Подольська - Філософія, 2006

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

любов до Бога є істинна філософія» [1]. У праці «Утруднення відносно першопочатків і розв’язання їх» філософ%неоплатонік підкреслював невиявленість і непізнаванність першоєдиного. Згідно з Дамаскіним, після понадбуттєвого перш єдиного ідуть понадбуттєве єдине – багато і ліпше – єдине, і тільки після цього ступеня можливий перехід до сфери буття. Новизною є 5 вчення Дамаскіна про думку, яка трактується ним як єдина сутність, що самовизначається в межах наданого їй виду буття.

Ідеї грецького філософа, останнього схоларха платонівської Академії були розвинуті і в слов’янській літературі. Так, у «Про% сторовому житті», складеному Климентом Охридським, філо% софу Константину (Кирилу) приписуються слова, що філосо% фія – це «пізнання божественних і людських речей, яке вчить, наскільки людина може наблизитися до Бога і як завдяки спра% вам стати образом і подобою того, хто її створив» [38]. Витри% мана у цілому в дусі Дамаскіна, ця думка містить один суттє% вий нюанс – філософія, на думку Кирила, вчить людину, як «завдяки справам» уподобитися Богу. Саме цей «діяльний ас% пект» у розумінні філософії, що несумісний з абстрактним тео% ретизуванням, дуже характерний для стилю філософського мислення Київської Русі: головне завдання філософії вбачаєть% ся в обгрунтуванні реальної діяльності.

Переклади візантійських творів не лише знайомили любомудрів Русі з філософською культурою цієї держави. Вони слугували важ% ливим джерелом інформації щодо ідей античної філософії, на грунті якої формувалась візантійська філософська думка. Найбільш відо% мими на Русі античними мислителями були Арістотель і Платон. В Ізборнику 1073 р. вміщено ідеї з «Категорій» Арістотеля. Завдя% ки цьому трактату давньоруський читач мав відомості щодо тлума% чення таких фундаментальних філософських категорій, як «сутність», «випадковість», «кількість», «якість», «суперечність». У збірці «Бджола» було вміщено уривки з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура, Арістотеля. Надзвичайно багатим на античні джерела був слов’янський переклад «Хроніки» Іоана Ма% ламе, а ідеї античної філософії знаходимо в творах Дамаскіна, в поширеному на Русі перекладі «Діоптри» Філіпа Філософа.

331

Є. А. Подольська «Філософія»

Значне поширення у Київській Русі ідей античних філо% софів призвело до двох тенденцій у ставленні до них: перша – це заперечення античної філософської думки; друга – пропо% зиції щодо обмеженого її використання.

Крім зв’язків з Візантією, існували ще зв’язки з Болгарією. Слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій не тільки створили «книжну словесність», а й започаткували в слов’янській писем% ності філософську термінологію.

Духовна культура Київської Русі формувалась також на грунті контактів із західноєвропейською, сирійською («Повість про Акіра Премудрого») та грузинською («Сказання про іверсь% ку царицю Динару») культурами.

Важливе місце у філософських, поглядах, які поширювались на території Київської Русі, посідали уявлення про Бога і Всесвіт. Вони засвідчували протиборство різних систем світо% розуміння.

Умежах «моделі світу», яка сформувалась у народній куль% турі на грунті міфологічних уявлень, світ людини виступає як світ природи. Не лише людина осмислює себе нероздільною з природою, а й світ божественний постає для неї як реально існу% ючий у природі. Природа не протистоїть Богові, Бог не творить природу, а упорядковує її.

Християнство подвоювало світ на наявний і бажаний. Оскіль% ки, за догматами християнства, світ створений з нічого, то він може в ніщо й перетворитись. Тим самим природа позбавляєть% ся самостійної цінності. Людина покликана володіти природою.

У«Києво%Печерському патерику» (творіння Феодосія Пе/ черського) світ земний сприймається передусім як світ зла, що

протистоїть трансцендентному світові божественного. Смисл життя – розрив зі світом зла (пости, молитви). Логічним вис% новком з такої позиції є погляд на земне життя як таке, що виз% начається прагненням до смерті. Лише у смерті стає можливим остаточний розрив зі світом земним, «гріховним». Смерть є тим моментом, коли «праведник» досягає остаточної реалізації сво% го життєвого покликання. Смерть праведника – радісна подія, належне завершення його земного покликання.

