Подольська - Філософія, 2006

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Свій варіант герменевтики пропонує французький філософ, представник релігійно%феноменологічного напряму Поль Рікьор (1913). Центральне поняття у філософії Рікьора – особа, бо саме вона – місце народження значень, з яких започатковуються куль% турні смисли. Саме особа творить світ культури.

Рікьор намагається об’єднати в герменевтиці онтологію і гносеологію, розробити герменевтику як методологію розумін% ня. Завдання філософії, на його думку, – розробити метод ана% лізу людської суб’єктивності, критичний аналіз можливих ме% тодів інтерпретації. Рікьор пропонує такий метод, називаючи його регресивно%прогресивним. Цей метод дозволяє усвідоми% ти явища людського буття у трьох часових вимірах: минулому, теперішньому і майбутньому. Оскільки сучасна людина пов’я% зана з минулим і з майбутнім, то завдання полягає у тому, щоб

висвітити «археологію» людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти її «телеологію», мотиви і напрями її руху в майбутнє.

«Археологія» суб’єкта досліджується за допомогою регре% сивного методу, «телеологія» – прогресивного. Регресивний ме! тод виявляє джерело смислу людської діяльності, що лежить «позаду» об’єкта, у минулому.

Рікьор вважає, що для виявлення «археології» необхідно звер% нутися до вчення Гуссерля про «життєвий світ», онтологічного вчення Хайдеггера, психоаналізу Фрейда. Саме психоаналіз доз% воляє розкрити граничні засади людської екзистенції, розуміє світ культури як форми сублімації і інверсії людського «Я».

За допомогою прогресивного методу виявляється джерело смислу, що знаходиться попереду суб’єкта, в майбутньому. Ос% кільки людина діє доцільно, є істотою телеологічною, то завдан% ня полягає в тому, щоб розкрити телеологію суб’єкта. Прогре% сивний метод включає у себе феноменологію духу, що розкриває телеологію людської суб’єктивності, і феноменологію релігії – спрямованість людини до священного. Поль Рікьор надає великого значення мові в дослідженні археології і теле% ології суб’єкта. Людина і мова пов’язані нероздільно, бо всі ба% жання людини (сприймання, уявлення, відчуття та ін.) «про% мовляються», тобто з необхідністю виявляють себе в мові.

251

Є. А. Подольська «Філософія»

Мова виконує символічну функцію: вона є вторинним ро% зумінням реальності на базі лібідинальної орієнтації екзис% тенції людини.

Онтологічна герменевтика, що спирається на регресивно! прогресивний метод, пов’язуючи проблему мови з існуванням, дозволяє зрозуміти існування людини до мови і вбачати в мові засіб, завдяки якому людина створює «другий світ», що симво% лічно відображує «світ перший».

Останніми роками Рікьор розширює трактування герме% невтики, вбачаючи її завдання в тому, щоб обгрунтувати роль людини як суб’єкта культурно%історичної творчості, в якій здійснюється зв’язок часів і яка базується на активній діяль% ності індивіда.

Проблеми герменевтики розроблялись також Т. Куном, А. Аппелем у Німеччині, Е. Коретом, Е. Хайнтелем в Австрії, а також філософами Данії, Нідерландів, Америки. Для різних ва% ріантів герменевтики загальними її рисами є недовіра до без% посередніх свідчень свідомості, до проголошеного Декартом принципу безпосередньої вірогідності самосвідомості і звертан% ня до «непрямих» свідчень про життя свідомості, що втілюють% ся не стільки в логіці, скільки в мові.

Позитивізм (від лат. posutious – пози% тивний, суб’єктивний) – ідеалістичний напрям, представники якого все справжнє («позитивне») знання вважають результа%

том конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфі% чною для неї теоретичною та світоглядною проблематикою.

Позитивізм виник у 30%ті роки XIX ст. як реакція на спекуля% тивну філософію та крайні форми містицизму. Він проголосив раціональними лише ті науки, які спираються на безпосередній досвід людини. Засновником позитивізму був французький філо% соф, учень Сен%Сімона Огюст Конт (1798–1857). Його шеститом% на праця «Курс позитивної філософії» з’являється в 1830–1842 рр.

