3. Доходи населення: сутність, види, джерела формування

Доходи – це грошові або натуральні надходження, які має населення для задоволення своїх потреб. Доходи за характером надходжень поділяються на економічні й соціальні.

Економічними доходами є такі доходи, які отримують на основі права власності на певний фактор виробництва: робочу силу, засоби виробництва, землю, грошовий капітал, інтелектуальну власність.

Соціальними доходами називаються такі, які надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо незалежно від тру­дового внеску або участі у підприємницькій діяльності. Формами таких до­ходів можуть бути: компенсації безробітним, виплати по соціальному стра­хуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.

В умовах ринкової економіки система доходів споживчого призначення складається з:

доходів, що залежать від трудової діяльності: заробітна плата, тих хто працює за наймом, особисті доходи працівників від реалізації продукції колективних підприємств, доходи від індивідуальної діяльності, підсобного господарства, кооперативної діяльності тощо;

доходів, які безпосередньо не залежать від результатів праці. Це суспільні та благодійні фонди споживання. Кошти з цих фондів можуть надходити населенню у вигляді грошових виплат через бюджет, а також через соціальні фонди підприємств і організацій у вигляді грошових виплат через бюджет, а також через соціальні фонди підприємств і організацій у вигляді грошових виплат і безоплатних послуг, натуральної видачі, благодійної допомоги, різних пільг;

доходів від власності: дивіденди від акцій, відсотки за майновим паєм, вкладеним у підприємство, відсотки за вкладами до ощадного та інших банків.

За способом привласнення всі доходи в країнах із ринковою економікою прийнято поділяти на дві групи: трудові – одержані від участі в праці та під­приємницькій діяльності, й нетрудові – які не залежать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від власності і т.д.).

Розрізняють різні види доходів, зокрема: грошові, натуральні, сукупні. Грошові доходи – це доходи, які населення отримує у формі грошей. Сюди відносяться заробітна плата, підприємницькі доходи, грошові випла­ти із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, грошові допомоги), гонорари, грошові надходження на цінні папери, проценти за депозитами тощо. Натуральні доходи – це доходи від особистих господарств, які йдуть безпосередньо на споживання їх власників, а також натуральні виплати й надходження із громадських фондів кооперативних господарств і суспільних фондів споживання. Сукупні доходи – всі доходи, які населення отримує, в грошовій і на­туральній формах, а також у вигляді пільг із суспільних фондів споживання (безплатні освіта та охорона здоров'я, пільгове або безплатне утримання ді­тей в дошкільних закладах, путівки до санаторіїв, будинків відпочинку).

Доходи поділяються також на номінальні й реальні. Номінальні – вся су­ма доходів у грошовій формі, одержаних із різних джерел. Реальні – це кіль­кість матеріальних і духовних благ та послуг, які реально можна придбати на отримані грошові доходи.

Основною формою доходів населення є доход від праці – заробітна плата.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується найманим працівникам за використання їхньої праці.

Для характеристики рівня оплати праці застосовуються по­казники номінальної і реальної заробітної плати. Номінальна заробітна плата – сума грошей, яку одержує працівник за свою працю. Реальна заробітна плата визначається масою товарів і по­слуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату за існу­ючого рівня цін після відрахування податків та інших платежів.

Зміна рівня реальної заробітної плати також визначається певним індексом (коефіцієнтом), який обчислюється за форму­лою:

Індекс реальної заробітної плати = Індекс номінальної заробітної плати / Індекс цін (вартості життя)

При обчисленні рівня заробітної плати застосовується показ­ник мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата – рівень заробітної плати, ниж­че якого вона бути не може. Основою мінімальної заробітної плати є прожитковий мінімум.

В Україні склалась така структура заробітної плати:

основна частина заробітної плати враховує суспільно нор­мальну міру праці, яка формується під впливом об'єктивних умов виробництва і праці, стійкі відмінності у кваліфікації працівників, складність і відповідальність їхньої роботи, умо­ви праці, її інтенсивність тощо;

додаткова частина заробітної плати, яка залежить від таких аспектів виробничої діяльності працівників, які не можуть бу­ти повною мірою враховані заздалегідь, відображають спе­цифічні умови праці на цьому підприємстві або особливості працівників.

Відповідно до цього заробітна плата виступає в двох конкретних формах: погодинної і відрядної плати. У свою чергу кожній з них властиві системи. До системи погодинної оплати праці належать проста, погодинна, і погодинно-преміальна оплата. До системи відрядної оплати праці слід віднести пряму відрядну, відрядно-преміальну, акордну.

Заробітну плату, що виплачується за певний час функціо­нування робочої сили (година, день, тиждень, місяць), нази­вають погодинною заробітною платою.

Одиницею вимірювання погодинної заробітної плати є по­годинна ставка заробітної плати, яку іменують ціною праці. Ціна праці – це лише спосіб (а не суть) вираження вартості робочої сили. Вона має таку формулу:

Ціна праці = Денна вартість робочої сили / Середня тривалість робочого дня

Відрядна заробітна плата – це така форма заробітної плати, за якої вартість (ціна) робочої сили сплачуєть­ся залежно від кількості або якості виготовлених за одиницю часу виробів чи виконаних операцій.

В Україні діє тарифна система, яка складається з тарифної ставки, тарифної сітки і тарифно-кваліфікованого довідника.

Тарифна ставка являє погодинну або місячну зарплату, в ос­новному, для визначення оплати праці або розцінки за одиницю продукції.

Тарифна сітка – це шкала співвідношення в оплаті праці різ­них груп робітників залежно від складності робіт і рівня кваліфі­кації виконавців, складається з тарифних розрядів і тарифних ко­ефіцієнтів.

