Подольська - Філософія, 2006

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Виходячи з онтологічного поділу буття на трансцендентне (божественне) і посейбічне (матеріальне), Вишенський розгля% дав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпоряд% коване усе в світі, як об’єктивний закон буття. Мислитель трак% тував Бога як вічний самочинний початок, невичерпний розум, абсолютну істину. На його думку, Бог – це найвища істина, тобто сама в собі розкривається, ні від кого і ні від чого не за% лежить, є вічною, об’єктивною, абсолютною.

Вишенський робив наголос на онтологічних проблемах, пов’язаних із сутністю Бога, якій властива троїстість, а саме єдина божественна сутність у трьох «іпостасях» (особах) – отця (безпочаткового, вічного, першопочатку), сина – лотоса (слова, абсолютного сенсу) і святого духу (початку життєвої динаміки).

Християнська трійця – це стосунки любові, яка вимагає безумовної рівності осіб. В онтологічному плані кожна іпостась має відповідну характеристику: 1) «безпочаткова», вічна іпо% стась – отець є, безумовно, праоснова буття; 2) «слово» як мов% чання – логос, смислове оформлення буття; 3) «дух» – нежит% тєтворна зустріч мовчання і слова, початок любові. Специфіка християнської трійці в тому, що іпостасі зберігають особистіс% ну самостійність і водночас «неподільні» у любові, яка їх єднає. Це особисте ставлення, «любов», яка і є внутрішньою сутністю християнського Бога.

Матерія, за Вишенським, оживає лише завдяки дії активно% го духовного початку; без Божої волі вона пасивна, інертна, мертва. Природа, життя, рух – творіння Бога як доприродної і надприродної сили.

Бог не тільки творець світу, людини, усього буття та його за% конів. Він є ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, доско% налості, ідеал усіх найвищих моральних чеснот та принципів сус% пільного буття, які наставляють людину й до яких вона повинна прагнути, їх пізнавати й осягати, щоб її земне життя було правед% ним та благородним і тим самим готувало її духовне безсмертя.

Вишенський дав онтологічну характеристику матерії і духу як різних сфер буття: небесного (духовного) як вічного і буття земного (матеріального) як тимчасового. Він розробив концеп%

351

Є. А. Подольська «Філософія»

цію людини як єдності духу і тіла, висунув основоположну ідею співвідношення духу і тіла у нерозривному зв’язку з пи% таннями добра і зла.

Носієм зла є не матеріальний світ, а зневічене розуміння його ролі, місця і значення в житті людини. Зло виникає не з матеріальної дійсності, а спричинюється людською зіпсовані% стю. Диявол постійно діє на людину, деформує її мислення, руйнує моральні засади і робить це за допомогою фальшивого уявлення щодо цінності матеріальних речей.

Оскільки тілесне життя минуще, людина, віддавши себе лише земному життю, прирікає себе до тимчасовості, а отже до загибелі. Тільки в дусі, наділеному вічністю, безсмертям, вона може знайти вічне блаженство, підпорядковуючи себе пошукам земного життя. Духовний ідеал повинен освітлювати земне життя людини, але й земне життя повинне спрямовуватися на осягнення цього ідеалу.

У трактуванні Вишенського, суть буття людини – в її щасті, що визначається духовними цінностями, досягаєть% ся шляхом пізнання божественних істин та духовного по% долання «мирського» зла. Наділена свободою волі, людина обирає свій життєвий шлях свідомо, надаючи перевагу або духу, або тілу.

Буття, спасіння, щастя людини нерозривно поєднує Ви% шенський з осягненням і сприйняттям Божих істин. Неод% мінно постає питання і про пізнання цих істин. Гносеолог% ічна концепція Вишенського органічно випливає з його онтологічного розуміння буття. Поділяючи світ на транс% цендентний (Бог) і посейбічний (матерія), він відповідно розрізняв Божий розум, де є вічні, абсолютні істини, і людсь! кий «розум», «від стихій світу обретений», який охоплював знання про зовнішній світ.

Згідно з цим мислитель визначив і філософію – внутріш% ню і зовнішню. Перша з них оперує божественними істинами, відбиваючи світ духу; а друга – матерією, відбиваючи мирське існування людини, тобто світ тіла. Перша, за Вишенським, грун% тується на вірі, а друга – на знанні.

