IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

це, по суті, спір про право власності, у якому справжній власник повинен був довести свій титул на спірну річ. За наявності таких доказів річ поверталася власнику незалежно від того, як вона потрапила до останнього власника. Якщо власник чужої речі був добросовісним, тобто не знав про незаконність володіння нею, він повинен був повернути власнику річ і всі плоди, одержані від неї з моменту порушення віндикаційного позову. Недобросовісний власник, крім того, засуджувався до відшкодування всіх плодів, отриманих від речі за увесь час володіння нею.

Зрозвитком преторського права одержав остаточне юридичне оформлення ще один самостійний вид речового права — інститут володіння (possessio). Він випливав з приватновласницьких відносин і в певному розумінні доповнював право власності. Під володінням річчю розумілося фактичне володіння нею (corpus possessionis), що супроводжувалося наміром володіти нею самостійно (animus possessionis), як на праві власності. Остання обставина відрізняла володіння від простого утримання речі (detentio), яке часто виникало на підставі договору і передачі речі держателю самим власником.

Захист інтересів власника речі здійснювався не за допомогою позовів, що слугували для захисту прав власника, а за допомогою преторських інтердиктів (наказів) про у тримання володіння у випадку загрози порушення прав власника речі або про повернення вже вилученої третьою особою речі. Інтердикт, хоча і не мав такої юридичної сили, як позов, відзначався більшою простотою, оскільки позбавляв власника речі необхідності застосовувати складну процедуру доведення титулу придбання. Тому до преторського інтердикту вдавалися і власники речей, коли воліли використовувати більш швидкий шлях захисту своїх порушених прав.

В класичний період подальший розвиток отримує і такий вид реч ового права, як право на чужі речі (jura in ге aliena). З'являється ряд нових земельних сервітутів (пасовищних тощо), особливо міських: право прибудови до чужого будинку, право обперти свою стіну на стіну будинку сусіда, право на те, щоб сусід своїми забудовами не позбавляв світла і виду та ін. Джерела посткласичного періоду згадують про появу такого виду права на чужу річ, як суперфіцій, що виникало в зв'язку з будівництвом будинку на чужій землі. Спочатку права забудовника регулювалися договором майнового найму, оскільки будинок розглядався як підпорядкована річ, а тому ставав власністю володільця земельної ділянки. Однак потім претор став надавати ширший захист інтересам забудовника, визнав його право на будинок як речове, а не особисте, тобто таке, що випливає з договору найму.

Згрецького права в цю епоху був запозичений емфітевзис — спадкова оренда землі з внесенням встановленої плати. Держатель землі (емфітевт) не міг бути зігнаний з ділянки в силу визнаного за ним претором і такого, що захищається ним, речового права, яке могло навіть переуступатися третім особам.

У класичний період одержало розвиток і заставне право. Дедалі рідшою стає давня форма застави, побудованої на довірі, коли заставлена річ вважалася власністю кредитора. Якщо боржник не виконував зобов'язання, ця річ назавжди залишалася в кредитора навіть у тому випадку, коли її вартість була більшою, ніж сума боргу. З розвитком товарного обігу дедалі частіше почала використовуватися застава, за якої заставлена річ передавалася кредитору не у власність, а в утримання, яке захищалося, як і володіння, за допомогою інтердикту (пігнус), що трохи полегшувало становище боржника. В імператорську епоху під впливом грецького права поширюється і така форма застави, як іпотека, за якої заставлена річ (зазвичай земля) залишалася

вборжника. Кредитор же отримував обмежене речове право — не допускати продажу боржником заставленої землі і витребувати її у разі невиконання зобов'язання.

У класичну епоху одержали розвиток й особисті сервітути, які передбачалися, як правило,

в заповітах і становили довічне право особи, на чию користь встановлювався сервітут,

130

користуватися чужою річчю з правом одержання від неї плодів (узуфрукт) або ж без такого права (узус).

10. Право народів

Старе римське право, включаючи Закони XII таблиць, постанови народних зборів, а також коментарі римських юристів стосовно цього кола норм, одержало назву цивільного права,

права римської общини. Преторське право розвивалося паралельно з цивільним. Нарешті, третім елементом римського права стає з часом «право народів» — Jus gentium. «Право народів», вільне від давньоримських традицій, відрізнялося більшою гнучкістю, воно широко використовувало норми права і торгових звичаїв інших країн, що перебували у торгових зносинах з Римом або ставали римськими провінціями. Перегринський претор (з 242 р.), творець «права народів», мав постійний зв'язок з претором цивільним, і останній нерідко вдавався до застосування «права народів» у складних випадках регулювання правовідносин між самими римлянами.

