IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

Васал мав також брати участь в судових та інших зборах феодалів під головуванням сеньйора. Грошові виплати васала були чітко визначені: викуп сеньйора з полону, подарунки у разі посвячення в лицарський сан його старшого сина і заміжжя старшої дочки.

Спочатку васальні договори вважалися укладеними на строк життя сторін, мали персональний характер. Проте згодом обов'язки, пов'язані з ними, почали передаватися у спадщину. Відповідно у разі сплати сеньйору встановленої винагороди (рельєфу) до спадкоємця переходило і земельне володіння, яке поступово перетворювалося на спадкове. Таким чином, вже на XI ст. феод, тобто спадковий родовий маєток, утверджується як основна форма поземельної власності.

Якщо васал порушував клятву вірності сеньйору і не виконував своїх обов'язків, він повинен був повернути феод. Проте юридичний механізм розв'язання спорів між сеньйорами і васалами (в суді сеньйора), як правило, був малоефективним, оскільки великі васали, які мали самостійну військову силу, не бажали підкорятися рішенню суду. Це призводило до численних феодальних суперечок і війн. В цілому на XII ст. внаслідок гострої внутрішньокласової боротьби відбулося деяке розширення прав васалів на землю і обмеження строків їх служби.

На XI ст. у зв'язку з феодалізацією і послідовним роздаванням землі виникла складна структура класу феодалів, який складався не тільки з сеньйорів і васалів, а й підвасалів різних ступенів (ар'єр-васалів). На найнижчій феодальній сходинці знаходились лицарі (шевальє), які не мали своїх васалів і були сеньйорами лише щодо своїх селян. На верхній — король, проте значна кількість великих феодалів — герцоги і графи — вважали себе рівними королю (перами) і часто фактично не визнавали стосовно нього васальних обов'язків. Слабкість короля в IX—XI ст. діставала вияв у тому, що за його покликом на військову службу з'являлися лише його безпосередні васали з королівського домену, тобто безпосередніх земельних володінь короля, розмір яких був відносно невеликий. Основна маса феодалів (ар'єр-васалів) не підпорядковувалася королю, втім, як і іншим найбільшим феодалам, оскільки діяв принцип: «васал мого васала — не мій васал».

Зсередини XII ст. у зв'язку з економічним зростанням міст, які були природними союзниками королівської влади, відносини всередині класу феодалів зазнають деяких змін. Королі починають домагатися визнання васальної залежності і клятви вірності від усіх феодалів в країні. Процес, в ході якого відбулося перетворення ар'єр-васалів на безпосередніх васалів короля, отримав назву іммедіатизації.

ЗXII ст. практично припиняється процес дроблення земельних володінь. Феодальні маєтки остаточно набувають родового характеру. Доступ нових осіб до рядів феодалів обмежується. Лише королівська влада продовжує роздавати ділянки, захоплені під час війн з непокірними васалами. Більш чітко фіксується ієрархічна структура панівного класу, спадкового характеру набувають феодальні титули і ранги. Таким чином, на XIII ст. створюються передумови для формування замкненого стану дворянства.

Інший шлях формування панівного класу в IX—XIII ст. пов'язаний з розвитком церковного землеволодіння, яке швидко зростало завдяки наділенням короля та інших світських феодалів. З огляду на те, що церква вимагала від священнослужителів безшлюбності, їх правовий статус не передавався у спадщину. Часто ряди духовенства поповнювалися за рахунок світських феодалів. В рамках католицької церкви у Франції склалася своя складна ієрархія, причому користування церковним майном пов'язувалося з посадою, яку обіймала та чи інша духовна особа.

Між світськими і духовними феодалами, а також між феодальними землевласниками різних рангів і ступенів існували

201

Протиріччя, які часто призводили до збройних сутичок. Проте, незвжаючи на внутрішньостанові перегородки, феодали стано-вили правлячу верхівку середньовічного суспільства у Франції, яка як єдине ціле протистояла і селянському, і міському населенню.

УIX—XI ст. відбувається остаточне оформлення класу феодально залежних селян. Він складається з численних категорій сільського населення, відомих ще Франкській імперії (вільні общинники, раби, напіввільні тощо).

