IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

Загальновизнаною вважається позиція авторів, які розглядають мусульманське право як приклад «права юристів». Воно було створене і розвивалося приватними фахівцями. Правова наука, а не держава, відіграє роль законодавця, підручники мають силу закону.

1 Див.: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. - С. 193. 2 Див.: Там

само.

Мусульманські теологи і правознавці вважають, що оскільки мусульманське право дароване людству Аллахом, то воно не потребує змін під впливом історичних подій, хоча вони і визнають необхідність його тлумачення і роз'яснення.

Принципова риса мусульманської концепції прав людини полягає в тому, що якщо західна теорія природного права шукає джерела права в природі людей і вважає суб'єктивні природні права людини джерелом закону, то іслам, навпаки, джерелом прав і свобод людини визнає «божественний закон». На відміну від західної ліберальної концепції, що вбачає основний сенс закріплення прав людини в їх захисті від посягань з боку держави, іслам розглядає владу як інститут, який зв'язаний шаріатом і відіграє головну роль у перетворенні його приписів, у тому числі і щодо прав і свобод людини1.

Ісламська концепція права розглядає права людини не як права індивідуума, а як права суспільства одновірців у цілому.

Відомий мусульманський правознавець М. Афіфій наводить таку класифікацію видів свобод людини:

1)особиста свобода, дарована людям Аллахом, причому свобода індивіда має двоїстий характер і обмежується свободою гупи (колективу);

2)свобода поведінки. Іслам узаконив особисту власність, якщо вона є наслідком законних дій, забороняє посягання на неї і гарантує її власнику свободу розпоряджатися своєю власністю, якщо такі дії не становлять загрози для суспільства. Шаріат встановлює контроль за неповнолітніми, недоумкуватими і божевільними, оскільки вони не здатні вести справи (діяти) самостійно;

3)свобода думок відповідно до ісламського віровчення має грунтуватися на достовірних фактах, що не мають характеру припущення чи утопії, а приносять користь людям.

У зв'язку з початком 15-го століття ісламської ери Ісламська рада підготувала для Європи й опублікувала 19 вересня 1981 р. у Парижі Загальну ісламську декларацію прав людини. Ця декларація була прийнята на міжнародній конференції, присвяченій пророку Мухаммеду. Ісламська рада не є міждержавною організацією, але визнана у русі «ісламської солідарності».

Генеральний секретар ради Салем Аззам зазначав: «Загальна ісламська декларація прав людини грунтується на Корані і Суні і розроблена видатними мусульманськими ерудитами і юрис1

Див.: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. - С. 193. тами, а також представниками ісламських рухів і течій думки». У вступі до Декларації підкреслюється, що з огляду на їх (права людини) божественне походження жоден керівник або уряд, жодна асамблея

або влада не можуть обмежити, скасувати чи порушити будь-яким чином права людини, дані Аллахом,-так само як ніхто не може поступитися ними1.

У статтях І—XIV Декларації формулюються громадянські і політичні права, серед яких відзначаються право на життя, право на свободу, право на рівність і недопущення ніякої дискримінації.

Наступні статті Декларації присвячені соціально-економічним і особистим правам людини. Центральною є ст. XV, де сформульовані принципи ісламського міжнародного економічного порядку і права, що випливають з нього: право на соціальне забезпечення (ст. XVIII), право на освіту (ст. XXI), право на створення сім'ї і пов'язані з ним питання (ст. XIX), право на особисте життя (ст. XXII).

150

Проголошені Декларацією права і свободи за своїм змістом і можливістю тлумачення прив'язані до шаріату і похідних від нього законодавчих актів, що надає цьому документу традиційний характер і підкреслює його невідповідність юридичній практиці в цій галузі в ряді країн — членів руху «ісламської солідарності».

Всього 22 країни, тобто менше 50% членів Організації ісламської конференції, беруть участь у Пактах і формально несуть зобов'язання за цими основними міжнародно-правовими документами у галузі прав людини.