З розвитком економічних зв'язків, особливо торгового обігу, з наданням перегринам прав римського громадянства, завдяки формулярному процесу і тим повноваженням, що він надавав претору (творити нове право), відбувається зближення права преторського з правом цивільним; у тій же мірі відбувається зближення цивільного права і «права народів». Особливо великим був вплив «права народів» на сферу обігу нерухомості і договірне право Риму. Теоретична розробка «права народів» здійснювалася під впливом доктрин грецької філософи, привнесених і засвоєних римськими юристами.

До «права народів» римські юристи відносили як встановлення рабства, так і відпущення з рабства, оскільки бачили, що і те й інше не є специфічно римським правом, а також і всі інші «загальні» правовідносини — «поділ майна... заснування торгівлі, купівлі-продажу, найму, зобов'язання, за винятком тих, котрі були введені цивільним правом» (Гермоген, 1 -а книга юридичних уривків). Таким чином, підкреслюються і зв'язок, і розбіжності між цивільним правом як правом цієї держави і правом народів як настановами, «загальними для всіх». «Усі народи, — вказує Гай, — ...користуються частково своїм власним правом, частково правом, загальним для усіх людей» (1-а кн. Інституцій). Вони можуть мати розбіжності: письмова форма зобов'язань була, за свідченням Гая, прийнята у перегринів (Інституції, 3, 134) і лише згодом почала застосовуватися римськими громадянами.

11. Зобов'язальне право. Типи договорів. Зобов'язання із заподіяння шкоди (з деліктів)

Найбільш розробленою частиною римського права в класичний період було зобов'язальне право, що було юридичною формою товарно-грошового обігу. На відміну від речових прав, які у разі відсутності порушень не породжували конкретних правовідносин, зобов'язання розглядалися саме як правовий зв'язок (juris vinculum) принаймні двох осіб. Римський юрист Павло підкреслював, що сам зміст зобов'язання (на противагу речовому праву) полягав у тому, щоб «зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам шо-небудь дав, зробив чи надав».

З розвитком товарного виробництва зобов'язання значною мірою втратили свій колишній формалізм, а також з односторонніх перетворилися в основному на двосторонні, оскільки кожна зі сторін, що брали участь у ньому, мала як права, так і обов'язки. Відповідальність боржника за зобов'язанням не зачіпала його особу і обмежувалася лише межами його майна.

Найбільш ретельну і точну розробку одержали договори (контракти). Але не всі договірні зв'язки мали юридичну силу. Деякі угоди мали неформальний характер (пакти), не були забезпечені позовним захистом, хоча передбачені в них зобов'язання на практиці звичайно дотримувалися. Згодом окремі пакти були визнані преторським правом, а в посткласичний період закріплені в імператорському законодавстві.

131

Важливе значення мали вироблені класичними юристами загальні положення про договір. Так, для укладення договору була потрібна згода сторін, висловлена добровільно, а не в результаті хибної думки, обману чи погрози. Договори могли укладатися усно або письмово, у тому числі шляхом листування. Допускалися приєднання нових осіб на стороні кредитора чи боржника, а також повна заміна первісних учасників договору іншими особами (новація). Договори розглядалися як непорушні і вимагали суворого дотримання. Невиконання договірного зобов'язання мало наслідком юридичну відповідальність, наприклад примусове вилучення речі або обов'язок відшкодувати збитки, понесені іншою стороною. Однак для стягнення збитків вимагалося встановлення вини в діях сторони, яка не виконала умов договору (умисел чи необережність). Ступінь відповідальності визначався також самим характером необережності, що могла бути грубою або легкою.

В Інституціях Гая договори (контракти) поділялися на чотири основні групи: вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні. Вербальні договори (від лат. verba — слово) були започатковані від найдавніших договорів-клятв, але в розглядуваний період їхня форма була значно спрощена. Для виникнення зобов'язання в таких договорах було потрібне проголошення встановлених слів. Основним і найбільш поширеним видом вербальних договорів, як і раніше, була стипуляція. Але для її укладення вже не вимагалося дотримання багатьох колишніх жорстких умов. Так, у питанні кредитора і відповіді боржника можна було використовувати не тільки урочисте дієслово «spondeo», а й інші дієслова, сторонами в стипуляції могли бути і перегрини. Допускалося проголошення питання-відповіді навіть і не латинською мовою.

Літеральні договори (від лат. litera — буква) — це особливі письмові договори, прийняті в торговому обігу. Зобов'язання в цих договорах виникало в силу запису в спеціальних книгах доходів і витрат однієї зі сторін, складання боргових розписок, підписаних обома сторонами (синграф) або одним боржником (хірограф). Останні були запозичені з грецького права.

