Подольська - Філософія, 2006

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

познать и уразуметь точного человека есть труд и обман его от его тени, на которой все останавливается. А ведь истинный человек и Бог есть тоже».

Науку про людину і її щастя Сковорода вважав головною і вищою з усіх наук. Безпосереднім суб’єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, серце. Досягти щастя можна, лише слідуючи почуттям внутрішньої натури. За більш конкретного розгляду проблеми виявляється, що внутрішня натура є спорідненість із визначеним видом праці. Як виразник інтересів селянства, Сковорода сенс буття бачив у праці («жизнь и дело есть то же»), а істинне щастя – у вільній праці за покликанням.

Сковорода відрізняв процес праці та її результат. Внаслідок праці створюються продукти для живлення, які мають просте призначення – підтримувати життя. Насолода процесом жив% лення не є істинною людською насолодою. Істинна насолода – в насолоді самим процесом праці, бо приносить тільки «срод% ний труд». Таким чином, у своїй філософській концепції спор! ідненої праці Сковорода за основу людського щастя вважав пе% ретворення праці в первинну потребу і у вищу насолоду.

Розглядаючи проблему рівності людей, Сковорода визнавав лише одну нерівність – нерівність в обдарованості і покликанні в одному й тому ж виді діяльності, що має не соціальне, а природне походження. Звідси принцип «неравного равенства». «Бог, – пи% сав він, – богатому подобен фонтану, наполняющему различ% ные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сия: «Неравное всем равенство... Меньший сосуд менее имеет, но в том равен єсть большему, что равно есть полный».

Участь «в сродном труде», на думку Сковороди, визначає міру реалізації людиною особистого покликання і суспільної користі, бо «мертва совсім душа человеческая, неотрешенная к природному своєму делу, подобна мутной й смердящей воде, в тесноте заключенной».

Характерною ознакою щастя в розумінні Сковороди є його органічний зв’язок із внутрішнім світом особи, але це не озна% чає, що воно антисуспільне, егоїстичне по своїй суті. Щастя

371

Є. А. Подольська «Філософія»

суспільства, як стверджував Сковорода, є наслідок індивідуаль% ного самопочуття кожного з його членів, а тому істинне щастя не любить самотності, йому властиве бажання мати спільників.

Людина може досягти свого щастя, залишаючись бідною. Щастя – це суб’єктивне переживання. І як таке воно залежить (при наявності мінімуму зовнішніх умов) від внутрішньої оці% нки ставлення до дійсності. Виходячи з цього положення, Ско% ворода робить висновок, що за бідності є більше шансів досяг% ти щастя, ніж за багатства, оскільки, маючи останнє, людина більш залежна від зовнішніх умов, а це не додає їй щастя.

Той, хто володіє собою, хоча й бідний, насправді багатший за царів, а той, хто володіє світом, не володіючи собою, потерпає за своє багатство і не може почувати себе щасливим. Тому «не тот скуден, кто убогий, а тот, кто желает многого», бо це призводить до внутрішнього спустошення душі. Однак не можна сказати, що Сковорода негативно ставився до матеріальних потреб у житті людини і закликав до загального аскетизму. В цьому питанні мислитель дотримується поради Сократа, який говорив, що їсти слід для того, щоб жити, але не жити заради їжі.

Із вченням про «сродный труд» тісно пов’язані і педагогічні ідеї Сковороди. Принцип відповідності природі проголошуєть% ся мислителем як основа виховання щасливої і суспільне ко% рисної людини. Він стверджує, що виховання «истекает от при% роды», що природа є вищим учителем, що вона потребує тільки не заважати їй виявити себе. Метою виховання Сковорода вва% жає не тільки вміння знаходити істину, пізнавати явища при% роди, а насамперед, опанування благородних почуттів, таких, як любов, дружба, вдячність.

