Завдання і запитання
На які етапи поділяється біографія і духовна еволюція Л.Толстого? Які важливі ідеї й теми цікавили його протягом усього життя?
У яких прозових жанрах працював Л.Толстой? У чому полягає його новаторство як прозаїка?
Яке значення в його творчості, в російській та світовій літературі має роман “Анна Кареніна”?
Яким чином змінилися філософські, релігійні, етичні та естетичні погляди Толстого внаслідок кризи?
Що таке “толстовство”? Чи тотожні Толстой і толстовство?
Якими причинами пояснюється моральний авторитет Толстого в російському духовному житті ХІХ - початку ХХ ст.?
Яким чином ідеї Толстого вплинули на світову культуру кінця ХІХ – ХХ ст.?
На чому базується авторитет Толстого-романіста?
“Війна і мир”
Роман-епопея. Жанрова своєрідність “Війни і миру” вже майже сто п’ятдесят років становить проблему для літературознавців. Найпоширеніша точка зору сьогодні – визначення твору як історичного роману-епопеї.
Під романом, як він склався на Заході, традиційно розуміють оповідь із великою кількістю подій, з розробленим сюжетом, який відтворює долі одного чи кількох персонажів. Одним із них приділяється більше уваги, іншим – менше (тому літературні герої, як правило, поділяються на головних і другорядних). Незалежно від того, як закінчується твір (одруженням чи загибеллю центральної дійової особи), роман відображає життя індивіда, відокремленої одиниці суспільства. Популярність цього жанру пояснюється тим, що вага приватного в сучасній свідомості збільшується.
З цього погляду, “Війна і мир” – і роман, і не роман одночасно. У творі є чимало суто “романних ознак”: читач може відстежити долі П’єра Безухова, Андрія Болконського, Наташі Ростової; письменник проникає всередину внутрішнього світу своїх персонажів. Проте, з іншого боку, вже сам Толстой усвідомлював “ненормальність” того, що написав, як раз із погляду традиційних уявлень про романний жанр. У нього панівна роль єдиної центральної особи відсутня. Є безліч осіб чи, точніше, сімей, які претендують на неї. Романний сюжет як вирішальний елемент композиції в художній прозі видавався йому штучним, натягнутим: “… Я ніяк не можу і не навчусь встановити вигаданим мною особистостям певні межі – як одруження або смерть, після яких інтерес до оповіді втратився би. Мені мимоволі уявлялося, що смерть однієї особи тільки спричиняла інтерес до інших, і шлюб скидався більше на зав’язку, ніж на розв’язку інтересу”.
Найбільше “відхилення” від традиційного розуміння роману в Толстого – спрямованість у минуле, показ грандіозних подій російської та європейської історії, які визначили долю Європи на довгі десятиліття. Це вже типова риса епопеї. Ще одна ознака цього жанру у “Війні і мирі” – “примат загального над індивідуальним”. Толстого, як Гомера, Вергілія чи Мільтона, цікавлять проблеми загальнонаціонального та загальнолюдського рівня, світ в усій його цілісності й єдності. І, нарешті, від епопеї в творі російського письменника – великий обсяг і енциклопедичність: автор намагається представити картини російського суспільства широко й вичерпно.
Проте не варто думати, що Толстой буквально копіює поетику “Іліади” чи “Енеїди”. Цього не може бути, бо він живе за іншої доби, коли індивідуальне “я” утвердило себе в усіх галузях діяльності. Також було б помилкою вважати, що епопея повністю поглинає роман або навпаки останній підкоряє собі першу. Мова йде про те, що російський письменник створив принципово новий різновид соціально-психологічної прози, який поєднує взаємовиключні елементи: “романне” та “епопейне” начала водночас, які взаємопроникають, утворюючи синтез.
Це сталося тому, що саме така форма найкраще відповідала толстовському розумінню життя й людини. З його погляду, ідеальним станом може бути тільки єднання – баланс між окремим і загальним. Перевага кожного з них – дисгармонія. Індивідуалістичне самоствердження згубне для особистості, тільки єднаючись з іншими вона може розкрити себе. Але й повне розчинення “я” в колективному – теж негативне явище, тому що веде до диктатури абстракції над конкретним, неповторним. Романне начало, відкрите індивіду, у Толстого врівноважується епопейним, загальнолюдським.