Реальні договори (від лат. res — річ), крім угоди сторін щодо основних умов контракту, вимагали обов'язкової передачі речі, що була предметом договору. Без передачі речі зобов'язального відношення не виникало. До реальних договорів належала насамперед позика (mutuum). Юридичний зміст цього договору полягав у тому, що кредитор надавав боржнику у власність обумовлену кількість замінних речей, які визначалися мірою, вагою або числом, а боржник зобов'язувався повернути у встановлений термін таку ж кількість таких само речей, зазвичай грошей. У принципі, цей договір був безоплатним, але нерідко одночасно з позикою оформлялася окрема стипуляційна угода про виплату відсотків. Оскільки лихварські кола, які на той час процвітали в Римі, усе більше прагнули збільшити процентні ставки, що підсилювало соціальну напругу, у законодавстві (особливо в імператорський період) встановлювався (але без особливого успіху) граничний розмір стягуваних відсотків. До реальних контрактів належала також позичка (commodatum), тобто надання в безоплатне користування (а не у власність, як при позиці) індивідуально визначеної речі, яку боржник зобов'язувався повернути в обумовлений термін. До цієї ж групи договорів належали зберігання (depositum), а також договір застави (про передачу заставленої речі кредитору).

Найбільш розробленими і найменш формальними були консенсуальні договори (від лат. consensus — згода), що одержали визнання пізніше інших груп договорів. Зобов'язання в консенсуальних договорах виникало в силу простої угоди сторін з усіх основних умов контракту. До цієї групи належав насамперед договір купівлі-продажу (emptio-venditio). Юридичний зв'язок між сторонами в цьому договорі виникав уже з того моменту, коли продавець погоджувався продати яку-небудь річ, а покупець зобов'язувався сплатити встановлену ціну. Фактична передача речі або грошей могла мати місце пізніше. Купівля-продаж була можлива навіть стосовно речі,

132

якої ще не було в натурі, але яку продавець зобов'язувався зробити і поставити в зазначений термін.

Упреторському праві була докладно розроблена й обумовлена відповідальність продавця за продану ним річ. Так, продавець відповідав за приховані недоліки речі, про які покупець не міг знати в момент укладення договору, але які виявлялися пізніше і мали істотний характер. У цьому випадку покупець міг вимагати або зменшення ціни, або повернення всієї суми грошей. Продавець ніс відповідальність також у випадку так званої евікції речі, якщо продана ним річ була за допомогою віндикаційного позову відчужена у покупця справжнім власником. До передачі речі покупцю продавець відповідав за її пошкодження, пов'язані з недбалістю збереження (навіть у разі незначної необережності), а також ніс ризик випадкової загибелі речі.

До консенсуальних договорів належав також договір найму (lосаtіо соnductiо), представлений у цей час трьома різновидами. Найм речей (lосаtiо conductio rerum) передбачав надання речі в тимчасове користування і плату за неї наймачем. Договір найму відрізнявся від позички якої-небудь індивідуально визначеної речі. Цей вид найму (оренда) мав велике господарське значення в Римі, особливо в період імперії, оскільки з остаточним утвердженням приватної власності на землю в цей час значного поширення набула оренда землі. У посткласичний період було встановлене правило, відповідно до якого колон (чи його спадкоємці)

увипадку непоновлення договору оренди за мовчазної згоди сторін залишалися на землі безстроково.

Договір найму робочої сили (lосаtіо соnductiо ореrarum), що укладався на визначений строк і з фіксованою оплатою праці найманого працівника, не міг отримати широкого розвитку в умовах рабовласницької системи, де основною робочою силою були раби. Римському праву був відомий також найм робочої сили для виконання роботи, що має своїм результатом виготовлення якої - небудь конкретної речі, тобто своєрідний підряд (lосаtіо соnductiо ореris). До цього виду найму вдавалися у тих випадках, коли йшлося про виготовлення речей, що вимагало особливих навичок і умінь. Але оскільки платна наймана праця в римському рабовласницькому суспільстві для вільних людей вважалася принизливим заняттям, юристи, художники й інші представники «вільних» професій не вдавалися до договору найму. Вони одержували за виконану ними роботу або за надані послуги не найману плату, а «почесну винагороду» — гонорар.

До консенсуальних контрактів належали також договір доручення (mandatum) і договір товариства (sociates); останній укладався для спільного ведення певної господарської діяльності.

Укласичний період набули подальшого розвитку і зобов'язання з правопорушень (деліктів). З одного боку, спостерігався помітний процес перетворення цілого ряду приватних деліктів на публічні (злочини), з іншого — створювалися нові види приватних деліктів. До останніх належали обман (dolus malus), що породжував зобов'язання сплатити винагороду, рівну за розміром заподіяним збиткам, і погроза (metus), що мала наслідком відшкодування збитків в чотирикратному розмірі; преторське право знало і такий специфічний делікт, як обман кредиторів.