Переважна більшість селян (за винятком селян церковних земель, Нормандії, Пікардії) перетворюється на сервів правовий статус яких як особисто залежних осіб певною мірою був успадкований від рабства. Серви розглядалися як невід'ємна складова землі. За словами французького середньовічного юриста Ф. Бомануара, «право, яке я маю на мого серва, — це право мого феоду». Серви сплачували подушний податок (ше-важ), щорічний оброк, відробляли панщину (зазвичай три дні на тиждень). Серв не міг одружитися без згоди господаря, поступати у священнослужителі, бути свідком в судовому процесі або брати участь в судовому поєдинку, оскільки вважалося, що він не може ризикувати своїм життям, яке належить сеньйору.

Однак особиста залежність сервів не перетворила їх на кріпосних людей. Обсяг їх повинностей, як правило, визначався правовими звичаями. Серв міг продати свій наділ або ж просто піти від сеньйора, оскільки у Франції не було загальнодержавного розшуку селян-втікачів.

До другої групи залежних селян належали вілани. Вони вважалися особисто вільними держателями землі, що належить феодалу. Білани сплачували сеньйору оброк (талью),.розмір якого також визначався звичаєм, але був легшим, ніж у сервів. До XII ст. вілани сплачували і шеваж проте він розглядався як вшанування сеньйора, а не як прояв особистої залежності. Як і всі сільські жителі, вони мали отримувати у сеньйора (фактично викуповувати за плату) формар'яж — дозвіл на одруження. З XII ст. значна частина віланів звільняється від цього обов'язку, вносячи одноразову викупну плату. В цей же час селяни починають викуповувати покладений на них обов'язок сплачувати сеньйору спеціальний внесок (менморт) при отриманні ними земельних ділянок у спадщину.

Усе селянське населення було зобов'язане дотримувати монопольного права феодалів вимагати від нього виконання певних робіт (баналітету): пекти хліб у пекарні сеньйора, чавити виноград в його виноробні тощо. Звільнитися від цього тягаря селянин міг, лише віддаючи частину продукції, яка вироблялася ним, сеньйору. Останній зберігав також щодо залежних від нього селян «право першої ночі».

УXI—XII ст. у зв'язку із швидким зростанням міст збільшується новий прошарок феодального суспільства, наділений особливим правовим статусом, - міське населення. Спочатку правове становище городян мало чим відрізнялося від іншої маси феодально залежних людей. Проте з XII ст. у Франції розпочинається рух за звільнення міст від влади окремих сеньйорів і за самоврядування. Королівська влада, яка не допускала самостійності городян у своєму домені (так,

в1137 р. був жорстоко придушений рух городян в Орлеані), охоче підтримувала міста, що виступали за звільнення від сеньйоріальної влади. Зрештою міста шляхом збройної боротьби або в інший спосіб (викупи тощо) домагалися надання їм спеціальних хартій вольностей.

Правовий статус городян не був універсальним, він був пов'язаний з конкретною міською асоціацією. Тому його в принципі не могли одержувати дворяни, священики, серви. Але серв, постійно проживаючи в місті, здобував особисту волю. Навіть якщо місто залишалося під безпосередньою юрисдикцією короля чи окремого феодала, обов'язки городян стосовно сеньйора були обмежені і строго фіксовані. Примусові роботи і баналітети скасовувалися. Встановлювалися точні розміри судового мита, штрафів тощо. Однак населення міст залишалося інтегрованим у феодальну систему. Міське життя почало набувати станово-корпоративного характеру, сприяти утворенню цехів і гільдій.

202

Виникнення і розвиток сеньйоріальної монархії. У IX—XII ст. в умовах політичної децентралізації, що призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє колишнє значення. Король розглядався феодалами як «перший серед рівних» (primus inter pares). Фактично влада короля поширювалася лише на територію його домену, але і там йому доводилося вести завзяту боротьбу з непокірними васалами. Поза межами королівського домену влада належала великим землевласникам (герцогам Бургундії і Нормандії, графам Фландрії, Тулузи, Шампані та ін.). Така форма феодальної держави, побудована за принципом сюзеренітету-васалітету, може бути визначена як сеньйоріальна монархія. Політична влада в ній фактично була поділена між королем і феодалами різного рівня, пов'язаними сеньйоріальновасальними відносинами, і набула тим самим приватноправового характеру.

