Завдання і запитання
Які ознаки епопеї має “Війна і мир”?
Чим цей твір нагадує роман?
Схарактеризуйте жанрову своєрідність толстовського твору. У чому полягає новаторство письменника в царині жанру?
Яке значення має образ-символ водяної кулі для осмислення жанрової своєрідності “Війни і миру”?
З погляду Л.Толстого, що таке “єднання”? Чим це поняття відрізняється від поняття “єдності”?
Які три форми єднання розглядає письменник у своєму романі? Наведіть приклади кожного з них.
Як ви думаєте, чи можливо реалізувати толстовський ідеал єднання на практиці?
Схарактеризуйте погляди Толстого на війну. За що саме він її критикує?
Природність як норма поведінки. Письменник, пройшовши школу Руссо, цінував особистостей, які живуть за законами природності, спонтанності, не бояться бути собою. Тому штучність людини – якість, яка викликає незадоволення Толстого.
Штучним і фальшивим є, з погляду романіста, вищий світ. Тут панують умовності, вигадані правила гри, порожній ритуал, як, наприклад, у салоні Анни Павлівни Шерер. Найкумеднішою рисою її прийомів є обов’язкове привітання тіточки, після чого про її існування одразу забувають. Відвідувачі вечірок фрейліни настільки завчили свої ролі, що не можуть вийти з них, навіть коли цього хочуть – їм не допомагають штрафи за використання французької, ніякі патріотичні міркування не пересилюють їх, і вони так само легко забувають розмовляти російською, як і за часів миру.
Набундюченими й неприродними постає у Толстого більшість історичних діячів, за винятком одиниць (Кутузов, Багратіон). Вони дбають про своє місце в пам’яті людства, тому заздалегідь готують ефектні фрази, жести з розрахунку на те, щоб їх потім повторювали. невиліковно слабує на таке марнославство Наполеон (“дрижання моєї литки – ознака величності”). Оглядаючи бойовище Аустерліцької битви, вкрите трупами, він не думає, що перед ним убиті люди, а виголошує, дивлячись на пораненого князя Андрія, чергове речення для хроністів: “Яка прекрасна смерть!” Болконський, зазирнувши в очі загибелі, тепер бачить свого колишнього кумира зовсім в іншому світлі: “Він знав, що це був Наполеон – його герой, але в цю хвилину він здавався йому такою маленькою, нікчемною людиною в порівнянні з тим високим, нескінченним небом, по якому пливли хмари”.
Особливо ненавидить письменник так звану “фальшиву природність” – такий стан душі людини, коли вона вже не в змозі відрізняти, де роль, а де життя. Приклади цього – князь Курагін і Борис Друбецькой, Елен і Сперанський, у яких нічого істинного не залишилося. Вони ввічливі, виховані, вміло вдають із себе видатних представників свого часу, але коли справа стосується їхніх матеріальних інтересів, маска спадає і з’являється їхнє справжнє обличчя: хиже, хтиве, огидне. Показовою є сцена агонії старого графа Безухова. Анна Михайлівна і княжна Катиш, забувши пристойність, видирають одна в одної портфель з останньою волею, і навіть близькість смерті не зупиняє їх. За цією боротьбою спостерігає князь Василь – його “щоки перестрибують від схвильованості”.
Толстой змальовує психологічно цікаві форми штучності, наприклад, сцени розгулів. На перший погляд, вони можуть сприйматися як вибух спонтанності, як протест проти фальшивих ідеалів суспільства. Проте це зовсім не так. По-перше, пияцтво, дуелі, гра в карти, безсоромні залицяння – це така сама частина світського кодексу поведінки, як вечірки й бали. По-друге, учасники “шаленств” керуються тими самими егоїстичними міркуваннями, що в інші моменти життя: їх ваблять пошуки насолоди. Їм байдуже, що вони можуть скалічити чиюсь молоду недосвідчену душу. Яке діло Анатолю, що серце Наташі розбите, що переламана доля Андрія, що втратили спокій цілих два російських роди?! Він не замислюється ні на секунду на тим, що його вчинки можуть мати наслідки для інших.