Значну роль у розвитку деліктного права відіграв закон Аквілія (III ст. до н. е.), у якому були систематизовані раніше відомі види відповідальності за шкоду, заподіяну майну. Передбачений цим законом делікт загального характеру, який полягав у пошкодженні або знищенні чужого майна (damnum inuria datum), породжував зобов'язання щодо відшкодування завданих збитків. Це відображало потребу у більш однаковому врегулюванні зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди, і зміцнення усього складу майнових відносин. Особлива увага в законі Аквілія приділялася відповідальності за знищення чужої худоби і рабів, що визначалася з урахуванням найвищої вартості цих речей за попередній рік.

12.Кримінальне право і процес

133

З розвитком преторського права на зміну складному й архаїчному легісакційному процесу приходить формулярний процес. Цей вид процесу утвердився з другої половини II ст. до н. е. після прийняття спеціального закону (lex Aebutio). У формулярному процесі значно підвищилася роль претора, який перестав бути пасивним учасником сакраментальних обрядів, що здійснювалися сторонами під час легісакційного процесу. Зросло значення першої стадії судочинства («ін юре»), оскільки саме тут установлювалася юридична суть спору. Це діставало вияв у висновку (формулі) претора, в якому присяжному судді вказувалося, як треба вирішувати цю справу. Поступово претори починають складати нові формули позовів, відходячи від старих законів і звичаїв, керуючись при цьому вимогами торгового обігу і необхідністю зміцнення приватної власності. Створюючи нові формули і позови, претор за допомогою свого едикту сприяв розвитку самого змісту приватного права.

До кінця класичного періоду, а особливо за домінату, дедалі більшого поширення одержав екстраординарний процес. До кінця III ст. н. е. він майже повністю витісняє формулярний процес, і останній уже навіть не згадується у важливому законі Діоклетіана (294 р.), де йдеться про ведення судових справ.

В екстраординарному процесі зникає традиційний поділ судочинства на дві стадії: «ін юре» та «ін юдиціо». Магістрат, приймаючи справу до розгляду, веде тепер її з початку і до кінця, тобто до винесення рішення. Якщо на останньому етапі і залучається присяжний (третейський) суддя, то він діє лише від імені магістрату, який його призначив. Явка відповідача до суду перестає бути предметом турботи позивача. Магістрат, не зв'язаний тепер жорсткими процесуальними рамками, міг сам застосовувати заходи впливу до учасників процесу, примушувати їх до виконання його розпоряджень. Процес перестає бути публічним, проводиться в закритих приміщеннях. Якщо раніше судочинство було безоплатним, то тепер вводиться судове мито, що набуло особливого поширення в період домінату. Хоча цивільний процес у цілому залишається ще усним, основні заяви сторін фіксуються в судових протоколах, що поклало початок письмовому судочинству.

Вводиться апеляція на винесені магістратом судові рішення. Особа, яка подала апеляцію до вищої інстанції, у разі повторного програшу справи сплачувала великий штраф.

Суттєві зміни в кримінальному праві Риму відбуваються під впливом політичних змін — кризи республіканських інститутів і зростання всевладдя імператорів. Кримінальне право безпосередньо відобразило загострення класової боротьби і прагнення рабовласницької верхівки на чолі з імператором будь-якою ціною, у тому числі шляхом посилення кримінальної репресії, врятувати соціальні і політичні порядки, що похитнулися. Римське кримінальне право на той час було поширене на всій території імперії і на всі категорії населення, включаючи перегринів.

Характерною тенденцією розвитку кримінального права нього періоду є те, що ряд окремих деліктів поступово стають кримінально караними, включаються до категорії злочинів (сгі men publicum). Так, крадіжки, як і раніше, вважаються окремим деліктом, але в ряді випадків (крадіжки зі зламом або із застосуванням насильства, крадіжки на великих дорогах тощо) до традиційних штрафних санкцій додаються ще й державні покарання.

З'являється також велика кількість нових видів злочинів, у тому числі таких, які розглядаються як небезпечне посягання на устої держави. Але якщо в республіканський період «образа величності» охоплювала злочини, спрямовані проти республіканських інститутів (опір магістратам тощо), то вже з епохи принципату це поняття зводиться до злочинів проти імператорської влади. Серед цих злочинів — змова з метою повалення влади імператора, замах на його життя чи життя його чиновників, невизнання релігійного культу імператора та ін.

До злочинів, що безпосередньо стосувалися інтересів Римської держави, належали також привласнення казенного майна і розкрадання державних коштів, хабарництво, фальшивомонетництво, участь у заборонених збіговиськах і об'єднаннях, спекуляція зерном та

134

іншими продуктами, несплата податків тощо. У зв'язку із зростанням постійної армії збільшилася кількість військових злочинів, серед яких виділялися зрада в бою, дезертирство, втрата зброї, непокора командиру та ін. Існував також цілий ряд релігійних злочинів, кількість яких значно зросла в посткласичний період після офіційного визнання християнства.

