IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

З прийняттям християнства Хлодвігом церква стає могутнім фактором зміцнення королівської влади. Саме церква дала франкським королям таке виправдання загарбницьких війн, як посилання на «щиру віру», об'єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, а й духовного глави своїх народів.

Поступовий перехід галльської еліти в християнську віру стає також важливим історичним чинником об'єднання Галлії, розвитку особливої регіональної феодально-християнської, західноєвропейської (романо-германської) цивілізації.

Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні та інші зміни в галльському суспільстві безпосередньо вплинули і на процеси складання і розвитку специфічних рис державного апарату франкської імперії, що захопила в VIII—IX ст. більшість варварських держав Західної Європи. Вже в V ст. у франків на місце старої родової общини остаточно приходить община територіальна (марка), а разом з нею і територіальний поділ на округи (паги), сотні. В Салічній правді вже йдеться про існування посадових осіб королівства: графів, сацебаронів та ін. Водночас вона свідчить про значну роль органів общинного управління. Загальноплемінних народних зборів на той час у франків уже не було. Вони були замінені оглядом війська — спочатку в березні («березневі поля»), потім (за Каролінгів) — у травні («травневі поля»). Але на місцях продовжували існувати сотенні збори («малюс»), що виконували судові функції під головуванням тунгінів, які разом з рахінбургами, знавцями прана («які виносять вирок»), були представниками общини.

Роль общини в судових справах була великою. Община відповідала за убивство, скоєне на її території, виставляла співприсяжників, які свідчили про добре ім'я свого члена; самі родичі доставляли до суду свого родича, разом з ним сплачували вергельд.

Король виступав насамперед як «охоронець світу», як виконавець судових рішень общини. Його графи, сацебарони виконували в основному поліцейські і фіскальні функції. Салічна правда передбачала покарання для королівських посадових осіб, які відмовлялися задовольнити вимогу вільної людини і застосувати владу до правопорушників. Водночас, захищаючи певною мірою самостійність общини від втручань з боку королівських посадових осіб, Салічна правда забороняла, наприклад, щоб на одні общинні збори з'являлося більше трьох сацебаронів.

Королівські приписи, відповідно до Салічної правди, стосуються незначного кола державних справ — призову до війська, виклику до суду. Проте Салічна правда свідчить і про посилення влади королів. Так, наприклад, несення королівської служби виправдовує нез'явлення обвинуваченого до общинного суду. Більше того, король прямо втручається у внутрішньообщинні справи, в її поземельні відносини, дає дозвіл чужинцеві селитися на общинній землі.

Влада франкських королів почала успадковуватися. В VI— VII ст. під прямим впливом пізньоримських порядків законодавчі повноваження королів посилюються, а в капітуляріях не без впливу церкви вже йдеться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Показовим є те, що там же з'являється поняття зради королю, яка вважалася тяжким злочином.

Однак король в цей час — насамперед воєнний ватажок, воєначальник, головною турботою якого є «порядок» у королівстві, приборкання непокірної місцевої знаті. З обмеженістю королівських функцій була пов'язана і відсутність ефективно діючих органів центральної адміністрації, казначейства, самостійних королівських судів, наділених апеляційними функціями.

Державний апарат, який утворюється, відзначається ще крайньою аморфністю, відсутністю розмежованих посадових повноважень, підпорядкованості, організації діловодства. Дер жавне управління зосереджується в руках королівських слуг і наближених. Серед них вирізняються двірський граф, референдарій, камерарій. Двірський граф виконує здебільшого судові функції, керує судовими поєдинками, спостерігає за виконанням вироків. Референдарій (докладник),

170

хранитель королівської печатки, відає королівськими документами, оформляє акти, приписи короля тощо. Камерарій слідкує за надходженнями до королівської казни, за схоронністю майна палацу.

ВVI—VII ст. головним управителем королівського палацу, а згодом і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого всемірно посилювалася в умовах постійних походів короля, який управляв своїми територіями «з сідла".

Формування місцевих органів влади відбувається у цей час під значним впливом пізньоримських порядків. Меровінгські графи починають управляти округами як римські намісники. Вони наділені поліцейськими, військовими і судовими функціями. В капітуляріях тунгін як суддя майже не згадується. Поняття «граф» і «суддя» стають однозначними, їх призначення належить до виключної компетенції королівської влади.

