IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)
.pdfтобто до потреб судової практики. Вплив бартолістів, що виводили з римських текстів загальні принципи права, виявлявся й у наступні століття, про що свідчать, зокрема, Пандекти, видані в 1748 р. відомим юристом Потьє.
У XVI ст. у Франції склалася і своя школа римського права, що одержала назву школи гуманістів. Представники цієї школи, відображаючи ідеї епохи Відродження, відкидали методи схоластики і дедукції, властиві постглосаторам. Якщо бартолісти вивчали римське право для практичних потреб, то юристи-гуманісти стали вивчати його як таке, узяте саме по собі, користуючись при цьому історичним методом. Цей метод був привнесений у Францію італійським професором Альціатом, який викладав спочатку в Авіньоні, а потім (1529—1550 рр.) в університеті Бурже. Він вважав, що необхідно встановлювати справжній зміст оригінальних текстів римського права і співвідносити їх з історичними умовами, в яких вони створювалися. Юристи-гуманісти створили в Бурже інтелектуальний центр із залученням фахівців з античної філології, історії, образотворчого мистецтва, що дозволило поставити на більш високий науковий рівень вивчення кодифікації Юстиніана, Законів XII таблиць та інших римських юридичних стародавностей. Найбільшої популярності у цій школі набув Жак Куяцій (1522— 1590 рр.), визнаний «князем романістів». Його праці складалися головним чином з коментарів до фрагментів робіт римських юристів, представлених у кодифікації Юстиніана. Ж. Куяцій, залучаючи додаткові і нещодавно виявлені документи (з Ульпі-ана, Кодексу Феодосія та ін.), усував наступні нашарування і перекручення, відновлював справжні римські тексти. Велику роботу в цьому напрямі провів інший видатний представник школи гуманістів — Жак Годофрой. Використовуючи історичний метод, виявляючи й усуваючи інтерполяції, він реконструював Кодекс імператора Феодосія. Юристи-гуманісти, орієнтовані на наукове вивчення римського права, не вплинули на судову практику, а тому в XVII—XVIII ст. знову поступилися своїми позиціями бартолістам. Але їхні праці були підґрунтям для наступного використання конструкцій римського права в післяреволюційному законодавстві Франції. Отже, можна дійти висновку, що в середньовіччя римське право виступало не тільки як найважливіше джерело діючого права, а й як складова національної правової культури, що формується.
До важливих джерел права, що діяли рівною мірою на території всієї країни, належали також норми канонічного права. Право церкви створювати власну юридичну систему для внутрішнього застосування визнавалося в Римській імперії й у монархії франків, звідки у Францію і перейшло канонічне право. Свого апогею воно досягло в XII—XIII ст., коли розширилася компетенція церковних трибуналів, які, зберігши свої владні функції над кліриками, істотно поширили свою юрисдикцію на світське населення. У наступні століття в ході завзятої боротьби королівської влади за зміцнення своїх судових повноважень сфера дії канонічного права у Франції починає звужуватися. Королівський ордонанс 1539 р. заборонив церковним судам розглядати справи, що стосуються не кліриків, а світських осіб. До цього часу утверджується положення, відповідно до якого король сам здійснює владу в королівстві, а тому декреталії римських пап і настанови церковних соборів не є обов'язковими для французів. До королівських повноважень у період становлення абсолютизму було включене надання обов'язкової сили нормам канонічного права. Зрештою в основу дії канонічного права у Франції були покладені такі принципи.
Стосовно старого канонічного права, виробленого в період середньовіччя і включеного в Звід канонічного права, діяла презумпція, відповідно до якої воно мовчазно визнається королівською владою. Спірною залишалася лише юридична сила «Книги шостої», промульгованої у період гострої сварки Боні-фація VIII і Філіппа Красивого.
Норми канонічного права, прийняті церквою вже після утвердження Зводу канонічного законодавства (1582 p.), вимагали спеціальної королівської санкції. Фактично королівські суди почали брати до уваги лише ті акти церковних соборів і римських пап, що супроводжувалися
220
спеціальними королівськими грамотами, які означали їхню офіційну промульгацію. Більш того, такі грамоти підлягали реєстрації в парламентах, що означало їхню верифікацію. Так, Болонський конкордат 1516 p., опублікований у вигляді папської булли, набув у Франції обов'язкової сили лише після того, як до його тексту були складені спеціальні королівські грамоти, зареєстровані не без труднощів у Паризькому парламенті. Завдяки такій юридичній процедурі деякі церковні настанови (наприклад, рішення Трентського собору) вводилися в дію не в повному обсязі. Втручання королівської влади в застосування норм канонічного права привело до того, що окремі церковні канони (особливо XXIV канон, присвячений шлюбно-сімейним відносинам) діяли з багатьма національними особливостями.