Злочинами проти особи, крім різних видів убивств, публічними деліктами стали вважатися «образи», насамперед тілесні ушкодження, які за Законами XII таблиць розглядалися як окремий делікт. У зв'язку з поглибленням майнової і станової нерівності в період імперії відповідальність за тілесні ушкодження почала диференціюватися залежно від того, яке місце посідав потерпілий у соціальній ієрархії.

Розширилося також (особливо під впливом християнської релігії) коло злочинів, що належать до сфери сім'ї і моральності (кровозмішення, подружня зрада, полігамія, сожительство з незаміжньою жінкою, мужолозтво тощо).

В імператорському Римі збільшується кількість нових видів покарань, посилюється їхня каральна спрямованість. Якщо раніше покарання будувалося за принципом відплати, то в період домінату воно все частіше застосовується для залякування. За імператорів знову відновлюється смертна кара, що за часів пізньої республіки не застосовувалася до римських громадян, причому з являються нові її види: спалення, повішення, розп'яття на хресті, утоплення.

За тяжкі злочини призначалися також каторжні роботи на копальнях (засуджений при цьому розглядався як вічний раб держави), примусові роботи на встановлений термін (на будівництві доріг та ін.), віддача в гладіатори. Широко застосовувалися різні види заслання: вигнання з Риму із втратою громадянства, заслання на острови з повною ізоляцією, тимчасове заслання. Засудженого, який самовільно залишав місце заслання, вбивали. Щодо деяких видів злочинів передбачалися тілесні покарання, часто практикувалася конфіскація майна засуджених (лише певна частина майна зберігалася за дітьми).

Найхарактернішою ознакою кримінального права імператорського періоду (особливо за часів домінату) стає яскраво виражений становий принцип кримінальної відповідальності. Особливо суворо, як і в попередній період, каралися раби. Були передбачені і нові репресивні заходи.

Представники вищих станів (сенатори, вершники, декуріони та ін.) звільнялися від примусових робіт, пороття тощо, що замінювалися засланням. У ранній імперії привілейовані особи могли каратися лише у випадку вбивства родичів, а в період домінату — в чотирьох випадках: убивства, підпалу, магії й образи величності. У той же час особи нижчого стану каралися стратою за 31 вид злочинів. Деякі привілеї у сфері покарань мали солдати: вони не засуджувалися до повішення, до заслання на копальні, хоча за ряд злочинів їхня відповідальність була більш суворою. Значною мірою вибір покарання і його тяжкість залежали від суддів, які в імператорський період у зв'язку з перебудовою всієї системи кримінального суду і процесу одержали широку свободу розсуду.

Кримінальний процес (особливо за часів домінату) набуває чітко вираженого інквізиційного характеру. Суддя (імператорський чиновник) зосереджує у своїх руках і обвинувальні, і судові функції. Суд відбувається за закритими дверима, обвинувачений позбавляється права на юридичну допомогу та інших процесуальних гарантій, що існували в республіканську епоху. У ході судового процесу до осіб нижчих станів, як раніше до рабів, почали застосовуватися катування. Судовий вирок можна було оскаржити в апеляційному порядку до вищестоящого імператорського суду (спочатку допускалися дві інстанції, після Діоклетіана — три). Новою і єдиною гарантією для обвинуваченого стало право притулку в імператорських храмах і біля статуй імператорів, що тимчасово могло врятувати його від арешту.

135

У римському кримінальному праві класичної епохи спостерігався деякий прогрес в галузі юридичної техніки (розроблення понять вини, співучасті, замаху тощо), але зростання сваволі імператорів призвело до того, що ці загальні і важливі категорії, як правило, не використовувалися в практиці імператорських судів. Однак у подальшому вони вплинули на розвиток феодального права, хоча королівська влада запозичала з римського кримінального права насамперед його каральні і репресивні положення.

Розділ II. Феодальна держава і Право

Тема 5. Арабський халіфат та його мусульманське

право

1.Виникнення держави в арабів.

1.1.Об'єднання Аравії.

1.2.Виникнення ісламу.

1.3.Суспільний і державний устрій Арабського халіфату.

2.Мусульманське право (шаріат).

2.1.Особливості становлення і розвитку мусульманського права.

2.2.Джерела мусульманського права.

2.3.Право власності.

2.4.Зобов'язальне право.

2.5.Шлюбно-сімейне і спадкове право.

2.6.Кримінальне право.

2.7.Судочинство.

1.Виникнення держави в арабів

1.1. Об'єднання Аравії

Соціально-економічний розвиток Аравії до початку VII ст. створив передумови для політичного об'єднання країни. Завойовницький рух арабів привів до утворення Арабського халіфату, до складу якого увійшли деякі візантійські та іранські володіння у Західній Азії і Північній Африці. Це відіграло величезну роль в історії країн Середземномор'я, Передньої і Середньої Азії.

