Подольська - Філософія, 2006

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

«Псалтир», «Апостол» та інші богословські книги. На почат% ку 20%х років він заснував першу у Великому князівстві Ли% товському друкарню.

Ф. Скорина був не тільки засновником книгодрукарства на слов’янською мовою, а й значним мислителем свого часу. У його філософських поглядах елементи нового раціонального мислен% ня поєднувалися з релігійно%схоластичним світоглядом, пафос дослідження природи – з пошаною Святого писання. Ф. Скори% на стверджував, хоча і не завжди послідовно, принципи рівності людей перед законом, мріяв про загальну економічну рівність, не заперечуючи засад феодального устрою. Пропагуючи ученість та просвіту, він з гуманістичних позицій покладав великі надії на кінцеву перемогу любові до людини над злом.

Упоетичних проблемах далі Ф. Скорини пішов Симон Будний. На його думку, не страх перед майбутнім покаранням

іне надія на райське блаженство повинні визначати зміст мо% ралі, а тільки розумний природний потяг людини до гідного життя. Це ще не храм, але вже шлях до храму.

Пізніше просвітницьку справу Ф. Скорини продовжив Іван Федоров (близько 1510–1583), засновник книгодрукування в Росії та Україні. Саме він у 1564 р. в Москві разом з П. Мстис% лавцем випустив першу російську датовану друковану книгу «Апостол», а в 1573 р. у Львові вийшла перша слов’янська «Аз% бука» і нове видання «Апостола».

У1580–1581 рр. Федоров працював у Острозі, де й видав першу повну українську Біблію («Острозька Біблія»). У сере% дині ж XVII ст. в Україні діяло вже 24 друкарні.

УII половині XVI ст. захоплення Річчю Посполитою украї% нських земель призвело до посилення соціального, національно% го і релігійного гноблення. В Україні і в Білорусії у XVI і XVII ст. виникають і набувають дедалі більшого суспільного, ідейного й культурного значення своєрідні організації православного насе% лення міст – братства. У той час, як майже всі православні ієрархії прийняли унію, а магнати і значна частина шляхтичів – католи% цизм чи протестантство, саме братства стали головними осе% редками опору іноземним поневолювачам, захищаючи еко%

341

Є. А. Подольська «Філософія»

номічні, ідеологічні та юридичні інтереси православних, їхню віру, мову, культуру – всі традиції духовного життя. Діяльність братств проходила під гаслами боротьби за пра% вославну віру. Як відомо, в ті часи на поневоленій Слов’ян% щині ці гасла були ідеологічною формою, в якій відображав% ся не тільки релігійний, а й соціальний і політичний протест, антифеодальний за своїм змістом.

За умов, коли державна влада належала королеві, магнатству і шляхті Речі Посполитої, а церковна – вищому католицькому духівництву та уніатським владикам, братства прагнули вивіль% нити свої громади від цих зверхників і набути відносної само% стійності в справах самоврядування та можливості контролю% вати й спрямовувати економічне, релігійне і культурне життя православного люду. Вони надсилали своїх представників до короля, на сейми та собори, відстоювали майнові, політичні та духовні інтереси українців та білорусів, захищали їхнє право займатися ремеслом і торгівлею, створювати свої суди, мати своє громадське майно, скарбниці. Вони засновували й утри% мували школи, друкарні, шпиталі, обирали за власним розсудом учителів, проповідників, священиків, піклувались про бідних і хворих. Всі питання життя братств розв’язувались на загальних зборах, а між зборами – виборними старшими братчиками.

Отже, братства прагнули стати органами самоврядування в умовах політичного й конфесійного іноземного гноблення.

Найстаршим і найвпливовішим було в Україні Львівське Успенське братство, при якому в 1585 р. було організовано школу. Статут школи львівського братства («Порядок школь% ний») став зразком для всіх інших шкіл.

Історичне значення мали і книжки, видані львівською братською друкарнею, зокрема панегірична декламація «Просо% ронима» (1591), збірник педагогічних настанов «Іже ... Іоана Златоустого ... бесіда ізбранная о воспитанії чад» (1609), у яких прославлялося добре виховання.

З метою критики деяких догматів, обрядовості, а часом і з тактичних міркувань православні спілкувалися і об’єднували% ся з протестантами для боротьби проти спільного ворога.

