IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

Подальший розвиток централізації дістав вияв у тому, що важливе місце в системі центрального управління посіла створена на базі королівської курії Велика рада (з 1314 по 1497 р.). До цієї ради входили легісти, а також 24 представники вищої світської і духовної знаті (принци, пери Франції, архієпископи та ін.). Рада збиралася один раз на місяць, але її повноваження мали винятково дорадчий характер. В міру зміцнення королівської влади її значення зменшується, король частіше вдається до скликання вузької, таємної ради, що складається з осіб, запрошених на його розсуд.

В центральному королівському апараті з'являються і нові посади, кандидатів на які підбирають з легістів і відданих королю незнатних дворян — клерки, секретарі, нотаріуси тощо. Але ці посади не мали чітко визначених функцій.

Прево і бальї, які раніше були основними органами місцевої адміністрації, у XIV ст. втрачають ряд своїх функцій, зокрема військову. Це пов'язано з падінням значення феодального ополчення. Багато судових справ, що раніше розглядали бальї, переходять до призначуваних ними лейтенантів. З кінця XV ст. королі безпосередньо призначають у бальяжі лейтенантів, а бальї перетворюються на проміжну і слабку адміністративну ланку.

Прагнучи до централізації місцевого управління, королі вводять нові посади губернаторів. У деяких випадках губернатори, які одержували звання королівського лейтенанта, виконували суто військові функції. В інших випадках вони призначалися в бальяж, замінюючи бальї й отримуючи більш широкі повноваження: забороняти будувати нові замки, не допускати приватних війн тощо.

У ХIV ст. зявляються такі посадові особи, як генерал-лейтенанти, призначувані зазвичай з принців крові і знатного дворянства. Спочатку ця посада засновувалася на короткий термін і з вузькими повноваженнями: звільнення від сплати деяких податків, помилування та ін. У XV ст. кількість генерал-лейтенантів збільшилася, і терміни їхньої діяльності подовжилися. Зазвичай вони управляли групою бальяжів чи адміністративним оругом, що наприкінці XV ст. став називатися провінцією.

Централізація на місцях торкнулася і міського життя. Королі часто позбавляли міста статусу комун, змінювали раніше видані хартії, обмежували права городян. Королівська адміністрація починає контролювати вибори міської адміністрації, підбираючи бажаних кандидатів. Над містами була встановлена система адміністративної опіки. Хоча в XV ст. комуни в деяких містах були відновлені, вони повністю інтегрувалися в королівську адміністрацію. Міська аристократія, як і раніше, користувалася обмеженим самоврядуванням, але на усіх важливих засіданнях міських рад, як правило, головував королівський чиновник.

Організація фінансового управління. Відсутність стабільної фінансової бази тривалий час позначалася на загальному становищі королівської влади, крім того, величезних витрат вимагала Столітня війна. Спочатку важливим джерелом надходження коштів до державної казни залишалися доходи з домену і від карбування монет, причому королі, прагнучи зміцнити своє фінансове становище, нерідко випускали неповноцінні гроші. Однак поступово основним джерелом поповнення казни стає збір королівських податків. У 1369 р. був узаконений постійний збір мита і соляного податку. З 1439 р., коли Генеральні штати санкціонували стягнення постійної королівської тальї, фінансове становище короля істотно зміцнилося. Розміри тальї неухильно збільшувалися. Так, за Людовіка XI (1461—1483 рр. ) вона зросла втричі.

У цей же період виникають спеціалізовані органи фінансового управління. На початку XIV ст. було створено королівське казначейство, а потім з королівської курії виокремилася спеціальна рахункова палата, що давала королю поради з питань фінансів, перевіряла доходи, шо надходять від бальї, тощо. За правління Карла VII Франція була поділена на генеральства (женераліте) у фіскальних цілях. Поставлені на чолі їх генерали виконували адміністративні, але насамперед податкові функції.

210

Організація збройних сил. Загальна перебудова управління торкнулася й армії. Ще зберігається феодальне ополчення, але з XIV ст. король вимагає безпосередньої військової служби від усього дворянства. У 1314 р. великі сеньйори оскаржили цей порядок, проте в роки Столітньої війни він затвердився остаточно.

Поступово досягалася основна мета королівської влади — створення самостійної збройної сили, яка була б надійним інструментом централізованої державної політики. Зміцнення фінансової бази короля дозволило йому створити найману збройну силу (з німців, шотландців та ін.), організовану в ударні загони. У 1445 р., одержавши можливість стягувати постійний податок, Карл VII організовує регулярну королівську армію з централізованим управлінням і чіткою системою. По всьому королівству були також розквартировані постійні гарнізони, покликані не допускати відродження феодальної смути.