Із вченням про людину як мікрокосм у філософії Сковоро% ди тісно пов’язане вчення про третій – символічний світ. Най% частіше Сковорода ототожнює його з Біблією, але до цього «світу» він залучає також міфологію і народну мудрість. Біблія складається з «двох натур» – внутрішньої і зовнішньої, які співвідносяться між собою як зміст та знак. Сковорода запере% чує істинність зовнішньої сторони Біблії, що має безліч неправ% доподібних і фантастичних з точки зору істини і здорового

372

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

глузду історій і оповідей. Він висміює цей «историальный вздор» у численних афористичних виразах. Роль Біблії у пізна% вальному аспекті Сковорода вбачав у тому, що вона допомагає пізнавати етичні цінності людського життя.

Сковорода розвиває ідею про те, що тільки вічне, необхід% не, постійне, – усе те, що має джерелом невидиму «натуру», – є істинним джерелом краси, а не зовнішнє, випадкове, занесе% не в природу.

Починаючи із Сковороди, можна чітко розрізнити науково! освітній і етико!гуманістичний напрями у філософів Про% світництва в Україні. Якщо філософські курси Академії явля% ють перший з них, що продовжується далі філософами і природознавцями Київського і Харківського університетів, то праці Сковороди є лише яскравим прикладом другого напря% му. Тут переважає розробка суспільно%політичних ідей і підви% щення суспільної свідомості українського народу.

Інтерес української філо% софії до проблем людини, її ду% ховного світу, свободи набуває своєї специфіки у формі типо%

вих рис передромантичної свідомості. Він стає пружиною філо% софсько%теологічної думки, яка веде до формування українсько! го романтичного світогляду.

У суспільній свідомості визрівають ідеї нового світосприй% мання, що відповідало духовним потребам суспільства. До ідей передромантичної свідомості можна віднести ідеї історизму, нації, героїчної особи.

Ідея історизму в європейській культурі започатковується у XVIII ст. Українські філософи Козельський, Десницький, Гама% лея розповсюджували праці Монтеня, Монтеск’є, Вольтера, Декарта, Гольбаха, Вольфа, Руссо, Маблі. Засвоюються ідеї Гер% дера про те, що основна цінність історичних епох – у їх націо% нальній культурній самобутності.

Саме у творах народу і професійного мистецтва, які є вия% вом душі народу, культурних традицій і духовності, відбиваєть% ся специфіка українського світосприймання, основні риси на%

373

Є. А. Подольська «Філософія»

ціонального світогляду. Назва її – філософія серця. У основних рисах вона виникла у Сковороди, сформувалась остаточно у XIX ст. у П. Юркевича, закріплюється як стійка світоглядна позиція

вукраїнському романтизмі, виявляючи себе у творчості М. Го% голя, П. Куліша, Т. Шевченка, у працях М. Максимовича. Її вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що

впевній трансформації вона знайшла виявлення у літературі і мистецтві XX ст. Секрет такого впливу в тому, що основи цього філософського світогляду грунтуються на характерних особли% востях національної психології і світосприймання українців.

П.Д. Юркевичу вдалося виявити ці особливості світосприй% мання і світогляду, бо вони вдало поєдналися з ерудицією, го% стрим розумом мислителя і філософською традицією, започат% кованою Г. С. Сковородою.

Характеризуючи особливості світосприймання П. Юркеви% ча, російський філософ В. Соловйов, який вважав себе його учнем, відмічав, що той «за походженням українець, назавжди зберіг у характері і мові яскравий відбиток свого походження». Його характер «формувався на загальному фоні української природи, їй відповідала його задумливість, поглинання в себе, чуттєвість, впертість та відокремленість».

П.Д. Юркевич (1827–1874) народився в Полтавській гу% бернії в сім’ї священика. У 1847 р. закінчив Київську духовну академію, в якій протягом декількох років працював, а потім розпочав свою філософську кар’єру. З 1863 по 1871 р. він був професором філософії в Московському університеті.

Популярність Юркевичу приносять не його філософські праці, а полеміка в журналах відносно праці М. Г. Чернишевсь% кого «Антропологічний принцип у філософії». В останні роки життя Юркевич розробляє педагогічні проблеми, які викла% дені в працях «Читання про виховання» та «Курс загальної педагогіки».