Арабські племена, що мешкали на Аравійському півострові, поділялися за етнічним походженням на південно-арабські, або єменські і північно-арабські. До початку VII ст. більша частина арабів залишалися кочівниками (так звані бедуїни — «степовики»). Для кочового скотарства в Аравії було набагато більше можливостей, ніж для землеробства, яке майже всюди мало оазисний характер. Засобами виробництва в кочовому скотарському господарстві були земля, придатна для літніх і зимових пасовищ, і худоба. Бедуїни розводили здебільшого верблюдів, а також дрібну худобу, переважно кіз, рідше — овець. Араби-землероби вирощували фінікову пальму, ячмінь, виноград і плодові дерева.

Соціально-економічний розвиток різних областей Аравії був неоднаковим. В Ємені вже в І тис. до н. е. склалася розвинена землеробська культура, пов'язана з наявністю значних водних ресурсів. Остання рабовласницька держава в Ємені — Хим'яритське царство, що виникло в II ст. до н. е. і припинило своє існування лише наприкінці першої чверті VI ст. н. е. У сирійських і грецьких джерелах відзначається кілька соціальних прошарків населення Ємену в VI — на початку VII ст. н. е.: шляхетні (знать), купці, вільні землероби, вільні ремісники, раби. Вільні землероби об'єднувалися в общини, які спільно володіли каналами й іншими зрошувальними спорудами. Осіла знать здебільшого жила в містах, але володіла маєтками в сільській окрузі, де знаходилися ріллі, сади, виноградники і гаї фінікових пальм. Оброблялися і такі культури, як ладанне дерево, алое, різні ароматичні і пряні рослини. Обробку полів і садів, що належали знаті, а

136

також догляд за їхньою худобою здійснювали раби. Вони були зайняті і на іригаційних роботах, почасти й у ремеслі.

Серед знаті Ємену вирізнялися кабіри, обов'язком яких була турбота про полагодження водопроводів і гребель, розподіл води зі зрошувальних каналів, організація будівельних робіт. Частина знаті брала широку участь у торгівлі — місцевій, зовнішній і транзитній. В Ємені були давні торгові міста — Мариб, Сану, Неджран, Маїн та ін. Порядки в містах, що склалися задовго до VII ст., багато в чому нагадували устрій держави-міста (поліса) епохи класичної Греції. Міські ради старійшин (місвади) складалися з представників знатних родин.

Більш ранній порівняно з іншою Аравією розвиток Ємену частково був зумовлений тією посередницькою роллю, яку він відігравав у торгівлі Єгипту, Палестини і Сирії, а потім (з II ст. н. е.) і всього Середземномор'я, з Ефіопією (Абіссінією) та Індією. У Ємені товари, привезені з Індії морським шляхом, перевантажувалися на верблюдів і прямували далі караванним шляхом до кордонів Палестини і Сирії. Ємен вів також посередницьку торгівлю з узбережжям Перської затоки і портом Оболла в гирлі річок Євфрату і Тигру. З Ємену вивозили до візантійських областей предмети місцевого походження: ладан, мірру, алое, ревінь, касію та ін.

На заході Аравії, в області Хіджаз, була розташована Мекка — перевантажувальний пункт на караванному шляху з Ємену до Сирії, що процвітала за рахунок транзитної торгівлі візантійських областей (Сирії, Палестини і Єгипту) з Єменом, а за посередництва останнього — з Ефіопією й Індією. Мекка складалася з кварталів, заселених окремими родами племені курейш, але патріархально-общинні відносини тут вже не були панівними. Усередині родів були багатії — купці-рабовласники і бідняки. У багатіїв було багато рабів, які пасли їхні отари й обробляли в ближніх оазисах їх землі або працювали як ремісники. Купці займалися також лихварством, причому відсоток за позику доходив до 100% («динар на динар»). Через Мекку йшли транзитні каравани, але мекканські купці й самі кілька разів на рік збирали каравани, що ходили до Палестини і Сирії.

У центрі Мекки на площі знаходився храм кубічної форми — Кааба («куб»). Мекканці шанували фетиш — «чорний камінь» (метеорит), що був вставлений у стіну Кааби. У Каабі знаходилися і зображення божеств багатьох арабських племен. Кааба була предметом шанування і паломництва для населення значної частини Аравії. Територія Мекки та її околиць на час паломництва вважалася заповідною і священною, там звичаєм заборонялися сварки між родами і збройні сутички. З часом паломництва збігався великий ярмарок, який щорічно проходив в околицях Мекки в зимові місяці. Поблизу Кааби була площа, де стояв будинок, в якому радилися старійшини племені курейш. Діяльність ради старійшин визначалася неписаними давніми звичаями.

