6.3, Організація стаціонарної допомоги міському населенню

В організації медичної допомоги міському населенню важливе місце займає стаціонарна допомога. В стаціонарах лікується лише 20 % пацієнтів, які звертаються за медичною допомогою, проте це, як правило, хворі з важким перебігом захворювань.

Навіть в умовах запланованого значного збільшення обсягу та поліпшення якості амбулаторно-поліклінічної допомоги певна частина хворих потребує і буде потребувати саме стаціонарної допомоги.

Стаціонарна допомога надається в різних лікарняних закладах, провідна .роль серед них належить лікарні.

Потребу в ній визначають медико-демографічні, медико-організаційні, соціально-психологічні та медико-соціальні чинники. До останніх відносяться рівні захворюваності і санітарної культури населення та ступінь розвитку різних соціальних служб.

Госпіталізація хворих відбувається при потребі в проведенні діагностичних і лікувальних заходів тільки в умовах стаціонару.

Показання для направлення пацієнта до цілодобового стаціонару:

• наявність невідкладних або екстрених показань;

• застосування інтенсивних методів лікування;

• необхідність проведення складних досліджень;

• соціально-побутові умови пацієнта.

За даними наукових розробок, проведених в 70-ті роки в різних регіонах колишнього Радянського Союзу, в т.ч. в Україні (А.Г. Сафонов і Є.А. Логінова, 1976), була встановлена потреба в стаціонарній допомозі на рівні 22-24 на 100 жителів. На сьогодні ця величина значно менша, що пов'язано з різними обставинами. Суттєву роль у зниженні потреби та зменшенні рівня госпіталі­зації відіграють, до речі, різні види стаціонарозамінюючого лікування (див. попередній розділ).

Потреба в стаціонарній допомозі залежить від регіональних особливостей захворюваності, можливостей повноцінного забезпечення амбулаторною допо­могою, вікової структури населення.

Провідною ланкою в наданні стаціонарної допомоги міському населенню є багатопрофільна лікарня. Вона забезпечує вторинну (спеціалізовану) допомогу з основних профілів.

В міських лікарнях, кількість яких в Україні в 1998 році становила 625, розміщено чверть ліжкового фонду країни. На них припадає майже третина всіх госпіталізованих.

Середня потужність міських лікарень за останній період зменшилась. Це значною мірою пов'язано зі скороченням кількості ліжок у країні, яке не повинно проводитися суто механічно. При цьому необхідно зберегти мережу діючих лікарень з метою забезпечення доступності стаціонарної допомоги різним верствам населення.

За рекомендаціями ВООЗ функції сучасної лікарні такі:

• лікувально-відновлювальні (діагностика та лікування захворювань, медико-соціальна реабілітація, невідкладна медична допомога);

• профілактичні (профілактика інфекційних захворювань, запобігання переходу гострих хвороб у хронічні, зниження захворюваності з тимчасовою непрацездатністю та інвалідності);

• навчальні (підготовка медичного персоналу та підвищення кваліфікації медичних працівників);

• науково-дослідницькі.

Значна частина міських стаціонарів об'єднана з поліклініками, проте на сучасному етапі в умовах децентралізації управління охороною здоров'я функ­ціонують також лікарні, в яких надається тільки стаціонарна допомога.

Поряд з функціонуванням самостійних спеціалізованих лікарень в останній час відбувається роз'єднання стаціонарів з поліклініками, пов'язане зі зміною джерел фінансування. У великих містах стаціонари можуть фінансуватися з міського, а поліклініки - з районних бюджетів. Основні завдання стаціонару міської лікарні:

• надання спеціалізованої цілодобової стаціонарної допомоги в достатньому обсязі;

• апробація та впровадження сучасних методів діагностики, лікування, профілактики;

• комплексне відновлювальне лікування;

• експертиза непрацездатності;

• гігієнічне виховання населення.

Для надання стаціонарної допомоги міському населенню наказом МОЗ України № 33 від 23.02.2000 р. встановлюються посади персоналу з розрахунку на кількість ліжок.

Кількість ліжок на 1 посаду лікаря за профілем відділень різна - від 12 (гематологія) до 40 (туберкульозне для хворих на кістково-суглобовий тубер­кульоз).