352

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Істина народжена Божим розумом і зафіксована в єван% гельскому розумі. Справа в тому, як її пізнати. Оскільки у пізнанні істини вихідним є людина, постає питання про співвідношення людського і Божого розуму, тобто про можливість пізнання божественних істин людським розу% мом. Дійти божественних істин – значить пізнати «таїн! ство правди», яке, на думку Вишенського, в силу своєї над% природності недосяжне для людського ока. Він відстоював надприродне споглядання, осяяння душі як шлях єднання

зБогом.

Угносеологічній концепції Вишенський не залишав поза увагою й пізнавальні можливості людського розуму. Він чітко наголосив на потребі пізнавати і розуміти Божий розум. Людський розум та знання, що на ньому грунтують% ся, на думку Вишенського, можуть претендувати на істинність, але можуть бути і помилковими. Оскільки людський розум нижчий від божественного, підпорядкова% ний йому, на істинність може претендувати тільки таке людське знання, яке містить у собі принаймні відблиск бо% жественної мудрості.

Непохитний борець за істину, Вишенський і інших зак% ликав до непримиренної боротьби проти неправди. Він ра% див розбивати ідейних ворогів переконливим словом, рішу% че викривав основи хибних теорій. Полеміст вірив, що істина – на боці старої православної віри, яка є антиподом католицької церкви, яка в самій основі розійшлася з боже% ственною мудрістю, а тому усіх папських прислужників чекає повна поразка.

Уконтексті розгляду Вишенським істини, знання боже% ственного і земного важливе місце посідає питання про мудрість і глупоту. На його думку, справжня мудрість характе% ризується вічністю, тобто йдеться про божественну мудрість. Але є й інша мудрість – тимчасова. Вона походить від людей і є земною, людською. Божественна мудрість, як він вважав, – безмежна, невичерпна, вічна, абсолютна і досконала, а тому

людська мудрість є мізерною.

353

Є. А. Подольська «Філософія»

Полеміст був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності й братер% ства, свободи і справедливості, а несправедливість і насильство, деспотизм і тиранія походять від абсолютизації принад і спо% кус світського життя, від жадоби до багатства і розкоші, необме% женої влади і сваволі панування. Вишенський висунув концеп% цію соборності правління християнською церквою, що грунтувалася на ідеї рівності всіх людей. Ніхто не має права са% мовільно ставати над іншими, поневолювати інших і деспотич% но ними правити, бо всі люди за своєю духовною сутністю зрівняні Богом і рівні перед ним як верховним втіленням прав% ди, справедливості і свободи. Принципи соборності знайшли відбиття, на думку Вишенського, у демократичних засадах ран% нього християнства: Христос ніколи не підносив себе над інши% ми, а вважав себе слугою всіх.

Керуючись своєю концепцією соборності, Вишенський трак% тував і земне, тобто суспільне, буття людини: на рівності, сво% боді, справедливості, братерстві повинна грунтуватися вся жит% тєдіяльність людини і народу. Тому Вишенський прагнув довести, що лише дотримання принципу соборності забезпе% чить рівність усіх людей як у церковно%релігійному, так і в сус% пільно%політичному житті, усуне несправедливість, гноблення, визискування, тиранію і всіляке інше зло.

В умовах боротьби проти католицизму та уніатства важ% ливе значення мало викриття основоположних принципів, на яких грунтувалося гноблення трудящих мас. Виходячи з демократичних засад соборності, Вишенський відкидав як безпідставну, нічим не обгрунтовану та не виправдану тео% рію абсолютного централізму духовної та світської влади Папи Римського. У тих історичних умовах це були корінні питання, навколо яких розгорталася гостра ідеологічна бо% ротьба між українськими полемістами та католицькими кле% рикалами, що зачіпала не тільки релігійно%церковні, а й сус% пільно%політичні відносини.

До блискучої плеяди релігійних полемістів належить також

Захарій Копистенський (помер 1627) та Стефан Зизаній

354

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

(близько 1570–1621) –полум’яні проповідники та захисники українського православ’я.