Велике значення у Франції в період середньовіччя мало і міське право, що розглядалося як свого роду звичаєве право. Хоч воно було досить розмаїтим, але йому були властиві і загальні риси. Основним джерелом цього права були міські хартії, що мали нормативний характер і відображали компроміс міського населення з королем або окремими сеньйорами. У хартіях і заснованих на них внутрішніх регламентах міст передбачалася підтримка миру і порядку, визнавалися важливі права і свободи громадян, не захищені звичаєвим феодальним правом (право на життя і майно городян, недоторканність житла та ін.), регламентувалася торгово-ремісницька діяльність.
Поступовий розвиток внутрішньої, а особливо міжнародної торгівлі виявив і очевидні недоліки міського права, які мали місцевий партикулярний характер. Тому з XII ст. у відносинах між купцями починають використовуватися норми міжнародного морського і торговельного права, запозичені зі збірників морських і торгових звичаїв, записаних в італійських та іспанських містах (Пізі, Барселоні та ін.). Згодом такі збірники стали укладатися і у Франції. Найбільшу популярність з них отримав Реєстр торговельних і морських звичаїв, що був укладений у XIII ст. в Олероні і застосовувався в багатьох портових містах Франції й Англії.
В міру посилення королівської влади дедалі важливіше місце серед інших джерел права посідають законодавчі акти королів: настанови, ордонанси, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Філіппа Красивого (кінець XIII — початок XIV ст.) королівські акти найчастіше стали іменуватися ордонансами.
Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відзначалося систематизацією і класифікацією вміщеного в ньому матеріалу. Нерідко ордонанси були багатопрофільні, як, наприклад, Ордонанс Мулена 1566 p., який включав у себе норми щодо іпотек, судових доказів, повноважень губернаторів провінцій. Королівське законодавство часто було декларативним, його застосування породжувало постійні судові труднощі.
До середини XVI ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їхньої кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв'язку з цим відомий юрист Бріссон підготував велику компіляцію, складену на основі чинного королівського законодавства. Ця компіляція, відома під назвою Кодекс Генріха III, була опублікована в 1587 р. як приватний твір, але мала великий авторитет у судах. В другі й половині XVII і в XVIII ст., особливо за короля Людовіка XIV, кодифікаційні роботи піднімаються на вищий рівень. Під керівництвом Кольбе-ра була створена спеціальна Рада з реформи законодавства. У цей час видається серія королівських законів (так званих великих ордонансів), які по суті кодифікують правові норми в галузі кримінального права і процесу, торговельного і морського права, заповітів тощо. Однак законодавчі акти королів, що торкнулися порівняно невеликого кола суспільних відносин, пов'язаних головним чином з публічним порядком, не могли надати французькому праву системності.
Додатковим і порівняно менш важливим джерелом французького середньовічного права виступала судова практика парламентів, особливо Паризького. З багатьох питань, зокрема
221
пов'язаних із застосуванням кутюмів, рішення парламентів, винесені в окремих справах, набували нормативно-обов'язкової сили.
4.2. Право феодальної власності на землю
Феодальна основа права Франції найбільш яскраво виявилася в тому, що воно закріплювало виняткові привілеї дворянства і духовенства на землю. До XI ст. повністю зникають вільна селянська власність на землю, а також інші форми алодіальних володінь, що довше зберігалися на півдні країни. Феод затверджується як основна і практично єдина форма поземельної власності. У результаті розвитку субінфеодації складається правило, що кожен держатель землі повинен мати сеньйора за принципом «немає землі без сеньйора». Це правило, що виникло спочатку на півночі, до XIII ст. поширюється по всій території Франції. З посиленням влади короля легісти і королівські судді почали виходити з того, що всі землі в країні держать від імені короля.
Іншою суто феодальною рисою права поземельної власності у Франції була його розщепленість. Як правило, земля не перебувала в необмеженій власності однієї особи, а виступала як власність двох або більше феодалів, що належали до різних станів. Чітко розмежовуючи правомочності верховного і безпосереднього власника землі, право закріплювало ієрархічну структуру феодальної земельної власності.
Юридичне обгрунтування розщепленості права власності найбільш повно було дане глосаторами. Спочатку вони позначили права васалів на землю за допомогою класичної римської формули як право користування ділянкою і отримання плодів (jus utendi ас fruendi). Але пізніше, відступаючи від класичних принципів римського права, вони сконструювали нове поло ження про існування одночасно кількох власницьких прав на одну і ту саму річ. За сеньйором почало визнаватися «пряме право власності» (dominium direktum), а за васалом — «корисне право власності» (dominium utile).