342

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Крім критики церкви, в діяльності братств було чимало інших рис, які споріднювали їхніх ідеологів із реформаторами. Але риси ці формувалися не тільки під впливом усеєвропейсь% ких реформаційних настроїв, а розвивалися насамперед на грунті місцевого суспільного життя та його суперечностей. Впливи лише стимулювали їхнє визрівання. Так, братчики з демократичних позицій підходили до читання Біблії, вважаючи за можливе й бажане ознайомлення з нею широких кіл своїх одновірців, а тому перекладали й тлумачили біблійні тексти, ви% користовували образи й поняття Біблії для критики тогочасної дійсності та окреслення утопічного суспільного ідеалу, здійснення якого вони пов’язували з реалізацією принципів рівності, братерства, свободи, ідеалізуючи первісне християн% ство, апологізуючи бідність і аскетизм. У людині вони підноси% ли духовний початок, з розвитком якого (через виховання і моральне вдосконалення) пов’язували досягнення щастя.

Захищаючи культурно%віросповідні традиції східних слов’ян від зазіхань католицизму, братчики, насамперед, намагалися зберегти притаманний східним слов’янам спосіб філософству% вання, що грунтувався на духовно!практичному освоєнні світу і виходив із розуміння філософії як мудрості і життя в істині. Філософія при цьому ще не виділялась в окрему галузь сусп% ільної свідомості, а існувала разом з іншими формами духовної культури. Із світоглядних ідей найактивніше осмислювались історіософські та етичні. Логікою й натурфілософією тогочасні мислителі цікавилися менше.

З%під пера українських і білоруських книжників, близьких до братського руху й пройнятих реформаційними ідеями, вий% шли «Алфавіт духовний» І.Копинського, «Діоптра» Віталія з Дубна, «Віртоград душевний» Фікари, передмову до якого на% писав видатний братський діяч Л. Карпович, та інші твори. З ними перегукуються думки, які розвивав І. Вишенський, – найвидатніший тогочасний публіцист і полеміст демократич% ного спрямування.

Братські школи рухались від ідей реформаційних до гума% ністичних, від орієнтації на грецькі взірці і критики «Латинсь%

343

Є. А. Подольська «Філософія»

ких збав» до барокового синтезу східних узвичаєнь і західних новин, від неоплатонізму і патристики до природничо%науко% вих і логічних засад арістотелізму. Це зумовлювалось посилен% ням тенденції до вилучення наукових знань із конфесіональ% ного контексту до розмежування філософії і теології. У даних конкретних умовах відбувалися глибокі зрушення у типі світогляду і способі філософствування, здійснювався перехід до духовно!теоретичного способу освоєння світу, що відповіда% ло потребам передбуржуазних і ранньобуржуазних суспільних сил та їхніх ідеологій.

Серед творів, які репрезентують зростання ідей гуманізму в братському русі, слід виділити анонімну «Пересторогу», «Зер% цало богослов’я» і «Учительне євангеліє» К. Пронквіліона%Став% ровецького, «Тренос» М. Смотрицького, «Лабіринт» X. Євиви% ча, «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини» і «Трактат про душу» К. Саковича.

Філософські ідеї в творах діячів братств були вплетені в широкий суспільно%політичний контекст, який відображав ре% альну народно%визвольну боротьбу українців і білорусів. Кри% тика уній, експансіоністських дій Ватікану, польсько%шля% хетських кіл щодо України й Білорусії в творах братчиків поєднувалася з ідеями загальнослов’янської і особливо східнослов’янської єдності. Критикуючи П. Скаргу та інших прихильників польсько%шляхетської експансії, братчики вико% ристовували твори прогресивних польських мислителів%філо% софів, вчених і письменників: Яна Кохановського, М. Рея, Ш. Шимоновича, М. Стрийковського. Та найчастіше зверталися вони до творів власної, давньоруської культури, черпаючи в ній силу і наснагу для боротьби з ворогом і використовуючи її як основу для поєднання східних і західних культурних традицій. Давньоруська церква процвітала. У зв’язку з цим у їхніх творах зріла і набувала дедалі конкретніших форм ідея возз’єднання України та Білорусії з Росією. Особливо вираз% но це видно у творах Йова Борецького, ректора Львівської, а згодом – Київської братських шкіл, а від 1620 р. – київського православного митрополита.

