Подольська - Філософія, 2006

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

та – втрата усякого зв’язку з реальністю, перехід з устрію ви% димості в устрій симуляції.

Хоча симуляція, згідно з Бодрийяром, і безглузда, але в ній є і «зачарована» форма: «спокуса», або «розбещування», «спо% кушання», яке проходить три історичні фази: ритуальну (цере% монія), естетичну (розбещування як стратегія спокусника) і політичну. Бодрийяр вважає, що спокушання притаманне будь% якому дискурсу і всьому світові, бо перш ніж бути створеним, світ був спокушений. У праці «Фатальні стратегії» (1983) мис% литель доводить, що Всесвіт не діалектичний, він рухається до крайнощів, а не до рівноваги. Тому завдання теорії Бодрийяр вбачає не в раціональній критиці, а в тому, щоб випередити процес виходу об’єктів із своєї сутності, яку приписала їм мета% фізика з її «принципом Добра», що перетворила об’єкти на відображення суб’єкта.

Світ, згідно з Бодрийяром, тепер неможливо розглядати з позицій суб’єкта (кантівські категорії часу, простору, цілеспря% мованості, причинності втратили своє значення). Необхідно перейти на сторону об’єкта, що підкорюється іронічному, амо% ральному, тобто знаходиться по той бік вартостей – цінностей,

«принципу Лиха». Систему в цьому «безповітряному гіперпро% сторі» характеризують гіпертрофія, гіпертелія, гіперфункціо% нальність, гіперкаузальність. Симуляція породжує реальне, як раніше реальне породжувало уявне. Присутність перекрес% люється не порожністю, а подвоєнням присутності, що пере% креслює опозицію присутності і відсутності; порожнечу пере% креслює не повнота, а перенасичення – те, що повніше повного, що є «огрядність» об’єкта, який переростає самого себе і «зни% кає зі сцени» часу і простору, бо стає «непристойним».

«Непристойними», за Бодрийяром, є так звані «маси», дещо таке, що соціальніше від соціального, що увібрало в себе всю енер% гію антисоціального. Маси Бодрийяр називає екстазом соціаль! ного, мовчазними «чорними дірами», що знаходять свій спосіб вислизнути від всевладдя кодів.

Французький філософ Жиль Дельоз (1926) спирається на маргінальну філософську традицію (стоїцизм, спінозизм) і на

321

Є. А. Подольська «Філософія»

досвід художнього і літературного авангарду. Він називає ху% дожників «клініцистами цивілізації», що ризикують, експери% ментують на собі, а цей ризик дає їм право на діагноз.

Дельоз вважає, що необхідно взяти на себе ризик творця, і тоді з’явиться можливість мислити цим досвідом, увійти в цю подію, а не робити її об’єктом «незацікавленого» споглядання, що цей досвід руйнує. На противагу орієнтаціям на раціональ% ний модус здорового глузду Дельоз спирається на безособове і доіндивідуальне поле, яке не можна визначити як поле свідо% мості: неможливо зберегти свідомість як середовище, відмовля% ючись від форми особи і точки зору індивідуації.

Доіндивідуальні, безособові, аконцептуальні сингулярності, за Дельозом, коріняться у нейтральній, проблематичній, бай% дужій, незворушній стихії, головною властивістю якої є індифе! рентність відносно приватного і загального, особистого і безо% собового, індивідуального і колективного. Сингулярність безцільна, безнамірна, нелокалізована. Наприклад, свавільна оди% ничність битви не дозволяє їй здійснитися, не дає поділити її учасників на боягузів і сміливців, переможців і подоланих; бит% ва як подія розгортається після всього цього, за її здійсненністю.

Жак Дерріда (1930) презентує постструктуралістський ва% ріант постмодернізму. Деконструкція тлумачиться як спонтан% на свавільна подія, що більш нагадує самоінтерпретацію. Така подія не потребує ні мислення, ні свідомості, ні організації з боку суб’єкта. Позитивним моментом є те, що деконструкція розглядається через «винахід» («інвенція»), що охоплює багато інших значень: відкриття, творіння, уява, установлення тощо. Стосовно філософії, яку він тлумачить як метафізику свідомості, суб’єктивності та гуманізму, Дерріда критикує самі її засади, адже з множини відомих дихотомій (матерія та свідомість, дух та буття, свідомість та несвідоме, зміст та форма, внутрішнє та зовнішнє, позначене та непозначене, чоловік та жінка тощо), метафізика, як правило, надає переваги якійсь одній частині, частіше це виявляється свідомість та все, що з нею пов’язане: суб’єкт, суб’єктивність, людина, чоловік. При такому виборі метафізика розглядає суб’єкта як автора і творця, що наділений

322

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

«абсолютною суб’єктивністю», прозорою самосвідомістю та здатністю все контролювати. Причому метафізика виявляєть% ся фаллоцентризмом, оскільки в центрі стоїть людина, в першу чергу – чоловік.