Водночас органи державного апарату франків, які знов виникають, наслідуючи д еякі пізньоримські державні порядки, мали інший характер і соціальне призначення. Це були органи влади, що виражали інтереси насамперед германської служивої знаті та великих галло-римських землевласників. Вони і будувалися на інших організаційних засадах. Так, наприклад, широко використовувалися на державній службі дружинники короля. Дружина, яка спочатку складалася з королівського військового загону вільних франків, а отже, і державний апарат поповнювалися згодом не тільки романізованими галлами, які вирізнялися серед інших своєю освітою, знанням місцевого права, а й рабами, вільновідпущениками, які становили придворний королівський штат. Усі вони були заінтересовані в посиленні королівської влади, в зруйнуванні старого племінного сепаратизму, в укріпленні нових порядків, які обіцяли їм збагачення і соціальний престиж.

У другій половині VII ст. складається нова система політичного панування і управління, своєрідна «демократія знаті», яка передбачає безпосередню участь верхівки класу феодалів, що формувався, в управлінні державою.

Розширення участі знаті, яка феодалізувалася, в управлінні державою, «сеньйоризація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, якою вона користувалася раніше. Це сталося не одразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. В цей час велику владу присвоює створена раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті й вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення. Знаті поступово передаються ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, а й на місцях. Поряд з послабленням влади королів дедалі більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набувають графи, герцоги, єпископи, абати, які стали великими землевласниками. Вони починають привласнювати податки, мито, судові штрафи.

Ще в 614 р. вищезазначеним едиктом (ст. 12) заборонялося призначення «посадової особи (judex — певно, герцога або графа), як і підлеглої їй людини», якщо вони не були місцевими землевласниками. В 673 р. світська знать домоглася підтвердження Хільперіком II цієї статті едикту. Отже, функції управління закріплювалися за великими місцевими феодалами.

Впізніх правдах місцевим правителям — герцогам і графам — приділяється не менше уваги, ніж королю. Штраф відповідно до Алеманської правди загрожує будь-кому за невиконання вимог герцога чи графа, за «зневагу до їх повістки з печаткою». Спеціальний титул 2 -ї Баварської правди присвячений герцогам, «яких народ поставив або їх обрав»; він свідчить про різноманітність тих справ, «які їх стосуються». Тут передбачене покарання у вигляді значного штрафу не тільки за невиконання, а й за «недбалість» під час виконання їхніх наказів, зокрема, йдеться про безкарність

уразі виконання наказу герцога про вбивство тієї чи іншої особи, певно такої, що «вчинила проти закону».

171

Крім того, відповідно до Алеманської правди посада герцога успадковується його сином, якому, однак, загрожує «вигнання і позбавлення спадщини» за спробу «заволодіти нею по-гра- біжницьки», щоправда король міг «пробачити сина... і передати йому спадщину». З часом усі найважливіші посади в державному апараті стали спадковими.

Збережена в тій чи іншій мірі покора місцевої знаті королю починає дедалі більше зумовлюватися її особистими відносинами з королівським двором, васальною залежністю від короля як сеньйора.

З середини VII ст., в епоху так званих ледачих королів, знать вже безпосередньо бере правління у свої руки, усуваючи короля. Спочатку це робиться шляхом дедалі більшого посилення ролі й значення посади майордома, а потім — прямого усунення короля. Яскравим прикладом цього є сама зміна королівської династії у франків. Ще в VII ст. своєю могутністю, земельним багатством почав вирізнятися рід майордомів Піпіні-дів. Один з них, Карл Мартелл, фактично вже правив країною. Завдяки проведеним реформам йому вдалося на певний час укріпити єдність Франкської держави, яка переживала тривалий період політичної дестабілізації, розчленування. Син і спадкоємець Карла Мартелла, не бажаючи навіть формально визнавати короля, здійснив державний переворот, заточив останнього царя Меровінга у монастир і посів його престол.

Аграрний переворот VIII ст. сприяв подальшому розвитку феодальної держави, тієї адміністративної системи, в якій головну роль починають відігравати органи вотчинного управління. Новій перебудові апарату управління сприяло значне поширення у той час імунітетних грамот, відповідно до яких територія, що належала власнику імунітету, вилучалася (частково або повністю) з відання державної влади в судових, податкових, адміністративних справах. Вотчинник, таким чином, отримував політичну владу над своїми селянами. Імунітетні грамоти, як правило, санкціонували вже сформовані відносини політичної залежності селян від своїх сеньйорів-вотчинників.

Армія. На ранніх етапах розвитку феодальної держави армія не відокремлювалася від народу. Це було народне ополчення, що брало активну участь в політичному житті. В кінці V — на початку VI ст. вона ще будувалася на племінних засадах. Усунення озброєного народу від справ управління було прямим наслідком занепаду племінної основи франкської армії, яка поповнювалася в VII ст. галло-римлянами, вільними прекариста-ми. На військову організацію франків мали вплив римські установи. Так, були запроваджені гарнізонна служба, підпорядкування військових загонів місцевим посадовим особам, призначення королем командирів — тисячників, сотників.