Судова система. Королівська адміністрація проводила політику уніфікації і у судовій справі, трохи обмежуючи церковну і витісняючи сеньйоріальну юрисдикцію. Судова система, як і раніше, була вкрай заплутаною, суд не був відокремлений від адміністрації.

Дрібні судові справи вирішував прево, але справи про серйозні злочини (так звані «королівські випадки») розглядалися в суді бальї, а в XV ст. — у суді під головуванням лейтенанта. У суді бальї брали участь місцеве дворянство, королівський прокурор. Оскільки прево, бальї, а пізніше і лейтенанти призначалися і звільнялися на розсуд короля, уся судова діяльність цілком контролювалася королем і його адміністрацією. Зросла роль Паризького парламенту, члени якого з 1467 р. почали призначатися не на один рік, як раніше, а довічно. Парламент перетворився на вищий суд у справах феодальної знаті, став найважливішою апеляційною інстанцією з усіх судових справ.

Поряд зі здійсненням суто суддівських функцій парламент у першій половині XIV ст. набуває права реєстрації королівських ордонансів та інших королівських документів. З 1350 р. реєстрація законодавчих актів у Паризькому парламенті стає обов'язковою. Нижчі суди і парламенти інших міст під час винесення своїх рішень могли користуватися лише зареєстрованими королівськими ордонансами. Якщо Паризький парламент знаходив у реєстрованому акті неточності або відступ від «законів королівства», він міг заявити ремонстрацію (заперечення) і відмовити в реєстрації такого акта. Ремонстрація долалася тільки за допомогою особистої присутності короля на засіданні

парламенту. Наприкінці XV ст. парламент неодноразово використовував своє право ремонстрації, що підвищувало його авторитет серед інших державних органів, але це зрештою призвело до конфлікту з королівською владою.

3. Абсолютна монархія

Зміни в правовому становищі станів у XVI—XVIII ст. Виникн е ння абсолютизму як нової форми монархії у Франції викликане глибинними змінами, що відбулися в станово-правовій структурі країни. Ці зміни були викликані насамперед зароджженням капіталістичних відносин. Становлення капіталізму відбувалося швидше в промисловості й у торгівлі, у сільському господарстві для нього усе більшою перешкодою ставала феодальна власність на землю. Серйозним гальмом на шляху суспільного прогресу був архаїчний, такий, що суперечить потребам капіталістичного розвитку, становий устрій. На XVI ст. французька монархія втратила представницькі установи, що існували раніше, але зберегла свою станову природу.

Як і колись, першим станом у державі було духовенство, що налічувало близько 130 тис. осіб (при 15 млн населення країни) і тримало у своїх руках 1/5 усіх земель. Духовенство, цілком зберігаючи свою традиційну ієрархію, відзначалося великою неоднорідністю. Між верхівкою церкви і приходськими священиками посилилися протиріччя. Духовенство виявляло єдність

211

тільки у своєму ревному прагненні утримати станові, суто феодальні привілеї (стягнення десятини та ін.).

Тіснішим став зв'язок духовенства з королівською владою і дворянством. Відповідно до конкордату, укладеному в 1516 р. Франциском І і римським папою, король одержав право призначення на церковні посади. Усі вищі церковні пости, пов'язані з великим багатством і почестями, надавалися дворянській знаті. Багато молодших синів дворян прагнули одержати той чи інший духовний сан. У свою чергу, представники духовенства обіймали важливі, а іноді і ключові, посади в державному управлінні (Рішельє, Мазаріні та ін.). Отже, між першим і другим станами, що мали раніше глибокі протиріччя, склалися більш міцні політичні й особисті узи.

Панівне місце в суспільному і державному житті французького суспільства посідав стан дворян, що налічував приблизно 400 тис. осіб. Лише дворяни могли володіти феодальними маєтками, а тому в їхніх руках перебувала більша частина (3/5) землі в державі. У цілому світські феодали (разом з королем і членами його сім'ї) тримали 4/5 земель у Франції. Дворянство остаточно перетворилося на суто особистий статус, що здобувається головним чином з народженням. Було потрібно доводити своє дворянське походження до третього—четвертого коліна. У XII ст. у зв'язку з усе частішими підробками дворянських документів була заснована спеціальна адміністрація, що контролювала дворянське походження.

Дворянство надавалося також як дарунок. Це оформлялося спеціальним королівським актом. Як правило, це було пов'язане з купівлею багатими буржуа посад у державному апараті, у чому була заінтересована королівська влада, яка постійно відчувала нестаток у грошах. Такі особи зазвичай називалися «дворянами мантій», на відміну від «дворян шпаги» (потомствених дворян). Старе родове дворянство (придворна і титулована знать, верхівка провінційного дворянства) із презирством ставилося до «вискочок», які отримали звання дворянина завдяки своїм посадовим мантіям. До середини XVIII ст. налічувалося близько 4 тис. дворян мантій. Їхні діти пов инні були нести військову службу, але потім, після відповідної вислуги (25 років), ставали дворянами шпаги.

