві Константина.

Діоклетіан провів військову й адміністративну реформи. Військова реформа, яка закріпила утворення прикордонних і пересувних військ, запровадила, крім набору до армії добровольців, ще й рекрутський набір. Землевласники залежно від розміру землеволодіння були зобов'язані постачати певну кількість рекрутів з числа колонів і сільськогосподарських працівників.

Важливі наслідки мала адміністративна реформа Діоклетіана. Складна внутрішньополітична обстановка, скрутне зовнішньополітичне становище імперії, поглиблення процесів економічного

113

відособлення провінцій та нескінченні державні перевороти часів «солдатських імператорів», що передували приходу до влади Діоклетіана, змусили його в 285 р. призначити собі співправителя — цезаря. Через рік цезар був оголошений августом з такою само, як у Діоклетіана, владою щодо управління своєю частиною імперії. Імперія була поділена на дві частини — Західну і Східну. Щоправда, законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожен з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія, що складалася з чотирьох частин, до яких входили 100 провінцій. Рим був виокремлений в особливу 101-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столиця Західної імперії була перенесена в Медіолан (Мілан), а потім у Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

Після 20-річного правління Діоклетіана і подальшої боротьби за владу між його наступниками настає період 30-річного правління Константина (306—337 рр.), який поновив єдність імперії. Константин продовжив реформи Діоклетіана.

Згідно з військовою реформою професія воїна стає спадковою, до армії широко залучаються варвари, які отримують римське громадянство і можливість просуватися службовими сходами аж до вищих посад.

Завершена була й адміністративна реформа Діоклетіана. Хоча тетрархія була скасована, у кожній із двох частин імперії було утворено по дві префектури, що управлялися префектами, наділеними цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури поділялися на діоцези ( 6 - у західній частині імперії і 7 — у східній), очолювані вікаріями, діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

Якщо ці заходи Константина були продовженням справи, розпочатої Діоклетіаном, то в питаннях релігійної політики перший перейшов на протилежні Діоклетіановим позиції. Діоклетіан у християнській церкві вбачав організацію, автономну від державної, а отже, таку, що перешкоджає утвердженню єдиновладдя. Цим пояснюються заборона ним відправлення хрис тиянських релігійних обрядів, руйнування церков, гоніння на християн. Константин же вбачав у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора. Звідси різкий поворот у релігійній політиці. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнане рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Константина в 337 р. — державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стають трьома головними опорами домінату — військовою, політичною й ідеологічною.

Нарешті, з огляду на те, що східна частина імперії відносно менше, ніж західна, піддавалася нападам варварських племен і була економічно більш розвинутою, Константин переніс туди свою столицю — у давньогрецьке місто Візантій, переіменувавши його на Константинополь. У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії. Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).

Посилення економічного відособлення частин імперії, їх політичний поділ були проявом і результатом загальної кризи рабовласницького ладу. Поділ єдиної держави був об'єктивною спробою запобігти загибелі цього ладу, що руйнувався в результаті жорстокої політичної й ідеологічної класової боротьби, повстань підкорених народів, вторгнень варварських племен, від яких особливо страждала Західна Римська імперія.

У 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув із престолу останнього римського імператора. Західна Римська імперія припинила своє існування.

114

5.Римське право

5.1.Основні етапи розвитку римського права

Римське право, що становило найвищий ступінь у розвитку рабовласницького права, посідає особливе місце в правовій історії людства. Його виняткова роль в історії права визначається тим, що воно, відверто закріплюючи класові інтереси рабовласників, виявилося водночас вельми розробленою і досить абстрактною правовою формою, пристосованою для регулювання будь -яких приватновласницьких відносин, насамперед відносин простих товароволодільців. Римляни вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи.

За більш ніж тисячолітній період історії Римської держави право пройшло великий шлях розвитку. Але його зміст у меншій мірі відображав зміни в державному устрої Риму, ніж у більш глибоких пластах суспільних відносин, особливо тих, які були безпосередньо пов'язані з рабовласницькою економікою. Крім того, римське право пережило ту рабовласницьку державність (Західну Римську імперію), на базі якої воно історично склалося і досягло найвищого розквіту. Тому періодизація історії римського права, незважаючи на її найтісніший зв'язок з найважливішими подіями в політичному житті Риму, не може бути зведена до періодизації Римської держави. Література з римського права містить різні варіанти виокремлення головних і більш дрібних етапів його розвитку. Найзагальнішою і найзручнішою для навчальних цілей видається така періодизація історії римського права.