Філософія Юркевича знаходилася під впливом «філо% софії серця» Сковороди і дуже вплинула на становлення поглядів Вол.Соловйова. Гуманізм творчості Юркевича ви% ражений в основній його ідеї: людина починає свій мораль!

374

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ний розвиток із руху серця, вона завжди хоче зустрічати радісні істоти, кохати і бути коханою, зігрівати і самій зігріватися дружбою і взаємною повагою. («Серце і його значення в духовному житті людини згідно з вченням сло% ва Божого».)

Аналіз філософських систем Платона і Канта, зроблений Юркевичем, можна вважати одним з найглибших («ідея», «розум» згідно з вченням Платона і «досвід» згідно з Кан% том). У дусі платонізму Юркевич намагається за явищами природи, які вічно змінюються, але сприймаються нашими органами чуття, знайти незмінну ідею об’єкта. Відповідно до його вчення, у цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відшукується не тільки мисленням, а й «серцем», бо пошук її пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями, по% риваннями людини. У цьому процесі досягнення істини знання поєднується з вірою. Юркевич розділяє пізнання не на ступені, а на напрями: досвідне, розумове, естетичне. Спо% чатку людина спостерігає, потім міркує (під час міркування і народжується «віра в Бога, яка заспокоює серце») і, зрештою, пізнає красу, витонченість, благородство.

Формами пізнання Юркевич вважає уявлення, поняття та ідеї. В уявленні виявляється ставлення людини до речей, че% рез поняття вона об’єктивно усвідомлює явища, а в ідеї «ро% зум чи думка визначаються об’єктивною сутністю речей».

Як і в Сковороди, у Юркевича символ «серце» багатоз% начний. Одне з його значень – серце як душевний стан лю! дини. Це одночасно факт і свідомості, і чуттєвої сфери, врешті%решт це виявлення духовності людини. «Загальний стан душі» неповторний і ідеальний. Ця позиція близька до тлумачення Ф. Брентано і Е. Гуссерлем поняття «феномен». Стан душі – це чуття чогось.

Інший видатний представник українського і російсько% го романтизму – М. Гоголь. Його пошуки правди – це заг% либлення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у світ. Світ відкривається людині у правді тільки завдяки його духовному відродженню, активності, а не раціональному

375

Є. А. Подольська «Філософія»

пізнанню. Душа людини для Гоголя є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним витоком. Як Сковорода і Юркевич, так і Гоголь називає душу «серцем». Серце людське – це безодня незвідана, тут ми кожної хвилини по% миляємось. Єдиний шлях самостверд% ження, самоудосконалення, що допо% може уникнути помилок, – улюблена

справа людини, що поглинає всю її. Близько до ідеї Сково% роди про «сродний труд», Гоголь стверджує неповторність людини, її право на власний моральний шлях у житті. Ми% хайло Драгоманов називав Гоголя «батьком новітнього ук% раїнського народолюбства» [36].

Значний внесок у розвиток філософської думки в Україні вніс Т. Г. Шевченко (1814–1861). Він народився в бідній ро% дині на Київщині, залишився 11 років сиротою, відчув на собі тяжке життя безправного кріпака. Тільки у віці 23 роки зусил% лями представників прогресивної російської інтелігенції він був викуплений із неволі і як обдарований художник зачислений до Академії мистецтв.

Шевченко продовжував кращі традиції суспільної думки філософа і поета Г. Сковороди, письменників Котляревсько% го, Гребінки, які вже зробили перші кроки у бік реалізму і на% родності. Поет цікавився ідеями російських демократів, ча% сто читав «Колокол» Герцена, «Полярну зірку», спілкувався з Чернишевським.

Усі перші твори Шевченка просякнуті мотивами бороть% би за «волю» проти кріпацтва. Оспівуючи «вільне життя», він звеличив патріотизм пригнобленого народу в боротьбі про% ти польських, турецьких, татарських поневолювачів. У поемі «Гайдамаки» поет стає на шлях революційного демократиз% му. Поема звучить як заклик до насильницької розправи над поміщиками і царем.