Незважаючи на розбіжності в родовитості і посадах, дворяни мали низку важливих загальностанових привілеїв: право на титул, на носіння певного одягу і зброї, у тому числі при дворі короля, тощо. Дворяни були звільнені від сплати податків і від будь -яких особистих повинностей. Вони мали переважне право призначення на придворні, державні і церковні посади. Деякі придворні посади, що давали право на одержання високих окладів і не були обтяжені якиминебудь службовими обов'язками (так звані синекури), були зарезервовані за дворянською знаттю. Дворяни мали переважне право на навчання в університетах, у військовій королівській школі. Водночас дворяни в період абсолютизму втратили деякі старі і суто феодальні привілеї: право на самостійне управління, право на дуель та ін.

Переважну масу населення у Франції в XVI—XVII ст. становив третій стан, який дедалі більше ставав неоднорідним. У ньому посилилася соціальна і майнова диференціація. Найнижче у третьому стані перебували селяни, ремісники, чорнороби, безробітні. На верхніх його сходинках стояли особи, з яких формувався клас буржуазії: фінансисти, торговці, цехові майстри, нотаріуси, адвокати.

Незважаючи на зростання кількості міського населення і збільшення його ваги у суспільному житті Франції, значну частину третього стану становило селянство. У зв'язку з розвитком капіталістичних відносин у його правовому становищі відбулися зміни. Практично зникли серваж, формар'яж, «право першої Менморт, як і раніше, передбачався в правових звичаях, але засовувався рідко. З проникненням товарно-грошових відносин у село із селян виокремлюються заможні фермери, капіталістичні орендарі, сільськогосподарські робітники. Однак пе реважна більшість селян були цензитаріями, тобто власниками сенйоріальної землі з традиційними феодальними обов'язками і повинностями. Цензитарії на цей час майже повністю були звільнені

212

від панщинних робіт, проте дворянство постійно прагнуло до збільшення цензу й інших поземельних поборів. Додатковими обтяженнями для селян були баналітети, а також право сеньйора полювати на селянській землі.

Винятково тяжкою і руйнівною для селянства була система численних прямих і непрямих податків. Королівські збирачі стягували їх, нерідко вдаючись до прямого насильства. Часто королівська влада віддавала збір податків на відкуп банкірам і лихварям. Відкупники виявляли таку запопадливість, стягуючи законні і незаконні збори, що багато селян були змушені продавати свої будівлі й інвентар і йти в місто, поповнюючи ряди робітників, безробітних і жебраків.

Виникнення і розвиток абсолютизму. Неминучим результатом формування капіталістичного укладу і розкладу феодалізму було становлення абсолютизму. У переході до абсолютизму, хоча він супроводжувався подальшим посиленням самовладдя короля, були заінтересовані найширші прошарки французького суспільства XVI—XVII ст. Абсолютизм був потрібен дворянству і духовенству, оскільки для них у зв'язку із поглибленням економічних труднощів і політичного тиску з боку третього стану зміцнення і централізація державної влади стали єдиною можливістю зберегти на якийсь час свої великі станові привілеї.

В абсолютизмі була заінтересована і міцніюча буржуазія, яка ще не могла претендувати на політичну владу, але мала потребу в королівському захисті від феодальної вольниці, що знову сколихнулася в XVI ст. у зв'язку з Реформацією і релігійними війнами. Встановлення миру, справедливості і суспільного порядку було заповітною мрією основної маси французького селянства, що пов'язувало свої надії на краще майбутнє із сильною і милосердною королівською владою.

Коли внутрішня і зовнішня опозиція королю (у тому числі і з боку церкви) була подолана, а єдина духовна і національна са мосвідомість об'єднала широкі маси французів навколо трону, королівська влада зуміла істотно зміцнити свої позиції в суспільстві і державі. Отримавши широку суспільну підтримку і спираючись на державну могутність, яка на той час зросла, королівська влада набула в умовах переходу до абсолютизму великої політичної ваги і навіть відносної самостійності стосовно суспільства, що її породило.

Становлення абсолютизму в XVI ст. мало прогресивний характер, оскільки королівська влада сприяла завершенню територіального об'єднання Франції, формуванню єдиної французької нації, більш швидкому розвитку промисловості і торгівлі, раціоналізації системи адміністративного управління. Однак у міру посилення занепаду феодального ладу в XVII—XVIII ст. абсолютна монархія, у тому числі з огляду на саморозвиток сам их її владних структур, усе більше підносячись над суспільством, відривається від нього, вступає з ним у нерозв'язні протиріччя. Отже, у політиці абсолютизму неминуче виявляються і набувають головного значення реакційні й авторитарні риси, у тому числі відкрита зневага до гідності і прав особи, до інтересів і блага французької нації в цілому. Хоча королівська влада, використовуючи у своїх корисливих цілях політику меркантилізму і протекціонізму, неминуче підштовхувала капіталістичний розвиток, абсолютизм ніколи не ставив за мету захист інтересів буржуазії. Навпаки, він використовував усю міць феодальної держави для того, щоб врятувати приречений історією феодальний лад разом із класовими і становими привілеями дворянства і духовенства.