Для інших фахівців вона така:

• 15 ліжок (9 профілів: акушерське, нейрохірургічне, інфекційне для хворих на нейроінфекцію та інші);

• 20 ліжок (5 профілів: інфекційне боксоване, онкологічне, проктологічне, кардіологічне для хворих на інфаркт міокарда, туберкульозне для хворих на урогенітальний туберкульоз);

• 25 ліжок (9 профілів: гінекологічне, інфекційне, кардіологічне, невроло­гічне, хірургічне та інші);

• 30 ліжок (9 профілів: терапевтичне, ендокринологічне, офтальмологічне, отоларингологічне та інші).

Крім фахівців, в деяких відділеннях додатково вводяться посади лікарів інших спеціальностей (у неврологічних для хворих із порушенням кровообігу мозку - 1 посада лікаря-терапевта на 60 ліжок: у проктологічних - 0,5 посади лікаря-онколога тощо). ^

Встановлюються також посади лікарів діагностичних і лікувально-допоміж­них служб: рентгенологів, ендоскопістів, лаборантів, лікарів-фізіотерапевтів та інших.

Залежно від кількості ліжок у відділенні встановлюються посади завідува­чів відділень:

• 60 (9 профілів: терапевтичне, неврологічне, хірургічне, кардіологічне, травматологічне та інші);

• 50 (6 профілів: кардіохірургічне, дерматовенерологічне, туберкульозні для різних хворих);

• 45 (акушерське фізіологічне відділення);

• 40 (14 профілів: гастроентерологічне, кардіологічне для хворих на інфаркт міокарда, гінекологічне, онкологічне, офтальмологічне та інші);

• 30 (7 профілів: гематологічне, нейрохірургічне, нефрологічне та інші);

• 25 (3 профілів: хірургічно-торакальне, акушерське обсерваційне, патоло­гії вагітності).

Посади середнього медичного персоналу залежать від кількості ліжок і системи обслуговування хворих (дво- чи триступеневої).

При триступеневій системі задіяні лікар, середній і молодший медичний персонал, а при двоступеневій - лікар і середній медичний персонал.

Цілодобовий пост медичних сестер (палатних) встановлюється на різну кількість ліжок: мінімальна - 10 ліжок при 3-ступеневій та 8 ліжок при 2-ступеневій системі в інфекційному боксованому відділенні та для хворих на нейроінфекції.

Максимальна кількість ліжок 40 при триступеневій системі та ЗО при двоступеневій у дерматовенерологічному, ендокринологічному, туберкульозно-легеневому відділеннях.

Крім палатних, встановлюють такі посади медсестер:

• медична сестра для організації індивідуального догляду за важкохворими;

• операційна;

• перев'язувальна;

• з дієтичного харчування;

• процедурного кабінету;

• з фізіотерапії, масажу та інші. Встановлюють посади:

• старших медичних сестер відділень з розрахунку на відповідну кількість посад лікарів-завідувачів відділень;

• старшої операційної медичної сестри при наявності не менше 3 посад операційних і перев'язувальних сестер замість однієї з них;

• старшої медичної сестри фізіотерапевтичного відділення (кабінету) при наявності в лікарні не менше 5 таких посад з фізіотерапії та масажу (замість однієї з них).

Встановлюють також посади молодшого медичного персоналу: сестер для догляду хворих і палатних при триступеневій, прибиральниць (палатних) при двоступеневій системах обслуговування, а також сестер банних, процедур­ного кабінету, лабораторій тощо.

Структура стаціонару представлена на малюнку 9.

Госпіталізація здійснюється за направленнями лікарів амбулаторно-поліклінічних закладів і служби швидкої медичної допомоги, а також за безпо­середнім звертанням пацієнтів при наявності екстрених показань чи централізо­вано через госпітальне відділення станції швидкої медичної допомоги. Його працівники оперативно вирішують питання щодо місця госпіталізації відповідно до графіка чергувань окремих лікарень з надання швидкої допомоги.

Це забезпечує:

• зменшення помилок у виборі профілю стаціонару;

• скорочення часу транспортування;

Управління	*— <—	Головний лікар (заступник головного лікаря з медичної частини)
Господарча частина
				Спеціалізовані лікувальні відділення			Лікувально-допоміжні та діагностичні підрозділи
				г
Приймальне відділення				Інші підрозділи
1 і і
1 1 Кухня і Пральня | Архів Патологоанатомічнеі і тлліттення

Мал. 9. Структура стаціонару багатопрофільної міської лікарні.