Обидві складові жанру “Війни і миру” в Толстого постають оновленими й трансформованими. Художній світ письменника тяжіє до довершеності, гармонійності, закругленості давніх епопей. Ці риси символізує спокій і всеприйняття Платона Каратаєва, “втілення усього російського, доброго і круглого”. Але у “Війні і мирі” немає головного, що, за М.М.Бахтіним, відрізняє епопею від роману: законсервованості ідеалу в минулому, в якому залишається все найкраще. Дух сучасного, з його принциповою відкритістю невизначеному майбутньому, вривається в текст Толстого. Тому рівновага в нього завжди динамічна, вона є рівнодіючою багатьох симультанних процесів, які щомиті змінюють свої напрями й конфігурації.
Ключовим символом, за допомогою якого можна було б описати той синтез епопейного та романного начал у жанровому складі “Війни і миру”, є образ водяної кулі, яку П’єр побачив уві сні. Куля – сфера, коло, естетично довершена й цілісна фігура, прадавня мандала, уособлення повноти, гармонійності й самодостатності космосу. Проте Безухов бачить сферу з рідини – з мінливої субстанції, яка постійно трансформується. Останнє спостереження має принципове значення, бо толстовські герої шукають повного примирення з собою і космосом, міцного опертя на вічні цінності і начебто їх знаходять, але цей повний спокій – для них недосяжний плід. Вони зривають його і помирають (як Андрій Болконський, чия злагода та внутрішня тиша так лякає Наташу). Персонажі письменника не знаходять впевненості й продовжують задавати собі прокляті запитання, навіть приставши до тихої гавані родинного щастя. В епілозі П’єр переживає ту саму незадоволеність собою, яка такий тривалий час перед тим бентежила його. Тривога буде його проводирем (і не тільки його), тому що він – герой не тільки епопеї, а й роману, людина невизначеного сьогодення.
Форми єднання світу. Форма роману-епопеї, “дослідження” історичного минулого з паралельним розглядом приватно-родинної сфери, відкрили Л.Толстому нові перспективи для художнього осмислення дорогої для нього ідеї єднання, що для нього було вищою метою життя. Єднання – це не сукупність індивідів, механічно зібраних обставинами в одному місці. Такі “випадкові” групи викликають у письменника презирство й відразу (родина Курагіних, картини солдатської паніки під Аустерліцької битви або дикунський захват юрби, коли Олександр І кидає в неї бісквіти). Справжнє єднання – результат розвитку кожної особистості, чиїм законом є любов, тепле, щире, прихильне ставлення до собі подібних. Тільки воно дає відчуття щастя й радості буття, силу і міць. Це капітальне переконання Толстой ілюструє на прикладі доль більшості позитивних персонажів твору (Наташі та її брата Миколи, П’єра і Кутузова, Платона Каратаєва і княжни Мар’ї), на прикладах народної самопожертви за часів війни. Для найкращих героїв письменника прагнути бути разом – так само природно, як дихати.
У творі серед форм єднання письменник виділяє три: сімейну, загальнонародну та загальнолюдську. Розпочнемо з першої. Її приклад знаходимо в епілозі: “Як у будь-якій справжній родині, в лисогорському домі жило разом декілька абсолютно різних світів, які, кожен зберігаючи свої особливості та йдучи на поступки одне одному, зливалися в одне гармонійне ціле. Кожна подія, що траплялася в будинку, була однаково – радісно або сумно – важливою для всіх світів; проте кожен світ мав власні, незалежні від інших, причини радіти або сумувати з приводу будь-якої події”. Отже, перед нами – саме динамічна спільність, у якій утримуються в балансі інтереси індивідів і групи, кожної окремої родини і сукупності всіх родичів. Цей ідеал письменника повинен слугувати моделлю облаштування всього суспільства, всесвіту.
“Війна і мир” – унікальний роман, де діють не окремі люди, а цілі роди: Ростови, Болконські, Курагіни, Друбецькі. Але не всі з них живуть за законами єднання. Якщо в будинку Ростових панує довіра, обожнювання ближніх і взаєморозуміння, і тому вони є чимось неподільним, вчинки Курагіних визначає егоїзм, і вони відокремлені один від одного. Тут вже про ніяке єднання не може йти мова, це не родина, не рід, а, за висловом П’єра, “безсердечна порода”.