344

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Ушколах України XVI–XVII ст. розвивались і міцніли еле% менти гуманістичної педагогіки. Навчально%виховна практика українських братських шкіл багато в чому схожа на педагогіч% ну систему видатного чеського гуманіста Я. А. Коменського, а

вдеяких положеннях справляла на неї вплив. Принаймні це простежується при порівнянні змісту «Порядку шкільного», розробленого і прийнятого у Львові статуту братської школи в 1586 р. зі змістом «Законів добре організованої школи» Я. Ко% менського (1653–1657).

Отже, в кінці XVI – першій половині XVII ст. в Україні в основному склалися необхідні соціально%економічні умови та культурно%ідеологічні передумови для розвитку елементів сус% пільно%політичної думки й утвердження порівняно прогресив% них ідей. Такими передумовами були: піднесення антифеодаль% ного народно%визвольного руху (селянсько%козацькі повстання кінця XVI – початку XVII ст.), зростання ідеологічної бороть% би проти унії і католицизму (відродження і розквіт полемічної літератури), зростання ролі міст в економічному і культурному житті суспільства (виникнення братства) і значне культурне піднесення – запровадження масового книгодрукування, орган% ізація шкіл і т. ін.

Усередні віки, як відомо, панівною формою ідеології була релігія. Теологічне світорозуміння є відображенням і філософсь% ким осмисленням феодалізму, а відповідна йому схоластична філософія – знаряддям утвердження феодального суспільства. Грунтуючись на догматизмі, ієрархізмі, незаперечності релігій% них догматів, така філософія виступала як служниця теології.

Лише приблизно з XVI ст. завдяки певному розвитку техн% іки і природознавства почалося поступове розмежування філо! софії і науки. Остання все виразніше заявляє про свої права на вільне дослідження істини, не пов’язане з жодним релігійним догматом. З часом філософія частково відокремилась і від тео% логії, набувши певної самостійності і світського спрямування.

Одним з головних завоювань передової думки епохи Відродження була поява системи знань про природу. Філософія природи була відома за античності, але в епоху середньовіччя

345

Є. А. Подольська «Філософія»

натурфілософія мало цікавила схоластів. Тому лише в XVI – на початку XVII ст. на грунті найважливіших природничо%науко% вих відкриттів та внаслідок відродження античної культури, філософії та поширення теорії двох істин натурфілософія як наука пережила немов нове народження. Вона відіграла знач% ну роль у розвитку матеріалістичного світогляду епохи гуман% ізму і стала безпосередньою попередницею природознавства й матеріалізму Нового часу.

Деякі з найхарактерніших рис натурфілософії знаходимо в поглядах українських вчених початку XVIII ст., які намагалися зблизити філософію з природознавством і вивести її за межі те% ології. Так, майже в усіх філософських курсах багато питань, які раніше розглядалися в метафізиці, перенесено до фізики, внасл% ідок чого перша значно скоротилася, а друга збільшилася.

Натурфілософії XVI–XVIII ст. притаманні елементи діалек! тики. На противагу схоластиці, яка уявляла природу у вигляді мертвої ієрархії форм, створених Богом і незмінних, з’являють% ся вчення, що підкреслюють всезагальний зв’язок і рух речей та процесів природи.

Одним з характерних недоліків натурфілософії був і натур! філософський дуалізм, знаний ще від Арістотеля. Він полягав у протиставленні земної речовини, що складається нібито з чоти% рьох елементів, і небесної – божественного ефіру. Зоряне небо, на думку давньогрецького філософа, є царством досконалості, а «підмісячний» світ, навпаки, царством недосконалості. Проти такого поділу чи не першим з видатних учених Європи висту% пив Дж. Бруно, який доводив фізичну однорідність усіх світів; відкидав схоластичне протиставлення земного і небесного з їх «незліченними матеріями» також Декарт. У всьому світі, казав він, існує одна й та сама матерія, неподільна і рухома.

Що стосується українських філософів епохи Відродження, то одні з них займали об’єктивну позицію, намагаючись викла% дати студентам учення всіх відомих їм античних і нових філо% софів, зрідка надаючи комусь перевагу. Проте, такі вчені нерідко відходили від традиційних схоластичних поглядів, хоч і не на% важувалися виступати проти них відверто.