Деякі принципові положення мусульманського права не відповідають міжнародним актам з прав людини. Водночас сучасна мусульмансько-правова доктрина відображає зміни, що відбуваються у світі, і відповідає вихідним засадам самого шаріату. У результаті, незважаючи на особливу позицію з деяких серйозних моментів, сучасна мусульманська концепція прав людини в цілому перегукується із стандартами, які поділяє світове співтовариство. Це дістає вияв й у зіставленні міжнародних актів з документами, прийнятими мусульманськими країнами. Особливо можна відзначити Декларацію прав людини в ісламі, схвалену на нараді міністрів закордонних справ країн — членів Організації ісламської конференції в Каїрі у вересні 1990 р.2.

1 Див.-: Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. - С. 193. 1 Див.: Там само.

Декларація закріплює всі основні міжнародно визнані права і свободи людини, хоча і ставить їх у залежність від норм мусульманського права. Зокрема у ній підкреслюється, що всі люди рівні, оскільки їх об'єднує поклоніння Богу, а істинна віра є гарантією зростання достоїнства людини на шляху її удосконалення. Жодна людина не має переваги над іншими, крім тих, хто має більше благочестя і веде більш праведне життя (ст. 1). Декларація проголошує, що людина народжується вільною і поклоняється тільки Всевишньому Аллаху (ст. 11). Ключове значення має ст. 24 цього акта, відповідно до якої всі закріплені в ньому права і свободи обмежені нормами шаріату. Крім того, встановлено, що шаріат є єдиним джерелом для тлумачення і роз'яснення будь -якої із статей Декларації (ст. 25).

Незважаючи на ці застереження, практично жодне положення цього документа не суперечить міжнародно-правовим актам з прав людини, які не тільки не виключають, а, навпаки, припускають специфіку здійснення цих прав з урахуванням національних і релігійних особливостей різних країн.

Отже, найбільш значною і розробленою системою права в країнах середньовічного Сходу було мусульманське право (шаріат)1. Ця правова система виникла й оформилася в межах Арабського халіфату, і процес її розвитку був тісно пов'язаний з еволюцією арабської державності від невеликої патріархально-релігійної общини на початку VII ст. (за пророка Мухаммеда) до однієї з найбільших феодальних імперій VIII—X ст. (за династій Омейядів і Аббасидів). Значну роль у становленні шаріату відіграла діяльність Мухаммеда і перших чотирьох так званих праведних халіфів, за яких шляхом тлумачення заповідей, висловлювань і вчинків пророка були складені священні книги мусульман — Коран і Суна. Мусульманське право увібрало в себе багато елементів попередніх правових культур Сходу, зокрема правові звичаї і традиції доісламської Аравії і завойованих арабами територій.

У перші десятиліття розвитку Арабського халіфату шаріат відображав інтереси державної верхівки, що утворилася в умовах специфічного перехідного і багатоукладного суспільства і складалася з племінної аристократії, рабовласників і класу земельних власників, який формувався. У наступні століття мусульманське право перетворилося на порівняно повну і цілісну сис

1Арабське «s h агіа» — шлях. Так само звали Мухаммеда як законодавця і людину, яка вказує «праведний шлях», засновника мусульманської релігії.

151

тему феодального права, що захищало інтереси державної верхівки, землевласників, багатих купців, мусульманського духовенства.

Шаріат із самого початку виник і розвивався як конфесіональне право, органічно злите з теологією ісламу, просякнуте його релігійно-містичними уявленнями. Відповідно до ісламу правові настанови розглядаються як частина єдиного божественного закону і порядку, яким повинен керуватися світ. Звідси шаріат у цілому і його власне нормативна частина (фікх), міс тить не тільки правові настанови, а й релігійну догматику ісламу, мусульманську мораль, а також норми, що визначають «відносини мусульман з Аллахом» (ібадат). Будучи -основою шаріату, релігійне світорозуміння і мораль обґрунтовували пасивність і споглядальність віруючих і тим самим сприяли зміцненню феодальної експлуатації. У Корані особливо підкреслювалася необхідність терпіння і смиренності: «Терпіть, адже Аллах з терплячими» (8, 48).

