IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

Коментуючи цю статтю, звернемо увагу на те, що крадієві, який в змозі заплатити, запропоновано різний штраф за майно, яке він вкрав у храму і у палацу (а отже, й у авілума) — у 30-кратному розмірі від вартості вкраденого, та у мушкенума — у 10-кратному розмірі від вартості вкраденого. Інакше кажучи, цей параграф спростовує ілюзію рівноправного захисту майна авілума і мушкенума, запропоновану § 15 законів Хаммурапі.

Як пояснити цю суперечність? Як ми вже знаємо, мушкенум не був членом общини, він вільний, але не мав землі й знарядь

1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

виробництва, а отже, змушений був брати усе це в оренду у палацу й храму. Храми і палаци давали в оренду також і рабів. Через це законодавець захищав не стільки майно мушкенума, скільки майно того, хто дав його в оренду мушкенуму, а саме: майно палацу і храму. Цим і створюється ілюзія правової рівноправності майна авілума і мушкенума. А от те майно, що належало самому мушкенуму, все ж коштувало для крадія у 20 разів дешевше, ніж майно авілума.

Яку ж іще інформацію дають нам зазначені дві статті? По-перше, інформацію про те, що красти почали не вчора і не в Одесі, а в Месопотамії і дуже давно. По-друге, відомості про формалізацію права за законами Хаммурапі. Адже § 8 перелічує усіх можливих для викрадення тварин — вола, вівцю, віслюка, свиню1. І це при тому, що законодавець міг замінити цей перелік абстракцією «домашня тварина». Проте, ведучи боротьбу із свавіллям суддів, він цього не зробив. Власне, сама потреба у письмовому викладенні звичаєвого права, тобто у одній з перших кодифікацій Месопотамського права, була викликана вимогою більшості населення записати звичаєве право, щоб судді судили не за ним, тобто «як Бог на душу положить», творячи свавілля, а за правом записаним й усім відомим.

Заради справедливості треба зазначити, що за усієї формалізації права у законах Хаммурапі усе ж допущена абстракція. Законодавець, щоб не перелічувати усі групи населення, з яких міг походити крадій, скажімо, авілум, мушкенум, тамкар, ре-дум, раб тощо, вживає абстракцію «людина».

Що стосується тілесних ушкоджень, заподіюваних авілуму або мушкенуму, то тут розбіжності лежать на поверхні, про що свідчить зміст деяких параграфів (§ 196: «Якщо людина ушкодить око будь-кого з людей, то належить ушкодити її око»; § 197: «Якщо людина зламає кістку людини, то належить зламати її кістку»2; § 200: «Якщо людина виб'є зуб людини, рівної їй, то належить вибити її зуб»).

У цих параграфах під словом «людина» треба розуміти авілума. Ми бачимо, що коли він заподіює тілесні ушкодження іншій людині, рівній йому за правовим статусом, має діяти талі о н , тобто така кримінально-правова санкція, яка вимагає: «Oculum pro Oculo — Denten pro Dente!»3. Законодавець вважав

1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М. , 1984. —

С. 13.

2Див.: Там само. — С. 23. 3Око за око, зуб за зуб!»

застосування таліону найвищою справедливістю, хоча це досить поверховий погляд, про що свідчить § 229. Згідно з ним якщо будівельник побудує будинок і виконає свою роботу неякісно, в результаті чого цей будинок завалиться і спричинить смерть його господаря, то такого будівельника належить вбити. У цьому випадку начебто усе справедливо, хоча і без урахування умисності чи її відсутності, а от текст наступного параграфа свідчить про те, що наслідком застосування таліону може бути покарання невинуватого: «Якщо він [будівельник] спричинить смерть сина господаря будинку, то належить вбити сина цього будівельника». Як ми розуміємо, син будівельника не брав участі у спорудженні будинку, що завалився і вбив сина господаря будинку, але за таліоном він приречений на смерть. А от якщо авілум «ушкодить око мушкенума

20

чи зламає кістку мушкенума, то він повинен відважити одну міну срібла» (§ 198), а якщо «він виб'є зуб у мушкенума, то він повинен відважити 1/3 міни срібла»1 (§ 201).