Тарифно-кваліфікаційний довідник виконує роль інструмента та­рифної системи, що визначає характеристику робіт за їх склад­ністю та вимогами для одержання відповідного розряду.

Основними шляхами вдосконалення тарифної системи в Україні є: забезпечення відповідності між розмірами тарифних ставок та умовами відтворення робочої сили; досягнення єдності у визначенні якості праці при нарахуванні заробітної плати; встановлення науково обґрунтованих меж граничних ставок тарифної сітки; посилення диференціації в оплаті праці залежно від її умов; підвищення частки тарифу у складі заробітної плати; встановлення вищих тарифних ставок працівникам, від яких залежить прискорення науково-технічного прогресу; підвищення тарифного коефіцієнта при отриманні працівником вищого розряду; підвищення стимулюючої ролі основної заробітної плати.

В умовах ринкової економіки не всі верстви населення спроможні конкурувати на ринку праці. Адже на ринку існують верстви населення соціально вразливі та непрацездатні. До них відносять: підлітків, пенсіонерів, інвалідів, багатодітні сім’ї тощо. Про їх рівень життя має дбати держава, яка повинна здійснювати соціальний захист вразливих верст населення. Система соціального захисту – це система правових, соціально-економічних та політичних гарантій, які надають умови для забезпечення засобів існування: працездатним громадянам – за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва; для соціально-вразливих верст населення – за рахунок держави, але не нижче прожиткового мінімуму. Соціальний захист має враховувати: забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму та надання допомоги тим, кому вона необхідна, створити громадянам країни можливості заробляти кошти на життя будь-якими способами, які не протирічать закону, забезпечення сприятливих умов праці робітникам, забезпечення екологічної безпеки та ін.

Особисте споживання матеріальних благ і послуг, як заключна фаза суспільного відтворення, здійснюється в домашньому (сімейному) господарстві. Сім'я є об'єктом отримання доходів і їх використання. Ведення господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, що являє собою співвідношення між доходами і витратами сім'ї.

Сімейний доход – сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв’язків та спільності побудови невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім’ї, суспільства в цілому.

Сімейні доходи формуються з різних джерел: оплата праці членів сім'ї; доходи від власності; доходи від особистого підсобного господарства; виплати за пай у кооперативних підприємствах; доходи від індивідуальної трудової діяльності; надходження з суспільних фондів споживання (трансферти); дивіденди (якщо члени сім'ї є власниками акцій); інші надходження (спадщина, аліменти, гонорари тощо).

Споживання сім'ї – це придбання і використання товарів особистого користування. Частина доходу сім'ї, яка залишається після виплати податків і не використовується на споживання, становить заощадження, що зберігаються на банківських рахунках, вкладаються в облігації, акції тощо.

Сімейний бюджет поповнюється також за рахунок виплат за паєм у ко­оперативних підприємствах, дивідендів (якщо в сім'ї є члени акціонерних товариств), доходів від індивідуальної трудової діяльності. Можуть бути й інші надходження – спадщина, аліменти, гонорар. У період переходу до ринкової економіки в умовах нестабільності та інфляції статистика збіль­шення номінальних доходів недостатньо характеризує рівень життя насе­лення. Країна зіткнулася з наявністю бідності, критеріями якої є: дохід на одного члена сім'ї (нижче прожиткового мінімуму) та структура домашньо­го споживання (зокрема, частка витрат на харчування), що має тенденцію до зростання.

Бідною вважається сім'я, доходи якої не дають можливості її членам задовольнити свої найнеобхідніші потреби – потреби в продуктах харчування, одязі, житлі тощо.

Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується та­кими показниками: прожитковим мінімумом; гарантованим прожитковим мінімумом; мінімальним споживчим бюджетом.

Для характеристики межі бідності аналізується структура споживання сім'ї. Ще в середині XIX століття німецький економіст Е. Енгель визначив закономірність, яка названа законом Енгеля. Згідно із законом Енгеля у міру зростання доходів сім'ї загальне споживання благ збільшується, але у різних пропорціях та структурних співвідношеннях.

Причинами нерівності розподілу доходів населення є: відмінність в освіті й особистих здібностях; нерівномірний розподіл економічних ресурсів; відмінність у становищі на ринку; різне ставлення до ризиків; наявність зв’язків або дискримінація.

Для визначення нерівності розподілу доходів використовується крива Лоренца. Крива Лоренца дає підстави для висновків про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівноваги. Нерівність у розподілі доходів графічно виражає зміну конфігурації кривої Лоренца у бік збільшення її увігнутості відносно лінії абсолютної рівноваги.

З метою зменшення диференціації доходів між окремим сім'ями (домогосподарствами) держава регулює розподіл та перерозподіл ринкових доходів: використовує прогресивну шкалу оподаткування; удосконалює систему державних трансфертних виплат; розширює суспільні блага.

Сучасна економічна теорія за основу виміру суспільно­го добробуту приймає оптимум Парето (за ім'ям італій­ського економіста Вільфредо Парето (1848-1923 рр.)), який вважав, що добробут суспільства досягає максимуму тоді, коли будь-які зміни у розподілі доходів не погіршують доб­робуту жодного із його членів.

Інший італійський учений Енріке Бароне розкритику­вав таке розуміння механізму максимізації добробуту су­спільства. Він вважає, що зміни, викликані перерозподілом доходів, які спричиняють отримання вигод одними та збитків іншими, можна розглядати як приріст суспільно­го добробуту за умови, що ті, хто зазнав збитків, добро­вільно схвалять ці зміни. Це означає, що не завжди ті чле­ни суспільства, чий рівень доходів зменшився, програли.