Історична приреченість абсолютизму стала особливо очевидною в середині XVIII ст., коли глибока криза феодальної системи призвела до занепаду і розкладу всіх ланок феодальної держави. Крайньої межі досягла судово-адміністративна сваволя. Символом безглуздого марнотратства і дозвілля (нескінченні бали, полювання й інші розваги) став сам королівський двір, який називали «могилою нації».

Посилення королівської влади. Верховна політична влада за абсолютної монархії цілком переходить до короля. Для цього королям необхідно було подолати політичну опозицію

213

феодальної олігархії і католицької церкви, ліквідувати станово-представницькі установи, створити централізований бюрократичний апарат, постійну армію, поліцію.

Вже в XVI ст. Генеральні штати практично не функціонували. У 1614 р. вони були скликані востаннє, незабаром були роз пущені і вже не збиралися до 1789 р. Якийсь час для розгляду

проектів важливих реформ і вирішення фінансових питань король збирав нотаблів (феодальну знать). У XVI ст. (за Болонським конкордатом 1516 р. і Нантським едиктом 1598 р.) король цілком підкорив собі католицьку церкву у Франції.

Своєрідною політичною опозицією королівській владі в ХVІ - XVII ст. виступив Паризький парламент, який на той час перетворився на оплот феодальної знаті. Він неодноразово використував своє право ремонстрації і відхиляв королівські акі п Королівським ордонансом у 1667 р. було встановлено, що ремонстрація може бути заявлена лише протягом визначеного террміну після видання королем ордонансу, а повторна ремонстрація не допускається. У 1668 р. король Людовік XIV, з'явившись до Паризького парламенту, власноручно вилучив з його архіву всі протоколи, що відносяться до періоду Фронди, тобто до антиабсолютистських виступів середини XVII ст. У 1673 р. він же вирішив, шо парламент не має права відмовляти в реєстрації королівських актів, а ремонстрація може бути заявлена пише окремо. Практично це позбавило парламент його найважливішої прерогативи — опротестовувати і відхиляти королівське законодавство.

Змінилося і загальне уявлення про владу короля і про характер його конкретних повноважень. У 1614 р. за пропозицією Генеральних штатів французька монархія була оголошена божественною, а влада короля почала розглядатися як священна. Вводилося нове офіційне титулування короля: «Король Божою милістю». Остаточно затверджуються уявлення про суверенітет і необмежену владу короля. Усе частіше держава починає ототожнюватися з особою короля, що знайшло своє відображення у вислові, який приписують Людовіку XIV: «Держава — це я!».

Уявлення про те, що абсолютизм грунтується на божественному праві, не означало сприйняття ідеї особистої влади короля, тим паче ототожнення її з деспотизмом. Королівські прерогативи не виходили за межі законного порядку, і вважалося, що «король трудиться для держави».

Взагалі французький абсолютизм ґрунтувався на концепції нерозривного зв'язку короля і держави, поглинання першого другою. Вважалося, що сам король, його майно, його сім'я належать французькій державі і нації. Юридично король визнавався джерелом будь -якої влади, що не підлягала будь-якому контролю. Це, зокрема, привело до закріплення повної свободи короля у сфері законодавства. При абсолютизмі законодавча влада належить тільки йому одному за принципом: «один король, один закон». У короля було право призначення на будь -яку державну і церковну посади, хоча це право могло бути делеговане ним нижчестоящим чиновникам. Він був остаточною інстанцією з усіх питань державного управління. Король приймав найважливіші зовнішньополітичні рішення, визначав економічну політику держави, встан овлював податки, виступав вищим розпорядником державних коштів. Від його імені здійснювалася судова влада.

Створення централізованого апарату управління. При абсолютизмі центральні органи розрослися й ускладнилися. Однак самі феодальні методи управління перешкоджали створенню стабільної і чіткої державної адміністрації. Нерідко королівська влада створювала на свій розсуд нові державні органи. Але потім вони, якщо викликали її невдоволення, реорганізовувалися або скасовувалися.