• рівномірний розподіл хворих і потерпілих по задіяних в чергуваннях стаціонарах;

• оперативну зміну маршрутів бригад у разі екстреного закриття певного відділення чи лікарні;

• скорочення затримок бригад у лікарнях;

• зменшення відмов у госпіталізації.

Ритмічність роботи стаціонару, обгрунтованість госпіталізації, розподіл хворих за профілем значною мірою залежать від приймального відділення.

Приймальне відділення може бути централізованим, тобто єдиним для всього стаціонару, та децентралізованим. Централізоване забезпечує структур­ний розподіл хворих по всій лікарні, децентралізовані - по окремих відділеннях (інфекційному, акушерському, гінекологічному тощо).

Обсяг роботи та функції приймального відділення досить складні, різнома­нітні, залежать від потужності лікарні та наявності в ній відповідних спеціалізо­ваних відділень. На інтенсивність його роботи відчутно впливає порядок направлення до стаціонару.

При плановій госпіталізації хворого повинні всебічно обстежити в амбула­торно-поліклінічних умовах. Це дозволяє досить швидко визначити профіль відділення та сприяє своєчасному початку лікування і зменшенню терміну перебування в лікарні.

Більше часу та зусиль витрачається на хворих, доставлених в стаціонар бригадами швидкої допомоги. Частка їх становить приблизно 10 % усіх госпіта­лізованих і коливається залежно від наявності в місті лікарні швидкої допомоги та профілю відділень.

Основні завдання приймального відділення:

• реєстрація хворих, що поступають до стаціонару та виписуються, заповнення паспортної частини медичної карти стаціонарного хворого;

• встановлення (уточнення) діагнозу;

• обгрунтування госпіталізації;

• надання при потребі невідкладної допомоги;

• санітарна обробка;

• взяття матеріалу для лабораторних досліджень, експрес-діагностика, рентген- та функціональні дослідження;

• визначення профілю спеціалізованого відділення та направлення до нього;

• реєстрація відмов у госпіталізації з визначенням причини;

• надання довідкової інформації про госпіталізованих хворих.

Для виконання різноманітних завдань у приймальному відділенні встанов­люють штати лікарів і середнього медичного персоналу залежно від потужності лікарні.

Прийом хворих здійснює черговий лікар приймального відділення чи лікарні. Він знайомиться з даними медичної документації, проводить огляд, надає необ­хідну невідкладну допомогу та направляє хворого у відповідне відділення. Відмова в прийомі хворого реєструється в спеціальному журналі з визначенням причини.

В міських багатопрофільних лікарнях можуть бути розгорнуті різні спеціа­лізовані відділення (7-12 профілів), що залежить від потужності лікарні, наявності в місті інших лікарень, від розподілу відділень, наприклад, між міською та центральною районною лікарнями.

До складу багатопрофільних лікарень входять такі спеціалізовані відділення: терапевтичні, кардіологічні, хірургічні, травматологічні, оториноларингологічні, офтальмологічні, інфекційні тощо.

їх набір не регламентується. Він залежить від мережі лікарень у місті, їх потужності та доцільності розміщення в них конкретних відділень, які визна­чаються при проведенні у великих містах так званого медичного районування з урахуванням функціональних зв'язків між медичними закладами та їх завдань.

Стаціонарне лікувальне відділення складається з палат і різних приміщень медичного та господарчого призначення (операційний блок, перев'язувальна, маніпуляційний кабінет, ординаторська, кабінети завідувача відділення та стар­шої медичної сестри, допоміжні приміщення тощо). Палати переважно розрахо­вані на 2-4 ліжка. В інфекційних лікарнях для забезпечення ізоляції хворих передбачені бокси.

Структура відділень залежить від специфіки лікувального процесу.

Проведення комплексу заходів з реанімації та інтенсивного лікування при загрозливих для життя станах зумовила організацію підрозділів анестезіології та реанімації для направлених швидкою допомогою за екстреними показан­нями післяопераційних хворих і переведених зі спеціалізованих відділень у зв'язку з погіршенням стану.

Хворих, направлених у відділення анестезіології-реанімації, розподіляють за профілем та ступенем важкості патології, а не за діагнозом.