Найдавніший період (VI ст. до н. е. — середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризується ще національно-полісною замкненістю, архаїчністю, нерозвиненістю і простотою основних інститутів права.

Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е.). Саме на кінець цього періоду римське право досягає найвищого ступеня розробленості і досконалості, стає класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує «чиста» приватна власність.

Посткласичний період (IV—VI ст. н. е.). У цей час у зв'язку з розпадом рабовласницького суспільства і державності римське право має на собі відбиток загальної економічної і політичної кризи. Зміни в римському праві цього періоду пов'язані головним чином з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формуються, що відбувається, однак, вже в східній частині Римської імперії (Візантії).

5.2. Джерела римського права найдавнішого, класичного і посткласичного періодів

Джерела права найдавнішого періоду. Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї (mores majorum). Римська історична традиція, що піддається, однак, сумніву, згадує про законодавство римських царів (рексів). Оскільки ці джерела права, тісно пов'язані з традицією і релігією римського народу (квіритів), виступали спочатку як патриціанські, в літературі висловлюється припущення про існування особливої системи правових звичаїв у плебеїв. Рух плебеїв за рівноправність, природно, відбився й на правовій сфері, оскільки патриціанські магістрати і жерці (понтифіки) довільно тлумачили неписані звичаї, ігноруючи інтереси плебеїв. З боротьбою плебеїв і патриціїв пов'язується прийняття (близько 450 р. до н. е.) перших писаних римських законів — Законів XII таблиць. Відповідно до традиційної версії для їхнього складання була створена спочатку комісія з 10 патриціїв (децемвірів), що підготувала закони на 10 таблицях, текст яких не задовольнив плебейське населення Риму. В результаті гострого політичного конфлікту була створена нова комісія децемвірів, яка складалася як з патриціїв, так і з плебеїв. Ця комісія доповнила первісний текст ще двома таблицями.

115

Традиційна версія походження Законів XII таблиць на сьогодні часто ставиться під сумнів. У самому тексті Законів немає положень, що свідчать безпосередньо про зрівняння в правах патриціїв і плебеїв. Але, очевидно, що Закони стали основою загального для патриціїв і плебеїв єдиного квіритського, або цивільного, права (jus civile), при призначеного винятково для римських громадян. Хоча в Законах XII таблиць передбачалося використання клятв, здійснення інших ритуальних дій, право вже було відокремлене від релігійних норм і набуло світського характеру.

Закони XII таблиць були виставлені на форумі для загального огляду, що свідчить про їх особливу значущість і авторитет. Справжній їхній текст не зберігся, і вони були реконструйовані за пізнішими джерелами, в основному за творами римських письменників і юристів. З погляду юридичної техніки вони були ще порівняно примітивними, фрагментарними, не містили в собі всього правового матеріалу, не скасовували дії правових звичаїв. Вони були складені у вигляді коротких висловів з різних питань права і містили норми стосовно процесу, сім'ї, власності, договорів, злочинів.

Іншим важливим джерелом квіритського (цивільного) права були закони. Закони XII таблиць завершувалися вказівкою на те, що надалі будь-яке рішення народних зборів повинне мати силу закону (lex). З пропозицією про прийняття нового закону на зборах зазвичай виступали посадові особи (магістрати), потім законопроект обговорювався в сенаті і за три тижні до голосування підлягав оприлюдненню. У прийнятому законі виокремлювалися, як правило, три частини. У першій вказувався ініціатор прийняття закону, друга містила саму норму, тобто правові приписи, а в третій встановлювалася санкція. Прийнятий народними зборами закон негайно набирав чинності, якщо не передбачалася спеціальна відстрочка, і його текст у разі особливої важливості виставлявся на форумі. У найдавніший період правову силу мали також рішення сенату (сенатус - консульти), а у виняткових випадках — і постанови магістратів. Так, на підставі рішення надзвичайної комісії децемвірів були видані, наприклад, Закони XII таблиць.