Отже, до авілума у разі заподіяння ним тілесних ушкоджень мушкенуму така кримінальноправова санкція, як таліон, не застосовується. З нього стягується лише штраф. У зв'язку з цим можна стверджувати, що незважаючи на те, що Хаммурапі обіцяв захищати слабкого від посягань сильного, він робив це диференційовано.

Дуже цікавим є закріплений у законах Хаммурапі правовий статус та мкара і селянина. Вони стоять поруч. Інакше й бути не могло, оскільки усе населення Месопотамії займалося сільським господарством. Хто такі авілуми і мушкенуми? Це і є селяни. Законодавець був н е тільки юристом, а й економістом. Він дбав про те, щоб економіка працювала. Як це зробити? Наприклад, якщо у селянина гинув кінь або буйвол, перед ним поставало питання: як посіяти, як зібрати врожай, як розрахуватися за оренду? Потрібно взяти у борг. А хто дасть? Закони Хаммурапі передбачили і цю ситуацію. Законодавець, розуміючи, що на землях селян має рости те, що дасть можливість хоча б якось годувати населення країни, давав гарантії лихвареві -тамкару, зобов'язуючи його давати у борг, не боячись, що йому його не повернуть. А ось стаття, яка гарантувала тамкареві повернення його грошей: «Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло або дасть у боргову кабалу свою дружину, свого

1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С 22.

сина чи свою доньку, то вони повинні служити в будинку їх покупця чи позикодавця три роки: на четвертий рік їх належить відпустити на волю»1 (§ 117).

Чи захищали закони Хаммурапі селянина, який взяв у борг і не мав змоги його повернути? Аналіз свідчить про те, що захищали. По-перше, у цих законах не передбачене боргове рабство, тобто за неповернуті борги не можна було стати рабом, як це було в Афінах або Римі. Потрібно було лише відпрацювати.

По-друге, те, скільки років повинен відробляти борг боржник, встановлював не тамкарлихвар, а закон. Видається, що це встановили ще ті, хто жив, керуючись звичаєвим правом, а потім вже юристи, які записали закони Хаммурапі. Вони виходили з того, що за своїм розміром борг був невеликий, оскільки позичали для того, щоб купити коня замість загиблого чи зерно, щоб засіяти свою ділянку. Більш того, у невеликому розмірі боргу були заінтересовані як тамкар, так і боржник, яким міг бути не лише селянин. Було, вочевидь, вирішено, що будь -який такий борг можна відпрацювати за три роки. Ось звідки, на наш погляд, з'явилася ця цифра.

По третє, закони Хаммурапі охороняли життя того, хто відпрацьовував борг у тамкара. Про це свідчить § 116: «Якщо заставник помре в будинку того, хто взяв у заставу, від побоїв чи поганого поводження, то господар заставника повинен викрити свого тамкара; якщо особою, взятою у заставу, є син людини, то належить вбити його сина, а якщо — раб людини, то він повинен відважити 1/3 міни срібла. При цьому він втрачає усе, що дав у борг»2.

По-четверте, закони Хаммурапі встановлювали максимальний відсоток за договорами позики у розмірі 20% для грошової позики і 33% для позики у зерні. Про це свідчить § 89: «Якщо тамкар віддасть хліб або срібло у борг під проценти, то на 1 курру він може взяти 100 ка 3 зерна як процент; якщо він дав у борг під проценти срібло, то на 1 сикль срібла він може взяти 1/6 сикля і 6 ше4 як процент»5.

Ще одну категорію населення становили воїни — редуми, баїруми (букв, «погонщик» і «ловець», але зміст розбіжностей

1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 17. 2Див.: Там само.

2Міра ємності, шо дорівнює- 0,84 л.

21

3Ше (шеум) — міра ваги, що дорівнює 0,046 г.

4Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 16.

невідомий)1. За службу цареві їх наділяли землею (зазвичай у розмірі до 12 га), де вони вели

сільське господарство на певних умовах (ілку — таку назву мало їх землекористування). Закон зобов'язував воїнів суворо виконувати головну умову — нести службу. Якщо воїн відмовлявся йти у похід, на нього чекала смертна кара. Про це свідчить § 26: «Якщо редум чи баїрум, якому наказано виступити у царський похід, не піде чи, найнявши найманця, пошле його замість себе, то цього редума чи баїрума належить вбити, найнята ним особа може забрати його будинок»2.