У міру становлення феодальних відносин в ополченні головували не тільки посадові особи короля, а й великі землевласники-сеньйори. У подальшому військові загони приводив з собою сеньйор.

Безпосередньою причиною введення бенефіціарної системи Карлом Мартеллом була необхідність створення кінноти для боротьби з арабами, які вторглися на територію королівства в Першій половині VII ст. Озброєні вершники мали бути заможними людьми, оскільки кожен повинен був мати коня і потурбуватися про спорядження. Поступово протягом VIII—X ст. в імперії франків сформувався військовий прошарок вершників. Кони називалися лицарями або (у французів) шевальє (лат. milites), єдиним їхнім заняттям була служба своєму сеньйору і війна. Завдяки системі васалітету лицарі були включені до системи денного держання землі, а отже, до системи управління.

Військова служба стала невіддільною від земельної власності. Одним з показників перемоги феодальних відносин було те, що вища влада у військовій справі і в суді стала атрибутом, тобто суттєвою властивістю земельної власності.

2. Варварські правди та їх загальна характеристика

172

Найповніше уявлення про ранньофеодальне право дають так звані варварські правди, в яких були записані різні правові звичаї, усталені зразки судових рішень германців. Однією з найдавніших є Салічна правда, укладена за часів правління Хлодвіга, в кінці V — на початку VI ст. Рипуарська правда — судебник другого франкського племені — у своїй основній частині складена в VI ст. Бургундська правда — в кінці V — на початку VI ст. Вестготська правда (в її першій, повній редакції) — в VI—VII ст. Алеманська правда з'явилася не раніше VIII ст. Саксонська і Тюринзька правди — в кінці VIII — на початку IX ст. Близькими за своїм характером до «варварських правд» є й скандинавські провінційні судебники XII —XIV ст. Такі широкі часові межі записів норм звичаєвого права у варварських племен пов'язані з повільним поширенням феодальних відносин як на півдні, так і на півночі Західної Європи. «Варварські правди» відображають практику різних епох, конкретні внутрішні і зовнішні умови, в яких вони складалися. Салічна правда, наприклад, належить до того етапу розвитку франкського суспільства, коли процес розпаду родоплемінних зв'язків ще не завершився, не утвердилася приватна власність на землю. Не зазнала Салічна правда й будь-якого помітного впливу пізньо-римських порядків.

Саксонська правда, написана трьома століттями пізніше, за усієї архаїчності її норм, свідчить про новий етап розвитку феодальних відносин. Тут вже зафіксовані зародження алоду як відчужуваної земельної власності, відносини залежності серед вільних тощо. Цей документ, що з'явився після франкського завоювання Саксонії, відображав зростання ролі королівської влади, могутність католицької церкви. Вестготська і Бургундська правди писалися під значним римським впливом, оскільки вестготи й бургунди тривалий час жили серед римлян.

«Варварські правди» — судебники, керівництво для суддів. Водночас вони не є збірниками системно викладених правових норм щодо усіх сторін життя ранньокласового суспільства. їхня неповнота, фрагментарність, безсистемність — результат тієї звичаєво-правової основи, на якій вони складалися. Зафіксувати усе різноманіття звичаїв було неможливо, особливо якщо врахувати, що записувалися вони у формі конкретних юридичних казусів, взятих безпосередньо з життя. Предметно-наочна форма правової норми у «варварських правдах» відповідала конкретнообразній правосвідомості германців, для яких мова юридичних абстракцій була чужою і незрозумілою.

Для «варварських правд» характерний також докладний опис різних процедур і ритуальних дій, що свідчить про їх величезне значення у ранньофеодальному праві. Порушення вимог щодо детально розробленої процедури з вимовлянням певних слів, з використанням предметів -символів (наприклад, «жменя землі» у салічних франків у разі колективної виплати вергельду, зламані гілки «мірою в лікоть» у разі відмови від споріднення) могло звести нанівець дію самої норми права. Здійснювалися ці процедури обов'язково публічно, як, наприклад, виклик до суду відповідача при свідках, клятва в суді у присутності співпри-сяжників та ін.

Важлива роль правового ритуалу була пов'язана із самим характером ранньофеодального судочинства, що не знало ще усталеного порядку публічного, державного захисту життя та інтересів окремої особи. Основна функція суду у германців зводилася до організації змагання між сторонами. В публічному характері ритуально-правових дій, в їх наочності полягали своєрідні гарантії дотримання правової норми, виконання угоди тощо.