У XVI ст. з'являються посади державних секретарів, один із яких, особливо у випадках, коли король був неповнолітнім, виконував фактично функції першого міністра. Формально така посада була відсутня, але Рішельє, наприклад, поєднував в одній особі 32 державних посади і титули. Але

214

за Генріха IV, Людовіка XIV, а також Людовіка XV (після 1743 р.) король сам здійснював управління в державі, усуваючи зі свого оточення осіб, що могли мати на нього великий політичний вплив.

Старі державні посади ліквідуються (наприклад, конетабль у 1627 р.) чи втрачають усяке значення і перетворюються на прості синекури. Зберігає своє колишнє значення лише канцлер, який стає після короля другою особою в державному управлінні.

Потреба в спеціалізованій центральній адміністрації привела наприкінці XVI ст. до зростання ролі державних секретарів, яким доручаються певні сфери управління (іноземні справи, військові справи, морські справи і колонії, внутрішні справи). За Людовіка XIV державні секретарі, які спочатку (особливо за Рішельє) відігравали суто допоміжну роль , наближаються до особи короля, виконують роль його особистих чиновників.

Розширення кола функцій державних секретарів веде до швидкого зростання центрального апарату, до його бюрократизації. У XVIII ст. вводяться посади заступників державних секретарів, при них створюються значні за розмірами бюро, які, у свою чергу, поділяються на секції з чіткою спеціалізацією й ієрархією чиновників.

Значну роль у центральному управлінні відігравав спочатку суперінтендант фінансів (за Людовіка XIV був замінений Радою у справах фінансів), а потім Генеральний контролер фінансів.

Ця посада набула величезного значення починаючи з Кольбера (1615 р.), який не тільки складав державний бюджет і безпосередньо керував усією економічною політикою Франції, а й практично контролював діяльність адміністрації, організовував зі складання королівських законів. При Генеральному

контролері фінансів згодом також виник великий апарат, що складався з 29 різних служб і численних бюро.

Неодноразової перебудови зазнала і система королівських рад, що виконували дорадчі функції. Людовік XIV у 1661 р. створив Велику раду, до якої входили герцоги й інші пери Франції, міністри, державні секретарі, канцлер, що головував у ній за відсутності короля, а також спеціально призначувані державні радники (головним чином із дворян мантій). Ця рада вирішувала найважливіші державні питання (відносини з церквою тощо), обговорювала проекти законів, у деяких випадках приймала адміністративні акти і розглядала найважливіші судові справи. Для обговорення зовнішньополітичних справ скликалас я вужча за своїм складом Верхня рада, до якої зазвичай запрошувалися державні секретарі в іноземних і військових справах, кілька державних радників. Рада депеш обговорювала питання внутрішнього управління, приймала рішення щодо діяльності адміністрації. Рада з питань фінансів розробляла фінансову політику, вишукувала нові джерела надходження коштів до державної казни.

Управління на місцях відзначалося особливою складністю і заплутаністю. Деякі посади (наприклад бальї) збереглися від попередньої епохи, але їхня роль неухильно зменшувалась. З'явилися численні спеціалізовані служби на місцях: судове управління, фінансове управління, нагляд за дорогами тощо. Територіальні межі цих служб та їх функції не були точно визначені, що породжувало численні скарги і суперечки. Місцеве управління мало свої особливості, пов'язані із збереженням в деяких частинах королівства старої феодальної структури (меж колишніх сеньйорій), церковної земельної власності. Тому політика централізації, яку проводила королівська влада, не торкнулася однаковою мірою всієї території Франції.

На початку XVI ст. органом, що проводив політику центру на місцях, були губернатори. Вони призначалися і усувалися з посади королем, але згодом ці посади опинилися в руках знат них дворянських сімей. До кінця XVI ст. дії губернаторів у ряді випадків стали незалежними від центрального управління, що суперечило загальному напряму королівської політики. Тому поступово королі зводять їхні повноваження до сфери суто військового управління.

215

Для зміцнення своїх позицій у провінціях королі, починаючи з 1535 р., посилають туди комісарів з різними тимчасовими дорученнями, але незабаром останні стають постійними посадовими особами, що інспектують суд, адміністрацію міст, фінанси. В другій половині XVI ст. їм надається титул інтендантів. Вони діяли вже не просто як контролери, а як справжні адміністратори, Їхня влада почала набувати авторитарного характеру. Генеральні штати в 1614 р., а потім збори нотаблів протестували проти дій інтендантів. У першій половині XVII ст. повноваження останніх були дещо обмежені, а в період Фронди посада інтенданта взагалі була скасована.