Рушійною силою суспільного розвитку є прогрес знання. О. Конт вважає, що в історії змінилося три стадії розвитку думки. Перша – теологічна, коли першопочатком буття проголошувались

252

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

боги, демони. Друга – метафізична, коли філософи зверталися до «сутнос% тей» – абстракцій типу «матерія» або «дух». Третя – позитивна, на якій, відки% нувши вигадки теології та метафізики, мислителі переходять до дослідження світу конкретно%науковими способами, завданням філософії стає констатація найбільш загальних законів, які відкри% вають позитивні науки.

Конт запропонував класифікацію наук за принципом руху від простого до

складного. Перша основна наука в його класифікації – математи% ка, наука про найпростіші об’єкти, потім ідуть астрономія, фізи% ка, хімія, біологія і, нарешті, соціологія. Конт був засновником соціології – науки, яка вивчає суспільне життя з різних боків, по% єднуючи теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Конт допускав існування філософії лише у вигляді загальних висновків з природничих та суспільних наук і, претендуючи на подолання матеріалізму та ідеалізму, відстоював феноменалізм.

Феноменалізм – вчення, за яким можливе пізнання лише феноменів, а не сутності речей. Отже, позитивізм заперечував можливість пізнання об’єктивного світу (агностицизм), зводив мету науки лише до опису та впорядкування фактів, що витлу% мачуються як комплекс відчуттів і переконань суб’єкта, та відки% дав традиційні світоглядні проблеми філософії.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля (1806–1873) і Герберта Спенсера (1820–1903). Погляди цих філософів склали початковий фунда% мент філософії, що отримала назву «першого позитивізму».

У другій половині XIX ст. почався етап «другого позитиві% зму», або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896). Другий позитивізм виник у період кризи природознавства, пов’язаної з новими відкриттями у фізиці (було відкрито електрон). Філософія була зведена до теорії пізнання. Керівною тезою емпіріокритицизму

253

Є. А. Подольська «Філософія»

стало твердження, що пізнання – це пов’язування між собою відчуттів і уявлень, яке не досягає ніякої «реальності», крім своїх почуттів. Для цього періоду характерне прагнення витлу% мачити матерію як «відчувану», «спостереження фактів».

Упрацях «Критика чистого досвіду» (1907–1908), «Людсь% ке поняття про світ», «Філософія як мислення про світ згідно

зпринципом найменшої міри сили» швейцарський філософ% ідеаліст Авенаріус у понятті «досвід» намагається розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного, витлума% чуючи їх лише як зміст зовнішнього і внутрішнього досвіду. Вчення Авенаріуса про «принципову координацію» («без суб% ’єкта немає об’єкта і без об’єкта немає суб’єкта») заперечує об! ’єктивну реальність, що існує зовні і незалежно від свідомості. Об’єктивній істині він протиставляє біологічну цінність пізнан% ня за принципом найменшої витрати сили.

Удусі суб’єктивного ідеалізму австрійський філософ Мах у працях «Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічно% го», «Пізнання і помилка» стверджує, що простір, час, рух, сила суб’єктивні за своїм походженням, а світ є «комплексом відчуттів», відповідно завдання науки – опис цих «відчуттів». Ідеї Маха і Авенаріуса піддав гострій критиці В. І. Ленін у праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм».

Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі на початку XX ст. у зв’язку

зуспіхами нової форми логічної науки, математичної логіки, що застосовувалася в дослідженнях основ математики.

Неопозитивізм являє собою розгалужену філософську течію. Він включає різні логіко%філософські школи, підходи, позиції. Неопозитивізм представляють такі видатні філосо% фи і школи XX ст., як М. Шлік (1882%1936), засновник «Віденського гуртка», його послідовники Р.Карнап, О. Ней/ рат, Г. Рейхенбах, представники Львівсько%Варшавської школи А. Тарський, Я. Лукасеви, логік, математик, філософ

Б.Рассел, засновник філософії лінгвістичного аналізу Л. Вітгенштейн, течія «загальної семантики» (А. Кожибсь/ кий, С. Чейз, С. Хайякава).