Тлумачення законів, як і цивільного права взагалі, аж до кінця IV ст. залишалося привілеєм понтифіків. Остаточному звільненню права від релігійної оболонки сприяло оприлюднення в 302 р. до н. е. К. Флавієм формул позовів і записів тлумачень законів і звичаїв, що раніше в строгій секретності зберігалися в архівах понтифіків.

Джерела права в класичний період. На новому етапі історії римського права, як і раніше, важливу роль відігравали закони, але найбільш характерним джерелом права в цей час стають едикти преторів, на базі яких поряд з цивільним (як і раніше шанованим, але дедалі менш застосовуваним) правом виникають дві нові і зовсім самостійні правові системи: преторське право (ius praetorium) і «право народів» (ius gentium). Обидві ці системи були результатом правотворчої діяльності преторів. Отже, в Римі виникла складна (по суті потрійна) система джерел права.

Вступаючи на посаду, претор оприлюднював свій едикт, у якому містилися юридичні формули, за допомогою яких він мав намір підтримувати порядок і вершити суд. Ці формули істотно відхилялися від норм цивільного права, хоча формально претор п овинен був діяти в його межах. Положення, що містилися в едиктах, самі не мали сили закону, але були обов'язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор був зобов'язаний дотримуватися свого едикту, термін дії якого спливав через рік. Наступний претор, як правило, лише дещо змінював едикт свого попередника, вносячи до нього нові положення (ediktum novum) і відкидаючи застарілі. Але оскільки основна частина едикту зберігалася, преторське право завдяки гнучкості і пристосовуваності характеризувалося певною спадковістю і стабільністю.

Особливу роль у розвитку права в класичний період відіграли едикти претора перегринів, посада якого була введена в 242 р. до н. е. Останній регулював відносини між римськими громадянами й іноземцями (перегринами), а тому взагалі не був зв'язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості (видаючи едикт) він мав велику свободу розсуду, міг у своїх

116

правоположеннях посилатися на «справедливість» чи на «природний розум» (naturalis ratio). Створене преторами перегринів «право народів» було не міжнародним, а внутрішньодержавним, тобто римським правом, причому його найбільш розвиненою і досконалою частиною.

З встановленням імперії поступово змінилося і становище преторів у політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання едикту, але їхня активна правотворчість суперечила самовладдю імператорів, що на той час зростало. Тому вже в І ст. н. е. претори взяли за правило повністю копіювати едикт свого попередника. Отже, зміст едикту ставав незмінним, і він не породжував нових норм права. У зв'язку з цим імператор Адріан вирішив упорядкувати преторське право, доручивши цю роботу відомому юристу Юліану (між 125 і 138 рр. н. е.). Складений останнім едикт (відомий як едикт Юліана) був офіційно схвалений сенатус-консультом і одержав назву «вічного едикту» (ediktum perpetum). Він став обов'язковим для всіх наступних магістратів. З цього часу преторський едикт по суті «застигає» і перестає бути джерелом нових правових норм.

Уже в перші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н. е. вкрай рідко приймали нові закони, а потім взагалі були позбавлені цього права. За імператорів знову зросло значення сенатус-консультів, які у попередній період (в епоху пізньої республіки) не мали правової сили. У першій половині І ст. н. е. сенатус-консульти зазвичай не мали санкцій, але вони набували обов'язкової сили завдяки едикту претора. Але Адріан знову повернув сенату законодавчу функцію, і сенатус-консульти почали виступати як закон. Їх роль як джерела права зросла, оскільки вони складалися від імені принцепса і часто називалися його іменем.

Поступово зміцнювалася та розширювалася і самостійна законодавча влада імператорів. Спочатку імператорські закони (конституції) розглядалися як результат делегації влади з боку народних зборів, але в II ст. н. е. юристи обгрунтували положення, відповідно до якого римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. На цей час законодавство імператорів перетворюється на найважливіше джерело права. Закони імператорів, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території Римської держави і не були обмежені територією міста чи окремої провінції.