Штучності одних персонажів Толстой протиставляє щирість і спонтанність інших. Граф Ілля Андрійович Ростов і Марія Дмитрівна Ахросимова однаково поводяться з представниками всіх соціальних груп. Завжди природні маленький штабс-капітан Тушін, Кутузов, Коновніцин, Багратіон, який не знає, де стати під час прийому, який влаштували йому патріотичні москвичі. Перехід героїв до цього стану – їхнє духовне досягнення. Воно дається шляхом випробувань і втрат. Наприклад, П’єр зміг позбутися зайвого – нашарувань суспільних умовностей – тільки пройшовши шляхами війни.
Толстой не абсолютизує природність і усвідомлює, що як у будь-якого явища, в неї недоліки. Якщо вона не підтримується культурою, вихованням, індивід стає заручником пристрастей. Так сталося з Наташею, яка запалилася пристрастю до Анатоля. Ще один негативний вияв неконтрольованої спонтанності – свавілля, яке стає домінантою вдачі розумного й обдарованого старого Болконського. Він – типовий сімейний деспот, який принижує і пригнічує своїми примхами дочку. Але визнаючи всі слабкості й недоліки своїх позитивних персонажів, письменник безумовно підтримує їх, а не курагіних, друбецьких, шерер. На його думку, краще все-таки мати справу з їхніми помилками й ексцесами їхніх вдач, ніж із лакованими і змертвілими світським пустунами та фальшивими політиками, бо щирість, хай і загнана в кут самою собою, письменником цінується вище за штучність і брехню.
Історія як загадка. Велика кількість розділів роману – виклад філософії історії Л.Толстого. Найпомітніша її риса – полемічна загостреність, незадоволення письменника традиційними уявленнями про закони суспільного розвитку. Причини цього автор бачить у схильності людини прикрашати минуле, аби виставити себе героєм, або в прямій заангажованості істориків, які нерідко пишуть на замовлення правителів. З точки зору Толстого, офіційна історія – завжди вигадка, “роман”, відверта брехня.
Головну увагу романіст приділяє розвінчанню тези про роль особистості в історії. З його погляду, її надто перебільшують, тому що остаточне рішення тієї чи іншої людини або вже запрограмоване заздалегідь, або ніяк не стосується істинного стану речей. Письменник аналізує, як приймаються рішення на бойовищах і доводить, що події розвиваються самі по собі, а воля маршалів і генералів – щось від них незалежне хоча б тому, що надто пізно одержують інформацію, необхідну для розробки правильної стратегії й тактики. Толстой каже, що геніїв несе хвиля бажань, пристрастей, інтересів багатьох і багатьох індивідів. Той чи інший наказ є результатом збігу тисяч і тисяч великих і маленьких обставин, випадковостей. І тому амбіції однієї особи не можуть надати руху мільйонним масам. Швидше, навпаки, рух спонтанно народжується в глибинах мас, виходить на поверхню і примушує діяти імператорів, царів, міністрів. Тільки вони, через свою некритичність, цього не бачать, як не помічає Наполеон комічності свого переконання, що французи не виграли Бородинської битви тому, що в нього була нежить або тому, що він не віддав наказ гвардії атакувати росіян.
Толстой виражає песимістичний погляд щодо можливості пізнання історії взагалі. В епілозі він пояснює свій висновок за допомогою притчі про людей, які спостерігають бджолу. Кожен бачить її по-своєму: дитина боїться її, бо вважає, що її покликання – жалити і кусати; поет милується нею і дотримується думки, що Бог створив її для того, щоб вона впивалася ароматами квітів; практичний бджоляр бачить у ній джерело прибутку; ботанік звертає увагу на її корисність для розвитку рослин. “Але кінцева мета бджоли не вичерпується ні тією, ні другою, ні третьою ціллю, які здатний відкрити людський мозок. Чим вище піднімається розум людський у відкритті цих цілей, тим очевиднішою для нього стає неприступність кінцевої мети. Людина може тільки спостерігати відповідність життя бджоли іншим явищам життя. Те саме відбувається з цілями історичних діячів і народів”.