Наділ міг бути успадкований сім'єю, якщо у неї був син, навіть малолітній, який міг потім служити. Про це свідчить § 28: «Якщо редум чи баїрум будуть взяті у полон, перебуваючи на царській службі, а його син може нести повинність, то йому належить віддати поле і сад, він буде нести повинність свого батька»3.

У разі взяття у полон і навіть тривалої відсутності права воїна на наділ зберігалися. У § 27 зазначено: «Якщо редум чи баїрум буде взятий у полон, перебуваючи на царській службі, а після нього його поле і сад будуть віддані іншому і той нестиме його воїнську повинність, то якщо він повернеться у своє поселення, йому треба повернути його поле і сад, і він сам нестиме свою повинність».

Отже, вказані статті свідчать про те, що законодавець турбувався про могутність армії Хаммурапі. Воїни знали, що якщо вони потраплять у полон, їх майно чекатиме на них, потрібно лише повернутися додому. Більш того, § 135 законів Хаммурапі передбачав, що «якщо чоловік буде взятий у полон і у його сім'ї не буде коштів, щоб прохарчуватися, і тому його дружина увійде до дому іншого і народить дітей, а потім її чоловік повернеться до своєї общини, то ця жінка повинна повернутися до свого першого чоловіка: діти мають йти за їх батьками».

Майно і наділ, надані воїну на праві ілку, не можна було продавати. Про це свідчать параграфи законів Хаммурапі (§ 35: «Якщо людина купить у редума велику чи дрібну худобину, яку дав редуму цар, то вона втрачає своє срібло»; § 36: «Поле, сад і будинок редума, баїрума або особи, яка приносить дохід, не мо

1 Воїни, як несли царську службу і отримували за це ділянку землі та інше майно у користування. 2 Див.: Хртоматия по истории государства и права зарубежных стран. - М„

1984. -

2С. 14. 3 Див.: Там само.

жуть бути віддані за срібло»; § 37: «Якщо людина купить поле, сад чи будинок редума, баїрума або особи, яка приносить дохід, го її табличку1 належить розбити; при цьому вона втрачає своє срібло. Поле, сад і будинок повертаються їх власнику»).

Однак якщо редум чи баїрум сам покинув свій наділ і з власної волі був відсутній понад три роки, він не міг претендувати на повернення майна. Про це свідчить § 30: «Якщо редум чи баїрум через обтяжливість своєї повинності покине своє поле, сад пі будинок та буде від сутній і після нього інший візьме його ноле, сад чи будинок і нестиме його повинність протягом трьох років, то якщо він повернеться і вимагатиме своє поле, сад або будинок, їх не належить йому віддавати. Той, хто отримав їх і ніс його повинність, нестиме її й надалі». Ці особи розглядалися як солдати, які перебували у тривалій самовільній відлучці. Хаммурапі не міг чекати їх більше року, про що свідчить § 31: Якщо ж він буде відсутній лише один рік і повернеться, належить віддати йому його поле, сад і будинок, і він сам нестиме свою повинність».

Закони захищали воїнів від зловживань з боку нижчих військових начальників, на яких чекала смерть за спробу привласнити наділ чи дарунок царя (§ 34: «Якщо декум чи лубуттум 2 візьме речі редума, завдасть шкоди редуму, віддасть редума у найм, зрадить редума на суді більш

22

сильному чи візьме собі дарунок, який дав редуму цар, то цього декума чи лубуттума належить вбити»).

Найнижче на соціальних сходах стояли раби. Рабство було патріархальним3 і палацовим4. Рабів могли мати як авілуми, так мушкенуми. Про це свідчить § 15: «Якщо людина виведе за міські ворота раба палацу, рабиню палацу чи раба мушкенума або рабиню мушкенума, то її належить вбити»5. Ми не бачимо у цьому параграфі слова «авілум», але маємо знати, що майно авілума прирівнювалося до майна палацу і законодавець через очевидність цього не писав.

Раби авілуми мали значний обсяг прав. Так, вони могли одружувалися з вільною жінкою. Причому діти від цього шлюбу ввалжалися вільними. Про це свідчить § 175: «Якщо раб палацу

1 Письмовий договір купівлі-продажу. Особи, які займали командні посади в армії.