«Варварські правди» мають на собі відбиток старих родоплемінних відносин, вони відображають ще племінну свідомість германців. У цих пам'ятках пра ва особа ще не відділена від колективу, правоздатність її визначається належністю до роду, общини, великої сім'ї. Поза цими колективами людина не мала ніяких прав. Вигнання з общини, роду, сім'ї залишалося одним з найтяжчих покарань, передбачених Салічною правдою. Навіть відповідальність за те чи інше правопорушення покладалась не тільки на індивіда, а й на ту соціальну групу, до якої він належав. 3 племінною свідомістю варварів був пов'язаний і персо-нальний характер дії норм,

173

зафіксованих у «варварських правдах» . Салічні франки керувалися своїм «салічним законом», рипуарські — своїм. Крім того, в правдах, зокрема в Салічній правді, «своє» населення прямо протиставлялося «чужинцям», римлянам.

Записуючи свої звичаї, германці прагнули зберегти свою племінну спільність перед реальною загрозою її падіння. Звідси й особливості судових процедур з їх публічними ритуальними діями, які мали демонструвати вірність варварів своїм споконвічним традиціям, звичаям.

«Варварські правди» не були єдиним джерелом ранньофеодального права. Із зміцненням королівської влади з'явилися королівські веління, розпорядження, які спочатку доповнювали правди, а згодом оформлялися окремо. До них належали, наприклад, капітулярії франкських королів. Перший капітулярій був написаний за правління Хлодвіга, особливо часто вони видавалися за Каролінгів. Законодавство Каролінгів, а також вплив католицької церкви сприяли у VIII—IX ст. поступовому утвердженню нового територіального принципу ранньофеодального права германців.

До джерел ранньофеодального права можна віднести також імунітеті грамоти, які видавалися королями великим феодалам, формули-грамоти, що встановлювали зразки документів, за допомогою яких оформлялися різні угоди — дарування, купівлі -продажу та ін. Проте основним джерелом права залишався звичай, що визначав партикуляризм ранньофеодального права.

З усіх «варварських правд» особливу цінність для історико-правової науки становить Салічна правда, оскільки її зміст відображає соціально-економічні й політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права.

3. Злочини проти приватної власності за Салічною правдою В цьому правовому документі ще немає однозначного поняття власності. До рухомих речей, які перебували у власності окремих осіб чи сімей, застосовувався термін «свій» (suus) на відміну від терміна «чужий» (alienus). Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалося у спадок одному з членів сім'ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів Салічної правди присвячені охороні права власності на різні рухомі речі. У ній з усіма подробицями розглядаються випадки крадіжки великої рогатої худоби, а також вівць, кіз, собак, голубів, бджіл, свиней тощо.

§1. Якщо хтось вкраде молочне порося і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.

§4. Якщо хтось вкраде річну свиню і буде викритий, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол., не враховуючи вартості вкраденого і відшкодування збитків.

§14. Якщо ж хтось вкраде 25 свиней, причому в стаді більше нічого не залишиться, і буде викритий, засуджується за крадіжку усього стада до сплати 2500 ден., що становить 62,5 сол.1. Не випадково Салічну правду образно називають «Свинячим кодексом».

Інакше закріплює Салічна правда право на землю, якою володіла сім'я, розрізняючи присадибну ділянку, орну землю і луки, ліси. Тут багаторазово згадується огороджена ділянка, при цьому передбачається значний штраф за підпалення і зруйнування огорожі. (Якщо хтось відріже 2

чи 3 прута, якими зв'язується вгорі огорожа, або зламає чи вирве 3 коли, засуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.)2. Житлу в Салічній правді надається особливе значення. Сюди

приходить кредитор, щоб витребувати борг у позивача, щоб викликати відповідача до суду. Караною великим штрафом (45—63 сол.)3 є не тільки крадіжка в межах будинку чи двору, а й звичайне проникнення на територію вілли після заходу сонця. (Якщо хтось зайде з метою

крадіжки на чужий двір після заходу сонця і буде там захоплений, засуджується до сплати 1800 ден., що становить 45 сол.)4. Крадіжка з нападом і знищенням сторожових собак, вивезенням на возі значної частини домашнього майна тягне штраф у 200 сол., рівний вергельду за вбивство вільного. (Якщо хтось здійснить напад на чужу віллу, зламає там двері, переб'є собак і порани ть

174

людей або що-небудь вивезе звідти на візку, засуджується до сплати 8000 ден., що становить 200 сол.)5.