У 1653 р. система інтендантів була відновлена, і вони почали призначатися в спеціальні фінансові округи. Інтенданти мали прямі зв'язки з центральним урядом, насамперед з Генеральним контролером фінансів. Функції інтендантів були надзвичайно широкі і не обмежувалися фінансовою діяльністю. Вони здійснювали контроль за фабриками, банками, дорогами, судноплавством тощо, збирали різні статистичні відомості щодо промисловості і сільського господарства. На них покладався обов'язок підтримувати громадський порядок, спостерігати за жебраками і бродягами, вести боротьбу з єрессю. Інтенданти стежили за набором рекрутів до армії, за розквартируванням військ, забезпеченням їх продовольством тощо. Нарешті, вони могли втручатися в будь-який судовий процес, проводити розслідування від імені короля, головувати в судах бальяжу або сенешальства.

Централізація торкнулася і міського управління. Муніципальні радники (ешвени) і мери перестали обиратися, а призначалися королівською адміністрацією (зазвичай за відповідну плату). У селах постійної королівської адміністрації не було, а низові адміністративні і судові функції покладалися на селянські общини й общинні ради. Однак в умовах всесилля інтендантів сільське самоврядування вже наприкінці XVII ст. занепадає.

Державні фінанси. Головним джерелом надходження коштів до казни були податки, найважливішим з яких залишалася талья. Велике значення мала також капітація — подушна подать,

напроваджена спочатку Людовіком XIV для покриття військових витрат. Усі податки розподілялися між представниками третього стану, тоді як вищі стани, що мали величезні доходи, були повністю від них звільнені.

Важливим джерелом надходжень до королівської казни були також і непрямі податки, кількість яких постійно зростала. Особливо важким для населення був податок на сіль (габель).

До казни надходили також збори від торгового мита, доходи від королівських монополій (поштова, тютюнова та ін.). Широко практикувалися державні позики.

Незважаючи на зростання доходів, державний бюджет зводився з величезним дефіцитом, що було викликано не тільки великими витратами на постійну армію і великий бюрократичний апарат. Значні кошти йшли на утримання самого короля і його сім'ї, на проведення королівських полювань, пишних прийомів, балів і на інші розваги.

Судова система. Незважаючи на посилення централізації судової системи, вона також залишалася архаїчною і складною. У ДЕЯКИХ частинах Франції аж до XVIII ст. збереглася сеньйоріальна юстиція. Королівські ордонанси лише регламентували порядок її здійснення. Іноді королі викуповували сеньйоріальне право суду, як, наприклад, у 1674 р. в сеньйоріях, прилеглих до Парижа. Самостійну систему становили церковні суди, юрисдикція яких вже обмежувалася в основному внутрішньоцерковними справами. Існували і спеціалізовані трибунали: комерційні, банківські, адміралтейські та ін.

Вкрай заплутаною була і система королівських судів. Нижчі суди в превотствах до середини XVIII ст. були ліквідовані. Збереглися суди в бальяжах, хоча їхній склад і компетенція постійно змінювалися. Важливу роль, як і колись, відігравав Паризький парламент і судові парламенти в

216

інших містах. Для звільнення парламентів від апеляційних скарг, кількість яких постійно збільшувалася, королівський едикт у 1552 р. передбачив створення особливих апеляційних судів у ряді найбільших бальяжів із розгляду кримінальних і цивільних справ.

Армія і поліція. У період абсолютизму завершилося створення централізовано побудованої постійної армії, що була однією з найбільших у Європі, а також регулярного королівського флоту.

За Людовіка XIV була проведена важлива військова реформа, суть якої полягала у відмові від наймання іноземців і в переході до вербування рекрутів з місцевого населення (матросів — із прибережних провінцій). Солдати вербувалися з найнижчих прошарків третього стану, нерідко — з декласованих елементів, із «зайвих людей», швидке зростання кількості яких у зв'язку з процесом первісного нагромадження капіталу створювало вибухонебезпечну обстановку. Оскільки умови солдатської служби були вкрай важкими, вербувальники часто вдавалися до обману і хитрощів. В армії процвітала кийова дисципліна. Солдати виховувалися в дусі безумовного виконання наказів офіцерів, що дозволяло використовувати військові частини для придушення повстань селян і рухів міської бідноти.

Вищі командні посади в армії могли обіймати лише представники титулованої знаті. При заміщенні офіцерських посад нерідко виникали гострі протиріччя між спадковим і служивим дворянством. У 1781 р. родове дворянство домоглося закріплення за ним виключного права на заняття офіцерських посад. Такий порядок комплектування офіцерства негативно позначався на бойовій підготовці армії, був причиною некомпетентності значної частини командного складу.

При абсолютизмі створюється розгалужена поліція: у провінціях, містах, на великих дорогах тощо. У 1667 р. була заснована посада генерал-лейтенанта поліції, на якого покладався обов'язок підтримувати порядок у масштабах усього королівства. У його розпорядженні перебували спеціалізовані поліцейські підрозділи, кінна поліцейська гвардія, судова поліція, що проводила попереднє розслідування.