Акти імператорської влади (конституції) поділялися на такі основні види:

едикти — загальні положення, засновані на владі «імперіум», а тому юридично обов'язкові лише за життя того чи іншого імператора. Але вже з II ст. їх починають дотримуватися і його спадкоємці;

рескрипти — відповіді або поради імператора окремим особам чи магістратам, що потребують консультації з правових питань;

декрети - рішення, винесені імператором у судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція;

мандати — інструкції, адресовані правителям провінцій, що у ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права, які застосовувалися і до перегринів. Спочатку конституції імператорів стосувалися лише питань публічного порядку (організації адміністрації, злочинів тощо), але поступово вони дедалі більше охоплювали всі сфери правового регулювання. Багато з вироблених в імператорську епоху форм правових актів мали у подальшому значний вплив на законодавчу техніку феодальних монархій.

Роль римських юристів у розвитку права. Винятково важливим і своєрідним джерелом розвитку римського права в класичний період стає діяльність юристів, яка сприяла розвитку стрункості і цілісності всієї правової системи Стародавнього Риму.

Римська юриспруденція набуває суто світського характеру, починаючи з плебейського понтифіка Тіберія Корунканія (з 254 р. до н. е.), правові консультації якого вперше почали мати публічний характер. Юристи республіканського періоду відігравали важливу роль у судовій

117

практиці. Вони надавали юридичні консультації, особливо з питань судового процесу, формулюючи в зв'язку з ними правові відповіді, редагували і складали юридичні акти, у ряді випадків брали участь у самому судовому процесі, надаючи допомогу одній зі сторін. Юристи республіканської епохи походили, як правило, з аристократичних кіл — із сенаторської знаті, а в І ст. до н. е. також і з вершників. Найвідомішими з них були Катон Старший, Публій Муцій Сцевола, Квінт Муцій Сцевола, Сервій Сульпіцій, причому двох останніх часто вважають засновниками римської юридичної науки. Вони вперше здійснили спробу узагальнити судову практику, систематично виклавши цивільне право (Сцевола) і склавши перший коментар преторського права (Сульпіцій).

В епоху принципату коло юристів розширюється. Багато хто з них, наприклад Ульпіан, Модестін та ін., були вже не римлянами, а вихідцями зі східних провінцій. Юристи цього часу відігравали більш активну роль у розвитку юридичної доктрини і практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливого значення набуває викладацька діяльність юристів. У І — на початку II ст. н. е. виникають дві основні школи права: сабіньянці (засновник Капітон) і прокульянці (засновник Лабеол), що викладали право і давали різне тлумачення деяких (щоправда, другорядних) правових інститутів. Найвідомішими представниками перших були Сабін і Юліан, а других — Прокул і Цельз.

Римські юристи укладали численні праці. Одні з них призначалися для навчальних цілей, інші — для практичного використання. Важливе місце серед цих робіт посідали інституції, що систематично викладали римське право в навчальних цілях. Найпопулярнішими були Інституції Гая (середина II ст.), що давали стислий і логічно побудований виклад широкого правового матеріалу. Інституції Гая складалися з чотирьох книг: про осіб, про речі, про зобов'язання, про позови. Ця система значною мірою вплинула на подальшу історію права. Великою популярністю користувалися коментарі цивільного і преторського права, а також дигести — найбільш значні твори зі складним планом, зі спробами синтезу цивільного і преторського права.

Але навіть найблискучіші юристи цього часу були не теоретиками, а насамперед практиками, що прагнули за допомогою логічних прийомів вирішувати складні правові питання.

Вони розглядали право не в абстрактному вигляді, а як серію життєвих і таких, що підлягають судовому розгляду, проблем. У цей час активізується практична діяльність юристів, переважно у формі правових консультацій. Ці консультації (так звані відповіді) справляли значний вплив на суддів, які часто дотримувалися думки авторитетних юристів.

Імператор Август здійснив спробу дещо уніфікувати діяльність юристів, дозволивши тільки певному їх колу давати відповіді, що мають офіційне значення. Ці юристи повинні були записувати свої відповіді (консультації), ставити свою печатку, щоб тим самим засвідчити легальність правового джерела. Ця система була закріплена за імператора Адріана, який підтвердив встановлений порядок, відповідно до якого лише думки певних юристів мали правову, тобто обов'язкову, силу. Якщо такі

юристи з якого-небудь питання приходили до загальної згоди, суддя зобов'язаний був враховувати це під час винесення рішення.