Усе це свідчить про те, що присадибна ділянка перейшла у приватну власність.

1Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М 1984 — С.

77, 78.

2Див.: Там само

3Див.: 2—3 соліди коштувала у франків корова.

4Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М. 1984 — С.

78.

5Див.: Там само. — С. 74.

Про перехід орної ділянки-алоду в приватне володіння свідчить різне ставлення в Салічній правді до орної землі, а також до лук, пасовищ, лісів, які залишаються ще в общинній власності. Салічна правда карає сам факт порушення меж орного поля без дозволу господаря, передбачаючи покарання за проїзд по чужому полю в 3 сол., за орання чужого поля в 15 сол., за посів на чужому полі в 45 сол. Якщо ж стороння людина сту-пала на виділену сім'ї ділянку общинної луки, це не вважалося злочином. Більше того, якщо вона зкосила траву, то втрачала лише сіно на користь володільця луки.

В Салічній правді нічого не сказано про купівлю-продаж землі. Інститут спадкування землі тільки зароджувався. Земля передавалась у спадщину чоловічим нащадкам померлого (IX, 5). В титулі «Про алоди» навіть не ставиться питання — кому передавалася орна ділянка землі, якщо у померлого не було синів. Судячи з усього, вона ставала виморочним майном чи переходила до роду. Інакше вирішувалося це питання в VI ст. На підставі едикту короля Хільперіка (561 —584 рр.) земля у спадщину могла переходити не тільки синам, а й дочкам, братам, сестрам померлого та ін. В цей же час окремі лугові та лісові ділянки переходять в алодіальну власність окремих осіб.

Про існування у франків общинної власності на землю свідчать й інші титули Салічної правди, зокрема «Про переселенців». Переселитися на територію общини «чужинцеві» можна було лише у разі згоди усіх членів общини. Якщо хоча б один з них висловлював протест, переселенець повинен був залишити общину. Характерно, що граф, який виконував рішення общинного суду про виселення «чужинця», повинен був з'являтися не в будинок переселенця, а на ту ділянку общинної землі, яка була ним оброблена.

(§ 1. ...Якщо хтось захоче переселитися в іншу віллу і якщо один або кілька мешканців вілли забажають прийняти його, — проте виявиться хоч один, який заперечуватиме проти переселення, він не матиме права там оселитися.

§2. ...Якщо той, кому пред'явлено протест, не захоче піти звідти, причому його не затримуватиме будь-яка законна перешкода..., тоді той, хто заявив протест..., просить графа з'явитися на місце, щоб вигнати його звідти. І за те, що він не хотів слухатися закону, він втрачає там результати своєї праці і, крім того, засуджується до сплати 1200 ден., що становить 30 сол.

§3. Якщо ж до переселенця протягом 12 місяців не буде ви сунуто протесту, він має залишитися недоторканним, як й iнші сусіди)'.

Салічна правда знала інститут набувальної давності. Якщо протягом року і одного дня жоден

зчленів общини не вислов лював протесту проти поселення «чужинця», його землеволодіння починало охоронятися правом. У цьому титулі Салічної правди санкціонується, по суті, присвоєння общинної землі наближеними короля, оскільки забороняється висловлювати протест проти переселенця, якщо на те була спеціальна королівська грамота. Той, хто протестував проти королівського розпорядження, засуджувався до штрафу в 200 сол.

4. Злочини проти особи

175

Більша частина статей Салічної правди присвячена, якщо використовувати сучасну термінологію, злочинам і покаранням. Під злочином Салічна правда розуміє образу, шкоду, завдану особі чи майну іншого, порушення «королівського миру». Відповідно під покаранням розуміється відшкодування (композиція) за образу, за шкоду (faidus — ворогування, помста), своєрідний відкуп від можливої помсти з боку ображеного чи його родичів і штраф, сплачуваний за порушення «королівського миру» (fritus). Якщо порушник сплачував композицію потерпілому, він, як правило, не сплачував королю ніякого штрафу. Лише в деяких випадках частина чи уся композиція ішла до казни. Наприклад, граф, який брав участь у стягненні боргу шляхом конфіскації майна боржника, брав як штраф третю частину цього боргу. Вергельд за убитого ділився на дві частини: одна йшла синам убитого, інша — його найближчим родичам з боку батька або матері. І лише в тому випадку, якщо родичів не було, ця частина вергельду йшла до казни.