Раб працював нарівні з хазяїном, харчувався з ним за одним столом, жив у його бушінку, був майже членом його сім'ї. 4 Повна протилежність патріархальному рабству. Лив.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — м.,1984.—

С.13

або мушкенума одружиться з донькою людини і вона народить дітей, то господар раба не може висувати претензії до дітей доньки людини щодо обернення їх у рабство»1.

У законах Хаммурапі раби розглядалися в основному нарівні з майном. У разі заподіяння їм тілесних ушкоджень вони ма-ли одержувати відшкодування, про що свідчать § 199: «Якщо вона [людина] ушкодить око раба людини або зламає кістку раба людини, то вона повинна відважити половину його купівельної ціни»; § 213: «Якщо вона вдарить рабиню людини і спричинить викидень її плоду, то вона має відважити 2 сиклі срібла»; § 214: «Якщо ця рабиня помре, то вона має відважити 1/3 міни срібла»2.

За законами Хаммурапі рабиня могла народиш лише раба. Чи була альтернатива цьому? Відповідь на це запитання дають закони Хаммурапі (§ 170: «Якщо чоловікові його дружина народить дітей і його рабиня також народить йому дітей і батько за життя скаже дітям, яких народила йому рабиня: «Мої діти», буде вважати їх дітьми дружини, то після того, як батько піде з життя, діти дружини і діти рабині мають ділити між собою майно батьківського будинку порівну: спадкоємець, син дружини, під час поділу повинен вибрати і взяти свою частку першим»; § 171: «Якщо батько за життя не скаже дітям, яких народила йому рабиня: «Мої діти», то після того, як батько піде з життя, діти рабині не можуть ділити з дітьми дружини майно батьківського будинку. Рабиня та її діти мають бути відпущені на волю, діти дружини не можуть ви сувати до дітей рабині претензій щодо обернення у рабство. Дружина отримає своє придане і вдовину частку, яку їй відписав шляхом укладення документа її чоловік, і житиме у житлі свого чоловіка та користуватиметься усім цим, доки жива, але не може віддавати за срібло; те, що залишиться після неї, належить лише її дітям»)3.

Отже, щоб рабиня (та її діти) стала вільною, вона мала народити від свого господаря і вже незалежно від того, визнає він її дітей чи помре без цього визнання, вона отримувала свободу. Як вона це доводила, ми не маємо ніяких відомостей, проте, вочевидь, у общині всі про це знали. Крім того, якщо господар визнавав дітей рабині (очевидно, вголос казав про це перед тим, як померти), то вона та її діти отримували право на спадщину,

1Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 20.

2Див.: Там само. — С. 22, 23.

3Див.: Там само. — С. 20.

зтією лише різницею, що діти дружини мали одержати свою частку першими.

Яку ж мету переслідував Хаммурапі, записуючи такі параграфи у свої закони? Адже йому було відомо, яких матеріальних збитків він завдає цим господарству рабовласника (господаря

23

бронзовим ножем рабу мушкенума і спричинить його смерть, то він має відшкодувати раба за ра - ба»; § 220: «Якщо він зніме бронзовим ножем його більмо і ушкодить його око, то він має відважити сріблом половину

1Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 15.

21 сикль — 1'/120 кг срібла, вартість 225 л ячменю, середньомісячна оплата праці найманого працівника.

його купівельної ціни»; § 221: «Якщо лікар зростить зламану кістку людині чи вилікує хворобливу пухлину, то хворий має віддати лікареві 5 сиклів срібла»; § 222: «Якщо хворий —

будь-хто з мушкенумів, то він має віддати 3 сиклі срібла»; § 223: «Якщо хворий — раб людини, то господар раба має віддати лікареві 2 сиклі срібла»)1.

У законах передбачені умови найму землероба, якими обумовлювалась свого роду заробітна плата, що видавалась йому сріблом або хлібом, яка була більш високою під час проведення у літній період основних польових робіт, про що свідчить § 257: «Якщо людина найме землероба, то вона повинна давати йому 8 курру хліба за рік». Найманий працівник, який не виростив хліба на полі, вкрав насіння, зморив худобу господаря, мав сплатити штраф зерном. Несплата штрафу загрожувала йому смертю. Таку особу розривали за допомогою худоби, про що йдеться у § 256:

«Якщо він не в змозі сплатити те, за що він відповідальний, його належить розірвати на цьому полі за допомогою худоби»2. Це одне із свідчень вкрай тяжкого становища найманих працівників. Певно, не випадково про найм працівників-землеробів йшлося у законах Хаммурапі після найму тварин. Найм чужого раба розглядався як найм майна.