Головну причину поневірянь народних мас Шевченко вбачав у кріпацтві і гнобленні самодержавства. Революцій%

376

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ний демократизм Шевченка з особливою силою виявився в його поезії, починаючи з 1844 р. В поемі «Сон», у вірші «У всякого своя доля» поет показав історію України як істо% рію закабалення селянства. Він саркастично висміяв дво% рянських писак, які ідеалізували селянське життя. Він зне% важав лібералів, котрі на словах вимагали: «Волі. Волі. І братства братського», а насправді, прикриваючись ім’ям Бога, продовжували драти з «братів%гречкосіїв три шкури». Т. Шевченко називав їх «палачами, людоїдами». Виявляю% чи антинародний характер царської влади, Шевченко вис% тупив проти ілюзій, поширених у народі, розвінчав міф про «добрих царів». Поборник революційного знищення кріпацт! ва, він першим в Україні звертається до народу із закликом до повстання. Його творчості притаманна віра в рево% люційні сили народу. «Заповіт», у якому Шевченко звер% тається до народу із закликом до боротьби, відомий усім:

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.

У 1858 р., під час підготовки селянської реформи, поет% революціонер, виявивши неабияку передбачливість у ро% зумінні суті історичних подій, звертається до народу із зак% ликом не чекати «добра» від царя, а братися до «сокири» як єдиного засобу звільнення від кріпацтва. Шевченко у своїй поезії приходить до висновку, що кривава боротьба була і раніше, буде й надалі, поки існуватиме гноблення. Ке% рівників селянських повстань поет називає народними ге% роями (Разін, Кармелюк). На протилежність шовіністичній царській політиці, яка натравляла одну націю на іншу, поет виступає гарячим поборником братського єднання і друж% би російського, польського, українського народів, пропагує дружбу усіх слов’янських народів.

Соціологічні погляди Шевченка пройняті ідеєю розвит! ку. На протилежність реакційній ідеології, що стверджува%

377

Є. А. Подольська «Філософія»

ла непохитність устроїв експлуататорського суспільного ладу, він розглядав суспільство в змінах. Погляди людей він також не вважав незмінними, вони, на його думку, залежать від умов соціальної сфери.

Шевченко не ідеалізував капіталістичне суспільство. Його революційно%демократичні погляди тісно пов’язані з його філософськими поглядами – матеріалістичними у своїй основі. Поет обстоював думку про безкінечність і вічність матерії. Поема «Гайдамаки» починається філо% софськими роздумами про те, що в світі все рухається, все змінюється. Старе, пише поет, помирає, нове народжується, а світ вічний і безкінечний. Природу Шевченко називав «безсмертною», в ній керує не хаос, а закономірність. Мис% литель не має сумнівів у тому, що людина здатна пізнавати світ. Поезії Шевченка властиві елементи діалектичного підходу до явищ природи і суспільства. Він розглядав при% роду в постійному розвитку, а суспільне життя – як бороть% бу пригноблених проти пригноблювачів. Поет стверджував, що перехід до нового життя відбувається не мирно і плав% но, а через революційні зміни. Початком для митця він вва% жав прекрасне в житті, а не ідею, прекрасного, виступав проти «безжиттєвих вчених естетики», таких собі «хірургів прекрасного», які вигадали з мистецтва реальність і життєвість, уявляючи красу в чистій, вічній формі. Поет% мислитель обстоював правдиве реалістичне мистецтво. Він визнавав важливу роль фантазії в творчості. Істинне мис% тецтво, на його думку, благодійно діє на життя, поезія ж покликана до того, щоб «розтопити людям серце». Від творів мистецтва Шевченко вимагав ідейної змістовності, яскравої художньої форми, він справедливо вимагав, щоб вірш поета легко і глибоко «лягав на серце», а творіння живопису зберігали «соковитість і свіжість життя».

Виступаючи проти «чистого мистецтва», Шевченко бо% ровся за те, щоб література і мистецтво слугували простому народові. Він демонстративно і з гордістю називав себе му% жицьким поетом.