Своїми виступами в церквах, на ярмарках та шляхах вони привертали на свій бік простих людей. У боротьбі проти като% лицизму Зизаній використовував навіть протестантську теорію про «папу%антихриста», за що був засуджений уніатським со% бором і виправданий православ’ям.

Видатним релігійним філософом того часу в Україні був Кирило Ставровецький (помер 1646), перу якого належать тво% ри «Зерцало богослов’я», «Учительне євангеліє», «Перло бага% тоцінне». У них проглядає цілісний світогляд і спроба його наукового викладення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) та видимий. На його думку, видимий світ складається з чотирьох елементів, кожному з яких, як і у Арістотеля, відведене своє власне місце у світі: в центрі знаходиться земля, навкруги неї – повітря і вода, зовнішню сферу займає вогонь.

Тіло людське також складається з чотирьох елементів види% мого світу, а невмируща і невидима душа живе в тілі як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так і у верхній частині людини живе розум. Двоїстим є і психічне життя людини, бо людські душевні здатності (воля, радість, любов) підкорені розуму.

У цих поглядах Ставровецького є зародок ідей, що пізніше розвинули українські мислителі. Тут і уявлення про людину як мікрокосм, і думка про двоїстість психічної сфе% ри людини, і уявлення про те, що знання породжуються ду% шею із самої себе. Звісно, джерело цих думок – святе писан% ня і антична філософія.

Отже, можна з упевненістю зробити висновок, що в XVI ст., якщо ще не в XV, в Україні відбулося зародження професійної філософії. Однак, на думку дослідника історії філософії в Ук% раїні Д. Чижевського, «... самостійної філософської творчості цей період не надав. Але саме засвоєння хоч якихось засад філо% софської науки, традицій філософської освіти, філософського мислення самого по собі є велика цінність» [39].

Такими є основні риси українського Ренесансу XV–XVI ст.

355

Є. А. Подольська «Філософія»

На початку XVIII ст. в Україні вже мали місце еле% менти капіталістичних відно% син. Це, звичайно, вплинуло і на духовне життя суспільства, сприяючи розвитку ідей Про%

світництва, оскільки політичний і економічний розвиток потре% бував більшої кількості освічених людей.

Просвітництво – антифеодальна ідеологія періоду станов% лення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відно% син і встановлення нового суспільного устрою можливо за до% помогою реформи і освіти.

Раннє Просвітництво в Україні зародилося як синтез двох суспільно%політичних рухів: гуманізму та Реформації. Поступо% во формуються його специфічні риси: розмежування сфери духов% ного впливу філософії і релігії, посилений інтерес до природо% знавства, відхід від спекулятивного осмислення природи. Зароджується і міцніє одна з основних ідей Просвітництва – ідея залежності суспільного прогресу від розповсюдження освіти.

УII половині XVIII ст., в епоху зрілого Просвітництва, яскра% во виділяються такі його риси, як ідея цінності людини, концепція просвітницького абсолютизму, співчування за долю Вітчизни, бажання підвищити самосвідомість та самоствердження особи.

Урозвитку духовного життя України II половина XVII ст. – це період формування світогляду Просвітництва. Це час актив% ного засвоєння і осмислення вікових досягнень західноєвро% пейської культури, створення власних наукових традицій для розвитку філософії і науки Нового часу.

15 жовтня 1615 р. було засновано Київську Братську шко% лу, звідки почалися витоки вищої освіти в нашій країні. Восе% ни 1631 р. у Києві з’явилася ще одна школа, Лаврська. Засну% вав її архімандрит Києво%Печерського монастиря Петро Могила (1596–1647).

Братство і Лаврська школи об’єдналися і почали діяти з 1 вересня 1632 р. на території і в приміщенні Братської школи під назвою колегії, а з 1701 р. – академії.

356

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Києво!Могилянська академія функціонувала як загальноосв% ітня вища школа до 1817 р. – до реформи в Росії, яка полягала у відокремленні світської освіти від церковної. У 1819 р. вона була реорганізована в Київську духовну академію, а світською вищою школою в Києві з 1834 р. став університет.