Це означало, що за васалом, який безпосередньо використовував свої привілеї власника землі, було закріплене право на експлуатацію селян шляхом стягування різних поборів. Сень йор, виступаючи як верховний власник землі, зберігав за собою певні адміністративно-судові права і контроль за розпорядженням переданою ділянкою. Так, субінфеодація, тобто передача частини феоду підвасалам, вимагала до XI ст. згоди сеньйора. Пізніше вона могла здійснюватися васалом самостійно, але з дотриманням передбачених у звичаєвому праві обмежень. Як правило, кутюми дозволяли передавати ар'єр-васалам від 1/3 до 1/2 отриманого від сеньйора ф'єфу. Але з XIII ст. без згоди сеньйора, а потім короля була заборонена передача земельних володінь церкві, оскільки при цьому відбувалося так зване «умертвіння лену». Верховний власник назавжди втрачав таку землю, яку церква, не зв'язана обов'язками військової служби, тримала, як говорилося, «у мертвій руці».
Права земельного власника в частині нерухомості розглядалися не як індивідуальні, а як сімейно-родові. Тому розпорядження родовими землями ставилося під контроль родичів. їхня згода у разі продажу таких земель була потрібною аж до XIII ст. Пізніше ця вимога пом'якшувалася, але родичі зберігали право викупу сімейного майна (право ретракту) протягом одного року й одного дня після його продажу. Якщо глава сім'ї вмирав, не залишивши дітей, сімейне майно поверталося по тій лінії, за якою воно надійшло до родини.
Особлива конструкція поземельних прав була вироблена в країні звичаєвого права, де кутюми не знали права власності на землю як такого, а визнавали особливі власницькі права (сезі - ну). Остання була земельним держанням, яке залежало від сеньйора, але визнавалося звичаєвим правом і охоронялося як власність у судовому порядку. Фактично сезіна могла набувати форму феоду і передаватися васалу за допомогою інвеститури. Права держателя землі набували стійкого характеру в результаті давності володіння земельною ділянкою. Спочатку звичаєве право передбачало для цього короткий термін (рік і один день), але пізніше цей термін збільшився від 10 до 30 років.
222
Своєрідність права феодальної власності на землю полягала також у тому, що воно було нерозривно пов'язане з власницькими правами селян. Ці права були обмеженими, але постійними. Спочатку селянин не міг відчужувати свій земельний наділ без згоди сеньйора, але й останній також не міг самовільно зганяти з землі навіть особисто залежного серва. З XIII ст. основною формою селянського держання землі стає цензива. Цензитарій звільняється від особистих повинностей і одержує велику свободу розпорядження землею. Однак право селян на землю, як і раніше, розглядалося як похідне від права поземельної власності сеньйора, а тому селянське господарство було обтяжене різними феодальними поборами.
Самі сеньйори, які прагнули одержати від своїх селян усе більшу ренту, а також королівська влада, що стягувала із селянських господарств податки, були заінтересовані в розширенні власницьких прав цензитаріїв. Селянин (особливо в епоху абсолютизму) одержав право продавати, дарувати, заставляти й іншим шляхом переуступати свою цензиву, але за умови, що феодальний власник, як і раніше, справно одержуватиме належний йому ценз. Королівські юристи, керуючись фіскальними міркуваннями, обгрунтували навіть тезу, що цензива є майже повною власністю, оскільки формально лише власність підлягала оподаткуванню королівською тальєю. Але при цьому вони не забували підкреслити і різницю між сеньйоріальною власністю і цензивою, а саме
— довічне право сеньйора на одержання цензу й інших зборів, тобто феодальної ренти.
Аж до революції 1789 р. право феодальної власності на землю поєднувалося також з елементами общинного селянського землекористування. Так, передбачалися общинні угіддя (ліси, луки тощо) для випасання худоби, заготівлі дров, а також право членів общини збирати залишені на чужих ділянках після збирання врожаю колосся, солому та ін.
З XVI ст. процес первісного нагромадження капіталу починає істотно впливати на долю общинних земель. Французьке дворянство неминуче втягувалося в товарно-грошові відносини, але не могло, як це мало місце в Англії, зганяти цензитаріїв з їхніх земель. Тому воно активно проводило політику розкрадання общинних угідь. Королівська влада спочатку з фіскальних міркувань перешкоджала захопленню общинних земель, але за Людовіка XIV був виданий едикт про «тріаж», що дозволив дворянам за умови внесення до казни відповідної плати вилучати третину землі, яка належала селянській общині. Фактично ж було відрізано 2/3, а іноді і більше, общинних земель.
Лише в містах земельна власність, що концентрувалася головним чином у руках патриціансько-бюргерської верхівки, під впливом конструкцій римського права за своїм правовим режимом в певному відношенні наближалася до необмеженої приватної власності.