Дерріда висуває гіпотезу про існування «архиписьма», що передує усній мові та писемній, притаманно їм. Вся історія вивляється історією репресій, гноблення, принижень та витіс% нення, бо «письмо» віддало свою первинну роль усній мові та логосу, Дерріда пропонуює відновити справедливість, показа% ти, що «письмо» має навіть більший творчий потенціал, ніж голос та логос.

У розумінні Дерріди несвідоме не має системних властивос! тей, воно не пов’язане з часом та місцем, воно всюди та ніде; проте воно весь час вторгається у свідомість, збуджує її, в силу чого свідомість втрачає впевненість, логічність та прозорість. Звичні опозиції (нормальне та патологічне, буденне та ідеальне, реальне та уявне тощо) Дерріда перетворює на поняття «нероз! в’язувані»: вони не можуть бути ні первинними, ні вторинними, ні істинними, ні невірними, ні поганими, ні добрими. Смисл «не% розв’язуваних понять» розгортається через перехід у свою про% тилежність, яка продовжує процес до нескінченості. Відбуваєть% ся неперервне зміщення, зсув, перехід у щось інше, адже « у кожного буття є своє інше». В аналізі постмодерніста Дерріду цікавить не результат, а лише пульсація думки, а претензії логіки, розуму та свідомості виявляються невиправданими.

Мішель Фуко (1926–1984) розробив концепцію європейсь% кої науки та культури, основу якої складає «археологія знання», а її ядром виступає проблематика «знання – мови», в центрі якої – поняття епістеми.

Епістема являє собою «фундаментальний код культури», що визначає конкретні форми мислення, знання та наук для даної епохи. З 70%х років на перший план, згідно Фуко, виходить проблема «знання – насильство» та «знання – влада». Влада в теорії Фуко перестає бути власністю якоїсь політичної сили, конкретного класу, тому її не можна захопити, передати. Вона не локалізується тільки в державному апараті, а розповсюд%

323

Є. А. Подольська «Філософія»

жується по всьому соціальному полю. Така влада стає анонім% ною, невизначеною, невловимою, підкорюючи і гнобителів, і пригноблених.

Джанні Ваттімо (1936) представляє герменевтичний ва% ріант постмодерністської філософії. Поняття буття, на його думку, ослаблене, воно розчиняється в мові, а тому виступає єдиним буттям, що може бути пізнаванне. Філософське мислен% ня має три основні властивості: 1) воно є «мисленням насолод! ження», яке виникає при пригадуванні та переживанні духов% них форм минулого; 2) воно є «мисленням контамінації», що означає змішування різних видів та форм досвіду; 3) воно ви% ступає як осмислення технологічної орієнтації світу, що включає намагання осягнути «останні основи» сучасного життя.

Характерною рисою постмодерністської літератури стають лапки, що є вказівкою, акцентом на небезумовності будь%яких сингнифікацій. Серед мислителів постмодерністської орієнтації можна назвати і таких авторів, як М. Серр, Батай, Бланшо, Лаку%Лаббарт (Франція), О. Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж. Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін.

Таким чином, можна вважати, що постмодернізм у філософії знаходиться в руслі тенденції, що виникла в першій половині ХХ ст. в результаті «лінгвістичного повороту» (Дж. Сьорль), що найбільше мірі відобразився в неопозитивізмі, герменевтиці та структуралізмі. Тому постмодерністська філософія існує в двох варіантах – постструктуралістському та герменевтичному.

У методологічному плані постмодерністська філософія спи% рається на принципи плюралізму та релятивізму, вона посту% лює «численність порядків», неможливість встановлення ієрархії. Кожна теорія, парадигма, концепція, інтерпретація ма% ють однакові пізнавальні характеристики та є однаково віднос% ними. Згідно з принципом плюралізму, світ не має єдиного центру, він розпадається на множину фрагментів, між якими відсутні стійкі зв’язки

Постмодернізм відмовляється від категорії буття як фунда% менту, єдиним буттям визнає мову. Скептично ставлячись до істини, він рішуче заперечує сцієнтизм та перегукується з аг%

324

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

ностицизмом. Постмодерністська філософія висловлює розча% рування в раціоналізмі, в розроблених на його засадах ціннос% тях та ідеалах Для нього характерне скептичне ставлення до людини як суб’єкта діяльності та пізнання, заперечення антро% поцентризму та гуманізму.

У цілому, постмодерністська філософія виглядає досить су% перечливою, парадоксальною, невизначеною. Її можна сприй% мати як перехідний стан у перехідну епоху, коли постмодернізм успішно руйнує сторони та елементи попередньої епохи, що віджили, але не може запропонувати нову методологію творен% ня нового світу.