332

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Але, підкреслюючи протистояння двох світів, мислителі все ж намагались максимально пом’якшити розірваність світу. Ак% цент переноситься на ідею причетності земного до божественно! го, як творіння – до творця. Світ земний тим самим зображаєть% ся не як пристановище «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному першопочатку, а як співпричетний до добра, що з’єднує цей світ з його творцем. Про це йдеться в «Шестидневі» Іоана Болгарсь/ кого, «Повчанні» Володимира Мономаха. У «Повісті временних літ», розповідаючи про міжусобиці руських князів, навалу по% ловців, літописець пояснює, що країну, яка впала в гріх, карає Бог. Зло тут є наслідком діяльності людей, які відступили від Божих заповідей і «впали в гріх». Посилаючи зло на землю як кару за гріхи людей, Бог тим самим демонструє зразки найвищого лю% динолюбства, оскільки звільняє того, хто здійснив гріх, від відпо% відальності за це в потойбічному житті.

У «Шестидневі» Іоана Болгарського міститься думка про роль ангельського чину. Увесь світ, кожна людина довірені управлінню і піклуванню певного ангела. З цим же пов’язаний і особливий культ Божої матері в духовному житті Київської Русі. «Володи% мирська Богоматір» вважається заступницею Землі Руської.

«Шестиднев» Іоана Болгарського спирається на Арістотеля. Світ матеріальних речей вважається створеним із чотирьох пер% шоелементів: води, повітря, землі, вогню. Сторони світу вияв% ляються координатами, що визначають орієнтацію людини, яка усвідомлює себе нероздільною з навколишнім середовищем. Будинок «красним» боком завжди орієнтований на схід. Церк% ва вівтарем теж повернута до сходу. Коли людина помирає, її кладуть ногами на захід, щоб обличчям своїм вона зустрічала початок дня – схід Сонця. Отже, простір є не щось абстрактне, а індивідуалізоване і якісно різноманітне. Це реальність, як і інші речі. Він є замкненою системою зі священним центром і мирсь% кою периферією. Космос – ієрархізований і організований. Простір вимірюється людиною. Вихідною одиницею виміру архітектурних споруд, наприклад, вважається сажень, що виз% начається розмахом рук людини, та «косий сажень», що є роз% міром людини від землі до кінцівок витягнутих пальців.

333

Є.А. Подольська «Філософія»

Зрелігійно%моральними характеристиками пов’язані й уяв% лення про географічний простір. Граничними точками руху мис% ляться «пекло» і «царство небесне». Ці погляди близькі до нату% ралістичних. Пекло і рай часто уявляються цілком конкретним географічним пунктом, куди людина може звернутися ще за зем% ного життя. Такий погляд суперечить вихідним постулатам ор% тодоксального християнства. Навіть архієпископ Новгородський Володимир розповідав, що його люди ходили до раю, а рай уяв% ляється як місце, де не буває зими. Володимир Мономах пише в «Повчанні» про птахів, які навесні повертаються з раю. У «Ходінні Богородиці по муках» детально визначаються коорди% нати пекла. Натуралізація картини потойбічного світу вміщена

в«Ізборнику» 1076 р. – «грішні душі перебувають у пеклі».

У філософській думці східних слов’ян періоду Київської держави і після її розпаду наявні в зародковому стані дві тісно переплетені між собою тенденції – містична та раціоналістич! на. Так, містична тенденція простежується у «Посланні» Киї% вського митрополита до великого князя Володимира Монома% ха. Цей твір спирався на філософію Платона, якій притаманне було дуалістичне трактування світу й людини. Митрополит Никифор також розглядав людину як істоту, що складається з двох частин: невидимої душі і видимого матеріального тіла.. Тіло, за Никифором, є джерело пристрастей людини, які вона може подолати щоденним постом і обмежуванням природного потягу. Душу людини, на відміну від тіла, він трактував як без% смертну, створену Богом. Складається вона з трьох частин: ро% зумної, чуттєвої, воліючої. Кінцевою метою розуму Никифор вважав пізнання Бога і його творінь. Усі розваги й насолоди в житті, на його думку, людина повинна дозволяти собі лише в тому разі, коли вони приводять до вищої організації людського духу. З цього Никифор робив висновок, що найкраща насоло% да – це страждання заради слави Божої і зближення людини з Богом. У дусі християнської етики питання про джерела добра і зла трактуються і в «Повісті временних літ».