378

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Непримиренний ворог кріпацтва і царизму, борець проти соціального і національного гноблення, за свободу, за щастя людини праці і за дружбу народів, поет%мислитель зробив ве% ликий внесок у скарбницю прогресивної соціологічної і філо% софської думки людства.

Його філософію можна характеризувати як «філософію тра! гедії». Мається на увазі не створення позиції дослідника трагі% чних подій, а стан душі страждучого, виявлення усвідомлення ним трагедії як власної долі. Т. Г. Шевченко ніби прийняв на себе усю трагедію українського народу.

Україна в творчості Шевченка – це і світ наявного буття, що є дисгармонійним і конфліктним, і екзистенційні стани буття, де тільки й можливо досягти ідеального існування, і джерело народної культури, що дозволяє виявити власну філософію життя. Це перш за все мотив долі, лихої та доброї, правди, сла% ви, теми сирітства, чужини, ностальгії за рідним краєм. Все це дозволяє стверджувати, що філософія Т. Шевченка, втілена у його творчості і власному життєвому шляху, являє собою дійсну духовну квінтесенцію культури українського народу.

Видатним представником «філософії серця» був письмен% ник, критик та історик Пантелеймон Куліш (1819–1897). При% рода, на його думку, «влаштована божественною мудрістю», а свідомість існує незалежно від матерії, тому можливе безсмер% тя душі, потойбічне життя.

Виходячи з визнання національного духу як основи суспіль% ного розвитку, Куліш створив теорію про особливості української душі, яка має дві сторони: внутрішню – серце (почуття) і зовніш% ню – мислення (розум). Внутрішньою стороною українець пов’я% заний тільки з Україною, а зовнішньою – з іншими народами. Своєю внутрішньою стороною, сутність якої складає національ! ний дух, українець відрізняється від інших народів. Саме вона, тобто національні почуття і національний дух, об’єднує «панів і мужиків у один загал», тобто в єдине ціле. Зовнішня сторона, розум, що пророкує українцям необхідність мати зв’язки з інши% ми народами і сприймати кращі сторони їх життя, заважає внутрішній. Куліш вважав, що український народ повинен роз%

379

Є. А. Подольська «Філософія»

виватися своїм, самобутнім шляхом, зберігати хутірський харак! тер життя – показник вищої моралі і цілісності народної душі.

Історик і письменник, автор про% грамного документа Кирило%Мефодії% вського братства «Книга буття українсь% кого народу», Микола Іванович Костомаров (1817–1885) у праці «Дві руські народності (росіяни та українці)» вперше зробив спробу показати «модель українського національного характеру».

' $

Як відзначає Д. Чижевський у своїх

«Нарисах історії філософії на Україні», основні відмінності росіян і українців, на думку М. Костомаро% ва, починають формуватися ще в XII ст. і полягають у тому, що: 1) у росіян панує загальне (Бог, цар) над особою; українець цінує вище окрему людину, ніж загальне; 2) росіяни «нетерп% лячі» до «чужих» віросповідань, до яких вони ставляться з презирством, до чужих звичаїв та ін. в Україні люди звикли з давніх давен чути в себе чужу мову, ворожнеча до іноземців виникла лише тоді, коли останні скривджували власні святині українського народу; 3) російський народ «матеріальний», ук% раїнці намагаються «одухотворити» весь світ; 4) росіянин мало цінує природу, українець її любить, тому%то українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її; 5) любов до жінки – матеріальна у росіян і духовна в українців; 6) у релігії – увага росіян спрямована на зовнішнє, на форму; в українців немож% ливо, щоб з’явився якийсь розкол з причин обряду, букви, їх релігійність – внутрішня [16].

У цілому Костомаров пропагував ідею месіанства українсь! кого народу. «І повстане Україна із своєї домовини і знову звер% неться до всіх братів своїх Слов’ян і почують крик її, і повстане Слов’янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні у Мос% ковщині, ні у Польщі, ні в Україні, ні у Чехії, ні у Хорватії, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде незалежною Річчю Поспо% литою у союзі Слов’янському. Тоді скажуть усі мови, вказуючи

380