У другій половині XVII ст. Києво%Могилянська академія стає головним центром культури й освіти в Україні, центром основних наукових сил, що ідейно боролися проти католициз% му, уніатської церкви. У філософії неподільно панували ідеї Арістотеля, який вважався найвищим авторитетом в усій кла% сичній західноєвропейській філософській літературі. Увівши до своїх курсів філософії як ідеалістичні, так і матеріалістичні еле% менти вчення Арістотеля, київські вчені доповнювали, узгоджу% вали, а іноді просто підмінювали%його погляди християнською теологією. Певну матеріалістичну тенденцію, що пробивалася крізь ідеалізм київських курсів філософії, можна пояснити як відбиття боротьби між номіналізмом і реалізмом.

Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філо% софії в різні роки XVII ст., були Йосиф Кононович/Горбацький,

Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Лазар Баранович та Стефан Яворський. Курс філософії в Києво%Могилянській ко% легії поділявся, як і в Арістотеля, на три частини: логіку, фізику й метафізику. Проте читали переважно логіку й натурфілосо% фію, метафізиці приділяли значно менше уваги. Досить широ% ко викладали Арістотелеву метеорологію.

Центральними проблемами логіки були «три дії розуму»: поняття, судження, висновок. У першому розділі логіки, присвя% ченому поняттю, київські професори розглядали властивості термінів, дотримуючись підручника схоласта XIII ст. Петра Іспанця «Логічні трактати». Далі вони грунтовно викладали вчення Арістотеля про категорії. Багато уваги приділялось, особ% ливо у «великій логіці», універсаліям та їх видам. У цьому пи% танні київські вчені йшли за номіналістами Скоттом та Окка% мом. Це наближало їх погляди до матеріалістичних і було певною мірою проявом опозиції ідеалістичному «реалізмові» католика Фоми Аквінського.

357

Є. А. Подольська «Філософія»

Другий розділ логіки, присвячений судженню, викладали за текстом Арістотелевого трактату «Про судження», у якому дається визначення імені, мови, висвітлюється питання про матерію і форму судження, ділення суджень, кваліфікуються логічні визначення. Третій розділ логіки був, звичайно, присвя% чений «третій дії розуму», або «доказам та їх видам» і розгля% дав питання про силогізм та його фігури.

Логіка Арістотеля була в свій час величезним досягнен% ням філософської думки людства. Вона не втрачала свого значення протягом більше як двох тисяч років. Зокрема, вона відіграла позитивну роль у розвитку філософської думки в Україні. На противагу їй, натурфілософія Арістотеля з само% го початку виявляла наукове, фантастичне уявлення про природу та її закономірності. Однак для прогресивного роз% витку науки важливими у фізиці Арістотеля були матеріал% істичні елементи, а не спекулятивні конструкції Всесвіту та апріорні роздуми про природу речей.

Взагалі значення Арістотелевської натурфілософії набагато принижувалося тим, що київські професори часто перемішува% ли її з біблійними текстами та ідеями. Арістотель, наприклад, заперечував можливість створення світу з нічого, а Стефан Яворський вводив в його натурфілософію ідею творення.

Філософські курси, що їх читали в Києво%Могилянській академії в першій половині XVIII ст., за незначним винят% ком, були повторенням того, що читалось у XVII ст. Як тоді, так і тепер панувала Арістотелева філософія саме в тому схоластичному вигляді, якого їй надало середньовіччя. Про% те, оскільки викладання філософії було більш%менш вільним, кожний професор мав право складати свій оригі% нальний курс, внаслідок чого в академічних філософських курсах почали з’являтися прогресивні думки окремих киї% вських професорів. Найвидатнішими викладачами філо% софії у цей період були Феофан Прокопович, Сильвестр Поповський, Іларіон Левицький, Амвросій Дубневич, Ієро/ ним Миткевич, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинсь/ кий, Георгій Кониський.

358

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Близько п’ятнадцяти років з викладацькою роботою в Киє% во%Могилянській колегії був зв’язаний Лазар Баранович (1620–1693). Його філософські погляди характеризуються яс% краво вираженою теологічною спрямованістю. Віддаючи пере% вагу релігії перед філософією, він у полеміці зі своїми против% никами говорив: «Ти маєш достатньо часу бути філософом, але не маєш часу бути християнином: краще бути божеським філо% софом, бути божеським пророком, не шукаючи, а слідуючи за Богом, бо на страшному суді, мовляв, не допоможуть ні Пла% тон, ні Арістотель». Перевага, яку він надає релігії, базується на тому, що релігія, на його думку, глибше проникає в суть світу: «І де же мира философ устрашися, тамо апостол святий сокровище обрете».