Водночас у Салічній правді виокремлюється ряд правопорушень, наближених до поняття злочину у власному розумінні цього слова, вже згадуються покарання у вигляді державної кари за вчинене, наприклад за посадові злочини графа, якщо він «насмілився взяти що-небудь понад законне» під час стягнення боргу або відмовився відновити «справедливість і правосуддя». Характерним є і покарання за ці злочини — смертна кара, якщо граф не зміг «викупити себе за стільки, скільки нале-

1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

жить. Салічній правді містяться й непрямі вказівки на військовы злочини, наприклад дезертирство. Звичайна образа словом "дезертир» (XXX, 6. Якщо хтось звинуватить іншого в тому що він покинув у битві свій щит і не зможе це довести, засджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.)1 мала наслідком штраф.

В капітуляріях франкських королів були встановлені вже Э Д И Н І для усього населення покарання за такі злочини, як державнa зрада, дезертирство з армії, підробка монети, лжесвідчення (Якщо хтось дасть неправдиве показання, засуджується до слати 6000 ден., що становить 15 сол.)2, розбій, крадіжка з церкви (святотатство). Покарання за них передбачалися у вигляді смертної кари і калічення.

Казуїстичний характер Салічної правди виключав чіткі формулювання загальних положень, які стосувалися б усіх злочинних дій. Проте аналізуючи деякі конкретні склади злочинів, можна дійти висновку, що у франків вже існувало поняття форм вини — умислу і необережності, замаху на злочин, співучасті, обставин, що обтяжують або пом'якшують злочин. Так, «необережне» завдання вільним шкоди тварині іншої людини передбачало звичайне відшкодування шкоди її господарю (IX, 3). Обставиною, що пом'якшує вину, було у цьому разі зізнання особи, яка завдала шкоди. Злий умисел, шкода, завдана «з ворожості чи підступності», мали наслідком більш високий штраф.

У той же час у Салічній правді вже містилася відповідальність навіть за відсутності вини, коли, наприклад, покаранню підлягають усі, хто був на місці ґвалтування жінки «гуртом», якщо вони були у цьому «гурті» і не знали про скоєння насилля (XIII, 10, приб. 5). Співучасник, який здійснив замах на злочин, чи просто особа, яка має намір вчинити злочин, ка ралися, як правило, менш суворо, ніж виконавець злочину. Разом з тим особа, яка підбурювала до крадіжки чи вбивства за допомогою підкупу, каралася суворіше, ніж виконавець злочину (XXVIII, 1—3).

Однією з обставин, що обтяжують злочин, було порушення загальновизнаних понять честі — напад на людину, яка спить, жінку, дитину, глум над трупом. Пограбування викопаного трупа каралося штрафом в 200 сол., в той час як відкритий напад на вільного франка з метою пограбування — 63 сол.

176

1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С.

77.

2 Див.: Там само. — С. 82.

Певна частина злочинів відповідно до Салічної правди належить до посягань на особу. Це насамперед вбивство, розмір вергельду за яке залежав не тільки від соціального становища убитого, а й від його віку, статі. Життя вільного франка охоронялося вельми значним вергельдом, що дорівнював 200 сол. Меншим був вергельд за галло-римлянина, якщо він не був наближеним короля. Вергельд за вбивство франка, який перебував на королівській службі, потроювався. Так, за вбивство графа, королівської посадової особи, передбачався вергельд у 600 сол. Вергельд знижувався до 300 сол., якщо граф був з на-піввільних літів чи рабів короля.

Багаторазово збільшувався вергельд за життя королівського дружинника під час воєнних походів, а також за вбивство представника католицького духовенства. Якщо раб або літ вбивали вільну людину, то вбивця віддавався родичам вбитого в рахунок половини вергельду, другу половину сплачував його господар. Потрійний вергельд за вбивство жінки пов'язувався в Салічній правді з її здатністю народжувати дітей. Якщо жінка не могла народжувати дітей, вергельд становив 200 сол. Вагітність жінки збільшувала вергельд до 700 сол. (Якщо ж хтось нанесе побої вільній вагітній жінці і якщо вона помре, засуджується до сплати 28 тис. ден., що становить 700 сол.)1. Дев'ятикратний вергельд передбачався за «вбивство гуртом» особи, яка перебувала на королівській службі, у його будинку (§ 1. Якщо хтось, зібравши натовп, нападе на вільну людину в її будинку і там позбавить її життя і якщо вбитий перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 72 тис. ден., що становить 1 тис. 800 сол.

§ 2. Якщо ж вбитий не перебував на королівській службі, вбивця засуджується до сплати 24 тис. ден., що становить 600 сол.)2.