4.3. Зобов'язальне право
Тривалий час замкнений характер феодального господарства і територіальна роздробленість країни гальмували розвиток товарно-грошових відносин, а отже, і договірного права. Але навіть в епоху пізнього середньовіччя і зародження капіталізму договірні відносини, що одержали більш широке поширення, мали на собі відбиток феодалізму.
Феодальний характер права дістає вияв навіть у такому договорі, як купівля-продаж. У ранній період продаж речей, насамперед нерухомості, відбувався в урочистій формі, що свідчило про стійкість договору. З XII ст., особливо на півдні країни, де вже позначався вплив римського права, важливі угоди купів-лі-продажу починають укладатися в письмовому вигляді, а в подальшому — посвідчувати ся нотаріусами. Текст таких угод нерідко виступав у вигляді однакових формул. Так, наприклад, продавець спеціально вказував, що діє «чесно і без поганого наміру» (BONA FIDE ET SINE DOLO), що річ, яка продається, отримана ним у спадщину або в силу 30-річного добросовісного володіння (чи іншого строку набувальної давності), що він бере на себе відповідальність у разі відчуження (евікції) речі в покупця тощо. Спочатку була необхідна не тільки сплата ціни, а й передача проданої речі. З XIII ст. з розвитком торгового обігу такий договір
223
виникав з моменту його укладення сторонами, і його об'єктом могли виступати речі, які ще не були виготовлені.
Особливо ретельно регламентувалася купівля-продаж землі в звичаєвому праві. За сеньйором завжди визнавалося право переважної купівлі феоду, який продавав васал. Крім того, він, як і родичі продавця, протягом установленого кутюмами терміну мав право викупу проданої землі. З часом, щоб уникнути наступних феодальних сімейних суперечок, нотаріуси почали вимагати присутності під час оформлення договору продажу нерухомості членів сім'ї продавця, включаючи дітей віком від 14 років.
Продаж дворянських сеньйорій і селянських держань (цен-зив) стає звичайним явищем із зародженням капіталістичних відносин і кризою феодального господарства. З XVII ст. буржуа особливо охоче скуповують дворянські землі, насамперед навколо міст, причому часто не з метою впровадження нових методів господарювання, а лише для того, щоб мати можливість стягувати із селян феодальну ренту. Нерідко об'єктом купівлі-продажу ставала не сама земля, а саме пов'язані з нею рентні ПРАВА.
УX—XI ст., коли купівля-продаж майна була ще порівняно рідкісним явищем, одержав розвиток договір дарування. Нерідко цей договір маскував угоду купівлі -продажу, ставав фактично двостороннім і відплатним. Одержувач подарованого майна брав на себе зобов'язання передати дарувальнику на подяку певне майно (коня, зброю тощо). Договір дарування використовувався також для того, щоб обійти передбачені у багатьох кутюмах обмеження на заповіти. У свою чергу, в звичаєвому праві поступово встановлюються обмеження для дарувальника, зокрема, пов'язані з даруванням родового майна. У 1731 р. спеціальний королівський ордонанс про дарування упорядкував і кодифікував звичаєве право, заборонивши посмертні дарування (замасковані заповіти), якщо вони не були спеціально передбачені шлюбним договором.
Уперіод абсолютизму у Франції значного поширення набуває договір найму (оренди) землі, що сприяв проникненню капіталістичних відносин у село. У XVI —XVIII ст. багато дворян полишають свої господарства, роздають землі частинами в оренду за фіксовану плату або частину врожаю. Такі договори спочатку укладалися на рік, але поступово терміни їхньої дії подовжуються (на одне, два тощо життя орендаря). Така форма експлуатації селян давала дворянству велику вигоду, оскільки розмір орендної плати (на відміну від цензу) не був визначений звичаєм і міг час від часу підвищуватися. Крім того, на відміну від цензиви, земля, здана в оренду, по закінченні терміну дії договору поверталася в розпорядження сеньйора.
Упередреволюційний період до здачі землі в короткострокову оренду (на 5—10 років) усе частіше вдавалися буржуа, які придбавали дворянські маєтки. Орендні відносини почали охоплювати дедалі ширше коло речей. Нерідко заможні селяни або буржуа одержували від сеньйорів в оренду за відповідну плату на рік чи на кілька років право на баналітети (феодальні монополії земельних власників) або інші види феодальної ренти.
Важливе місце в середньовічному праві Франції посідав договір позики. У ряді боргових документів XII—XIII ст. використовувалася римська формула позики , проте вона не одержала поширення. Канонічне право забороняло стягувати відсотки, але, оскільки найбільшим позикодавцем у Франції в цей час була церква, вона й вигадала, як обійти ці заборони. У деяких випадках боржник виплачував кредитору заздалегідь визначену суму (до 25% від отриманої ним у борг), яка не вважалася відсотками. В інших випадках він брав на себе зустрічне зобов'язання виплачувати кредитору фіксовану ренту у вигляді певної частини доходів. Згодом при укладенні договору позики всі частіше стала використовуватися «мертва застава», за якої боржник заставляв земельну ділянку, причому доходи від неї надходили кредитору і не зараховувалися в рахунок сплати боргу.