Становлення сеньйоріальної монархії (IX—XI ст.) означало занепад центральної державної влади, підрив внутрішньої єдності країни, ослаблення її зовнішньополітичного становища. На цьому етапі розвитку середньовічного суспільства у Франції ця форма держави найточніше відображала існуючу соціальну політичну реальність. В умовах економічної і політичної децентралізації окремі феодали ефективніше здійснювали державні функції, ніж це робила королівська влада.

Сеньйоріальну монархію не можна розглядати лише як прояв політичного регресу. Вона безпосередньо випливала з відносин, пов'язаних з натуральним господарством і феодальною власністю на землю, у рамках якої мав місце економічний розвиток, хоча й повільний. Політична роздробленість не могла зупинити поступального руху суспільства у Франції. Коли в XII— XIII ст. поступово починають визрівати нові економічні потреби, пов'язані з розвитком міст і товарно - грошового господарства, політична децентралізація поступово припиняється, посту-паючись місцем протилежній тенденції — неухильному посиленню королівської влади. У XIII ст., особливо після реформ Людовіка IX, центр політичної влади в сеньйоріальній монархії поступово переміщується до короля, який вже реально виступає як сюзерен усіх феодалів у Франції.

У IX—X ст. у Франції, коли королівська влада була особливо слабкою, король обирався верхівкою світських і духовних феодалів, хоча і з дотриманням династичного принципу. У 987 р. з обранням королем Гуго Капета припиняється і сама династія Каролінгів. За перших Капетингів виборність короля зберігається, але майбутній спадкоємець правлячого короля обирається ще за життя останнього. У XII ст. утверджується порядок передання трону в спадщину.

Спочатку функції королівської влади були значно обмеженими, хоча формально у короля зберігалися деякі традиційні привілеї. Він вважався главою французького війська, приймав закони, чинив суд. Але за перших Капетингів королівське законодавство (видання капітуляріїв) фактично припинилося. Інші королівські повноваження також існували лише в теорії. На короля покладалися обов'язки «захисту королівства і церкви», а також «підтримання миру» в країні, але він не мав реальної влади для їх здійснення. Судову владу король мав лише в межах свого домену.

З XII ст. становище короля поступово змінюється, деякі функції реалізуються ним активніше. Так, відновлюється прак тика видання королем законодавчих актів — настанов (établis sèment), хоча на це була потрібна згода великих феодалів (Beликої ради). У XIII ст. визнається, що королівський акт, якому присягнули васали, обов'язковий і для відсутніх феодалів. Розширюється сфера судової юрисдикції короля.

Центральна королівська адміністрація. В умовах феодальної роздробленості і тривалого ослаблення королівської влади органи центрального управління не були структурно оформлені і диференційовані. Двірцево-вотчинна система поєднувалася з управлінням, заснованим на васальних відносинах.

Від епохи Каролінгів зберігся королівський двір, що складався зі знатних феодалів і палацових слуг (міністеріалів). Головну роль у королівській адміністрації (до кінця XII ст.)

203

відігравав сенешал. Він вважався главою королівського двору, командував армією, підписував державні документи. Посада сене-шала знаходилася в руках однієї з найбільш знатних феодальних сімей Франції. Згодом вона набула такої ваги, що король Філіпп II Август (у 1191 р.) вирішив надалі на цю посаду нікого не обирати. У військових справах за сенешалом йшов коне-табль — голова королівської кінноти, помічником якого був маршал, а з XIII ст. — королівський адмірал. Королівський казначей, якому допомагав камергер, відав державними архівами і королівською казною. Однак у XIII ст. його функції істотно скоротилися, тому що казна була передана духовнолицарському ордену тамплієрів. Королівською канцелярією керував канцлер, який редагував королівські акти, давав їх на підпис королю, а потім скріплював печаткою. Вплив канцлера на державні справи був значний, тому з посиленням королівської влади в XIII ст. (з Людовіка IX) ця посада тривалий час (до 1315 р.) не заміщувалася.

Міністеріали спочатку були вихідцями зі світських феодалів королівського домену і священиків. У XIII ст. до органів центрального управління дедалі частіше залучаються представники міст, дрібні і середні феодали (лицарі короля), а також юристи (легісти).