Населення іншого великого міста Аравії — Медини, відомого до виникнення ісламу під назвою Ясриб1, складалося з трьох «єврейських» (тобто арабських племен, які сповідували іудейство) і двох язичницьких арабських племен — аус і хазрадж. Медина була центром землеробського оазису, в якому прожинала також певна кількість купців і ремісників.

До початку VII ст. у центральних і північних областях Аравії уже відбувався процес розкладу патріархального ладу, хоча зв'язок араба з родом і племенем залишався ще досить міцним. Кожен араб повинен був жертвувати життям за свій рід, а весь рід був зобов'язаний захищати будь-якого родича. Якщо одного з родичів убивали, на весь рід падав обов'язок кровної помсти роду вбивці, поки той не пропонував відшкодування.

Процес переходу бедуїнів до осілості ускладнювався браком придатної для обробки землі. Ще до нашої ери окремі групи арабів виселялися за межі Аравійського півострова. На межі

1 Слово «медина» арабською означає «місто». Мединою почали називати Ясриб (Інгрип), коли він став центром політичного об'єднання Аравії.

137

Палестини і Сирійської пустелі (у Зайорданії) до кінця V ст. утворилося арабське царство Гасанидів, яке перебувало у васальній залежності від Візантії. Багато арабів переселилися в Палестину і Сирію, частково осівши на цих землях; там ще за візантійського панування арабський етнічний елемент був значним.

На межі Месопотамії і Сирійської пустелі до IV ст. утворилося арабське царство на чолі з племенем лахм і династією Лах-мидів, що проіснувало як васал сасанидського Ірану до початку VII ст. Іранський уряд, побоюючись зростання військової міці Лахмидського царства, знищив його в 602 р. Але в результаті західний кордон Ірану виявився відкритим, і до Месопотамії почали вторгатися аравійські бедуїни.

У самій Месопотамії арабські переселенці з'явилися також ще до нашої ери. Були вони й у Єгипті: вже в І ст. до н. е. місто Копт у Верхньому Єгипті було наполовину заселене арабами. Наявність арабського етнічного елементу в Єгипті, Палестині, Сирії і Месопотамії задовго до VII ст. полегшила арабізацію цих країн після завоювання їх арабами.

Основною передумовою політичного об'єднання Аравії було утворення класів і зростання соціальних протиріч усередині племен. Іслам з його суворим монотеїзмом і проповідуванням «братерства» усіх мусульман незалежно від племінного поділу виявився вельми придатним ідеологічним знаряддям для об'єднання Аравії. Тому мусульманство швидко виросло в політичну рилу. Мусульманська община стала ядром політичного об'єднання Аравії. Але одразу виявилися протиріччя й усередині самої мусульманської общини. Велика кількість землеробів і кочівників сприймала вчення про «братерство» усіх мусульман як програму встановлення соціальної рівності і вимагала походу проти Мекки, ненависної соціальним низам, які вважали її кублом лихварів і торгашів. Знатна ж верхівка мусульманської общини, навпаки, прагнула до компромісу з мекканськими багатими купцями.

Між тим і мекканська знать поступово змінила своє ставлення до мусульман, усвідомлюючи, що утворюване під їх верховенством політичне об'єднання Аравії може бути використане в інтересах Мекки. Почалися таємні переговори керівників мусульман із главою мекканських курейшитів, найбагатшим рабовласником і купцем Абу Суф'яном з роду Омейя. Нарешті було досягнуто згоди (630 р.), за якою мекканці визнали Мухаммеда пророком і політичним главою Аравії і погодилися прийняти іслам. При цьому колишня курейшитська верхівка зберег її свій вплив. Кааба була перетворена на головний мусульманський храм і очищена від ідолів племінних божеств. Однак основна святиня — «чорний камінь», оголошений «даром Божим», принесеним на землю архангелом Гавриїлом, був залишений. Отже, Мекка продовжувала бути місцем паломництва, зберігши одночасно і своє економічне значення. До кінця 630 р. значна частина Аравії визнала владу Мухаммеда.

Цим був покладений початок Арабській державі, в якій панівною верхівкою стали рабовласники Мекки і Медини, «сподвижники пророка», а також знать арабських племен, що прийняли іслам. Склалися деякі передумови для майбутнього об'єднання осілих і кочових арабських племен у єдину народність: з VII ст. в арабів — кочових і осілих — була єдина територія і складалася єдина арабська мова.

Після смерті Мухаммеда в Медині (влітку 632 р.) халіфом («заступником» пророка) у результаті тривалих суперечок між мухаджирами й ансарами був обраний Абу Бекр, купець, старий друг, тесть і сподвижник Мухаммеда. Халіфська влада дісталася Абу Бекру (632 —634 рр.) у той час, коли об'єднання Аравії ще не було закінчено. Одразу ж після смерті Мухаммеда повстали багато арабських племен. Абу Бекр жорстоко придушив усі ці повстання. Після його смерті халіфом став інший сподвижник Мухаммеда — Омар (634—644 рр.).