Джерела права посткласичного періоду. У період домінату в зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право зазнає деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігаються в попередньому вигляді. Найістотніші зміни в цей час відбуваються саме в джерелах права, серед яких усе більшої питомої ваги набуває законодавство імперато-рів. У зв'язку із встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів втрачають право давати обов'язкові консультації, позбавляються можливості формулювати нові правові норми, як це вже раніше відбулося з преторами.

118

Скорочується кількість класичних юристів, праці і думки яких, як і раніше, розглядалися як джерело права. У 426 р. н. е. спеціальними законами Феодосія II і Валентіана III про цитування була визнана юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестіна і Гая. Судді повинні були з'ясовувати загальну думку цих юристів, а у разі розбіжностей між ними — думку більшості. У випадку рівності голосів вирішальною визнавалася думка Папініана, якщо ж у такому разі Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно.

Втрата римським правом колишнього динамізму, стирання меж між цивільним і преторським правом, з одного боку, і «правом народів» — з іншого, оскільки цей поділ в єдиному імператорському законодавстві втрачає свій зміст, створили сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Особливо жваво роботи із систематизації права велися в східній частині римської імперії (Візантії). Тут наприкінці ІІІ ст. були укладені приватні збірники римського права

—Кодекс Грегоріана і Кодекс Гермогеніана, а в 438 р. здійснена перша офіційна кодифікація імператорських конституцій (Кодекс Феодосія).

Всеосяжна систематизація римського права була проведена в 528—534 pp. н. е., тобто вже після падіння Західної Римської імперії, за вказівкою візантійського імператора Юстиніана. Керівництво кодифікаційними роботами здійснював видатний юрист Трибоніан. Результатом роботи комісій було укладення ряду великих збірників римського права, що зазнало деяких інтерполяцій — включення норм пізнішого, зокрема грецького і східного, права. На більш пізньому етапі історії права (вже в середні віки) ці збірники почали виступати як єдиний Звід законів Юстиніана (Corpus juris civilis).

Першу частину Зводу становлять Інституції Юстиніана, видані в 533 р. н. е. Вони були укладені на основі подібних збірників класичних юристів, насамперед Гая. Інституції Юстиніана, однак, не були простою компіляцією з книг попередніх авторів. Це був оригінальний твір, хоча і побудований за традиційною схемою з чотирьох книг, що, у свою чергу, поділяються на титули. Перша книга присвячена праву в цілому і правовому становищу осіб, друга — речам і речовому праву, третя — спадкуванню, договорам і зобов'язанням, четверта — деліктам і позовам. Інституціям було надано силу закону, на них могли посилатися судді, виносячи рішення.

Найважливішу за багатством використаного правового матеріалу частину Зводу Юстиніана становлять Дигести (або Пандекти), також видані в 533 р. н. е. Під час їх укладення були використані праці 39 юристів, близько 1,5 тис. творів. З цих творів узяті витяги, які були підібрані і розташовані за певною системою з усуненням багатьох протиріч. Дигести містять приблизно 150 тис. фрагментів, найбільше в них цитат з Ульпіана (1/5) і Павла (1/6). Дигести складаються з 50 книг, кожна з яких поділяється на титули, а потім на фрагменти із зазначенням авторів цих творів. Усі цитовані в них уривки з творів класичних юристів одержали силу закону. Дигести стали найбільш відомим і широко використовуваним джерелом римського права для наступних епох.

Третій законодавчий звід, укладений за вказівкою Юстиніана і під керівництвом Трибоніана,

—це Кодекс (перше його видання було здійснене в 529 p., друге, виправлене і доповнене, — у 534 p.). Кодекс охопив усі конституції імператорів, починаючи з Адріана і закінчуючи самим Юстиніаном (усього було включено 4,6 тис. конституцій). Кодекс Юстиніана складався з 12 книг, з яких 1,9—12 були присвячені різним питанням публічного права (церковне, кримінальне тощо), а книги 2—8 — приватному праву. Кожна книга поділялася на титули, у межах яких імператорські конституції систематизувалися в хронологічному порядку. Титули, у свою чергу, були поділені на параграфи.

Кодифікація Юстиніана стала своєрідним підсумком усієї історії римського права. Тому Звід законів Юстиніана, хоча і відбив деякі посткласичні і суто візантійські риси, є у своїй основі джерелом римського права.

119