В Салічній правді докладно перелічені також різні види тілесних ушкоджень, побоїв, образ словом або дією. Штрафи за завдання тілесних ушкоджень варіювалися від 200 до 9 сол.; 200 сол. передбачалося за кастрацію чоловіка; 100 сол. встановлювалося за ряд каліцтв, нанесених одночасно, і за ушкодження язика, що позбавляло людину здатності говорити. В переліку ті лесних ушкоджень згадуються і вибите око, і відірване вухо, і той чи інший відірваний палець. Наприклад, за палець, «яким

1Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 75.

2Див.: Там само. — С. 80.

натягують лук», встановлювався штраф в 35 сол. і лише 9 сол. — за четвертий палець. (§ 1. Якщо хтось покалічить руку чи ногу іншому, позбавить його ока або носа, засуджується до сплати

4тис. ден., що становить 100 сол.

§2. Якщо ж у нього покалічена рука залишиться висіти, засуджується до сплати 2 тис. 500 ден., що становить 62,5 сол.

§3. Якщо хтось відірве великий палець на руці або на нозі, засуджується до сплати 2 тис. ден., що становить 50 сол.

§5. Якщо ж хтось відірве другий палець, саме той, яким натягують лук, засуджується до сплати 1 тис. 400 ден., що стано-вить 35 сол.

Приб. 10-е. Якщо хтось ушкодить іншому язик так, що той не зможе говорити, засуджується до сплати 100 сол.)1.

У Салічній правді містяться і такі злочини, як «наврочення», що каралося штрафом в 62,5

сол.

Сума штрафу за образу словом чи дією залежала від ряду обставин: від соціального становища сторін, від тяжкості образи в розумінні франків. Звичайна образа вільного франка —

177

виродком, зайцем, вовком, брехуном або іншим образливим словом — каралася штрафом в 3 сол., дією — 15 сол. Суворим був «салічний закон» до тих, хто безпідставно ображав жінку «повією». Штраф в цьому разі становив 45 сол.

(§ 1. Якщо хтось назве іншого виродком, засуджується до сплати 3 сол.

§3. Якщо хтось — чоловік або жінка — назве вільну жінку повією і не доведе цього, засуджується до сплати 1 тис. 800 ден., що становить 45 сол.

§4. Якщо хтось назве іншого вовком, засуджується до сплати 3 сол.

§5. Якщо хтось назве іншого зайцем, засуджується до сплати 3 сол.

§6. Якщо хтось звинуватить іншого в тому, що він покинув у битві свій щит, і не зможе довести, засуджується до сплати 120 ден., що становить 3 сол.

§7. Якщо хтось назве іншого донощиком або брехуном і не доведе, засуджується до сплати 600 ден., що становить 15 сол.)2.

Особливо каралася образа чоловіків і жінок «пособниками відьми».

1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 77. 2 Див.: Там само.

Салічній правді були відомі й такі злочини, як викрадення вільних людей (§ 1. Якщо хтось зв'яже без вини вільну людину, засуджується до сплати 1 тис. 200 ден., що становить 30 сол. § 2. Якщо ж він цього зв'язаного відведе куди-небудь, ... засуджується до сплати 1 тис. 800 ден., що становить 45 сол. Приб. 3-тє. Якщо хтось підступністю або силою відіб'є у графа зв'язану людину, повинен сплатити ціну свого життя)1, викрадення рабів (X, § 1. Якщо хтось вкраде раба...

засуджується до сплати 1 тис. 200 ден., що становить ЗО сол. Приб. 4-те. Якщо хтось вкраде рабиню, платить 35 сол.; а за виноградаря, коваля, тесляра, конюха, який коштує 30 сол., якщо буде доведено, засуджується до сплати 2 тис. 880 ден., що становить 72 сол.)2, що прирівнювалося до крадіжки коня або запряжної тварини, під-палення будинку, комори, клуні, зруйнування чужого будинку, ламання огорожі, самовільного використання чужої речі.

Особливу групу становили злочини проти моралі. До них належали як «насилля над вільною дівчиною», яке каралося штрафом у 63 сол., так і сожительство з нею «з її доброї волі», що каралося штрафом у 45 сол. (§ 1. Якщо хтось скоїть насилля над вільною дівчиною, засуджується до сплати 62,5 сол. § 2. Якщо ж хтось матиме стосунки з вільною дівчиною з її доброї волі, за взаємною згодою, засуджується до сплати 1 тис. 800 ден., що становить 45 сол.)3.