Отже, розгляд основних напрямів сучасної західної філо% софії свідчить про багатоплановість, широкий спектр проблем і різноманітність підходів до їх вирішення. Скарбниця світової філософської думки завдяки сучасним західним філософам збагатилась новими висновками і положеннями. Мислителі розкривають нові закономірності в розвитку суспільства, при% роди мислення, засобами філософії узагальнюють досвід сусп% ільного розвитку, досягнення науки і культури людства.

325

Розділ п’ятий

ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

Розвинута філософська думка завжди передбачає багатоварі% антність філософських течій, вчень і напрямів. Однак кожна на% ціональна культура виробляє синтез одних течій і з байдужістю ставиться до інших. Як правило, завжди знаходяться філософські вчення, які на основі розвитку конкретної національної культу% ри вбирають у себе й окремі загальнозначущі елементи. Це мо% жуть бути елементи наукового розуміння світу, елементи релігії, моралі, естетичного опанування світом. Тоді філософія підносить ці елементи до загальнолюдського знання, виділяючи і підкрес% люючи у них загальне і необхідне, і таким чином відбувається розвиток філософії як цілого. Отже, філософія, як і культура, – явище як загальнолюдське, так і національне.

Історія філософії України – органічна частина всесвітньої філософії, тому проблеми, які вона розглядає, тісно пов’язані з постановкою і теоретичним розв’язанням цих проблем світовою філософією. Разом з тим історія філософії України відтворює і самобутні підходи, і шляхи розв’язання цих проблем, які спи% раються на національні культурні традиції.

Національна специфіка філософії полягає в тому, що вона черпає свій зміст із джерел народної мудрості, яка знаходить яскравий вираз у міфології, легендах, піснях, казках, віруваннях тощо. Характерні риси українського світогляду знаходять своє виявлення у філософських вченнях, які виявляють специфіку української духовності (і цим відрізняються від усіх останніх філософських течій), і тому мають загальну назву «українська національна філософія».

326

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

На національну специфіку філософії вказує історик філо% софії Дмитро Чижевський, вбачаючи національні особливості у формі вияву філософських думок, у методах філософсько% го дослідження та в побудові системи філософії. Як вважа% ють Д. Чижевський, І. Мирчук та інші дослідники, характер% ною для цієї філософії є «філософія серця». Вона визнає домінуючими у психічному житті людини не факти свідо% мості, не логічне мислення, а психічні переживання, які ба% зуються на явищах сфери несвідомого, «серця», «безодні» і визначають собою «поверхню» нашої психіки, тобто розсу% док, здоровий глузд (Сковорода, Гоголь, Юркевич, Куліш). З цієї тези і випливає призначення людини як «малого світу», «мікрокосмосу», оскільки в серці, як у джерелі психічного життя або у «безодні», сховано все, що знаходиться у світі, оскільки «мікрокосмос» – аналог великого світу, «макрокос% мосу» (Ставровецький, Сковорода, Гоголь, Юркевич).

При характеристиці української філософської культури особливі труднощі виникають тому, що українське культурне життя не завжди було чітко і ясно визначеним (тобто те, що це саме українське культурне життя). Змінювалися і ступінь пол% ітичної залежності, і рівень національної свідомості, а саме – національної свідомості інтелігенції, тобто важливіші з переду% мов культурного розвитку. Українська історія зводиться на певний час до рівня «регіональної історії» (російської, частко% во польської). Наслідком цього було те, що значна частина відо% мих представників української думки працювала за межами України, і, навпаки, в Україні живу участь у культурному житті брали представники інших країн.

Навіть мова, яка нерідко може бути критерієм віднесення особи до тієї або іншої культури, в даному разі не може висту% пати ним хоча б через те, що українською мовою майже ніхто з українських мислителів не писав. Однак національні особли% вості виявлялись у їх мисленні спонтанно, «само собою».

Звичайно, все це робить межі дослідження історії філо% софської думки України досить «розмитими», нечіткими. З

327

Є. А. Подольська «Філософія»

одного боку, не можна виключати з цієї історії тих, хто писав іншими мовами або працював на чужині, тільки через те, що особливості національного характеру виявляються в думці без свідомого бажання мислителя. З іншого боку, досить звичним явищем було, коли в Україні жили і працювали німецькі, польські, російські професори. Звісно, без дослідження твор% чості цих представників інших країн і народів, що мали на Україну безпосередній особистий вплив, картина культурного життя в Україні була б неповною. Проте не варто лише, вихо% дячи з їх праць, робити висновки про національний характер української думки. Тому дослідники української філософської культури вивчають той матеріал, який з певним правом вико% ристовують дослідники культури інших країн (росіяни – Вел% ланського, німці – Шада, угорці – Довговича).