Розвиток феодальних відносин дістав вияв у зборах королівських васалів — курії короля (curia regis), виникнення якої також припадає на епоху Каролінгів. За перших Капетингів курія майже не мала значення, оскільки пери й інші могутні васали не з'являлися на її засідання. Спочатку в ній брали участь лише безпосередні васали короля, з якими він обговорював питання політичного, фінансового, судового характеру. Королі

зверталися до неї за порадою для вирішення питань про війну і мир про хрестові походи, про відносини з римським папою,

про одруження тощо. На схвалення курії подавалися законодавчі акти короля. З XIII ст. на засідання курії для вирішення

складних правових питань дедалі частіше почали запрошуватися легісти.

Місцеве управління. Органи місцевого королівського управління с творювалися лише в домені короля, де визнавалася його влада. У великих сеньйоріях діяла своя система місцевого управління. Королівські чиновники на місцях здійснювали найрізноманітніші функції: адміністративні, військові, судові, фін ансові. Сфера дії місцевого державного управління розширювалася в міру збільшення королівського домену і приєднання ПО володінь великих феодалів.

І з середини XI ст. король ввів у своєму домені посаду прево , які призначалися в спеціальні округи — превотсва. Їхніми помічниками в селах були сержанти, у містах —майори. Прево займався головним чином збором коштів до королівської казни, комплектував феодальне ополчення, вирішував питання управління і розглядав судові справи (з кінця XII ст. великі справи були вилучені з юрисдикції прево).

З кінця XII ст. виникають більші адміністративні одиниці — бальяжі. Їх межі не були чітко визначені, але зазвичай вони об'єднували кілька превотств. Кількість бальяжів зростала в міру збільшення королівського домену. На чолі бальяжу стояли призначувані королем (зазвичай з дрібних феодалів) спеціальні чиновники — бальї, створені на зразок англійських бейліфів. Бальї здійснював контроль над прево, що перебував під його владою, стежив за виконанням королівських законів і наказів, організовував у масштабах бальяжу військові формування.

Нерідко королі, приєднуючи великі сеньйорії, не ламали сформованої адміністративно - територіальної структури, а призначали туди спеціального чиновника з місцевих феодалів — сенешала — з функціями, в основному аналогічними бальї. Як правило, сенешальства створювалися на прикордонних територіях і були більш незалежні від королівської влади.

Бальї та сенешали в XIII ст. здійснювали правосудця від імені короля, розглядали найбільш серйозні кримінальні справи (так звані королівські випадки), а також спори, що зачіпали інтереси

204

зміни й у боротьбі серед самих феодалів, що було пов'язано з посиленням королівської влади і її зіткненням у процесі об'єднання країни з феодальною олігархією. Під час Столітньої війни було конфісковано багато земель у великих феодалів, які зрадили французького короля. Ці землі були роздані дрібним і середнім дворянам, що активно підтримували королівську владу.

УXIV—XV ст. у Франції завершилася перебудова станового устрою, що дістала вияв у внутрішній консолідації станів. Оформлення трьох великих станів не означало зникнення успадкованої ще від попереднього періоду ієрархії феодалів. Однак заради зміцнення своїх загальних позицій феодали були змушені поступитися колишньою самостійністю, відмовитися від деяких традиційних сеньйоріальних привілеїв. Консолідація станового устрою означала поступове припинення винищуваль

міжусобних феодальних війн і встановлення нових механізмів уладнання внутрішньокласових конфліктів.

Першим станом у Франції вважалося духовенство. Об'єднання усіх священнослужителів у єдиний стан було результатом того, що королівська влада на XIV ст. одержала принципово важливу перемогу в боротьбі з папством. Було визнано, що французьке духовенство повинне жити за законами королівства і розглядатися як складова французької нації. При цьому обмежувалися деякі церковні прерогативи, що заважали політичному об'єднанню країни і визнанню верховенства королівської влади, було скорочене коло осіб, що підпадали під церковну юрисдикцію.

Із встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його найважливіші станові привілеї. Духовенство, як і раніше, мало право на одержання десятини, різних пожертвувань, зберігало свій податковий і судовий імунітет. Воно звільнялося від будь -яких державних служб і повинностей. Останнє не виключало того, що окремі представники духовенства залучалися королем до вирішення важливих політичних питань, виступали як його найближчі радники, обіймали високі посади в державній адміністрації.