Раціоналістичну тенденцію давньоруської філософської дум% ки знаходимо в «Молінні Даниїла Заточеника». Джерелом

334

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

добра і зла в цьому творі визначається життєвий досвід і ро% зум людини. Автор розглядає добро і зло в їх діалектичному зв’язку з досвідом: «Зла не бачивши, добра не осягнеш, не бив% шись із псом об один моклок, добра не побачиш, лиха зимні не терпівши, тепла не відчуєш. Злато бо спокутується вогнем, а людина халепами».

Помітне місце в системі філософсько%світоглядних уявлень Київської Русі посідає гносеологічна проблематика, де про% сліджується культ книжного знання. «Книжність» осмислюєть% ся як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Поряд з похвалою на честь книги у творах давньослов’янських мислителів міститься детальне керівництво, як читати книгу. Аби збагнути сенс написаного, повчають вони, треба кожний розділ книги прочитати тричі, поступово заглиблюючись у зміст. Читання книги розглядається не як розвага, а як надзви% чайно серйозний і важливий акт інтелектуальної діяльності, який збагачує і підносить людину. Книга уявляється як не про% сто важливий, а й необхідний чинник, завдяки якому людина оволодіває мудрістю. Книга розглядається не тільки та й не стільки як джерело інформації, а їй надається певного магічно% го значення. Можна було вилікувати людину, поклавши книгу їй на голову, на книзі ворожили. Читання книги уподібнюва% лось священнодійству, воно нагадувало певною мірою молит% ву. У «Пролозі» до «Шестидневу» Іоана Болгарського книжна мудрість оцінюється як вища цінність. Щасливим у земному житті, радісним і великим є той, хто, пояснює Іоан, насолод% жується думками і спогляданням божественних справ, а не той, хто насичується питвом та їжею. Кирило Туровський пояснює, що «книжний розум» є «сокровище вічного життя».

Такі погляди спричинилися до значного поширення освіти в давньоруській державі. Створюється система шкіл у Києві, Новгороді. Високоосвіченими були не лише представники ви% шого духовенства, а й давньоруські князі Володимир Святос% лавович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах. Грамотність була досить розповсюджена серед різних верств давньорусько% го населення, про що свідчать письмові пам’ятки – письмо на

335

Є. А. Подольська «Філософія»

бересті, графіти, написи ремісників. З повагою на Русі стави% лись до Кирила і Мефодія.

Наведені факти досить грунтовно підтверджують високу повагу до книги, книжного навчання як провідну тенденцію в культурі Київської Русі. Але був і протилежний підхід, коли читання книг не вважається благом. Однак ця тенденція не була провідною.

Місце гносеологічної проблематики в філософській культурі, що розвивалась під впливом ранньохристиянської догматики, визначалось поглядом на пізнання як на важливий етап на шля% ху до остаточної мети людського буття – «спасіння». Сенс жит% тя людини полягає в трьох основних аспектах: пізнанні, шану% ванні, служінні. Але які можливості має людина у пізнанні Бога? Якими засобами їй користуватись, щоб досягти мети в процесі пізнання? Відповідь на це питання не була однозначною. Існу% вала агностична позиція, що взагалі заперечувала можливість досягнення остаточної мети пізнання – осягнення Бога й боже% ственного в світі. У межах цієї тенденції знання протиставляєть% ся вірі. Але цій, до речі, менш яскраво виявленій у давньоруській культурі тенденції, протистоїть інша, що виходить із більш опти% містичного погляду на можливість людського пізнання. «Слово Боже» несе істину, а пізнання – це витлумачення істини, прого% лошеної, але «сокровенної» в Слові. Книга несе слово істини: без володіння словом не мислиться саме життя. Діяльність книж% ників підноситься до рівня божественного творення. Слово ос% мислюється як зв’язок земного з божественним.

Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних істин. Істина є єдиною, всеохоплюючою, вва% жається давно встановленою і викладеною в «богонатхненних» книгах. Проблема в тому, що текст, який містить істину, – тає% мничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини, до чого спрямо% вується пізнання, – у витлумаченні тексту з тим, щоб проби% тись крізь товщу таємниць, загадок, символів.

Істина не відбиває реального ходу земних справ, зміст її визначається божественним промислом.

336

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Наступним результатом описаної позиції є принципове визначення пізнавального примату загального над частковим. Загальне, а не конкретне, визначається об’єктом пізнання, ме% тою, до якої спрямований пізнавальний процес.

Прагнення осмислити роль суттєвого знаку в пізнанні транс% цендентної істини відбивалося і в спробах осягнути явища ма% теріального світу як чудо чи знамення. Чудо, тобто щось надпри% родне, відбувається тут, на землі, хоча покликане потойбічними силами. Воно засвідчує волю трансцендентного Бога, завдяки знаменню людина може передбачити «волю Божу». У «Повісті временних літ» «знамення» бувають на зле і добре. Способом пізнання «божественного» через знамення виступає «притча».

Визначається три джерела знань: досвід (чуттєве знання) , розум (знання інтелектуальне), одкровення. Роль відчуттів, вірогідність їх свідчень, які здобуваються в досвіді, загалом ніким не заперечується, але неприпустимо їх абсолютизувати.

Речі поділяються на чуттєві і «невидимі». Для переважної більшості книжників віра і розум не сприймаються першопо% чатками, що заперечують одне одного. Розум і відчуття як різні здатності душі зіставляються і в посланні Никифора Володи% миру Мономаху: пріоритет віддається «розумові» – «словесній душі». Що ж до п’яти відчуттів: зору, слуху, нюху, смаку і доти% ку, то вони є лише слуги душі, яким можна довіряти, тільки перевіряючи їх за допомогою розуму.

У «Молінні Даниїла Заточеника» говориться: розум є цінність, що вища за багатство, воїнську доблесть і владу. До поняття мудрості залучається уявлення про єдине, узагальнене знання, яке інтегрує всю інформацію про світ. Але мудрість – це не лише інтеграція знань, їй відводиться досить вагома роль у сфері, що опосередковує співвідношення трансцендентного «божественного» світу із світом «земним», забезпечуючи зв’я% зок між ними. Характерно, що образ Премудрості – Софії збли% жується з образом Богоматері, яка мислиться не лише пасив% ним, сприймаючим лоном, «дзеркалом слави Божої», але й як активний, творчий першопочаток. Богоматір відносно земного світу виступає будівницею дому, захисницею «граду земного»

337

Є. А. Подольська «Філософія»

перед Богом. Дім, церква – це уособлення обжитого, що відго% роджується від Хаосу.

Мудрість – це розум, який впорядковує світ природи і світ людського життя. Знання людської природи – не са% моціль. Воно необхідне як запорука, основа доброчинності, моральності людини.

Згідно з Никифором, душа складається з трьох першопо% чатків: словесного (розум), шаленого (стихійні пристрасті), ба% жаного (воля).

Мудрість передбачає не просто поєднання розуму з морал% лю, але й їхню взаємозалежність. Щоб морально діяти, необхід% но знати природу людську. Розум може спрямовувати людину як на добре, так і на зле. Не тільки мораль треба пояснювати розумом, а й розум має спиратися на вимоги моралі. Тому за% порукою мудрості людини є розвиток її власних розумових здібностей, збагачення знань шляхом навчання. Але не слід сприймати навчання як самоціль. Важливе не знання як таке,

аздатність людини втілювати в життя істинні настанови, одер% жані під час навчання. Через це необхідно ретельно обирати вчителів, які здатні навчити на добро, а не на зло. Ті, хто на% вчає істини, повинні триматися її, додержуватися її і в житті.

Співвідносячи «істинне» слово і «добре діло», попри всю повагу до першого пріоритет слід надавати другому. Отже, філо% софія в Київській Русі мислилася нерозривною із книжним знанням, а філософ у давньоруській культурі – це вчений, книжник. Будь%який філософ – книжник, але не всякий книж% ник гідний звання філософа, а тільки той, хто не тільки знає, а й використовує знання. Філософ – це вчитель.