Звичайно, не тільки закон крові, фізична спорідненість є чинником утворення сімейного єднання, а духовна схожість. Іноді родиною стають у Толстого майже чужі або зовсім чужі люди. Коли Наташа в захваті танцює російський танок і виражає в ньому всю свою любов до світу, вона стає “родичкою” не тільки дядечки, збідніло поміщика, якого гаразд не знає, а й селянки Анісьї, її батька й матері, будь-якої російської людини, бо закони приязні знищують соціальні розбіжності. Те саме відбувається під час полювання, коли служник Данила вилаяв свого барина за те, що той упустив вовка. Наявність сімейної атмосфери – у Толстого ознака найвищої досконалості соціального організму чи згуртованості групи. На батареї Раєвського, куди потрапляє П’єр, відчувається “однакове і властиве всім сімейне пожвавлення”. Солдати й офіцери – одна родина, яка охоче приймає в свої члени незграбного товстуна графа і називає його “наш барин”. Так само “своїм” є для підлеглих Андрій Болконський.
Під час війни величезною сім’єю стає вся Росія. Так Толстой непомітно переходить до другої форми єднання – народної. Любов до всіх і кожного, співучасть у спільній справі диктує Наташі рішення віддати підводи пораненим. Усі розпорошені одиниці російського суспільства, якщо вони, звичайно, росіяни, перед загрозою французької навали починають розмірковувати в термінах: “батько”, “мати”, “син”, “дочка”. Кутузов – заступник солдатської маси, втілення цього непереможного сімейного духу, яким керувати в змозі тільки він один. Його антипод Наполеон уособлює крайній індивідуалізм і зосередженість людини на самій собі. Єднання, яке виникло на базі почуття сім’ї, стає джерелом невичерпної народної енергії, здатної перемогти будь-кого і будь-що. Солдати розуміють справжній характер війни 1812 р. “Всім народом навалитися хочуть, одне слово – Москва”. Ця кострубата фраза говорить П’єру все про його покликання й обов’язки, про те, де його місце в цю важку годину. На думку Толстого, якщо людина потрапляє до любовного поля, вона без зовнішніх наказів чи рекомендації знає, що, коли і як їй робити. І тут фізичні страждання чи втрата власності не має жодного значення. П’єр рветься в армію, купець Ферапонтов хоче спалити власний будинок, аби не залишати його французам, мешканці Москви кидають своє майно і все, що в них є, аби тільки не бути під Наполеоном.
Проте Толстой не обмежується показом лише сімейного й народного єднання і показує найвищу її форму – любов до людства як цілісності. Ця ідея в творі виражається через ставлення автора до війни, “противної людському розуму і всій людській природі події”. Ще точніше й конкретніше авторську точку зору на проблему висловив князь Андрій Болконський: “Війна – не люб’язність, а найбридкіша справа в житті. Мета війни – вбивство, знаряддя війни – шпигунство, зрада та заохочення її, винищення мешканців…” Її, як найвищу несправедливість і засіб роз’єднання народів, треба усунути, тому що, на думку Толстого, всі представники різних націй, незалежно від форми правління і мови – брати і сестри.
Ще з часів війни 1805 р. російські та французькі солдати намагаються поспілкуватися між собою і встановити контакти. Прикладів взаємопорозуміння представників різних народів у тексті твору можна знайти чимало. У Москві, яка палає в полум’ї пожежі, П’єр і француз із плямою на щоці поводяться абсолютно однаково – як люди: рятують дівчинку, забуваючи, що вони вороги. Російські солдати годують і підтримують духовно капітана Рамбаля та його денщика Мореля. Французького хлопчика Венсана приймають як рідного не тільки Петя Ростов, молодий і наївний, а казаки і мужики з партизанського загону, які перейменовують юного француза на Вісеню й Вісеннього.
Отже, любовне єднання – це мета, до якої Толстой усім змістом твору закликає людину рухатися. З цих засад Толстой критикує негативні явища приватного й суспільного життя, а також історичні реалії, як такі, що перешкоджають наближенню до неї. Письменник зовсім не ідеалізує народ, бачить недосконалість правителів. Він показує, як селянський егоїзм і упертість відрізають богучарівських мужиків від усього народу, як суєтність Растопчина не дає йому відчути нагальні потреби своєї великої “родини” – населення Москви, яким його поставила керувати доля. Протиставленою організму народного життя змальовує письменник державно-бюрократичну верхівку Російської імперії, світських людей, кар’єристів. Але автор не тільки викриває їхню фальшивість, а й підкреслює, що жаліє їх (разом із П’єром, який переглядає папери свої першої дружини Елен) як істот недосконалих, тому що відсутність здібності любити і переживати піднесення через єднання завжди є перешкодою на їхньому шляху до щастя.