224
З XIV—XV ст. як позикодавці виступають вже міська верхівка, лихварі, які під заставу землі або за право стягувати ренту позичали гроші великим феодалам і самому королю. У період абсолютизму лихварські операції набули настільки широкого розмаху, а кількість заставлени х сеньйорій стала настільки значною, що це викликало загальне невдоволення дворянства. Королівським ордонансом у XVIII ст. була заборонена застава майна, якщо вона супроводжувалася передан-ням кредитору заставленої землі. Але ще з XII ст., особливо в лихварських операціях церкви, для гарантії за договором позики почала використовуватися іпотека, коли заставлена земля залишалася в боржника, але з виплатою останнім встановленої ренти.
Розвиток торгового і лихварського капіталу, зростання банківських операцій вимагали спеціальної регламентації професійної діяльності купців, банкірів, маклерів тощо. З урахуван ням сформованої міжнародної торгової практики в 1673 р. був виданий королівський ордонанс про торгівлю, названий по імені його укладача як Кодекс Саварі, а в 1681 р. — ордонанс про морську торгівлю. У цих актах визначався правовий статус купців і порядок утворення торгових товариств, містилися норми щодо спеціальних інститутів, вироблених у практиці міжнародної і морської торгівлі, таких, як вексель, банкрутство, страхування та ін. Тим самим був покладений початок створенню у Франції поряд із загальними нормами, які регулюють майновий обіг (цивільне право), відокремлених норм торговельного права, що у подальшому привело в цій країні до дуалізму приватного права.
4.4. Державна регламентація виробництва і торгівлі
Феодальний характер права в середньовічній Франції дістав вияв також у численних обмеженнях торгівлі і виробничої діяльності, їх поява історично була пов'язана з закріпленням у королівських хартіях і нормах міського права станово-корпоративної організації міського життя. Передбачаючи привілеї для ремісницьких цехів і купецьких гільдій, середньовічне право ставило нездоланні перешкоди на шляху приватного підприємництва й обмежувало свободу в договірних відносинах. Ретельна правова регламентація поширилася у Франції не тільки на торгову діяльність цехів і купців, а й на внутрішню організацію иробництва і його технологію, що знайшло своє відображення детальному визначенні видів сировини і способів його переробки, виробничого процесу, номенклатури і якості готових виробів тощо.
На початку розвитку ремесел і торгівлі, особливо в умовах феодальної сваволі, встановлення чітких правових меж для виробничої і торгової діяльності сприяло її упорядкуванню і навіть захисту. Однак згодом дріб'язкова регламентація виробництва і торгові монополії стали гальмом на шляху розвитку більш передових капіталістичних відносин. Саме тому з XVI ст. цехова система у Франції, незважаючи на надання королівськими актами деяких додаткових привілеїв окремим цехам, занепадає, поступаючись місцем мануфактурному виробництву.
Швидкому зростанню мануфактур у Франції сприяла здійснювана при абсолютизмі політика меркантилізму і протекціонізму, яка передбачала активне втручання держави в господарське життя. Особливо широко політика протекціонізму використовувалася в другій половині XVII ст. за Ж. Кольбера. Домагаючись зростання державних доходів, Кольбер встановив обмеження на ввіз іноземної продукції, забороняв вивіз сировини, заохочував експорт готових виробів і тим самим створював більш сприятливі умови для розвитку у Франції приватного підприємництва. Кольбер видавав організаторам мануфактур пільгові королівські патенти із встановленням монопольних привілеїв, надавав їм державні субсидії. Створювані королівські мануфактури (напередодні революції їх було 514) нерідко виявлялися збитковими, але вони сприяли становленню у Франції капіталістичної промисловості.
Деякі торгові компанії, що брали участь у міжнародній комерції (Ост-Індська, Вест-Індська, Левантійська та ін.), також створювалися за участю державного капіталу, відраховували до казни
225
частину прибутків. Абсолютистський уряд використовував і систему державних позик, випускаючи час від часу процентні державні облігації. Придбавала ці цінні папери насамперед лихварська буржуазія, яка, кредитуючи короля, домагалася для себе важливих привілеїв.