Згідно з діючим положенням, затвердженим наказом МОЗ України № 303 від 8 жовтня 1997 року, в лікувально-профілактичних закладах створюються такі структурні підрозділи служби:

• відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії;

• відділення анестезіології без ліжок для інтенсивної терапії;

• анестезіологічна група;

• відділення інтенсивної терапії загального профілю;

• вузькоспеціалізоване відділення інтенсивної терапії.

При цьому враховується загальна потужність лікарні та кількість ліжок хірургічного профілю.

Основні завдання підрозділів такі:

• здійснення комплексу підготовчих заходів з проведення загальної та регіональної анестезії при операціях, пологах, діагностичних і лікувальних процедурах;

• здійснення комплексу заходів, спрямованих на корекцію та підтримання функцій життєво важливих органів і систем, порушених при захворюваннях, травмах, оперативних втручаннях, з інших причин;

• підвищення рівня теоретичних знань медичного персоналу;

• навчання різних груп населення з метою набуття навичок з реанімації. Основні завдання персоналу анестезіологічних груп і відділень анестезіо­логії:

• визначення оптимального методу анестезії, медикаментозна передопера­ційна підготовка, загальна та регіональна анестезія при операціях, пологах, діагностичних і лікувальних процедурах;

• інтенсивне спостереження за станом хворих у післяопераційному періоді;

• реанімація за показанням та подальша інтенсивна терапія у відділеннях лікувально-профілактичного закладу;

• лікування хворих у палатах інтенсивної терапії спільно з лікарями відповідних спеціальностей.

В анестезіологічних відділеннях лікують хворих з гострими порушеннями функцій центральної нервової системи, обмінних процесів, кровообігу, дихання, паренхіматозних органів, у відновлювальному періоді після клінічної смерті, після оперативних втручань з порушеннями функцій життєво важливих органів або при реальній загрозі їх виникнення в разі важких гострих отруєнь.

Після перебування в них хворих переводять в профільне чи реабілітаційне відділення для продовження лікування.

Вагомою медико-соціальною проблемою є хвороби системи кровообігу. Схема спеціалізованої стаціонарної допомоги хворим кардіологічного профілю представлена в п'ятому розділі підручника.

Невідкладного вирішення потребує питання організації допомоги при це-реброваскулярних захворюваннях. В останні роки зазначено їх зростання, а також збільшення смертності від судинних захворювань головного мозку.

Інсульт займає перше місце в структурі причин первинної інвалідності; серед визнаних інвалідами переважають особи працездатного віку.

Для надання медичної допомоги при порушеннях мозкового кровообігу розроблена етапна система: спеціалізовані бригади швидкої допомоги, спеціалі­зовані неврологічні відділення та відділення (палати) інтенсивної терапії.

Відділення організовують в складі багатопрофільних лікарень, лікарень швидкої допомоги.

Згідно зі стандартами медичних технологій в них повинно бути забезпечене термінове інструментальне обстеження (рентгенівська і магнітно-резонансна комп'ютерна томографія, ехоенцефалографія тощо) та комплексне лікування.

В складі багатопрофільних лікарень організовують відділення реабілітації або спеціалізовані реабілітаційні центри.

Вони особливо необхідні при захворюваннях органів кровообігу, хірургіч­них втручаннях на серці, лікуванні наслідків травм і хвороб опорно-рухового апарату, дихання (хронічних неепідемічних захворювань легень).

Важливим у реабілітації є раннє та комплексне лікування. Фактично вона пролонгована і має починатись з перших хвилин перебування хворих у стаціонарі.

При організації центрів реабілітації, спеціалізованих відділень, стаціонарів для продовження лікування у санаторіях поза містом створюють належні умови для проведення комплексних лікувально-оздоровчих заходів (психоте­рапія, гімнастика, фізіотерапія, трудотерапія та ін.).

У лікарнях можуть діяти відділення (палати) денного перебування хворих з гострими та хронічними захворюваннями, стан здоров'я яких не потребує цілодобової госпіталізації. їх потужність встановлюється індивідуально, посади медичного персоналу визначають на підставі діючих нормативів.

Відділення денного перебування використовує всі діагностичні та допоміжні підрозділи лікарні. Відбір хворих до них проводять дільничні терапевти (сімейні лікарі) і лікарі-спеціалісти.

В разі ускладнення перебігу захворювань і погіршення стану здоров'я пацієнтів переводять до відповідного стаціонарного відділення.