Другим станом у державі було дворянство, хоча фактично в XIV—XV ст. воно відігравало провідну роль у соціальному і політичному житті Франції. Цей стан об'єднував усіх світських феодалів, що розглядалися тепер не просто як васали короля, а як його слуги. Дворянство — це замкнений і успадковуваний (на відміну від духовенства) стан. Спочатку доступ до стану дворян був відкритий для верхівки городян і заможних селян, які, розбагатівши, купували землі в дворян, що розорилися. Родове дворянство, прагнучи зберегти дух феодальної кастовості, домоглося того, що купівля маєтків особами неблагородного походження не давала їм права одержувати дворянські звання.

Найважливішим привілеєм дворянства залишалося його виключне право власності на землю

зпереданням у спадщину всіх нерухомостей і рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби й інші знаки дворянського достоїнства, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних податків. По суті єдиним обов'язком дворянства стає несення військової служби королю, а не приватному сеньйору, як було раніше.

Дворянство, як і раніше, було неоднорідним. Титулована знать — герцоги, маркізи, графи, віконти та ін. — претендувала на високі посади в армії й у державному апараті. Основна ж маса дворянства, особливо нижчого, змушена була задовольнятися значно скромнішим становищем. її добробут безпосередньО пов'язувався з посиленням експлуатації селян. Тому дрібне і середнє дворянство енергійно підтримувало королівську владу, вбачаючи в ній головну силу, здатну тримати «в залізному кулаці» селянські маси.

УXIV—XV ст. в основному завершилося формування і «третього стану», який поповнювався за рахунок збільшення чисельності міського населення і селян -цензитаріїв. Цей стан був дуже різноманітним за своїм складом і практично об'єднав у собі трудове населення і буржуазію, що формувалася. Члени цього стану розглядалися як «неблагородні», не мали яких-

206

небудь особистих чи майнових прав. Вони не були захищені від сваволі з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. Третій стан був єдиним податним станом у Франції, і на нього лягав весь тягар сплати державних податків.

Сама організація третього стану мала феодально-корпоративний характер. Він виступав насамперед як сукупність міських асоціацій. У цей час ще не виникла ідея рівності і загальності інтересів членів третього стану, він не усвідомлював себе єдиною загальнонаціональною силою.

Утворення станово-представницької монархії. На початку XIV ст. у Франції на зміну сеньйоріальній монархії приходить нова форма феодальної держави — станово-представницька монархія. Становлення станово-представницької монархії нерозривно пов'язане з прогресивним для цього періоду процесом політичної централізації (вже на початок XIV ст. було об'єднано 3/4 території країни), подальшим посиленням королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.

Сеньйоріальна влада феодалів по суті втратила свій самостійний політичний характер. Королі позбавили їх права збирати податки для політичних цілей. У XIV ст. було встановлено, що для стягнення сеньйоріальної податі (тальї) необхідна згода королівської влади. У XV ст. Карл VII взагалі скасував збір тальї окремими великими сеньйорами. Король забороняв феодалам встановлювати і нові непрямі податки, що привело поступово до їх повного зникнення. Людовік XI позбавив феодалів права карбувати монету. У XV ст. в обігу у Франції була лише єдина королівська монета.

Королі позбавляли феодалів і їхнього традиційного привілею — вести приватні війни. Лише окремі великі феодали зберігали в XV ст. свої незалежні армії, що давали їм деяку політичну автономію (Бургундія, Бретань, Арманьяк).

Поступово зникло сеньйоріальне законодавство, а також через розширення кола справ, що становили «королівські випадки», істотно обмежувалася сеньйоріальна юрисдикція. У XIV ст. була передбачена можливість апеляції на будь-яке рішення судів окремих феодалів до Паризького парламенту. Це остаточно зруйнувало принцип, відповідно до якого сеньйоріальна юстиція вважалася суверенною.