Суто феодальні методи правового регулювання торгівлі і промисловості дістали вияв і у податковій політиці абсолютизму, наслідком чого стало, зокрема, зн ачне збільшення непрямих податків (акцизів), наприклад, на продаж солі, вина. Податковий тиск важким тягарем лягав на селянські господарства. Він створював перешкоди для формування торгово-промислового капіталу у Франції і водночас — поле діяльності для лихварських і фінансових кіл буржуазії. Спеціальні компанії відкунників (з лихварів і банкірів), вносячи до королівської казни велику суму грошей, одержували право на стягнення державних податків на певній території. Ці компанії мали власних збирачів податків, які, використовуючи також і державний апарат примусу, стягували з населення побори понад встановлену суму податків, хоча така практика формально вважалася незаконною. Система відкупів була руйнівною для селянства і обтяжливою для зростаючої французької буржуазії в цілому. Королівська влада у випадках особливо скандального викриття проводила судові процеси над відкупниками, що зарвалися («кровососами»), часом навіть звертала практику відкупів (наприкінці XVI — на початку XVII ст.), але в цілому вона процвітала аж до революції 1789 р.
Державна регламентація виробництва і торгівлі перетворилася на гальмо економічного розвитку і, загостривши соціальні конфлікти в суспільстві, стала одним з факторів, що наблизили буржуазну революцію.
4.5. Сімейне і спадкове право
Шлюб і сім'я у Франції регулювалися в основному канонічним правом. У XVI —XVII ст. королівська влада, прагнучи посилити державний вплив на шлюбно-сімейні відносини, серією ордонансів відступила від церковних норм щодо укладення шлюбу. Сам шлюб, хоча як і раніше фіксувався лише в церковних книгах, почав розглядатися не тільки як релігійне таїнство, а й як акт цивільного стану. Було переглянуто старе канонічне правило, відповідно до якого при вступі в шлюб не була потрібна згода батьків. Відтепер діти, які порушили волю батьків, могли бути позбавлені спадщини. Крім того, у XVII ст. батьки одержали право звертатися до Паризького парламенту зі скаргою на дії кюре, який уклав шлюб без їхньої згоди. У зв'язку з нерозривністю шлюбу за канонічним правом парламент не міг визнати його недійсним, але оголошував укладеним незаконно. У результаті шлюб не породжував юридичних наслідків.
Особисті відносини подружжя (верховенство чоловіка, безумовна покора йому дружини, спільне проживання тощо) також визначалися канонічним правом, але становище дітей у сім'ї і майнові відносини подружжя були різними в північній і південній частинах країни. В країні звичаєвого права батьківська влада розглядалася як своєрідна опіка і зберігалася в основному до повноліття дітей. Тут також тривалий час діяв режим спільності майна подружжя, яким розпоряджався чоловік. На півдні під впливом римського права утвердилася сильна батьківська влада над дітьми, але існував роздільний режим майна чоловіка і дружини.
Уперіод пізнього середньовіччя під впливом норм римського права скоротилася майнова правосуб'єктність дружини. На півдні всі угоди, укладені нею без згоди чоловіка, визнавалися нікчемними. Навпаки, на півночі режим спільності майна перестав бути обов'язковим, і за подружжям закріпилася велика свобода вирішувати свої майнові відносини за взаємною згодою. Повсюдно у Франції посилюється батьківська влада (насамперед влада батька) над дітьми, які, як і за римським правом, не могли вчиняти юридичні акти без згоди батьків. Батько одержав право просити у королівської адміністрації ув'язнення непокірних дітей.
Успадковому праві Франції найхарактернішим інститутом був майорат, тобто передача у спадок земельного майна померлого старшому сину. Такий порядок дозволяв уникати дроблення
226
феодальних сеньйорій і селянських господарств. На спадкоємця покладався обов'язок допомагати своїм неповнолітнім братам, видавати заміж сестер. На півдні Франції під впливом римського права значного поширення набули заповіти. В них особливо було заінтересоване духовенство, оскільки священики вважалися виконавцями заповідальної волі померлого і частина заповіданого майна передавалася церкві. Під впливом церкви заповіт усе більше проникає й у звичаєве право, хоча заповідальна воля на півночі була істотно обмежена на користь законних спадкоємців. Останні не могли бути позбавлені спадщини заповідальним розпорядженням без особливо серйозних на те підстав.
4.6.Кримінальне право
УIX—XI ст. у Франції в основному продовжувала існувати система злочинів і покарань, що сягають раннього середньовіччя. Злочин розглядався як дія (приватна образа), яка зачіпає інтереси окремих осіб, а покарання, які ще не відзначалися жорстокістю, зводилися насамперед до компенсації за шкоду, заподіяну приватним особам.
Однак до XI—XII ст. феодальні риси кримінального права розкриваються досить повно. Злочин перестає бути приватною справою, а виступає як «порушення миру», тобто встановленого феодального правопорядку. Одержують розвиток такі якості
кримінального права, як кримінальна відповідальність без ви-
ни, жорстокість покарань, невизначеність складів злочинів. Якщо ж в середовищі самих феодалів питання про злочини і покарання розглядалося в «суді рівних», виходячи з правових звичаїв і уявлень про феодальну честь, то стосовно підвладного селянського населення сеньйор у кримінальних справах був по суті одночасно і законодавцем, і суддею. Він міг застосовувати кримінальну репресію проти селян за різні прояви непокори, аж до невиконання сеньйоріальних повинностей.