Тісний зв'язок права з релігійною догматикою дістав вияв й у самих норма тивних приписах шаріату. У ньому передбачалося п'ять видів дій людини, яким надавалося і правове значення: обов'язкові; бажані; дозволені; недостойні (такі, що підлягають осуду, але не передбачають покарання) та заборонені (такі, що передбачають покарання). По суті все життя правовірного мусульманина було зведено до цих дій. Кожен вчинок мав узгоджуватися з релігійними веліннями ісламу, а з іншого боку, кожен його крок набував характеру юридичного акта.

Теологічна оболонка шаріату зумовила велику своєрідність власне правових інститутів, конструкцій і понять, що входили до нього, перешкоджала створенню в ньому стрункої внутрішньої системи, як це мало місце в римському праві. Однак до IX ст., коли процес становлення шаріату в основному завершився, він містив у собі деякі розроблені і відокремлені нові правові норми, які відображали потреби феодалізму, що розвивався. Формуванню системних і раціоналістичних засад у шаріаті багато в чому сприяла діяльність мусульманських богословів - правознавців. З них особливо популярними були Абу Ханифа, який мав титул «великого вчителя» (помер у 767 р.), Малік ібнАпас (помер у 795 р.), Мухаммед ібн -Ідріс аш-Шафії (помер у 820 р.), Ахмед ібн-Ханбаль (помер у 855 р.).

Однією з характерних рис мусульманського права була його підносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога — Аллаха — утвердилася ідея єдиного правового порядку, що мав універсальний характер. Крім того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення меж халіфату поширювало свою дію на нові території. Але воно на перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип. Мусульманин, перебуваючи у будь-якій іншій країні (наприклад, з торговими цілями), повинен був дотримуватися шаріату, залишатися вірним ісламу. Звідси поступово, з поширенням ісламу і перетворенням його на одну із світових релігій, шаріат став своєрідною «світовою системою» феодального права, що мала вирішальний вплив на правове життя ряду країн Азії й Африки. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату мало наслідком дедалі більший прояв у ньому місцевих особливостей і розбіжностей у тлумаченні окремих правових інститутів і вирішенні конкретних правових спорів. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямів в ісламі відповідним чином відбувся розкол і в шаріаті, де поряд з ортодоксальним (сунізм) виник й інший напрям — шиїзм, що й донині домінує в Ірані.

Поступово і прихильники ортодоксального напряму шаріату (до XIV ст.) розкололися на чотири основні групи (мазхаби), що становили по суті самостійні правові школи, виникнення яких пов'язане з іменами перелічених вище чотирьох найвизначніших мусульманських правознавців: ханифіти, малікіти, шафіїти, ханбаліти. Найбільш поширеним з них є ханифітський мазхаб.

2.2. Джерела мусульманського права

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран — священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Мухаммеду. Складання Корану

152

розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання остаточної редакції відбулося за халіфа Омара (646—656 рр.). Коран має 114 глав (сур), розділених на 6 тис. 219 віршів (аятів). У самому Корані його правове значення відображене в таких словах: «І так ми дарували його як арабський судебник».

Більша частина Корану має міфологічний характер, і лише до 500 віршів містять приписи стосовно правил поведінки мусульман. При цьому не більше 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила про шлюб і сім'ю), інші належать до релігійного ритуалу.

Другим авторитетним і обов'язковим для всіх мусульман джерелом права була Суна («священний переказ»), що склада ється з численних розповідей (хадисів) про судження і вчинки самого Мухаммеда. Хадиси Суни, незважаючи на їх опрацювання, містили багато таких, що суперечили одне одному положень, і вибір найбільш «достовірного» з них віддавався на розсуд богословів-правознавців і суддів. Вважалося, шо мають силу лише ті хадиси, що були переказані сподвижниками Мухаммеда, причому, на відміну від сунітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадиси, що сягали останнього з чотирьох «праведних» халіфів — Алі і його прихильників. Суна містить норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів тощо.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права посідала іджма, що розглядалася як «загальна згода мусульманської общини». Поряд з Кораном і Суною вона належала до групи найавторитетніших джерел шаріату. Практично іджма складалася з однакових думок з релігійних і правових питань, що були висловлені сподвижниками Мухаммеда (кількість яких налічувала понад 100 чоловік) або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами -правознавцями (імамами, муфтіями, муджтахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Суни,"так і шляхом формування нових норм, що вже не пов'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв або муджтахідів. Правомірність іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: «Якщо ви самі не знаєте, запитайте тих, хто знає».

Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що попа дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до мінливих умов феодального суспільства, які враховували специфіку завойованих країн. До іджми як джерела права, що доповнює шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтій з правових питань. У VIIІ—IX ст. у зв'язку із значним поширенням методу «іджтихада» мусульманське право активно розвивалося доктринальним шляхом у працях зазначених вище засновників головних правових шкіл, а пізніше — в працях їх провідних послідовників і учнів. У X ст. деякими авторитетними теологами-юристами були проведені роботи із систематизації накопиченого на той час великого обсягу правового матеріалу.

Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, я к е викликало гострі суперечки між різними напрямами, був кияс — вирішення правових справ за аналогією. Відповідно до киясу правило, встановлене в Корані, Суні чи іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, а й сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Проте в руках мусульманських суддів кияс часто ставав і знаряддям відвертої сваволі. Найбільш ґрунтовно цей метод був опрацьований Абу Хани-фою і його послідовниками — ханифітами. Ханбаліти й особливо шиїти взагалі не визнавали кияс як джерело права.

Як додаткове джерело права шаріат визнавав і місцеві звичаї, які не увійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, підкорених у результаті арабських завоювань або тих, що зазнали пізніше впливу мусульманського права (адати).

153

Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази і розпорядження халіфів — фірмами. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права почали розглядатися і відігравати дедалі більшу роль закони — кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його насамперед нормами, що регламентують діяльність державних органів і регулюють адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.

Отже, становлення мусульманського права відбувалося в умовах формування ранньофеодального устрою і пов'язане з появою класичних джерел мусульманського права. Божественні одкровення, послані людям через пророка Мухаммеда, пізніше були зібрані і складені в Коран. Тексти Корану були доступні лише небагатьом освіченим і грамотним мусульманам. Основні положення Корану доходили до мусульман в усній формі — заповідях. Ці положення висвітлювали багато питань їх життя і віри, тому «вчинки, слова і навіть замовчування Мухаммеда і його сподвижників сприймалися як коментарі до Корану»1. Ці висловлювання були зібрані в шести томах і утворюють друге за значенням джерело мусульманського права — Суну.

1 Див.: Сюкияйнен Л. Р. Мусульманское право в правовых системах стран Арабского Востока / Государство и право в развивающихся странах. — М., 1976. — С. 42—43; Баунер Дж. Религии мира. — Лондон—Нью-Йорк—Сидней—Москва, 1997. — С. 161; Хашматула Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. — С. 188, 189.

Після смерті Мухаммеда політичне керівництво мусульманською общиною перейшло до чотирьох його найближчих послідовників і сподвижників. Вони керували халіфатом і виконували, як і Мухаммед, роль головного судді відповідно до положень Корану і Суни. Халіф вважався охоронцем закону, релігійним і політичним лідером мусульманської общини. Хоча халіфат був скасований у 1924 р. і на зміну йому з'явилися національні незалежні держави, мусульманське право продовжує регулювати особистий статус мусульман незалежно від місця їх проживання.

Після правління халіфів починається період панування династії Омейядів (662—750 рр.), які проводили агресивну завойовницьку політику, у результаті якої іслам перетнув північне узбережжя Африки і проникнув усередину Іспанії. На Сході він перейшов кордони Персії. За перші 100 років свого існування ісламська релігія поширилася на величезну територію від Атлантичного океану до кордонів Китаю. У цей період в Арабському халіфаті відбулися соціально-економічні зміни, що сприяли зміцненню феодальних відносин у народів, які населяли його. Виникає необхідність удосконалення мусульманського права і розробки нових норм, які б адекватно відображали ситуацію, що склалася. З'являються численні сунітські і шиїтські правові школи (толки, масхаби), що вплинули на подальшу еволюцію мусульманського права1.