Становлення вітчизняної філо% софської думки відбувається в ме% жах духовної культури Київської Русі – першої східнослов’янської ранньофеодальної держави, що зай% мала майже всю територію Східно%

Європейської рівнини – від Балтики до Чорного моря і від За% карпаття до Волго%Окського міжріччя. Виникнувши в IX ст., давньоруська держава стала центром політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян.

В історії розвитку суспільної думки епохи Київської Русі можна виділити три етапи.

Перший етап – від зародження Київської Русі (IX ст.) до 70%х років XI ст. – характеризується значними успіхами держави в економічному і культурному житті, в галузі міжнародних відносин.

Другий етап – від 70%х років XI ст. до 20%х років XII ст. – характеризується відображенням у суспільній думці соціальних суперечностей. У цей період, як і в усій Європі, в розвитку духовного життя Київської Русі переважають два мотиви: за% непокоєність майбутнім нашої держави перед реальною загро% зою іноземних завоювань і посиленням відцентрових сил в економічному і соціально%політичному житті.

328

Розділ п’ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки...

Третій етап – друга чверть XII ст. – середина XIII ст., коли створюються п’ятнадцять відносно самостійних князівств, що за розвитком економіки і культури були на рівні передових держав Європи.

Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, які є джерелом пізнання історії філософської думки тих часів, датуються кінцем X – серединою XI ст. Отже, це найдавніша хронологічна межа, з якої починається історія вітчизняної філо% софської думки в складі давньоруської культури. Через навалу орд Батия цей процес було перервано. Отже, період зароджен% ня, формування філософської думки Київської Русі охоплює майже три століття – з кінця X ст. до середини XIII ст.

На думку Д. С. Лихачова, кінцем X ст. датується вміщена до «Повісті временних літ» «Промова філософа», де лаконічно згідно з християнським віровченням викладається історія світу. У середині XI ст. створюються «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, Остромирове Євангеліє (1053–1056) та Ізборники Святослава (1073–1076).

Характер філософського осмислення об’єктивної дійсності в цей період зумовлюється, зрештою, специфікою соціально% економічного розвитку Київської Русі – становленням феодаль% них відносин. Слід також враховувати вплив на розвиток філо% софської думки релігії (християнства), релігійної моралі.

У кінці XI ст. ще були дуже відчутними чвари, непорозум% іння між християнським і слов’янським язичним світоглядом. З філософської точки зору, язичний світогляд відрізняється від християнського тим, що він не виділяє людину з природою: язичництву був притаманний пантеїзм (природа = Бог). Язич! ництво – це нерозривність із світом вічного коловороту при% роди, політеїстичне підкорення стихіям, тотеми і культ предків як принцип соціальної детермінації; воно засноване на визнанні астральної залежності усіх процесів.

На противагу міфологічному світогляду язичників, христи! янська концепція Всесвіту побудована на іншій основі. Тут ак% центи зміщуються з натуралістичної рівноваги на напружене протистояння духу і матерії: у світі взагалі, і в людині зокрема,

329

Є. А. Подольська «Філософія»

відбувається боротьба двох протилежних першопочатків, які ототожнюються з Богом і дияволом. Замість ідеї вічного коло% вороту виробляється ідея вектора розвитку від створення до кінця світу. У християнській ідеології людина несе моральну відповідальність за свій свідомий вибір між двома силами. Життя людини цілком належить всесвітньому універсуму, її доля стає частиною долі Всесвіту.

Отже, філософській думці Київської Русі властива «етиза! ція» філософської культури в цілому. Усе в світі, що потрапляє до орбіти філософського осмислення, співвідноситься з космі% чним конфліктом добра і зла й виявляється прилученим до світової історії спасіння.

Філософське знання за часів Київської Русі характеризуєть% ся, по%перше, як своєрідний морально!філософсько!теологічний синкретизм; по%друге, оскільки це був період становлення дер% жави, у тогочасній філософії значну роль відігравало філософсь! ке обгрунтування політики, пропозиції щодо різноманітних підходів до розв’язання тих чи інших проблем. Філософія ви% никає як усвідомлення поступового державного розвитку, ос% мислення соціально%економічних, політичних проблем.

Глибинним джерелом вітчизняної філософської думки є народна, а також книжна культура, що йшла від богослов’я і церковності.

Християнське світорозуміння сформувалося внаслідок взає% мопроникнення культур стародавнього світу – греко%римської і близькосхідної.

Крім старослов’янських перекладів окремих біблейських книг, існували книги Іоана Златоуста, Василія Кесарійського, Юстиана Філософа (що складали Ізборник). Авторитетом для руських мислителів був Іоанн Дамаскін, який у «Діалектиці» пише: «Філософія є пізнання сущого, оскільки воно є суще, тобто пізнання природи сущого. І ще: філософія є пізнання речей божественних і людських... Далі, філософія є міркування про смерть.., уподоблення Богові.., мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок будь%якого мистецтва. Далі, філо% софія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому

330