Отже, письменник стверджує, що історія – це об’єкт, вищий за людські здібності, вона – закрита реальність, із її приводу можна тільки фантазувати, чим і займається більшість дослідників минулого, починаючи з Геродота і Плутарха. Проте такий висновок дав би неповну картину толстовських поглядів на предмет. Попри свій скептицизм і песимізм, він визнає наявність іншої історії – справжньої, внутрішньої, погоджується з тим, що там діють закономірності, і їх можна не те щоб пізнати раціонально, а відчути інтуїтивно. Рушійні сили соціальних процесів – духовні, моральні. Результат подій, битв, кампаній, реформ визначає настрій тисяч і мільйонів людей, задіяних у конкретній справі, незалежно від її масштабу. Був відповідний дух війська під Шенграбеном – була і перемога. “Для мене ось що на завтра ясно, – каже князь Андрій напередодні Бородинської битви П’єру, – стотисячна російська армія і стотисячна французька армія зійшлися битися, і факт полягає в тому, що ці двісті тисяч б’ються, і хто буде битися запекліше й менше буде себе жаліти, той і переможе. І хочеш, я тобі скажу, щоб там на горі не сталося, щоб вони там не плутали, ми завтра виграємо битву!” Отже, закони історії визначають духовні процеси в глибинах народних мас, тільки їх треба відгадати, і той, хто зуміє це зробити, буде генієм.
Багато написано про пасивність Кутузова. Автор її всіляко підкреслює, стверджуючи, що його тактика – в тому, щоб віддавати якомога менше наказів, якомога менше втручатися в події, дати їм текти так, як вони течуть. Це абсолютно справедливо, за винятком того, що Кутузова уявляти собі пасивним неправильно. Він бездіяльний лише зовні, він не грає ту придворну виставу, якою так захоплюється його оточення, бо знає, що кожний його зайвий рух або слово – тисячі й тисячі вбитих солдат. Його функція набагато важливіша за писання наказів і диспозицій: своїм єдиним оком цей мудрий старий слідкує за духом армії, за духом народу, за змінами моральної ситуації і чекає на ту хвилину, коли народний гнів дозріє. Тоді вся його майстерність і досвід стануть йому в пригоді – він знайде найефективнішу і найпростішу форму дати вихід цій енергетиці багатомільйонної маси та спрямує її в правильне річище. Він обіцяв, що французи “будуть у нього жерти коней”, так і сталося. Це рішення і тактика Кутузова, а не якийсь абстрактний дух, примусила французів з’їсти свою кавалерію. З погляду Толстого, Кутузов – не тільки ідеальний полководець, а й геніальний політичний діяч, який керується не зовнішніми обставинами, а прислухається до гулу народної стихії, дотримується законів внутрішньої історії, нехтуючи нікому не потрібною мішурою.
Його протилежністю й “антигероєм” усього твору є Наполеон. Він уособлює всі негативні людські якості і головне – індивідуалізм. Проте Толстой розвінчує його не стільки як приватну особу, а як історичного діяча, політика, який намагається керувати законами історії, зовсім не розуміючи, що це таке. Для нього соціальне життя – це поле битви егоїзмів, марнославств. Ними треба навчитися грати – тоді ти станеш генієм. Таким геніальним гравцем долями тисяч і тисяч Наполеон вважає себе. Його найулюбленіше слово – “я”. Для нього багатослівні промови й надумана риторика підмінюють сутність процесів, тоді як вони відбуваються всупереч його волі. Добре розуміючись на зовнішній історії, Наполеон нехтує внутрішньою, і тому зазнає повного краху.