254

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Неопозитивізм виник як течія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних філософсько%методологічних проблем, висунутих у ході наукової революції початку століття. Особли% во гострими були проблеми: ролі знаково%символічних засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпі% ричного базису науки, природа і функції математизації і фор% малізації знання. Так, Г. Фреге, Б. Рассел та інші намагалися здійснити обгрунтування математики за допомогою логічного аналізу, тобто зведення її вихідних понять до логічних термінів.

Англійський мислитель Бертран Рассел (1872–1970) вису% нув у своїй книзі «Наше пізнання зовнішнього світу» думку, що всі філософські проблеми, якщо їх проаналізувати й очис% тити, виявляються проблемами логічними. Австрійський філо% соф Людвіг Вітгенштейн (1899–1951) у «Логіко%філософсько% му трактаті» зробив з цього висновок, що філософія не доктрина, не сукупність теоретичних положень, а діяльність, що полягає в логічному аналізі мови науки. Результат її – «не деяка кількість» філософських речень, а «з’ясування речень». Усі ети% ко%естетичні і релігійні положення, а також традиційні речення «метафізики» австрійський мислитель оголошує безглуздими, бо вони не можуть бути правильно виявлені в мові, а тому не належать до «світу фактичного». Останній обмежений «містич% ним» – тим, що не висловлене і є інтуїтивне споглядання «світу» у цілому з «точки зору вічності». Філософія, за Вітген% штейном, не прагне до істини, вона не є теорія, а суть аналітич! на діяльність з прояснення мови, усунення неточностей у по% значеннях, які породжують «метафізичні» речення.

Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По%перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко%мате% матичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту. Другі становлять емпіричний базис теорії. По%друге, неопозитивізм грунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього. По%

255

Є. А. Подольська «Філософія»

третє, наше пізнання належить не до об’єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах.

Не дивно, що центральне місце в неопозитивізмі Віденсь% кого гуртка, який став у 20%ті роки провідною неопозитивістсь% кою школою, посіло вчення про «верифікацію» (перевірку). Принцип верифікації відіграв у неопозитивістському аналізі потрійну роль: його можна використати для чуттєвої перевірки емпіричних висловлювань, визначення емпіричного значення термінів і висловлювань і, нарешті, «демаркаційного принципу», що дає змогу відокремити емпіричні речення від неемпіричних і, насамперед, метафізичних.

З цього погляду, якщо речення не може бути верифіковане, тобто доведене до кінцевого числа актів досвіду або висловлю% вань про такі акти, і до того ж не є тавтологією, тобто логіко%ма% тематичним висловлюванням, то воно складене з порушенням правил синтаксису і через те безглузде. Так, твердження 2 х 2= 4, на вулиці %4° належать до емпіричних, бо їх легко перевірити.

Американський філософ і логік Рудольф Карнап (1891– 1970) заперечує світоглядний характер філософії і висуває тезу, що логіка науки є аналіз чисто синтаксичних зв’язків між речен! нями, поняттями і теоріями. Він відмовляється від наукового обговорення питань, які стосуються природи реальних об’єктів і їх ставлення до речень мови науки. Будуючи «уніфіковану мову науки», він доходить висновку про недостатність чисто синтаксичного підходу і необхідність враховувати і семантику, тобто відношення між мовою і цариною предметів, що опису% ються. На підґрунті своєї семантичної теорії Карнап будує індук! тивну логіку як імовірнісну логіку, розвиває формалізовану те% орію індуктивних висновків, розробляє теорію семантичної інформації.

У праці «Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки» Рудольф Карнап писав, що він називає метафізичними всі ті речення, які претендують на те, щоб представляти знан% ня про щось, що перебуває вище або за межами всякого досві% ду, про реальну сутність речей, абсолют. Таким, наприклад, є

256

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

твердження Фалеса, що першопочатком речей є вода, Гераклі% та – вогонь, ідея будь%якого філософа%моніста – у світі є один першопочаток.