346

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Інші ж мислителі не погоджувалися із твердженням Арісто% теля і прямо проголошували однорідність земної і небесної матерій (про це ще в середині XVII ст. говорив, наприклад, І. Гізель, а на початку XVIII ст. – Ф. Прокопович).

Ідея однорідності матерії земних і небесних тіл суперечила не тільки твердженню Арістотеля, але всьому середньовічному теологічному світоглядові з його ідеалізацією божественного, небесного і приниженням людського, земного. Саме тому ця ідея мала яскраву антисхоластичну спрямованість і була важ% ливим надбанням української філософської думки.

«Химерним» ученням, що цікавилося природою і прагнуло до її пізнання, була також містика. Прихильникам цього вчен% ня в епоху Відродження природа уявлялась чимось таємничим, і вони намагалися підійти до неї через особливе «бачення». Але, не зважаючи на химерність, містика відіграла прогресивну роль у зруйнуванні ортодоксально%схоластичної картини світу і ком% прометації схоластичних методів осмислення: вона підкреслю% вала безплідність схоластики.

Ученням, що певним чином поривало зі схоластикою і відкривало філософії шлях до вивчення природи, був деїзм, який визначав існування Бога як першопричини світу, але заперечу% вав Боже втручання до явищ природи і суспільного життя. Згідно з деїзмом, світ після створення Богом розвивається за власними законами. За панування феодального церковного світогляду цим вченням часто прикривалися, аби уникнути рел% ігійних утисків і вільно займатися вивченням природи. У Нові часи деїстичних поглядів дотримувався Галілей, який називав Бога творцем світу. Деїстами були також Декарт і Гоббс.

Подоланню середньовічних уявлень про рух, час і простір, а також зближенню філософії з природознавством сприяло пантеїстичне вчення (Бог і природа – єдине ціле), що зароди% лося ще за часів античності. В епоху Відродження натурфіло% софії був притаманний більш послідовний пантеїзм: Бог уяв% лявся тісніше пов’язаним з природою і людиною. Матерія, згідно з цим ученням, визнавалася споконвічною, як і сам Бог, активною і самостійною. Пантеїзм, ототожнюючи Бога з при%

347

Є. А. Подольська «Філософія»

родою, сприяв у середні віки підвищенню інтересу природо% знавства й був тоді зручною формою боротьби з релігією. Ним прикривали свої прогресивні погляди Дж. Бруно й Б. Спінози.

Ідеї пантеїзму і деїзму вітчизняних мислителів часом пере% пліталися. Проте в них чітко виявлялося прагнення пізнати природу, розмежувати філософію і теологію, а це об’єктивно сприяло розмежуванню з православною ортодоксією і зміцнен% ню матеріалістичних тенденцій.

Перехід від умоглядного знання до дослідної науки почався ще з часів Відродження. Саме в цей час природознавство сформу% валося як наука. Це нове природознавство замість некритич% ного сприймання всіляких тверджень і випадкового досвіду стало займатись систематичними спостереженнями та провади% ти заздалегідь обмірковані досліди. Вчені%природники, на про% тивагу натурфілософам, були більш тісно пов’язані з практич% ними, виробничими запитами своєї епохи і намагалися здобутки науки застосувати на користь людині.

Поява в Україні значної кількості високоосвічених людей, формування книгодрукарської бази склали передумови до здійснення наступного завдання українського Ренесансу – зап% ровадження освіти, науки і культури в широкі прошарки про% стого людства. У II половині XVI ст. було засновано багато нових народних шкіл у містах і селах. Тільки князь К. Ост% розький заснував декілька шкіл у Турові (1572), Володимирі% Волинському (1577) та інших містах. У 1576 р. київський воє% вода Костянтин Острозький заснував і перший вищий навчальний заклад в Україні – Острозьку колегію, де поряд з богословськими дисциплінами, математикою, іноземними мо% вами, фізикою вивча лась і філософія. Хоча перша в історії України вища школа проіснувала недовго, до 1636 року, вона зробила значний внесок у духовне життя країни. В Острозькій вищій школі працював астролог, математик і філософ Ян Ля% тос, а також князь Андрій Курбський, що втік з Москви від Івана Грозного. Саме тут він написав філософські праці «Сказ про логіку світлейшої науки», «Тлумачення», зробив перекла% ди праць Арістотеля, Цицерона та інших класиків філософії.