З 750 р. починається період правління династії Аббасидів і пов'язане з ним посилення впливу мусульманського права. Поступово відчувається недостатність конкретних приписів Корану і Суни. Головну роль у ліквідації цих прогалин і адаптації Положень зазначених джерел до вимог часу взяла на себе мумусульманська правова доктрина.

Доктринальна розробка мусульманського права базувалася на принципі вільною тлумачення Корану і Суни, що одержало назву іджтіхад. На межі X - X I ст. іджтіхад почав розглядатися як можливість вибору однієї із сформованих шкіл мусульман -ського права. На той час вже склалися чотири школи мусульманського права: ханифітська, малікітська, шафіїтська і ханба-вітська. Кожна школа почала домінувати в окремих частинах мусульманського світу: малікітська — у Північній, Західній і Центральній Африці, ханифітська — на Близькому і Середньо-

1 Див.: Хайдарова М.С. Основные направления и школы мусульманского права/Мусульманское право. - М., 1984. - С.38.

му Сході, шафіїтська — у Східній Африці, Малайзії й Індонезії, ханбалітська — у Саудівській Аравії1.

154

Поступово збільшуються протиріччя і розбіжності між цими школами щодо тлумачення основних положень Корану і Суни. Ці розбіжності ґрунтувалися на тому, що правознавці різних шкіл залежно від правових і релігійних традицій, що склалися в різних політичних і економічних умовах, розходилися у своєму вільному тлумаченні основних положень Корану і Суни. Існування і функціонування цих шкіл висунули мусульманську правову доктрину як основне джерело права.

Як зазначають К. Цвайгерт і X. Кьотц, через наявність розбіжностей виникла реальна загроза розпаду мусульманського права як єдиного цілого. Щоб протидіяти цій загрозі, видатний вчений аш-Шафії сформулював вчення «чотирьох коренів» ісламського права, завдяки якому ця загроза була відвернена.

Відповідно до цього вчення перший корінь мусульманського права — Коран, другий — Суна, третій — іджма і четвертий — кияс. Ці чотири корені стали виконувати функцію основних джерел мусульманського права і тому так само, як Коран і Суна, іджма і кияс стали самостійними джерелами мусульманського права. Іджма являє собою узгоджене рішення всіх чотирьох мусульманських шкіл про обов'язки правовірного мусульманина. Кияс — це міркування за аналогією. Характерним для тлумачення мусульманського права є звернення до міркування за аналогією і до вихідних випадків приписів, що містяться в Корані, Суні чи іджмі.

XV ст. характеризувалося наступною хвилею ісламської навали. Османська імперія розбила Візантійську імперію, оволоділа Константинополем (1453 р.) і встановила панування ісламу в Південно-Східній частині Європи. Іслам дістав подальше визнання також в Азії.

Починаючи з другої половини XIX ст. мусульманське право в цілому і система його джерел зокрема зазнали змін. Ці зміни пов'язані з посиленням ролі законодавства і витісненням доктрини як джерела права. У цьому процесі необхідно відзначити важливу роль кодифікації, проведеної в Османській імперії. У 1869—1876 рр. була складена і прийнята так звана Маджалла — закон з 1850 статей, який був спробою зміцнити мусульманське право власності і зобов'язальне пра-

1Див.: Саидов А. X. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. —

М., 1993. - С. 116.

во. Цей крок був необхідний, оскільки світські суди, тільки -но одержавши повноваження на розгляд спорів стосовно власності і зобов'язань, навряд чи могли спиратися на середньовічні зводи законів.