Договори доручення, зберігання, товариства найчастіше укладалися у сфері торговельних відносин, де особливо яскраво виступали дві фігури: тамкар-лихвар і шамаллум — його торговий агент. Договір доручення, наприклад, такий, який передбачав вивезення й продаж товару, перевезення цінностей, оформлявся у вигляді письмового документа, про що свідчить § 104: "Якщо тамкар дасть шамаллуму хліб, вовну, масло чи будь-яке ін ше майно для продажу, то шамаллум повинен підрахувати срібло і повернути повернути тамкару. Шамаллум має отримати документ з печаткою про срібло, яке він віддає тамкару». З а недодержання умов договору була передбачена відповідальність обох сторін про що йдеться у декількох параграфах законів Хаммурапі

§106: «Якщо шамаллум візьме у тамкара срібло і запереяуватиме це перед своїм тамкарем, то цей тамкар має викри-

1Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 23.

1 Див.: Там само. — С. 24.

ти шамаллума перед богом і свідками в отриманні срібла, і шамаллум повинен віддати тамкару срібло, яке він узяв, у потрійному розмірі»; § 107: «Якщо тамкар доручить що-небудь шамал-луму і шамаллум поверне своєму тамкару усе, що дав йому тамкар, а тамкар заперечуватиме перед ним отримання будь-чого, що дав йому шамаллум, то цей шамаллум має викрити тамкара перед богом і свідками, і тамкар за те, що він заперечував перед своїм шамаллумом, має віддати шамаллуму усе, отримане ним, у шестикратному розмірі»)1.

2.4.Шлюбно-сімейне право

Узаконах Хаммурапі наведено низку положень, які визначають майновий стан заміжньої жінки. Серед них особлива увага приділена договору як основі не тільки способу укладення шлюбу, а й цивільно-правового становища цієї жінки у сім'ї чоловіка.

Удавнину істотною умовою укладення шлюбу було придбання жінки. Воно здійснювалося шляхом фактичного заволо-діння жінкою (первинний спосіб придбання) або за допомогою

25

укладення договору про її передачу (похідний спосіб придбання). У законах Хаммурапі вже не передбачене фактичне заволо-діння жінкою. У них не йдеться ні про викрадення нареченої, ні про її добровільну втечу за сприяння нареченого, ні про будь-які інші способи заволодіння жінкою. У законах закріплене положення про те, що умовою виникнення шлюбу є лише договір. Згідно з § 128 «якщо чоловік візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка не є дружиною» 2. Українська редакція цього параграфа є більш чіткою: «Якщо чоловік, взявши дружину, не укладе з нею договору, — ця жінка не дружина»3. З першої ж редакції не зовсім зрозуміло, з ким чоловік має укладати договір.

Відповідно до законів Хаммурапі формою укпалення щлюб-ного договору був договір, купівлі-продажу нареченої (§ 159: «Якщо чоловік, який приніс шлюбний дар у дім свого тестя, віддавши викуп, зверне увагу на іншу жінку і скаже своєму тестю «Я не візьму твоєї дочки», то батько дівчини може забрати

1Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1973. —

С. 15.

2Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 18. .

3Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — T. 1. — С.

20.

vce, що було принесене йому»; § 160: «Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дар і

віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі своєї дочки», то він повинен повернути у подвійному розмірі псе, що було принесене йому»)1.

Передбачений статтями законів Хаммурапі договір нагадує римський шлюбний договір (sponsalia), що був особливим способом фактичної зміни влади над жінкою, яку видавали заміж. Цей договір, укладення якого відбувалось в урочистій релігійній обстановці, зобов'язував одну сторону віддати жінку з рідної сім'ї до чужої, а другу — ввести її у нову сім'ю. Зазвичай цю договірну угоду розглядають як попередній договір про укладення шлюбу і перекладають sponsalia словами «змовини», «заручини». Шлюбний договір про передачу жінки був покликаний

замінити насильницьке заволодіння нею і водночас проявом спадкоємності у розвитку шлюбно - сімейних відносин2.