Особлива увага приділялася зміцненню поліцейської служби в Парижі. Столиця була поділена на квартали, у кожному з яких діяли особливі поліцейські групи, очолювані комісарами і сержантами поліції. До функцій поліції поряд з підтриманням порядку і розшуком злочинців входив контроль за моральністю, зокрема спостереження за релігійними маніфестаціями, нагляд за ярмарками, театрами, кабаре, трактирами, будинками розпусти тощо. Генерал-лейтенант поряд із загальною поліцією (поліцією безпеки) очолював також політичну поліцію з розгалуженою системою таємного розшуку. Був установлений негласний контроль за супротивниками короля і католицької церкви, за всіма особами, що виявляють вільнодумство.

4. Характеристика основних джерел права

4.1.Джерела права

Вісторії французького права знайшли своє найповніше відображення типові риси середньовічного права Західної Євро пи. Протягом всієї епохи середньовіччя множинність і партикуляризм джерел права, що відображали роз'єднаність самого феодального суспільства, перешкоджали утворенню у Франції эдиної національної правової системи. Незважаючи на політичне, обєднання країни, релігійно-духовну спільність і утвердження абсолютизму, французьке право аж до революції 1789 р. було конгломератом численних правових систем, дія яких поширювалася або на певне коло осіб (духовенство, торговці та ін.), або на яку-небудь конкретну, часто невелику за розміром територію. Як вказував Вольтер, у Франції, «змінюючи поштових коней, змінюють право».

Найважливішим джерелом права був звичай. До X ст. у Франції практично перестали діяти Салічна правда та інші варварські звичаї, що застосовувалися за персональним принципом. На зміну їм в умовах феодальної роздробленості прийшли територіальні правові звичаї (кутюми)

окремих регіонів, сеньйорій і навіть общин. У межах великих феодальних володінь (Нормандія,

217

Анжу, Бретань та ін.) вони відзначалися великим розмаїттям. Особливо значною була роль кутюмів у північній Франції, яку навіть називали в зв'язку з цим «країною звичаєвого права».

Звичаї складалися в усній формі (звідси північ Франції називали «країною неписаного права»); вони формувалися на основі звичаїв, що визнавалися з покоління в покоління на певній території місцевого або регіонального масштабу. Сила й авторитет звичаєвого права визначалися тим, що воно відображало реальні потреби територіальних колективів феодального суспільства, виникало, як правило, з компромісу і не залежало цілком від сваволі державної влади. Тому і дотримання кутюмів у більшості випадків було добровільним, хоча вони й набували обов'язкової сили, підкріплюваної насамперед судовою владою.

Для визнання звичаїв у судах було необхідно, щоб вони були відомі з «незапам'ятних часів», тобто принаймні 40 років. Починаючи з XII ст. окремі кутюми почали записуватися, а до середини XIII ст. у Нормандії був складений порівняно повний збірник звичаєвого права — Великий кутюм Нормандії, що використовувався в судовій практиці. З цього часу з'являється низка приватних записів місцевого звичаєвого права, зроблених королівськими суддями і легістами. Одним з таких ранніх записів стала «Порада другу» (1253 р.), яка належала перу П'єра де Фон-тена. Але найвідомішим і найпопулярнішим в середньовічній

Франції був збірник звичаїв — Кутюми Бовезі (близько 1283 р.), автором яких був королівський бальї Філіпп де Бомануар. Хоча цей збірник спирався насамперед на запис кутюмів одного із судових округів графства Клермона (на північному заході Франції), Філіпп де Бомануар дав у своєму творі ширший огляд звичаєвого права з посиланнями на кутюми інших судових округів, додавши ряд положень канонічного і римського права. Збірник, що складався з прологу і 70 глав, хоча і не давав системного і цілісного викладу правового матеріалу, описував велику кількість кутюмів з різних питань права (організація суду і процес, правовий статус різних категорій осіб, юридичний режим земельних володінь тощо). Кутюми Бовезі підтверджували принцип непохитності правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, а й для державної влади: «Король повинен сам дотримувати звичаїв і примушувати інших дотримувати ці звичаї».

Після Кутюмів Бовезі було видано низку інших подібних збірників: Кутюми Тулузи (1296 р.), Давній кутюм Бретані (1330 р.). Особливим авторитетом у судах користувався збірник «Великий кутюм Франції», складений у 1389 р.

Оскільки приватні збірники звичаєвого права не відзначалися повнотою, проблема доводження кутюмів у судах залишалася складною. Якщо той чи інший звичай викликав сумнів чи оспорювався, суддя проводив спеціальне розслідування з допитом 10 місцевих знавців звичаєвого права, які повинні були дати однозначну відповідь про існування кутюму і його зміст. Така процедура породжувала чимало судових спорів і не усувала юридичних труднощів. Так, кутюми різнилися залежно від місцевості, але визначити її територіальні межі часто було надзвичайно складно.