Стаціонарного лікування, спостереження потребують також пацієнти, стан здоров'я яких не загрожує життю, але потребує проведення протирецидивних курсів, підпримуючої терапії. Для цього створюють відділення сестринського догляду для надання медичної допомоги хронічним хворим і особам похилого віку в умовах лікарняного стаціонару, організованого за наказом управлінь охорони здоров'я.

Призначення цього відділення полягає в максимальному наближенні медичної допомоги хворим, які не мають можливості отримати її вдома та в денному стаціонарі поліклініки та не потребують інтенсивного спеціалізованого лікування, розраховане на допомогу хронічним хворим похилого віку, які потребують переважно симптоматичного лікування тощо.

Основні завдання відділення сестринського догляду:

• догляд, проведення побутової реабілітації та необхідної підтримуючої терапії при довготривалому перебігу хвороби, зокрема хворим похилого віку, переважно самотнім, а також при інкурабельній патології;

• лікування згідно з вимогами медико-технологічних стандартів;

• безперервне лікування хворих, направлених поліклінікою;

• експертиза непрацездатності працюючого населення;

• відновлення працездатності.

При потребі в разі погіршення стану хворих переводять в спеціалізовані відділення.

Неепідемічний тип патології, постаріння населення, особливості формування сімей призвели до збільшення частки осіб похилого віку, одиноких, хворих з хронічним перебігом захворювань і невиліковних. Для надання медичної допо­моги невиліковним хворим у світовій практиці набули поширення хоспіси -благодійні лікарні-притулки. Перший вітчизняний хоспіс був створений у Львові.

Фінансуються ці заклади за рахунок місцевих бюджетів, додаткових коштів підприємств, доброчинних пожертвувань, організацій і громадян. Умови прожи­вання в них мають бути максимально наближені до домашніх, медичний персо­нал повинен бути підготовлений до роботи з важкохворими.

Відчутних змін набувають місце та роль міських багатопрофільних лікарень у наданні спеціалізованої стаціонарної допомоги при реформуванні галузі охорони здоров'я. Підвищення вимог до цього виду медичного забезпечення в складних соціально-економічних умовах, розвиток медичної науки, поява нових технологій зумовили необхідність створення низки спеціалізованих центрів різних типів та підпорядкованості (державних, обласних, міжобласних, міських). Вони переважно створюються в складі потужних багатопрофільних лікарень на базі відповідних відділень.

У спеціалізованих медичних центрах проводиться:

• лікувально-діагностична;

• організаційно-методична;

• наукова робота. Завдання центрів:

• забезпечення науково-методичного та організаційного керівництва медич­ною допомогою відповідного профілю;

• надання консультативно-діагностичної та лікувальної допомоги прикріп­леному населенню;

• запровадження наявних методів діагностики, лікування та профілактики в роботу спеціалізованих профільних відділень і кабінетів лікувально-діагнос­тичних закладів;

• проведення підвищення кваліфікації лікарів даного профілю (на курсах, семінарах, безпосередньо на робочих місцях);

• здійснення заходів щодо підвищення рівня знань лікарів суміжних спеціальностей.

До спеціалізованих центрів лікарі направляють хворих із захворюваннями,що потребують проведення спеціальних лікувально-діагностичних методів,вирішення питань експертизи працездатності, уточнення та отримання реко-мендацій.

""""" Для надання спеціалізованої медичної допомоги при окремих захворюван­нях створюється мережа самостійних спеціалізованих закладів-диспансерів. \У Диспансер - це заклад, в якому надається амбулаторна та стаціонарна допомога при певних захворюваннях (туберкульоз, венеричні хвороби, психічні, ендокринні захворювання тощо), а також постраждалим від Чорнобильської аварії.

В Україні, згідно із затвердженим переліком закладів охорони здоров'я, є 11 видів профільних диспансерів. У 374-х закладах розгорнуто 48400 ліжок (більше 10 % від загальної кількості). В 1998 році стаціонарну допомогу в них отримали 545 тисяч хворих.

Диспансери поділяються на районні, міські та обласні.

До складу диспансеру входять поліклініка (диспансерне відділення) та стаціонар.