Урезультаті цих реформ перші норми мусульманського права відповідно до європейського стилю мали форму параграфів і введені в дію із санкції держави. Водночас і в Єгипті була здій - снена спроба кодифікації права особистого статусу. Підготовчий варіант цього кодексу не був введений у дію, однак він мав величезне значення для процесу кодифікації. Лише в XX ст. у багатьох мусульманських державах були прийняті перші кодифікаційні акти, що регулювали особистий статус мусульман. Характерно, що донині мусульманське право регулює переважно цю сферу.

Уколоніальний період на території мусульманських держав відбувається процес обмеження сфери дії мусульманського права. Однак сфери особистого статусу і взаємини між мусульманами продовжували регулюватися мусульманським правом. Наприклад, така ситуація склалася у французькому Алжирі, Марокко, Тунісі тощо.

Удеяких мусульманських країнах сфера дії мусульманського права більш значна. Ним регулюється не тільки особистий статус, а й такі галузі права, як кримінальне, кримінально-про- песуальне, окремі інститути державного права тощо.

В другій половині XX ст. практично у всіх мусульманських державах були проведені реформи, які закріпили законодавче регулювання спадкових і сімейних прав. Основні положення цих реформ полягали в такому: жінкам надавалися певні права па розірвання шлюбу,

обмежувалася полігамія, обмежуван н я можливості батьків і опікунів улаштовувати шлюби

155

відчужена будь-яким чином, крім тих випадків, коли знищено юридичну особу, для якої був встановлений вакф, або якщо вакфне майно, залишаючись непроданим, стане непридатним.

Якщо майно, обернене у вакф для здійснення богоугодної справи або призначене для певних осіб, не може бути використане за призначенням, то воно повертається попереднім власникам або їх спадкоємцям. Акт встановлення вакфу відбувався добровільною заявою засновника в присутності каді.

2. Державна земля. До неї належали:

а) володіння повалених династій і великих земельних власників на завойованих арабами територіях. Ці землі здавалися в спадкову оренду селянам;

б) землі, завойовані у «священній війні» проти «невірних» мусульманами. Переможені, «невірні» примушувалися до укладення договору з мусульманами, на підставі якого вони відмовлялися від права власності на землю, що належала їм, але одержували її для обробки під умовою платити харадж. Ці землі були в ласністю держави. Подать, що стягувалася з цього розряду

земель, була вкрай обтяжливою. Вона стягувалася або у твердо встановленому розмірі, або пропорційно доходу;

в) землі, власники яких прийняли іслам після завоювання; землі, які завойовані мусульманами, що перейшли до переможцыв внаслідок того, що колишні власники їх були убиті або

втекли, землі, ніким не зайняті, зрошені, а потім оброблені мусульманами; г) землі, що перебували у володінні представників правлячих династій. Доходи з цих земель

надходили в особисте розпорядження власників. Це право приватного володіння практично нічим не відрізнялося від права приватної власності і з часом їх власники закріплювали її за собою юридично.

3.Землі, що перебували в приватній власності. До цієї групи зараховувалися землі, що могли відчужуватися їх власникам у будь-який спосіб. У період Аббасидів купівля-продаж землі одержала вже значне поширення. Халіф Харун аль-Рашид навіть видав розпорядження, відповідно до якого земля має те ж призначення, що й будь-яке інше майно. У приватну власність переходили

ітак звані ікти, тобто землі феодалів, отримані ними від держави в умовне володіння як винагорода за службу.

4.Общинне землеволодіння. Цей вид володіння землею зберігався якийсь час у селян. Але їх правителі захоплювали общинну землю у свою власність.

Що стосується позбавлення права власності, то майно, яке належало мусульманину і перейшло під час розподілу воєнної здобичі у власність «невірного», мало бути повернене мусульманину.

Конфіскація майна відбувалася лише у випадках відступництва від віри.

2.4. Зобов'язальне право

За шаріатом, крім релігійних зобов'язань, існує ряд зобов'язань, що виникають з договорів і заподіяння шкоди.

У мусульманському праві договір є прийняттям на себе зобов'язання перед іншою особою або кількома особами чи між собою.