У1454 р. Карл VII спеціальним ордонансом наказав усім бальї звести в єдині збірники кутюми їхніх бальяжів і надіслати для узагальнення до Паризького парламенту. Відповідно до цього розпорядження були складені, а в XVI ст. відредаговані 60 збірників «великих» і близько 200 збірників «малих» кутюмів.

Складання збірників кутюмів, не усунувши строкатості звичаєвого права, сприяло його консервації. Відредаговані кутюми набували ознак, які має закон: визначеність, стабільність, незмінюваність. Але вони формально не розглядалися як закон, хоча їх редагування за наказом королівської знаті фактично означало державне санкціонування.

Упереробленому вигляді кутюми стали зручнішими і для їх доктринального викладу. Тому в XVII—XVIII ст. з'являється ряд великих робіт (Лавуазеля, Дома, Потьє), у яких була здійснена

218

спроба уніфікувати кутюми і судові рішення за окремим и правовими інститутами і тим самим обгрунтувати ідею створення єдиного загальнофранцузького права.

Нa півдні Франції поступово найважливішим джерелом пранії ставало римське право, що мало тут досить глибокі історичн і корені. Вплив римського права в Галлії сягав іще завойовницьких походів Юлія Цезаря. Воно зберегло свої позиції й у с т о л і т т я Х , що йшли після падіння Римської імперії, але трансформувалося у своєрідне галло-римське право, що спиралося не на візантійську кодифікацію Юстиніана, а на спрощену верно законодавства Феодосія і на варваризований збірник римського права, складений вестготським королем Аларіком. Французькі юристи, які коментують ці пам'ятки римського права і використовують при цьому методи, подібні до посування, розгорнули свою діяльність ще до створення знаменитої італійської школи глосаторів. Але справжній ренесанс римського права у Франції починається з XIII ст. на півдні країни, що булО пов'язано насамперед з активною діяльністю школи глосаторів, які відкрили шлях для Юстиніанового римського права. Один з видатних представників цієї школи — Плацетін — організував на початку XIII ст. викладання римського права (насамперед Дигест Юстиніана) в університеті Монтпельє. Потім юридичні факультети почали відкри ватися й в інших універсиіетах Франції.

Метод, використаний французькими професорами-глосато-рами, був таким само, як і той, що застосовували італійські засновники цієї школи. Вони коментували Дигести Юстиніана, вписуючи до їх текстів коментарі і пояснення (глоси), які, у свою чергу, також вивчалися, узагальнювалися і посувалися. Відроджене в такий спосіб і пояснене глосаторами римське право виступало у Франції як «право вчених», воно залишалося далеким від практики королівських судів.

Ставлення королівської влади до римського права у Франції спочатку було двоїстим. З одного боку, для зміцнення своєї влади королі посилалися на численні формули римського публічного права, використовували легістів у державному апараті. Але, з іншого боку, узаконення римського права могло розумітися як визнання верховенства римсько-германського імператора. Тому король Філіпп Август навіть заборонив викладання римського права в Паризькому університеті, хоча воно вивчалося в інших університетах королівського домену. В Паризькому університеті офіційне викладання римського права було дозволене в 1679 р. за короля Людовіка

XIV.

Визнавши доктринальне значення римського права, французькі королі обмежували його практичне застосування. Людо-вік Святий (XIII ст.) постановив, що воно не є обов'язковим у французькому королівстві. Філіпп Сміливий заборонив практикуючим юристам застосовувати римське право в країні звичаєвого права. Що ж стосується півдня, то тут був знайдений своєрідний вихід, який полягав у тому, що королівська влада (з 1312 р. за Філіппа Красивого) визнала римське право як вид «писаного звичаю». Тому південь Франції спочатку вважався країною звичаєвого права, і лише з XIV ст. за ним остаточно закріпилася назва «країни писаного права». Втім, демаркаційна лінія між цими двома територіальними правовими масивами Франції ніколи не була абсолютно точною і безумовною.

Поступово на півдні місцеві правові звичаї занепадали, а римське право, що усе більше наслідувало Юстиніанові зразки, визнавалося загальним правом і застосовувалося в судовій практиці. В XIV—XV ст. цей процес торкнувся і країни неписаного права. Хоча тут римське право розглядалося лише як писаний розум і додаткове джерело права, воно впливало на ку -тюми в ході їх редагування і запису. Цьому сприяла діяльність парламентів, де в цей час великим авторитетом користувалися постглосатори (бартолісти). Особливу роль у використанні методу схоластики і формулюванні загальних принципів римського права відіграли професори Орлеанського університету де Ревеньї і де Бельпарш, послідовники відомого італійського постглосатора Бартоло. Французькі бартолісти адаптували римське право до умов середньовічного суспільства,

219