При організації роботи цих закладів враховуються особливості кожного диспансеру. Вони визначаються етіологією, клінікою, епідеміологією конкрет­них захворювань. Принципи роботи всіх диспансерів єдині:

• активне виявлення хворих на ранніх стадіях захворювань та взяття на облік;

• активне систематичне спостереження за контингентами та надання кваліфікованої медичної допомоги;

• спостереження за контактними;

• проведення профілактичних заходів, гігієнічне виховання населення. Що стосується активного виявлення, то зрозуміло, що диспансер не може

виявити весь наявний контингент. В активному виявленні хворих велика роль відводиться всім лікувально-профілактичним закладам. Вони інформують про це диспансер спеціальним повідомленням.

Основні завдання диспансеру :

• активне виявлення хворих;

• обстеження та уточнення діагнозу;

• призначення відповідного лікування;

• активне динамічне спостереження за хворими та контактними;

• патронаж хворих;

• проведення оздоровчих заходів;

• вивчення захворюваності в районі діяльності;

• розробка запобіжних заходів щодо виникнення патології;

• проведення організаційно-методичної роботи;

• надання консультативної допомоги лікарям інших медичних закладів;

• контроль повноти обліку та своєчасності сигналізації при виявленні хворого.

Лікування хворих проводиться лікарями диспансерів, а також працівниками інших лікувально-профілактичних закладів (поліклінік, стаціонарів різних типів лікарень, санаторно-курортних закладів тощо).

Патронажна робота проводиться патронажними та дільничними сестрами під контролем лікаря. Вона включає:

• вивчення умов життя та праці хворого;

• гігієнічне виховання хворого та членів сім'ї, навчання методам індивідуаль­ної профілактики;

• контроль за виконанням режиму та забезпеченням систематичного відвідування диспансеру;

• сприяння хворому в працевлаштуванні, отриманні різних видів соціальної допомоги.

Основними документами в диспансерах є медична карта амбулаторного хворого та контрольна карта диспансерного спостереження.

Ведення контрольної карти допомагає контролювати своєчасність відвіду­вань, проходження медичного огляду, виконання призначеного лікування, оздоровчих^ заходів і працевлаштування.

Роль різних лікувально-профілактичних закладів у наданні спеціалізованої стаціонарної допомоги різна як за обсягом, так і за рівнем, що залежить, крім іншого, і від типу відповідного закладу. В умовах конкретного регіону та міста розробляють моделі функціонально-організаційних зв'язків між окремими закладами. При цьому враховують їх можливості щодо надання певних видів лікувально-профілактичної допомоги, включаючи конкретні методи та методики обстеження і лікування.

В положеннях, які регламентують напрямки діяльності конкретних закла­дів і підрозділів, обсяг і види лікувально-профілактичної допомоги, визначають насамперед відповідні контингенти, порядок відбору та направлення на консуль­тацію, обстеження, лікування, взаємозв'язки між спеціалізованими закладами та підрозділами тощо.

Головними посадовими особами в штатній структурі стаціонарного відділення є його завідувач, лікарі-ординатори, старша сестра, медичні сестри, сестра-господарка та молодший медичний персонал.

На посаду завідувача призначають найбільш кваліфікованого спеціаліста, який має значний досвід практичної роботи. Він здійснює безпосереднє керів­ництво діяльністю відділення, контролює лікувально-діагностичну роботу під­розділу.

Завідувач відділення виконує такі функції:

• вирішує питання організації праці персоналу, форми та терміни підвищення кваліфікації (за узгодженням із заступником головного лікаря з медичної частини);

• організовує та контролює прийом, переведення і виписку хворих;

• разом із лікарями-ординаторами проводить обхід хворих;

• оглядає хворих, що поступили до відділення та важкохворих;

• контролює своєчасність і всебічність обстеження;

• організовує при необхідності консультації лікарів різних спеціальностей;

• перевіряє обгрунтованість призначеного лікування;

• аналізує випадки діагностичних помилок.

Завідувач бере участь у проведенні експертизи тимчасової непрацездатності, в патологоанатомічних конференціях, перевіряє повноту та якість ведення відповідних облікових документів, систематично аналізує ефективність роботи відділення.

Спостереження за станом хворих, їх лікування здійснює лікар-ординатор. За орієнтовними нормативами на одну посаду ординатора в більшості відділень припадає в середньому 25 ліжок.

Лікар-ординатор у першу чергу оглядає хворих, що поступили, проводить і призначає потрібні діагностичні обстеження, складає план лікування та забезпечує його виконання.