Як і у Римі, у Вавилонії за законами Хаммурапі була можливою відмова сторін від виконання укладеного ними шлюбного договору. Формули відмови як в одному, так й в другому праві, досить схожі між собою. Особа, яка відмовлялася виконати шлюбний договір, зазнавала майнової шкоди. Однак згідно з джерелами, що збереглися, римський шлюбний договір не мав ознак угоди, пов'язаної з купівлею-продажем, тоді як вавилонський був такою угодою. Але тут постає запитання: чи не була ця кулівля продаж за часів Хаммурапі лише обрядовою угодою, тобто формою укладення шлюбу? За визнання цього вавилонський шлюбний договір ще більше наближатиметься до римсьсого. До гого ж у сучасній літературі точаться дискусії щодо того, чи був за часів Хаммурапі шлюбний договір купівлі продажу справжньою купівлею. Кюк вважає

угоду , пов'язану з купівлею нареченої, удаваною. На його думку, придане (tirha -іп) було за часів Хаммурапі не ціною нареченої, а лише шлюбним дарунком їй3. Не вирішуючи наперед зазначене спірне питання, розглянемо ті статті законів Хаммурапі, що визначали

Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С.

19.

Доказом цієї спадкоємності може бути те, що sponsalia виконувалися через відведеним нареченої до будинку нареченого (deducto in domum mariti), яке діставало відображення у шлюбних обрядах у вигляді насильницького викрадення дівчини. Висновок Кюка грунтується не стільки на § 139 законів Хаммурапі, в якому йдеться про можливість шлюбу

26

без tirhatu, скільки на аналізі відомих з часів першої вави-іонської династії шлюбних контрактів. Так, деякі шлюбні контракти укладалися від імені батьків, брата і дружини; плату (tirhatu) одержували наречена або її батьки, або наречена та її брат і сестра. У деяких стародавніх шлюбних договорах взагалі не йдеться про плату за наречену.

майнові відносини подружжя. Безперечно, що якщо дружина придбавалась чоловіком справді шляхом купівлі, то вона повинна була займати у його сім'ї підлегле становище і не мати власності. Чи так це було насправді?

У законах Хаммурапі неодноразово згадується про особливе, внесене майно дружини (siriktu). Це майно було частиною майна її попередньої сім'ї і становило придане дружини, дарунок батька. Воно відповідало інституту римського (dos) і давньоруського приданого.

Закони Хаммурапі детально регламентують питання про придане дочки, яка виходить заміж:

§162: «Якщо чоловік візьме собі дружину, вона народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то їх батько не може висувати претензії щодо її приданого, її придане належить лише її дітям». Наведене положення, мабуть, було пов'язане з тим, що траплялися випадки, коли батько

після смерті дружини брав іншу дружину і забував про належне матеріальне забезпечення дітей від померлої дружини1.

§163: «Якщо чоловік візьме собі дружину і вона не народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то якщо його тесть поверне йому викуп, який цей чоловік приніс у дім свого тестя, її

чоловік не зможе висувати претензії щодо приданого цієї жінки, її придане належить лише сім'ї її

батька»2.

§ 166: «Якщо чоловік візьме дружин для своїх синів, а для наймолодшого сина не візьме дружини, то після того, як батько піде з життя і брати почнуть ділитися, з майна батьківського дому вони повинні виділити молодшому брату, який ще не має дружини, крім його частки, срібло на шлюбний викуп, щоб він міг взяти дружину»3.

Про прожиткову частку незаміжньої доньки докладно йдеться у § 178—184. Так, у § 178 зазначено: «Якщо батько жриці ен-тум, надітум чи зікрум, якій він дав придане і склав відповідний документ, не запише у ньому, що вона зможе віддати те, що залишиться після неї, куди схоче..., то після того, як її батько піде з життя, її брати мають отримати її поле, сад та повинні давати їй відповідно до розміру її частки хліб, масло та вовну і цим задовольняти її потреби... Вона може користуватися полем, садом й усім, що дав їй її батько, доки жива; віддавати

1Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 18,

2Див.: Там само.

3Див.: Там само.

їх за срібло і сплачувати ними іншому вона не може; її спадкова частка належить лише її братам»1.