Для порівняння можна сказати, що образа жінки «пособ-ницею відьми» каралася майже втричі більшим штрафом, ніж насилля над нею. Раб, «який вчинив насилля над чужою рабинею», після чого настала її смерть, каструвався або сплачував

Говорячи про покарання, слід відзначити чітко намічену тенденцію майже повної заміни штрафами усіх старих покарань родового устрою. Штраф мав запобігти кровній помсті, самосуду, тривалим суперечкам серед франків, небажаність яких посилювалася їх відносною нечисленністю серед підкорених галло-римлян. Деякі статті Салічної правди прямо давали відсіч самосуду, наприклад, каралася спроба самовільно увести чужу худобу, яка спричинила потраву полю, відібрати свою тварину у власника без суду у разі «переслідування по сліду» злодія (XXXVII, 1. §

1.

1Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 77.

2Див.: Там само. — С. 73.

3Див.: Там само. — С. 76.

Якщо хтось втратить внаслідок крадіжки бика або коня, або будь-яку тварину, і йдучи по слідах, знайде її протягом 3 діб, а той, хто веде її (тварину), заявить, що він купив або отримав її в обмін, то той, хто йде по слідах, повинен через третіх осіб довести, що (ці) речі — його власність.

178

Якщо ж той, хто шукає свої речі, знайде їх вже зі спливом 3 діб, а той, у кого він знайде їх, заявить, що купив або отримав їх в обмін, сам (відповідач) неХ А Й доводить (на них) своє право. Якщо ж (людина), яка розшукує худобу, заявить, що визнала її (своєю), і незважаючи на протест того, іншого, не захоче надати докази через третіх осіб, і не призначить відповідно до закону дня для судового розгляду і буде викрита у насильницькому відібранні (тварини), за суджується до сплати 1 тис. 200. ден., що становить 30 сол.)1 тощо.

Салічна правда передбачає також такий вид покарання, як вигнання з общини або оголошення людини поза законом. Так і й людині не можна було давати їжу і притулок, навіть дружина і батьки штрафувалися за допомогу їй.

Смертна кара через повішення, колесування застосовувалися як покарання в основному до рабів. Вона прямо приписувалася лише в окремих випадках за злочини, скоєні вільними, наприклад, у разі підпалення або неявки після виклику до суду без поважних причин, у разі вищезазначених злочинів графа та ін. Колективна відповідальність роду зберігалася поряд з колективною відповідальністю общини. Капітулярій 1 говорить про це із посиланням на давній звичай.

При вчиненні майнових злочинів поряд зі штрафом вимагалося відшкодування вартості вкраденого та інших збитків. Про просте відшкодування збитків йшлося, зокрема, у разі вбивства чи побиття раба. Цей збиток розцінювався в 1 і 1/3 сол., якщо раб після побиття протягом 40 днів залишався непрацездатним. За нанесення тілесних ушкоджень вільному злочинець поряд із штрафом мав відшкодувати витрати на лікування.

5.Судовий процес

5.1.Процесуальні відносини сторін до суду

Вперіод родового устрою верховні судові функції повинні були, як вже вказувалося , належати зборам роду, і винний відповідав безпосередньо перед ними.

1 Див.: Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. —

С. 78.

В епоху Салічної правди багато що змінилося. Дійсна судова влада опинилася в руках колегії, яка складалася з семи обраних народом рахінбургів.

З посиленням королівської влади давній голова судових зборів — тунгін — поступається місцем графу. За часів Карла Великого припиняють обирати і самих рахінбургів. На зміну їм приходять призначені владою скабіни. Зникає останній оплот народної свободи.

Давні звичаї германців, як й інших народів, вимагали, щоб судова справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони. Вона ж мала сформулювати звинувачення і надати докази. Такий процес отримав назву обвинувального.

Виняток з цього правила робився тільки заради таких злочинів, які суттєво зачіпали загальний інтерес (зрада, втеча з поля бою тощо). Винні в цих злочинах каралися за ініціативою влади. Зрадників зазвичай вішали на дереві, боягузів топили в болоті і закидували хмизом.

Ніякого попереднього розслідування, звичайно, не було. Суддя повинен був обмежуватися доказами, які надавали сторони. При цьому він знав, що не може покладатися на достовірність показань свідків: що б не трапилося, родич не свідчитиме проти родича, а людина, належна до ворожого роду, не говоритиме на користь супротивника.

5.2. Виклик до суду

Судовий процес мав змагальний характер. Відшкодування вкраденої речі, виклик до суду відповідача, свідків були обов'язком самого потерпілого. Водночас Салічна правда передбачала штраф за неявку відповідача і свідка до суду без поважних причин. Поважними причинами вважалися королівська служба, хвороба, смерть родичів, пожежа в будинку.

179