Ці речення не можна перевірити. Отже, неопозитивізм відно% сить до «метафізики» і тим самим виключає із сфери від науко% вого знання всі філософські проблеми, бо вони науково не ос% мислені і розв’язання їх не може бути, на відміну наукового, визнане істинним або хибним, вони позбавлені сенсу. Як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифіка% цію» до конкретних філософських тверджень, виявилась прак% тична неможливість звести загальні твердження до одиничних. Крім того, загально%позитивістська установка на тлумачення лише «безпосередньо даного» як єдино справжньої реальності поставила бар’єр у пізнанні минулого і майбутнього. Так, німець% кий філософ і логік Ханс Рейхенбах (1891–1953) заявив, що істо% рія філософії не містить у собі нічого, крім помилок.

Згідно з Рейхенбахом, хоча об’єкти зовнішнього світу і пізнаються за допомогою чуттєвих вражень, але вони не зво% дяться до них. Основним доказом існування зовнішнього світу він вважав наявність об’єктивних причинних закономірностей, пізнання котрих – мета науки. У теорії пізнання Рейхенбах заперечував ідеал досконалого доказу і вважав, що обгрунтуван% ня будь%якого знання найкраще досягається на шляху до імов! ірнісної логіки.

Неопозитивісти, зазнавши краху в спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжи% ли пошук в інших напрямах. Так з’явився «семантичний пози! тивізм», представлений Альфредом Тарським, Стюартом Чей% зом, С. Хайякавою.

Польський логік і математик Альфред Тарський (1902– 1983) – один з головних представників Львівсько%Варшавської школи – вніс значний вклад у розробку методів вирішення проблеми розв’язання, теорію моделей, теорію визначеності понять, розвиток алгебричних методів вивчення обчислення предметів, у теорію логік з формулами нескінченної довжини, багатозначну логіку та інші розділи математичної логіки і засад

257

Є. А. Подольська «Філософія»

математики. Цьому присвячені його основні праці «Вступ до логіки і методології дедуктивних наук», «Істина і доказ». У творі «Поняття істини у формалізованих мовах» Тарський дав виз% начення класичного поняття істини для великої групи форма% лізованих мов.

Представники «семантики» вважають, що люди часто не розуміють один одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, на думку С. Чейза, не мають ніякого значення, вони лише символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм дже% релом лише термінологічну неузгодженість.

Думка про «конвенціональний» (договірний) характер вихі% дних принципів математики, висунута французьким математи% ком Анрі Пуанкаре, поширюється семантиками на будь%яке теоретичне знання. Смисл висловлювання, згідно з «конвенц% іоналістською» теорією, визначається не його об’єктивним змістом, а місцем даного висловлювання. Питання про ре% альність, правдивість чи помилковість висловлювання є питан% ням суто внутрішнім щодо деякої системи, «мовного каркасу». Бути реальним – значить бути елементом системи. Реальність ототожнюється з тими чи іншими формами її відображення (з «мовним каркасом»).

Четверта історична форма позитивізму – постпозитивізм. Постпозитивізм – це загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення множини методологічних кон% цепцій, що прийшли на зміну тим, котрі були прихильні до методології логічного позитивізму або неопозитивізму. Постпо% зитивізм не являє собою особливий філософський напрям, те% чію або школу. Постпозитивізм – це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв’язку з розвитком наукового знання.

Формування постпозитивізму, його поява пов’язані з виданням у 1959 р. англійського варіанту методологічної праці Карла Поппе% ра «Логіка наукового відкриття», а також у 1963 р. книги Томаса Куна «Структура наукових революцій». Постпозитивізм – це фаль% сифікаціонізм К. Поппера, концепція наукових революцій Т. Куна, методологія науково%дослідницьких програм Лакато/

258

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

са, концепція неявного знання Полані, а також концепції Тул/ міна, Агассі, Селларса і багатьох інших філософів.