348

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Кінець XVI–XVII ст. вважають епохою утвердження цінності людини в духовній культурі України. Саме в цей час вперше в Україні з’являється таке суто ренесансне явище, як яскраво виражене авторське волевиявлення: майже всі перед% мови до українських друкувань підписані авторами. Розвиток індивідуальної самосвідомості відбувається через усвідомлення важливості й оригінальності власної діяльності, яке грунтуєть% ся, з одного боку, на об’єктивній оцінці власного творчого до% робку, а з іншого, – на визнанні цього доробку іншими. Проте усвідомлення цінності і важливості власного «Я» не мало нічо% го спільного з вузьким індивідуальним егоїзмом.

Отже, в суспільно%політичній та філософській думці Украї% ни чітко окреслилися два напрями. Ідейна їх поляризація особ% ливо виявилася в поглядах на людину та її призначення в зем% ному бутті, способах вирішення проблеми співвідношення принципів дії та споглядання.

Один з цих напрямів, репрезентований І. Вишенським, Й. Княгиницьким, Й. Почаївським та іншими, мав глибоку вітчизняну традицію, яка своїм корінням сягала культури Киї% вської Русі, тісно пов’язаної з греко%візантійським світом. Роз% виваючи головним чином ідеї візантійського неоплатонізму, представники цього напряму вважали людину духовно і фізич% но немічною, гріховною, тому вони абсолютизували духовний початок у людині, а її призначення в земному бутті вбачали в постійному самовдосконаленні духу з метою посмертного злит% тя з Богом. Щоб самовдо%сконалитися, на їхню думку, треба пройти кілька ступенів самоочищення, яке з необхідністю пе% редбачає абсолютне зречення матеріального світу, тілесних по% чуттів. Найвище благо людини – пізнання абсолютної істини (Бога) досягається лише на шляху «чистого» споглядання. Звідси – відмова від активного суспільного життя, возвеличен% ня скитницького чернецтва.

Інший напрям української суспільно%політичної думки пред% ставляли головним чином діячі та ідеологи «братського руху» –

Ю. Рогатинець, К. Т. Ставровецький, С. Зизаній. Вони вихо% дили вже з нового, ренесансного, розуміння людини, її при%

349

Є. А. Подольська «Філософія»

значення в земному бутті. Людина мислилася ними як фізич! но і духовно досконала істота, здатна насолоджуватися красою землі і всім сущим на ній, радощами тілесних почуттів, як така, що не потребує «спасіння» від Бога, а здатна на самовряту% вання. Людська особистість вдосконалюється не шляхом аске% тичного самоочищення й відчуженості від світу, а лише через громадську діяльність. Кінцевою метою земного буття люди% ни, її вищим благом, на їхню думку, є «народна користь», спільне благо, яке можна осягти лише завдяки активній діяль% ності на користь суспільства.

Український релігійний полеміст, перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький у своїй праці «Відмичка царства небесного» (1587) дав характеристику кругообігу подій у світі: «...оскільки майже всі речі, що створені від початку світу за роз% порядком їх творця, повинні виникати один за одним і зміню% ватись і зникати... Але єство їх або натура не гине. Так і рід людський ... одні побували довго або коротко на світі, поверта% ються до своєї загальної матерії, а інші заміщують їх місця; так виконується в цілому воля Божа і виконуватись буде аж до кінця світу. А вірні і доброчесні тільки із смертю перетворять% ся з тимчасових у вічних, а інші наче зовсім і не вмирають, бо написав мудрий: той, хто народив диво, не вмирає, якщо собі подібного ... церкві своїй спадкоємцем залишає» [39].

Видатним українським письменником та релігійним мис% лителем був Іван Вишенський (1550–1620). Його релігійно% філософські ідеї викладені в працях «Писання до всіх взагалі в Лядській землі проживаючих», «Загадка філософам латинсь% ким», «Писання тих епископів, що втекли від православної віри» та інших. Свій палкий темперамент І. Вишенський по% вною мірою виявив у боротьбі проти посилення в Україні ка% толицьких та уніатських впливів. Монах%аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, виступав проти егоїзму, продаж% ності правлячих класів, неуцтва панів, зловживань міських патриціїв, був заступником пригноблених мас, але ліками від будь%якого лиха вважав повернення до старих звичаїв і рішу% че виступав проти реформ.

350