Він знайомиться з необхідною інформацією (результатами обстежень ліка-рями-спеціалістами, лабораторних, рентгенівських, функціональних досліджень тощо), проводить обхід хворих у супроводі палатної медичної сестри.

Безпосередньо після першого огляду та обстеження хворого ординатор встановлює попередній діагноз, який згодом уточнюється чи змінюється. Кож­ному хворому він призначає режим, медикаментозне лікування, дієту та лікувальні процедури з відповідним записом у медичній карті. Щоденно лікар контролює виконання призначень, займається питаннями експертизи тимчасо­вої непрацездатності, готує пацієнта до виписки, узгоджує її термін із завідувачем, складає епікриз (висновок про перебіг хвороби, обсяг і результати лікування та досліджень, з рекомендаціями режиму, досліджень або подальшого лікування).

Старшій медичній сестрі відводиться активна роль в організації роботи підпорядкованих їй медичних сестер і молодшого медичного персоналу. Ця посада вимагає досвіду та високої кваліфікації. Старша сестра складає графіки роботи середнього та молодшого персоналу, відповідає за постачання у відділення медикаментів, інструментарію тощо, організацію харчування хворих, дотримання санітарно-гігієнічних та протиепідемічних норм і правил, допомагає завідуючу відділення у веденні облікових документів.

Безпосередній догляд хворих здійснюють палатні сестри, які беруть участь в обходах, спостерігають за станом здоров'я пацієнтів, виконують відповідні призначення лікаря.

Графіки їх роботи можуть бути дво- чи тризмінні. При розподілі часу передбачають дві денні зміни та одну нічну. Частіше практикують такий графік: одні медичні сестри працюють тільки в денні зміни щоденно, а інші, працюючи в нічні, чергуються.

У великих відділеннях є також посада медичної сестри процедурного кабінету, в хірургічних - операційної та перев' язу вальної медсестер.

Для всіх них розроблені спеціальні стандарти, технології щодо організації та виконання робіт. Питаннями удосконалення їх професійної діяльності, підготовки та підвищення рівня знань, розробки вищевказаних стандартів, захистом інтересів займаються Асоціації та Ради медичних сестер.

На сучасному етапі роль медсестер в організації лікувально-діагностичного процесу зростає, підвищуються вимоги до рівня їх підготовки, удосконалюється система освіти. Це вплине на диференціацію їх посад, обов'язків і функцій.

Ефективність стаціонарного лікування залежить від багатьох чинників, а саме:

• компетентності та рівня кваліфікації спеціалістів;

• належної матеріально-технічної бази;

• відповідності обсягів фінансування належному забезпеченню лікувально-діагностичного процесу;

• організаційних заходів, спрямованих на оптимізацію роботи стаціонару.

Стаціонарна допомога поглинає значну частину коштів, виділених на фінан­сування охорони здоров'я. Це зобов'язує її менеджерів, всіх медичних працівни­ків розробляти та запроваджувати заходи раціонального використання ліжко­вого фонду.

Дослідження, проведені в 80-ті роки в різних регіонах колишнього Радянсь­кого Союзу, в т.ч. і в Україні, з залученням кваліфікованих експертів-клініцис-тів, дозволили встановити чинники впливу на ефективне використання ліжок. Вони стосуються догоспітального та госпітального етапів надання медичної допомоги.

З'ясувалося, що значна кількість хворих (до 15 %) не мала достатніх показань для стаціонарного лікування.

Майже кожний п'ятий пацієнт, лікуючись у поліклініці протягом 5-10 днів, направлявся на госпіталізацію без достатнього обстеження, що призвело до збільшення строків перебування в стаціонарі.

Слід зазначити також несвоєчасне направлення в стаціонар значної частини хворих (більше 40 % терапевтичних і 20 % хірургічних хворих).

Перебування в стаціонарах починалось з проведення обстежень з частим 'їх дублюванням.

Несвоєчасно проводяться консультації лікарів-спеціалістів (майже 10 %), а в значній частині випадків вони не призначаються, незважаючи на потребу.

Відомо, що більше 35 % направлених до стаціонару, крім основного, мають супутні захворювання. Але пов'язане з ними обстеження та лікування прово­диться лише третині хворих.