§179: «Якщо батько жриці ентум, надітум чи зікрум, якій він дав придане і склав відповідний документ... запише у ньому, що вона може віддати те, що залишиться після неї, куди

схоче..., то після того, як її батько піде з життя, вона зможе віддати, що залишиться після неї, куди схоче; її брати не можуть нічого вимагати від неї через суд»2.

§182: «Якщо батько не дасть приданого своїй дочці — надітум Мардука Вавилонського і не складе для неї відповідного документа..., то після того, як він піде з життя, вона у разі поділу з братами має одержати із майна батьківського дому 1/3 своєї спадкової частки; повинності вона не повинна нести; те, що залишиться після неї, надітум Мардука може віддати, куди схоче»3.

Зазначена прожиткова дончина частка могла складатися не тільки з рухомості, а й з нерухомості (§ 178). За загальним правилом дочці належало не п раво власності на виділене батьком майно, а право довічного користування ним (§ 178 і 180). Право власності виникало, якщо воно було встановлене батьком (§ 179). Що стосується приданого, то обов'язок дати придане

27

доньці, яка виходить заміж, покладається також на братів-спад-коємців (§ 184): «Якщо батько не дасть своїй дочці від наложниці посагу і не віддасть її заміж, а потім батько її помре, — її брати повинні дати їй посаг, відповідно до можливостей батьківського дому, і віддати її заміж»4.

Брати зобов'язані у цьому випадку віддати сестру, яка походить від неголовної матері, заміж, і дати їй придане, пропорційне майну батька. Однак за сестрами, народженими головною матір'ю, закони Хаммурапі закріплювали право на спадкову частку, що дорівнювала частці братів. Проте вона мала передаватись їм не у власність, а у довічне користування (§ 180, пор. з § 181 і 182).

§180: «Якщо батько не дав своїй дочці, божій жоні, яка живе в обителі, або блудниці посагу,

апотім батько її умре, — вона дістає з майна в домі її батька частину, яка дорівнює частині одного спадкоємця, і користується нею, поки жива. її спадщина належить тільки її братам»5.

1 Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 20. 2 Див.: Там само.

3 Див.: Там само.

4 Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — Т.1. -С. 26. 5 Див.: Там само.

§181: «Якщо батько присвятить [дочку] богові як божу жону, храмову блудницю або храмову діву і не дасть їй посагу, а потім батько її умре, — вона повинна відділити з майна в домі батька 1/3 своєї спадкової частини і користуватися нею, поки жива; її спадщина належить тільки її братам».

Отже, йдеться про прожиткову частку. Але порівняння § 183 і 184 з § 180—184 свідчить про те, що придане її дорівнювало цій прожитковій частці. До того ж, виділення дочці приданого позбавляло її права на спадкування частини батькового майна.

§183: « Я к щ о батько дасть своїй дочці від наложниці посаг, віддасть її заміж і напише їй документ з печаткою, а потім її батько умре, — вона не мас своєї частини в майні в домі її батька»'.

Цікаво також зазначити, що виділене майно дочки, яка прислужувала у храмі, або навіть жриці, також називалося приданим (siriktu) і вважалося її власністю, якщо право на володін ня ним було надане дочці її батьком (§ 179); у противному разі дочці належало лише право довічного користування цим майном (§ 178). У Римі ж було вже розроблено правило про право власності весталки; принаймні вона не перебувала під опікою своїх агнатів (родичів по батьківській лінії ).

На противагу римському і давньоруському праву за законами Хаммурапі внесене майно дружини належало їй; чоловік лише користувався ним. Тому після смерті дружини воно переходило до її дітей; у разі смерті бездітної дружини воно поверталося її батьку.

§171: «А якщо батько за життя не скаже дітям, народженим йому рабинею: «Мої діти», а потім батько умре, — діти рабині не можуть ділити з дітьми дружини майно в домі їх батька. Рабиню та її дітей слід відпустити на волю, діти дружини не можуть вчиняти позов на дітей рабині про те, щоб [повернути їх в] рабство. Дружина повинна одержати свій посаг і подарунок [вдовину частину], який їй дав і відписав по документу її чоловік, жити в домі свого чоловіка і

користуватися [всім цим], поки жива; вона не може віддавати [це] за срібло; що лишиться після неї, належить тільки її дітям»2.