У розв’язанні суто філософських питань Баранович висту% пає як об’єктивний ідеаліст. Першим філософським «ступенем» (категорією) він вважає «субстанцію, сутність». Таких суб% станцій, на його думку, дві: перша – духовна («еже йме первоє у себе душу») і друга – тілесна. Визнання двох субстанцій (пер% шопочатків) – духовного та матеріального – було даниною Арістотелю. Проте первинною, визначальною Баранович вва% жає субстанцію духовну, отже, основне питання філософії він розв’язує ідеалістично.

Метою людського пізнання є, за Барановичем, пізнання Бога. Шлях пізнання Бога лежить через пізнання перш за все само% го себе. Проте раціональне пізнання Бога не може бути повним і закінченим. Духа святого не може «розумом охопити люд% ство»; Бог відкривається повністю лише через віру, бо на відміну від «природних» душевних та тілесних сил віра є «надприрод% ним даром», «з неба даною доброчесністю». Міркування Бара% новича про будову Всесвіту також пройняті теологізмом.

Визначним українським письменником і філософом XVII ст. був Іоаникій Галятовський. Його погляди є характерними для філософського світогляду, що панував у XVII ст. Основне пи% тання філософії Галятовський розв’язував ідеалістично. Його ставлення до природи, людини та людського суспільства – ор% тодоксально%теологічне.

359

Є. А. Подольська «Філософія»

Первинний та всестворюючий початок, за Галятовським, – це Бог. Характеризуючи його як основоположну субстанцію, Галятовсь% кий вказує, що «Бог тіла не має, але є безтілесний», «Бог є дух», «Бог невидимий і несмертний», «Бог має розум і волю». Породжуючи всю різноманітність світу, Бог залишається внутрішнім змістом усь% ого сущого. «Бог єсть неразделенньй, –пише Галятовський, – й на каждом месте увесь є, на небе увесь, на земле увесь, на море увесь,

йпо всему свету Бог увесь знайдется».

Зтакого, по суті, пантеїстичного погляду деякі мислителі, як наприклад, Джордано Бруно, робили матеріалістичні висновки. Ототожнюючи Бога з природою і розчиняючи його в ній, вони відкидали надприродне начало. А. Галятовський, навпаки, дово% дить існування всієї природи в Богові, не заперечуючи існуван% ня Бога як самостійної і до того ж первинної субстанції.

Ідеалістичне розв’язання основного питання філософії Галя% товським виразно виявляється в поясненні взаємовідносин душі з тілом. Людина, за Галятовським, складається з двох частин – тіла

йдуші, які перебувають у тісному істотному зв’язку. Окремо ж взяті, тобто самі по собі, душа і тіло є нібито недосконалими сут% ностями. Душа, твердить Галятовський, є дух, вона розумна, «не% видима й несмертельна», вона є суттю людини, пронизуючи все її тіло. Душа є тією визначальною ознакою, яка поєднує людину з Богом. Головне, превалююче в людині – це душа.

У вченні про душу та тіло, як і в усій системі філософських поглядів Галятовського та його колег, відчувається значний вплив Арістотеля. Відношення душі й тіла, за Галятовським, – це відно% шення пасивної матерії й активної форми. З двох частин люди% ни «одна, тіло, є матерія, а друга частина, душа, є форма», пише він. Арістотелеве вчення про форму як внутрішню сутність, як прин% цип кожної реальної речі, як силу, що визначає конкретність інерт% ної матерії, застосовувалося Галятовським також для тлумачення природних біблійних питань. Галятовський прагне, хоч і нерішуче, непослідовно, відокремити теологію від філософії, віру – від розу% му, причому перевагу надає вірі. У «священному письмі», відзна% чає Галятовський, є багато місць, які не можна пояснити розу% мом, проте це не повинно нас бентежити.

360