Однією з характерних рис мусульманського права є те, що за будь-яким договором, метою якого є передання права власності, обов'язково мало відбуватися фактичне передання речі.

Правом розпорядження своїм майном не володіють неповнолітні, божевільні, банкрути, раби (якщо вони не одержали дозволу свого пана), хворі (вони могли розпоряджатися тільки третиною свого майна), «невірні» (кафір) щодо деяких угод (придбання у власність землі або рабівмусульман).

157

Умови недійсності договорів. Договори вважаються недійсними в тих випадках, коли відсутня добровільна згода сторін, зокрема коли договори укладені внаслідок обману, помилково і з примусу. Ці договори не тільки не визнаються дійсними, а й усі сплачені, видані на підставі цих договорів суми або речі повинні бути повернуті назад.

Увирішенні питання про недійсність договорів велику роль відіграють положення релігії ісламу. Згідно з вченням ісламу є гріховним і забороняються стягування відсотків і лихварство. Вчення ісламу вважало також незаконними договори, які були джерелом доходів, що суперечить моральності, наприклад спекуляція (іхтикар). Але всі ці заборони на практиці вправно обходилися.

Предмет договору. Предмет договору має бути визначеним і надійним і перебувати в цивільному обігу. Отже, предметом договору не можуть бути речі, не підпорядковані владі людини або з огляду на їх природний стан (повітря, море, пустеля), або в силу закону (вільні люди, речі, що вважаються невідчужува-ною власністю).

Умусульманському праві існують такі види договорів: купів -лі-продажу, міни, розміну грошей, позички, поклажі, позики, застави, договір про союзи, товариства, командитного товариства, релігійних об'єднань.

Деякі з цих договорів за своєю юридичною природою не відрізняються від відповідних договорів у римському праві. Проте вони мають специфічні особливості.

Договір купівлі-продажу не є консенсуальним, оскільки для його здійснення вимагається проголошення певних формул подібно до римської манципації. При розміні грошей не допускається одержання прибутку.

Близькими до реальних договорів є садам і салаф — видача грошових знаків в обмін на віддачу в майбутньому ще не існуючої речі або продаж хліба на корню, або із зобов'язанням виконати певну роботу.

До договору позики примикає договір про переведення боргу в тих випадках, коли боржник сплачує свій борг шляхом претензії, яку він має до третьої особи (щось на зразок переказног о векселя).

Договір застави не становить собою забезпечення сплати боргу заставодержателю, а є лише способом доказу того, що заставодержатель зобов'язаний сплатити необхідну суму кредигору.

Крім цих договорів, у мусульманському праві існують догонір про посів (музареа), договори оренди фруктових дерев, даруиання (хібе), відчуження майна і його плодів без визначеного строку для приватних осіб і для громадських організацій, договір про мирову угоду і договір про шлюб.

Характерною рисою мусульманського права є існування в ньому односторонніх зобов'язань, що містять заяви про вчинення або невчинення певних дій. Ці зобов'язання становлять здебільшого релігійні обітниці. Прикладами таких зобов'язань є: обіцянка пожертвувати своє майно на які-небудь благодійні цілі, відпущення на волю рабині тощо. Невиконання цих зобов'язань має наслідком юридичну відповідальність у вигляді примусу з боку судді до їх виконання. Ті, хто не виконує такі зобов'язання, мають принести спокутну жертву (відпустити на волю раба, нагодувати десять бідних, додержуватися триденного посту тощо).

Договори про союзи (ширкат ал-акд) — це угоди про створення законних союзів (ширкат алмулк), подібні до угод, що стосуються загальної власності на землю, сімейної спільної власності та ін.

На цьому грунті в галузі сільського господарства виникли канальні відносини феодального характеру. Члени сільськогосподарського союзу ставили себе під покровительство великого землевласника-феодала — феллаха, який надавав їм землю для обробітку з видачею авансу для оплати праці. Такий договір називався хомаса і являв собою вид здольщини, оскіль ки після одержання авансу, насіння й інших матеріалів наймачеві залишалася лише 1/5 зібраного врожаю.

158