§172: «Якщо її чоловік не дав їй подарунка [вдовиної частини], то треба повернути їй весь її посаг, і вона повинна одержати з майна дому свого чоловіка частину, що дорівнює части -

1 Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — K., 1998. — Т.1. — С.

26.

2 Див.: Там само. — С. 24.

ні одного спадкоємця. Якщо її діти почнуть утискувати її, щоб вигнати її з дому її чоловіка, то судді повинні розслідувати її справу і покарати дітей, [а] ця жінка не повинна покидати дім

28

свого чоловіка. Якщо ця жінка вирішить покинути його, то вона повинна залишити своїм дітям подарунок [вдовину частину], даний їй її чоловіком, [а собі] взяти посаг свого батьківського дому,

іїї може взяти любимий нею чоловік»1.

§137: «Якщо чоловік вирішить відринути наложницю, яка народила йому дітей, чи божу жону, яка дала йому дітей, то слід повернути цій жінці її посаг і дати їй частину поля, саду і [ру - хомого] майна, щоб вона могла виростити своїх дітей. Коли вона виростить дітей, слід видати їй з усього даного її дітям частину, рівну частині одного спадкоємця; її може взяти заміж лю бимий нею чоловік».

§138: «Якщо чоловік вирішить відринути свою [першу] дружину, яка не народила йому дітей, то він повинен віддати їй все срібло її викупної плати і повернути їй посаг, принесений нею з дому її батька, і може відринути її».

§141: «Якщо дружина, живучи в домі свого чоловіка, вирішить покинути його, станімарнотратною, почне розоряти свій дім, ганьбити свого чоловіка, — її слід викрити; якщо чоловік її захоче відринути її, — він може відринути її і не повинен давати їй на дорогу нічого як її

розвідну плату. Якщо її чоловік не захоче відринути її, — чоловік її може взяти іншу дружину; ця жінка повинна жити в домі свого чоловіка як рабиня»2.

§142: «Якщо жінка зненавидить свого чоловіка і скаже йому: «Не доторкайся до мене», то треба розслідувати її справу, чи не має вона пороку. Якщо вона доброчесна і непорочна, а її чо-

ловік ходить з дому і дуже ганьбить її, — ця жінка невинна; вона може взяти свій посаг і повернутися в дім свого батька»3.

§143: «Якщо вона недоброчесна, ходить з дому, розоряє свій дім, ганьбить свого чоловіка,

— цю жінку слід кинути у воду»4.

Втім, і римське право вимагало повернення дружині її приданого у разі припинення шлюбу; проте ця вимога мала характер зобов'язального, а не речового права.

За давньоруським правом придане дружини ставало майном її чоловіка. Він, зокрема, міг переводити селян з вотчин, що входили до складу приданого, до своїх маєтків, продавати і зас-

1 Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — Т. 1. — С.

24.

2Див.: Там само. — С. 21.

3Див.: Там само. — С. 24.

4Див.: Там само.

тавляти його. Однак для цього була потрібна згода його дружини. Придане (за винятком маєтків) поверталося їй після смерті чоловіка, переходило дітям. Якщо ж дружина помирала бездітною, чоловік зобов'язаний був повернути її придане особам, які його дали, або їх спадкоємцям. Отже, незалежно від обсягу і характеру влади чоловіка над приданим дружини, необхідність повернення його дружині, передачі дітям і родичам дружини була загальним правилом законів Хаммурапі, римського і давньоруського права.

Право чоловіка на придане дружини за законами Хаммурапі можна вважати більш ранньою, ніж право чоловіка на придане дружини за римським і давньоруським правом, стадією розвит ку цього інституту.

Ми знаємо, що спадкова частка дочки була прожитковою часткою, право власності на яку належало її братам. Отже, придане дружини, яке складалось із спадкової прожиткової частки, могло переходити до її чоловіка лише на праві користування ним. (§ 173: «Якщо [там], куди ця жінка вийде заміж, вона народить дітей своєму другому чоловікові, а потім ця жінка ум ре, то її посаг діти від першого і другого чоловіка повинні поділити між собою»; § 174: «Якщо вона не народить дітей своєму другому чоловікові, то її посаг повинні одержати тільки діти її [першого] чоловіка»).

29