Вже за першого халіфа розпочався завойовницький рух арабів, що відіграв величезну, роль в історії країн Середземномор'я, Передньої і Середньої Азії. Міжнародна обстановка сприяла успіху

138

арабських завоювань і поширенню ісламу. Тривала війна між двома великими державами того часу — Візантією й Іраном (602—628 рр.) виснажила їхні сили. Арабські завоювання були дешо полегшені й ослабленням економічних зв'язків між Візантією та її східними провінціями, а також релігійною політикою Візантії в її східних областях (переслідування монофізитів тощо).

Війна з Візантією й Іраном була розпочата за Абу Бекра. Ак-швну участь у ній взяли «сподвижники пророка», племінна і мекканська знать на чолі з родом Омейя. Зовнішня завойовницька війна з перспективою збагачення була для знатної верхівки Аравії також найкращим способом пом'якшити внутрішні протиріччя в країні шляхом залучення в походи широких прошарків аравійських бедуїнів. До 640 р. араби завоювали майже всю Палестину і Сирію. Багато мирних жителів було захоплено в рабство. Але значна кількість міст (Антіохія, Дамаск та

ін.) здалися завойовникам лише на підставі договорів, що гарантували християнам та іудеям свободу культу й особисту свободу з умовою визнання ними влади арабо-мусульманської держави і сплати податей. Християни та іудеї, що підкорилися, а пізніше і зороастрійці, склали в арабській державі особливу категорію особисто вільного, але політично неповноправного населення, так званих зимміїв. До кінця 642 р. араби завоювали Єгипет, зайнявши найважливіше портове місто Олександрію, у 637 р. взяли і зруйнували столицю Ірану — Ктесифон, а до 651 р. завершили завоювання Ірану, незважаючи на завзятий опір його населення.

Велика арабська держава, що утворилася в результаті завоювань — Халіфат — дуже відрізнялася від Арабської держави перших років її існування. Не маючи досвіду в управлінні складним державним апаратом, арабські воєначальники цікавилися тоді тільки захопленням земель і військової здобичі, а також одержанням данини з підкореного населення. До початку VIII ст. завойовники зберігали в захоплених областях місцеві порядки і колишніх візантійських та іранських чиновників. Тому спочатку все діловодство велося в Сирії і Палестині грецькою мовою,

вЄгипті — грецькою і коптською, а в Ірані й Іраку — середньоперською. До кінця VII ст. у колишніх візантійських провінціях в обігу ще перебували візантійські золоті динари, а в Ірані й Іраку — срібні сасанидські дирхеми. Халіф об'єднував владу світську (емірат) і духовну (імамат). Іслам поширювався поступово. Неофітам халіфи надавали різні пільги, але до середини IX ст. у Халіфаті зберігалася широка віротерпимість стосовно християн, іудеїв і зороастрійців.

Завоювання арабами візантійських областей та Ірану супроводжувалося перерозподілом земельного фонду. До завойовників перейшли «землі хосроїв», тобто сасанидських царів, і землі вбитих у боях іранських дехканів. Але деякі іранські й візантійські землевласники, які підк орилися арабам, зберегли свої володіння. Найбільша частина земель в Іраку, Сирії та Єгипті була оголошена державною власністю, а селяни, які осідали на цих землях, стали спадковими орендарями, оподатковуваними поземельним податком. Інші землі були поступов о привласнені арабською знаттю. Так, сімейство Алі — зятя Мухаммеда — одержало маєтки сасанидських царів

вІраку. Сини халіфів Абу Бекра й Омара стали також найбільшими землевласниками в Іраку, а мекканські Омейяди одержали величезні володіння в Сирії.

На привласнених землях арабські землевласники зберегли систему феодальної експлуатації місцевих селян, яка існувала до приходу арабів. Але багато «сподвижників пророка», ставши землевласниками, експлуатували і в землеробстві, і в ремеслі тисячі захолених під час воєн полонених-рабів. Дуже цікаві з цього погляду відомості містять праці арабських авторів Ібн Сада, Якубі, Ібн Аоакіра, Ібн ал-Асіра та ін. Так, вони повідомляють, що "сподвижнику пророка» Абд - ар-Рахману ібн Ауфу належало 30 тис. рабів; Муавія ібн Абу Суф'ян, який згодом став халіфом, на своїх полях і в садах в одному тільки Хіджазі експлуатував 4 тис. рабів; намісник Басри Мугіра ібн Шуба вимагав від своїх рабівремісників, оселених у Медині й в інших місцях, по 2 дирхема щодня. Один з рабів Мугіри, перс-християнин Абу Лулуа, за ремеслом тесля і каменотес, приніс

139