На шляху французьких королів, які прагнули до об'єднання країни і посилення особистої влади, протягом століть була ще одна серйозна політична перешкода — римсько-католицька церква. Французька корона ніколи не погоджувалася з домаганнями папства на світове панування, але, не маючи необхідної політичної підтримки, уникала відкритої конфронтації. Таке становище не могло зберігатися нескінченно, і до кінця XIII — початку XIV ст. зміцніла королівська влада ставала дедалі більше несумісною з політикою римської курії. Король Філіпп Красивий кинув виклик римському папі Боніфацію VIII, зажадавши від французького духовенства субсидій для ведення війни з Фландрією і поширивши королівську юрисдикцію на всі привілеї кліру. У відповідь на це папа видав у 1301 р. буллу, у якій погрожував королю відлученням від церкви. Цей конфлікт закінчився перемогою світської (королівської) влади над духовною і перенесенням під тиском французьких королів резиденції римських пап до м. Авіньон (1309—1377 рр.) — так зване «авіньонське полонення пап».

Перемога французької корони над римським папством, поступова ліквідація самостійних прав феодалів супроводжувалися в XIV—XV ст. неухильним зростанням авторитету і політичної ваги королівської влади. Значну роль в юридичному обґрунтуванні цього процесу відіграли легісти. Вони обстоювали пріоритет світської влади над церковною, заперечували божественне походження королівської влади у Франції: «Король одержав королівство ні від кого іншого, крім як від себе і за допомогою своєї шпаги».

У 1303 р. була встановлена формула: «Король є імператором у своєму королівстві». Вона підкреслювала повну незалежність французького короля в міжнародних відносинах, у тому чи слі і

207

від германо-римського імператора. Французький король, як стверджували легісти, мав усі прерогативи римського імператора.

З посиланням на відомий принцип римського права легісти стверджували, що король сам є верховним законом, а отже, може створювати законодавство на свій розсуд. Для прийняття закрнів королю вже не було потрібне скликання васалів або згоII королівської курії. Була висунута також теза «усяке правосуддя йде від короля», відповідно до якої король одержав прано розглядати будьяку судову справу сам чи делегувати це прано своїм слугам.

Станово-представницька монархія утвердилася на певному етапі централізації країни, коли не були до кінця переборені автономні права феодальних сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій тощо. Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання і беручи на себе деякі нові державні функції, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньйоріальної монархії. Феодальна олігархія чинила шалений опір, який королівська влада не могла перебороти лише власними силами. Тому політична сила короля значною мірою трималася на підтримці, яку він одержував від феодальних станів.

Саме на початок XIV ст. остаточно оформляється побудований на політичному компромісі, а тому не завжди міцний, союз короля і представників різних станів, у тому числі і третього стану. Політичним виразом цього союзу, у якому кожна зі сторін мала свої специфічні інтереси, стали особливі становопредставницькі установи — Генеральні штати і провінційні штати.

Генеральні штати. Виникнення Генеральних штатів поклало початок зміні форми держави у Франції — перетворенню її на станово-представницьку монархію.

Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували розширені збори королівської курії (консиліуми тощо), які мали місце ще в XII—XIII ст. Скликання Генеральних штатів королем Філіппом IV Красивим у 1302 р. мало цілком конкретні історичні причини: невдала війна у Фландрії, серйозні економічні труднощі, суперечка короля з римським папою. Але створення загальнонаціональної станово-представницької установи було і проявом об'єктивної закономірності в розвитку монархічної держави у Франції.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Це питання вирішував сам король залежно від обставин і політичних мотивів. Кожне скликання штатів було індивідуальним і визначалося на розсуд короля. Вище духовенство

(архієпископи, єпископи, абати), а також великі світські феодали запрошувалися особисто. Генеральні штати перших скликань не мали виборних представників від дворянства. Пізніше утверджується практика, відповідно до якої середнє і дрібне дворянство обирає своїх депутатів. Вибори проводилися також від церков, конвентів монастирів і міст (по 2—3 депутати). Але городяни й особливо легісти іноді обиралися і від станів духовенства і дворянства. Приблизно 1/7 частину Генеральних штатів становили юристи. Депутати від міст представляли їхню патриціансько-бюргерську верхівку. Отже, Генеральні штати завжди були органом, що представляє заможні прошарки французького суспільства.