З поступовою централізацією держави і посиленням королівської влади в XIII—XV ст. послабляється сеньйоріальна юрисдикція і зростає роль законодавства королів у розвитку кримінального права, що дедалі більше набуває репресивного характеру. Розширюється коло справ, що розглядаються як тяжкі злочини і належать до категорії так званих «королівських випадків» (фальшивомонетництво, вбивство, зґвалтування, підпали тощо). Королі своїм законодавством починають активно втручатися й у релігійну сферу, доповнюючи норми канонічного права. Так, ще в 1268 р. Людовік IX видав ордонанс, який передбачав особливе покарання за богохульство. З'являється ряд нових складів злочинів, пов'язаних з поняттям «образа величності». Остаточному зникненню уявлення про злочин як «приватну справу» сприяв Великий березневий ордонанс 1357 р., що передбачав заборону на заміну покарання грошовою компенсацією. За вимогою станів король позбавлявся права помилування осіб, які вчинили тяжкі злочини.
Аж до революції 1789 р. кримінальна відповідальність тієї чи іншої особи безпосередньо пов'язувалася з її належністю до певного стану. До дворян лише у виняткових випадках застосовувалися тілесні покарання, що зазвичай замінювалися штрафами і конфіскаціями майна, не допускалася смертна кара через повішення. Особлива система кримінальної відповідальності існувала для духовенства. Водночас повністю відкидалися будь-які уявлення про законність у випадках придушення міських і селянських повстань, коли остаточно зникали межі між судовою і позасудовою розправою. Так, під час придушення Жакерії лише за два тижні було страчено 20 тис. осіб.
У середньовічному кримінальному праві Франції допускалося об'єктивне ставлення за провину, тобто кримінальна відповідальність без вини. Так, у королівських законах за деякі політичні злочини передбачалася колективна відповідальність членів міських корпорацій, а також
227
членів сім'ї злочинця, у тому числі його дітей. Законодавство і кутюми в принципі знали поняття неосудності, тобто нездатності людини через психічний розлад усвідомлювати значення своїх дій. Але за ряд злочинів, у тому числі за «образу величності», до кримінальної відповідальності притягалися і божевільні, і малолітні. Кримінальному «переслідуванню» піддавалися навіть трупи злочинців, а також тварини і предмети, які були причиною смерті людини.
Уперіод абсолютизму законодавство особливо деталізує склади злочинів, спрямованих проти короля, французької держави і католицької церкви. У зв'язку з цим значно розширюється коло дій, що підпадають під поняття «образа величності». Найтяжчими вважалися замахи на короля або членів його родини і змова проти держави. У XVII ст. за Рішельє був створений «другий ступінь» злочинів, що розглядалися як «образа величності». Це змова проти міністрів короля, командуючих королівськими військами, губернаторів провінцій та інших вищих королівських чиновників, зрада на війні, дезертирство, шпигунство, будівництво фортець без королівського дозволу та ін.
Різноманітними були і релігійні злочини: богохульство, блюзнірство і святотатство, чаклунство, єресь тощо. Поняття «єресь», як і поняття інших релігійних злочинів, відзначалося особливою невизначеністю і змінювалося на різних етапах розвитку французької держави. Найбільш масовий характер переслідування єретиків одержало в період Реформації, особливо після едикту Генріха II у 1547 р., який наказував спалювати на вогнищах усіх протестантів. Гоніння на кальвіністів (гугенотів) у цей час вилилися в масові позасудові розправи (у 1572 р. у Варфоломіївську ніч було вбито 2 тис. осіб), у кровопролитні релігійні війни XVI—XVII ст.
Узв'язку з процесом первісного нагромадження капіталу і масовим розоренням селянства королівськими ордонансами були передбачені спеціальні заходи кримінальної репресії проти бродяг, бідняків і безробітних, що ставили своєю метою створення системи найманої праці. Незадовго до революції це законодавство поповнилося черговим королівським ордонансом (у 1764 р.), відповідно до якого особи, які не мають коштів для існування, посилалися на важкі роботи на галерах.
Так само як і злочини, покарання не були чітко визначені в королівському законодавстві, їхнє застосування багато в чому залежало від розсуду суду і від того, до якого стану належав обвинувачений. Метою покарання стала відплата і залякування. Вироки приводилися у виконання привселюдно для того, щоб страждання засудженого викликали страх у всіх присутніх.