Встановлено значний відсоток розбіжностей діагнозів поліклінік і стаціо­нарів (10-23 %).

Аналіз наведених даних свідчить про наявність резервів для покращання якості стаціонарної допомоги та ефективного використання ліжкового фонду. Цьому сприятиме усунення дефектів в організації амбулаторно-полі­клінічної і стаціонарної допомоги, а саме:

• обгрунтований відбір амбулаторно-поліклінічними закладами та стаціона­рами хворих, своєчасна їх госпіталізація;

• організація системи госпіталізації хворих удома (домашні стаціонари);

• розширення діапазону обстежень і лікування в амбулаторно-поліклініч­них закладах, всебічна підготовка планових хворих до госпіталізації;

• своєчасна організація консультацій у поліклініках і стаціонарах (викори­стання консультативно-діагностичних центрів, організація диспетчерських служб у стаціонарах);

• встановлення чітких взаємозв'язків між поліклініками (сімейними лікарями) та стаціонарами;

• рівномірна, протягом тижня, госпіталізація та виписка хворих;

• зведення до мінімуму в стаціонарах повторення досліджень, проведених перед госпіталізацією;

• інтенсифікація діагностичного та лікувального процесів із застосуванням найефективніших методик;

• своєчасна діагностика та лікування в стаціонарі основного і супутніх захворювань, ускладнень;

• організація диференційованого стаціонарного лікування (з урахуванням стану здоров'я хворого, об'єму надання допомоги) та догляду (індивідуальні пости для важкохворих, відділення (палати) сестринського догляду;

• впровадження комплексної системи контролю якості роботи стаціонару;

• впровадження відповідних інформаційних технологій для своєчасного отримання інформації про роботу окремих структурних підрозділів і оперативне її використання;

• уніфікація медичної документації, скорочення витрат часу лікарів і середнього медичного персоналу на її заповнення;

• централізація окремих процесів (стерилізація інструментарію, окремих матеріалів, доставка до відділення медикаментів, білизни);

• удосконалення управління лікарнею, налагодження постійного зв'язку з різними підрозділами та виконавцями: керівництво, лікувальні, діагностичні та приймальне відділення (кабінети), лікарі, пости медичних сестер, господарчі та інженерні служби.

Важливе значення має запровадження методик управління викори­станням ліжкового фонду. Вони стосуються:

• планування показників роботи ліжка (визначення оптимального строку перебування хворих з різними захворюваннями в конкретних відділеннях; часу простою ліжка в зв'язку з ремонтом тощо);

• регламентації медико-технологічних процесів (показання для госпіталі­зації; необхідний об'єм досліджень в амбулаторно-поліклінічних закладах, стаціонарах; рекомендації щодо лікування; критерії для виписки та післягоспі-тального ведення хворих у амбулаторіях і поліклініках;

• проведення експертної оцінки для виявлення відхилень від рекомендацій медико-технологічних процесів.

Враховуючи участь всіх підрозділів лікарні в єдиному процесі обстеження, лікування, догляду за хворими, особливо важливим є підвищення ефективності праці персоналу, пов'язане з виконанням функціональних обов'язків.

Результати стаціонарного лікування відчутно залежать від обгрунтованого вибору профілю відділення.

Раціональному використанню ліжкового фонду сприяє також організація денних стаціонарів в амбулаторно-поліклінічних закладах, домашніх стаціо­нарів денного перебування.

Контрольні питання

443. Чинники, що впливають на потребу в стаціонарній допомозі.

444. Показання для госпіталізації.

445. Завдання міської лікарні.

446. Формування штатів стаціонарів.

447. Структурні підрозділи стаціонару багатопрофільної міської лікарні.

448. Основні завдання приймального відділення.

449. Структурні підрозділи служби анестезіології та реанімації в лікарнях, їх основні завдання.

450. Засади формування відділень (палат) денного перебування та сестринського догляду, їх завдання.

451. Визначення потреби в створенні спеціалізованих медичних центрів, їх роль у медичному забезпеченні населення.

452. Види диспансерів, їх основні завдання.

453. Завдання завідувача відділення стаціонару.

454. Зміст роботи лікаря-ординатора.

455. Завдання та зміст роботи середнього медичного персоналу стаціонарного від­ділення.

456. Заходи, що сприяють покращанню якості стаціонарної допомоги та ефективному використанню ліжкового фонду.