Філософія мислиться як знання і повчання на основі знан% ня. Вона тлумачиться не просто як абстрактне теоретизування,

аяк практична мораль.

Отже, для філософії Київської Русі були характерними, по%пер% ше, плюралістичність, по%друге, етизація філософських проблем. Вона являє собою морально!філософсько!теологічний синкретизм.

Філософія цього періоду була не тільки теологічною, а й спрямованою на захист князівської влади. Центральне місце в

338

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

ній посідали проблеми філософії, історії та проблеми людсько% го існування, особливо сенсу людського життя.

Український Ренесанс у цілому і пожвавлення філо% софсько%гуманістичної думки припадає на литовсько% польську добу в історії Украї% ни. В Україні Відродження

прийшло з півночі Європи, де проходило у формі Реформації, що розповсюдилось спочатку на Річ Посполиту, а звідти – на Україну. Протестантський рух вимагав обмеження привілеїв духівництва. Ідеї протестантизму охопили частину як шляхет% ства, так і духівництва. Розповсюдився кальвінізм, а саме – заклики до простоти життя і економності, вимоги секуляризації церковних земель, встановлення контролю за його діяльністю.

З XV ст. шляхетська та міщанська молодь усе більше на% вчається в німецьких та італійських університетах, засвоюючи в них елементи гуманізму та Ренесансу. Українці одержували освіту в Празі, Кракові, Лейпцигу, Парижі, Римі та інших нау% кових та культурних центрах Західної Європи, привозили із собою в Україну західно%європейські ідеї, бібліотеки, конспек% ти лекцій західних філософських шкіл. Вихідці з України вик% ладали в університетах за рубежем: Юрій Котермак – у Бо% лонському та Краківському університетах, а Мартин Шмиглецький – у Відні.

У цей історичний період зростає інте% рес до соціально%політичної та гуманістич% ної тематики, що викликаний встановлен% ням у 30%ті роки XVI ст. Київського удільного князівства. Це привело до відродження міст цього князівства, які ста% ли центрами культури України. Книжни% ки повертаються в цей час до ранньохрис% тиянської богословської літератури, активно перекладають деякі світські твори, що проводять ідеї сили людського розуму,

339

Є. А. Подольська «Філософія»

пристосування світу до потреб людини. Разом з тим не згасає інтерес до античної філософії, з’являються переклади Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура.

Усі ці ренесансні явища в культурі України кінця XV – по% чатку XVI ст. мали наднаціональний характер, адже носії духов% ної культури спирались насамперед на загальні ідеї, відроджували античну культуру, використовували латинську мову, орієнтува% лись на створення єдиної міжнародної «держави вчених».

Одним із перших білорусько%українських мислителів епохи Відродження був Франциск Скорина (близько 1490–1551). Він навчався в Краківському університеті, вивчав праці Арістоте% ля, досократиків та стоїків, а потім продовжив навчання в різних західноєвропейських країнах, де сформувались його ідеї Відродження і Реформації. Він був впевнений, що український народ зможе відновити славу Київської Русі через просвіту, центром якої була Біблія. Тому свою подальшу діяльність він присвятив перекладу і виданню книг Святого писання рідною мовою. Результатом його праці була «Біблія Руська, викладена доктором Франциском Скориною із славського міста Полоць% ка, Богу до почитання та людям посполитим до добра та научен% ня». Переклад Святого писання сам по собі був великим по% штовхом до розвитку духовного життя в Україні. Характерною рисою цього видання є демократична інтерпретація Біблії.

У Біблії, вважав він, схоплена уся Соломонова та Арістоте% лева божественна та життєва мудрість. На першому місці в ньо% го знаходиться теологія як найвища мудрість. Вона охоплює такі таємниці, які перевищують можливості розуму людини. Наприклад, питання створення світу з нічого. Святе письмо, на думку Ф. Скорини, виконує науково%освітню функцію, містить у собі граматику, логіку, риторику, музику, геометрію, арифме% тику, астрономію. Скорина говорив не про універсальність Біблії взагалі, а тільки про наявність у ній «богооткровенних знань», чого немає в інших книгах. Звідси він виводить двоїсту сутність Біблії – божественну та людську.

Протягом 1517–1519 рр. Франциск Скорина переклав зрозумілою для простих людей давньослов’янською мовою

340