Смертна кара застосовувалася в різноманітних формах: розривання на шматки конями, четвертування, спалення тошо. Численними були калічні і тілесні покарання: відрізання язика, відсікання кінцівок, мучення розпеченими щипцями та ін. Широко почало застосовуватися і тюремне ув'язнення, що у більш ранній період передбачалося головним чином церковними судами. Як основне і додаткове покарання застосовувалася і конфіскація майна, що було вигідно королівській казні, коли справа стосувалася великих багатств буржуа.
Укримінальному праві Франції чітко проявилася і така специфічна середньовічна риса, як явна невідповідність тяжкості покарання характеру злочину. Вона посилювалася сваволею королівських суддів, які особливо зловживали конфіскацією майна, що викликало велике невдоволення французької буржуазії, передові ідеологи якої піддали в XVIII ст. нищівній критиці всю систему дореволюційного кримінального права.
4.7. Судовий процес
Аж до кінця XII ст. судовий процес, як це було раніше у франків, зберігав в основному обвинувальний характер. Значного поширення набуває судовий поєдинок, що проводився за взаємною згодою сторін або у випадку, коли одна з них обвинувачувала супротивника в неправді. Правові звичаї детально регламентували процедуру судової дуелі.
228
Під час розгляду справ селян у сеньйоріальних судах поряд із традиційними доказами ще в XI ст. почали застосовувати катування, і процес втрачав свій колишній змагальний характер. До цього часу розшукувальна (інквізиційна) форма процесу, яка називалася ще римсько-католицькою, утверджується в церковних судах, а з XIII ст. поступово вводиться в судах короля і великих феодалів. Аж до XV ст. розшукувальний і обвинувальний процеси існували немовби паралельно, але останній поступово почав виходити з ужитку у зв'язку зі скасуванням важливих традиційних видів доказів («божого суду») — ордалії і судового поєдинку.
Остаточне закріплення розшуку вального процесу відбувається з утвердженням абсолютизму шляхом видання серії королівських актів: ордонансу 1498 р., едикту 1539 р. і Великого кримінального ордонансу 1670 р. Щоправда, спочатку цей процес називали екстраординарним, але саме він застосовувався в більшості важливих кримінальних справ. Саме в цей період набула поширення практика, коли для тюремного ув'язнення людини було потрібно лише вписати її ім'я в порожній бланк королівського наказу на арешт.
Першою стадією розшукувального процесу було дізнання, тобто збір попередньої і таємної інформації про злочин і злочинця. Судова справа порушувалася на підставі обвинувачення королівського прокурора, а також доносів і скарг, зміст яких залишався невідомим для обвинуваченого. Потім судовий слідчий збирав письмові докази, допитував свідків і обвинуваченого, проводив очні ставки. Під час розшукувального процесу вина обвинуваченого припускалася, тому показань одного свідка було достатньо для застосування катування. Мета його полягала в тому, щоб вирвати зізнання в обвинуваченого, котре розглядалося як «цариця доказів».
Сам судовий розгляд справи проходив у закритому засіданні, причому вирішальне значення надавалось матеріалам, зібраним у ході слідства. Повноцінним доказом провини обвинуваченого були, крім власного зізнання, показання двох свідків, «які заслуговують на довіру», листи самого обвинуваченого, протоколи, складені на місці злочину, тощо. Хоча ордонанс 1670 р. передбачав поділ доказів на виправдувальні й обвинувальні, суд основну увагу приділяв саме останнім. За відсутності достатніх обвинувальних доказів суддя міг розпорядитися про проведення повторн ого катування.
До XIII ст. судові вироки вважалися остаточними і не підлягали оскарженню. Особа, незадоволена рішенням суддів, могла викликати їх на судовий поєдинок і послідовно битися з кожним з них. Оскарження до суду вищестоящого сюзерена було можливе лише у разі «помилки в праві».
З XIII ст. поступово визнається право оскаржити будь-яку справу із сеньйоріального суду до королівського. У свою чергу, в королівських судах допускалося звернення з апеляцією до вищої інстанції. Вищим апеляційним судом у цивільних і кримінальних справах згодом стає Паризький парламент. Велика кількість апеляційних інстанцій, особливо в передреволюційний період, призводила до того, що судові процеси були затяжними і дорогими.
Тема 10. Феодальна держава і право в Німеччині
1. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави.
2.Державний устрій. Королівська влада і центральні органи управління.
3.Територіальна роздробленість та її закріплення в нормативних актах.
4.Загальна характеристика джерел права.
1. Становлення і розвиток ранньофеодальної держави
Німеччина як самостійна феодальна держава утворилася на землях східних франків після розпаду Франкської імперії. її територія включала п'ять основних племінних герцогств — Саксонію, Франконію, Швабію (Алеманію), Баварію і відвойовану у Франції Лотарингію, а також
229