Питання, що виносилися на розгляд Генеральних штатів, і тривалість їхніх засідань також визначалися королем. Король скликав Генеральні штати для того, щоб одержати підтримку станів з різних приводів: боротьба з орденом тамплієрів (1308 р.), укладення договору з Англією (1359 р.), релігійні війни (1560, 1576, 1588 рр.) тощо. Король запитував думку Генеральних штатів з ряду законопроектів, хоча формально їхньої згоди на прийняття королівських законів не було потрібно. Але найчастіше причиною скликання Генеральних штатів був брак у короля грошей, і він звертався до станів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговий податок, що міг збиратися тільки в межах одного року. Лише в 1439 р. Карлом VII була отримана згода на стягнення постійної королівської тальї. Але якщо йшлося про встановлення яких-небудь додаткових податків, то, як і раніше, була потрібна згода Генеральних штатів.

208

Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами. Вони мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації. Але оскільки існував певний зв'язок між проханнями станів і їх голосуванням щодо запитуваних королем субсидій, останній у ряді випадків ішов на поступки Генеральним штатам і видавав на їхнє прохання відповідний ордонанс. Генеральні штати в цілому не були простим інструментом королівської знаті, хоча об'єктивно вони допомогли їй зміцнити свої позиції в державі. Інколи вони протистояли королю, ухиляючись від винесення бажаних для нього рішень. Коли стани виявляли непоступливість, королі тривалий час їх не скликали (наприклад, з 1468 по 1484 р.). Після 1484 р. Генеральні штати практично взагалі перестали збиратися (до 1560 р.).

Найгостріший конфлікт Генеральних штатів з королівською владою виник в 1357 р. в момент повстання городян у Парижі і взяття у полон французького короля Іоанна англійцями. Генеральні штати, у роботі яких взяли участь головним чином представники третього стану, висунули програму реформ, що одержала назву «Великий березневий ордонанс». Замість надання королівській владі субсидій вони вимагали, щоб збір і витрата коштів проводилися самими Генеральними штатами, які мали збиратися тричі на рік і без скликання їх королем. Були обрані «генеральні реформатори», які наділялися повноваженнями контролювати діяльність королівської адміністрації, звільняти окремих чиновників і карати їх, аж до застосування смертної кари. Однак спроба Генеральних штатів закріпити за собою постійні фінансові, контролюючі і навіть законодавчі повноваження не мала успіху. Після придушення в 1358 р. Паризького повстання і Жакерії королівська влада відкинула вимоги, що містилися у Великому березневому ордонансі.

УГенеральних штатах кожен стан збирався й обговорював питання окремо. Лише в 1468 і 1484 рр. усі три стани проводили свої засідання спільно. Голосування зазвичай організовувалося за бальяжами і сенешальствами, де й обиралися депутати. Якщо виявлялися розбіжності в позиції станів, голосування проводилося по станах. У цьому випадку кожен стан мав один голос, і в цілому феодали завжди мали перевагу над третім станом.

Депутати, обрані до Генеральних штатів, наділялися імперативним мандатом. їхня позиція з питань, що виносилися на обговорення, в тому числі при голосуванні, зумовлювалась існуванням положення про те, що після повернення з засідання депутат повинен був відзвітувати перед виборцями.

Уряді регіонів Франції (Прованс, Фландрія) з кінця XIII ст. виникають місцеві становопредставницькі установи. Спочатку вони називалися «консиліум», «парламент» чи просто «люди трьох станів». У середині XV ст. почали вживати терміни «штати Бургундії», «штати Дофіна» тощо. Назва «провінційні штати» закріпилася лише в XVI ст. На кінець XIV ст. було 20 місцевих штатів, у XV ст. вони були практично в кожній провінції. До провінційних штатів, так само як і до Генеральних, селяни не допускалися. Нерідко королі виступали проти окремих провінційних штатів, оскільки вони потрапляли під сильний вплив місцевих феодалів (у Нормандії, Лангедоці), і проводили політику сепаратизму.

Центральне і місцеве управління. Виникнення станово-представницької монархії і поступова концентрація політичної влади в руках короля не спричинили створення одразу нового апарату державного управління.

Центральні органи управління не зазнали істотної реорганізації. У цей же час затверджується важливий принцип, що король не зв'язаний думкою своїх радників, навпаки, всі адміністративні й інші владні повноваження державних чиновників виникають від короля. З колишніх посад, що перетворилися тепер на придворні титули, зберегла своє значення тільки посада канцлера, який став найближчим помічником короля. Канцлер, як і раніше, був главою королівської канцелярії, він складав тепер численні королівські акти, призначав на судові посади, головував у королівській курії і в раді за відсутності короля.

209