З кінця 50 – початку 60%х років неопозитивізм розвиваєть% ся у двох напрямах: «лінгвістичного позитивізму», започаткова% ного австрійським філософом Людвігом Вітгенштейном, і «по! зитивізму», який опирається на праці англійського філософа

Карла Поппера (1902–1994). Л. Вітгенштейн закликав шука% ти не об’єкти, які відповідають словам, а функції «слів у людській діяльності». К. Поппер спершу запропонував заміни% ти «верифікацію», спрямовану на встановлення правдивості тверджень шляхом їх безпосереднього порівняння з фактами, принципом «фальсифікації», тобто пошуком є твердження.

К. Поппер відмовляється від істини як мети пізнання, гово% рячи, що її не можна досягти, запроваджує поняття «правдо! подібність». Факти реального світу можуть лише спростувати і ніколи не можуть підтвердити зміст теоретичних побудов. Поп% пер відокремлює знання від суб’єкту, надає йому самостійного статусу, подібно до статусу ідей у Платона. Свою теорію К. Поппер назвав «критичним реалізмом».

На противагу наміру логічних емпіриків сформулювати критерії пізнавального значення наукових тверджень на підґрунті принципу верифікації, Поппер у праці «Факти, нор% ми та істина: подальша критика релятивізму» висунув як основ% не завдання філософії проблему демаркації – відокремлення наукового знання від ненаукового. Методом демаркації, за Поп% пером, є фальсифікація – принципове спростування (фальси% фікованість) будь%якого наукового твердження.

У праці «Логіка і зростання наукового знання» мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спросту% вань, внаслідок чого вирішуються наукові проблеми. Висунута Поппером метафізична теорія «трьох світів» стверджує існуван% ня фізичного і ментального світів, а також світу об’єктивного знання, що не зводяться один до одного.

Реалізація програми побудови теорії зростання наукового знання наштовхнулась на серйозні труднощі, пов’язані з абсо%

259

Є. А. Подольська «Філософія»

лютизацією Поппером принципу фальсифікації, відмовою від визнання об’єктивної істинності наукового знання, конвенціо% налізмом у трактовці вихідних засад знання і відривом об’єктивного знання від пізнаючого суб’єкта. Доведена також внутрішня суперечливість запропонованого ним критерію оці% нки вірогідності наукових теорій.

З критикою К. Поппера виступив англійський історик Імре Лакатос (1922–1974). Попперова концепція, на його думку, суперечить реальному функціонуванню науки в суспільстві, через це він висуває «методологію дослідницьких програм», згідно з якою розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають єдині базисні положення.

Методологія Лакатоса розглядає зростання «зрілої» (розвину% тої) науки як зміну низки неперервно пов’язаних теорій. Ця не% перервність обумовлена нормативними правилами дослідницьких програм, що приписують, які шляхи найбільш перспективні для подальшого дослідження («позитивна евристика»), а яких шляхів слід уникати («негативна евристика»). Інші структурні елементи дослідницьких програм – «тверде ядро» (до нього входять фун! даментальні припущення програми, які не можна умовно спросту% вати) і «захисний пояс», що складається з допоміжних гіпотез (він забезпечує збереження «твердого ядра» від спростувань і може бути модифікований, частково або повністю замінений при зіштовхуванні з контрприкладами). У розвитку дослідницької програми, як вважає історик науки, можна виділити дві основні стадії – прогресивну і вироджену. На прогресивній стадії «позитив% на евристика» активно стимулює висування гіпотез, що поширю% ють емпіричний і теоретичний зміст. Однак надалі розвиток дос% лідницької програми різко уповільнюється, її «позитивна евристика» губить евристичну міцність, внаслідок чого зростає кількість гіпотез, що стосуються лише окремого випадку.

Звичайно, методологія Лакатоса не може претендувати на універсальність: як продуктивний засіб історико%наукового дос% лідження вона лише може бути застосована на певному етапі розвитку науки.

260