Pidruchnyk 2003 / ДіккенсДомбі і син

“Домбі і син”

Холодний світ містера Домбі. У романі “Домбі і син” (1846-1848) Ч.Діккенс поставив собі за мету розкрити ідею згубності пихи, яка нерідко бере у полон людей талановитих, здібних, але схильних нехтувати простими вічними?? цінностями заради штучних ідеалів. Таке прочитання смислу твору міститься вже у його назві, яка вказує на те, що роман – це й історія родини містера Домбі, багатого англійського комерсанта, і розповідь про його фірму. Вічне процвітання останньої є вищою метою містера Домбі, моральним критерієм і основою, яка визначає його життєву філософію й поводження з людьми. З погляду цього героя Діккенса будь-яка річ у світі, і навіть доля власних дітей, має сенс тільки тоді, коли сприяє фінансовому зміцненню його торговельного дому. Решта: батьківська любов, взаємодопомога, теплі й щирі стосунки – зайві й нікому не потрібні емоції, що їх треба відкинути. Усе в зовнішності містера Домбі, у його побуті раціональне, продумане, виважене, як би сказали сьогодні, функціональне. Він сам схожий на автомат, на машину, покликану безперервно працювати без поломок. Такої самої відданості “справі” він вимагає від своїх дружини, дочки, сина, незважаючи на те, що їм може просто не вистачити фізичних і моральних сил, щоб бути на рівні його “проекту”.

Він наче вкритий залізним панциром, який захищає його не від ударів долі, а від впливу людяності. У першій характеристиці містера Домбі ми читаємо, що це був “червонястий на виду, гарний, ставний чоловік, … проте занадто суворий та бундючний, щоб можна відчути до нього прихильність”¹. Далі Діккенс нагромаджує метафори, характеристики, деталі, для того щоб підкреслити чванливість і душевну закритість містера Домбі. Його фірма “добре розуміється на шкурах, а на серці людському – ні”, а сам він, завжди закутий обладунками синього фраку, затягнутий цупкою білою краваткою, нагадує нові хрусткі банкноти. Звук рипливих черевиків та цокотливого годинника довершує образ погордливого самітника, байдужого до проблем оточення.

Зовнішній вигляд та інтер’єр оселі містера Домбі цілком відповідають вдачі її власника. Вона розташована “на страшенно добропорядній вулиці”, але на затіненому її боці. До того ж, сама вулиця вражає своєю довжиною й темнотою. Будинок містера Домбі – справжня англійська фортеця, тільки надто похмура, жахлива, готична. “Загратовані віконця підвалів” змушують пригадати в’язницю, кривобокі дверцята позиркують і ховають ящики сміття. Покої, в яких мешкає комерсант, стоять неприбрані. “Столи та стільці, збиті до купи посередині кімнат і обтягнені просторим саваном”, скидаються на кубло привидів. Згущення темних фарб у зображенні житла містера Домбі має символічний смисл: автор хоче сказати, що в темряві персонажеві легше заховатися від простих почуттів і емоцій, від яких він хоче захистити себе заради того, щоб цілком зосередитись на процвітанні фірми.

Інший спосіб досягти цієї мети – максимально спростити форми організації життя. Усе, що не піддається раціональному поясненню (тобто суперечить обов’язку перед фірмою), повинно припинити існування. Приватне життя містера Домбі в романі порівнюється з системою, кожен елемент якої в разі виходу за ладу не тільки можливо, а й треба якомога швидше відновити чи замінити. Смерть дружини від пологів для нього не трагедія і навіть не драма, а тимчасова незручність, яку можна усунути, запросивши молочну мамку. А ті члени родини, які нічого не додають до процвітання фірми, звичайно, мають право жити, але десь на периферії, на узбіччі світу, як, наприклад, Флоренс, старша дочка містера Домбі. В капіталі фірми вона – “лише низькопробна монета, яку ніхто не бере, – нікудишній хлопець, та й годі”.

Надмірні честолюбство й самозакоханість, цілком ототожнені у містера Домбі з фірмою, набувають форм психічної хвороби. Це якась манія, бо що б він не робив, про що б не думав, у центрі уваги завжди будуть торговельний дім та його майбутнє. Будь-яка жінка, навіть представниця найдавніших аристократичних родів, повинна пишатися можливістю стати дружиною містера Домбі тільки тому, що стає причетною до увічнення фірми. Жодна людина не гідна того, щоб бути хрещеним батьком його сина, тому він боїться, що хтось стане між ним і майбутнім спадкоємцем. Містер Домбі тремтить зі страху від однієї думки, що Річардс, молочна мамка, може таємно підмінити його сина на свого.

Така запрограмованість містера Домбі на справи фірми майже вбиває в ньому все людське. Він ще відчуває батьківську любов до Флоренс. Його байдужість до дочки завжди для нього залишається живим докором, але він намагається задушити в собі ці вияви “слабкості”. Навіть скарги на власну самотність, типові й нормальні для пересічних людей, він висловлює в дивний спосіб. Відчуваючи відчай і біль, спричинені смертю дружини, він бере на руки маленького сина, змахує сльози, промовляючи: “Бідний хлопчик!” “Може, то була гординя містера Домбі, – зауважує Діккенс, – що самому собі він співчував через дитину. “Не бідний я!”, не бідний удовець, …, а “бідний хлопчик!”.

Втрата людяності надає образу містера Домбі холодності. Це, може, одна з найстійкіших характеристик персонажа. Наприклад, описуючи переживання містера Домбі, автор називає його серце жорстким – “щось холодне і важке гнітить його”. Саме холодність і стриманість його вдачі є першою причиною відсутності в нього друзів. Емоції містера Домбі Діккенс порівнює з крижаним потоком, а його самого з “твердим й міцним причандаллям поблизу каміна”.

Холодність містера Домбі примушує замерзати все навколо нього. Доказом цього є сцена хрестин Поля. Холодний і непривітний, містер Домбі чекає на гостей. У будинку навколо нього все заморожено. “Книги на полицях вишикувані за розміром, як солдати, стояли в своїх холодних, ковзких і цупких уніформах, ніби просяклі усі однією думкою: холодно”. День, коли відбувалася церемонія хрестин, настільки холодний, що міс Токс, “заходилася поновляти кровообіг у кінчику свого носа, непомітно розтираючи його хустинкою”… У церкві так холодно й затхло, що вона більше нагадує могилу. Страви на обіді з приводу хрестин теж холодні, і тільки миттєві вибухи щирих почуттів Флоренс або Річардс віддалено нагадують “короткочасні ознаки відлиги”. З наведених прикладів легко зрозуміти, які смисли закріплює за словом “холодність” Ч.Діккенс: не тільки визначення стану погоди, а й моральна оцінка вдачі містера Домбі, синонім байдужості, чванливості, пихи.

Отже, містер Домбі становить цікавий психологічний тип людини, настільки перейнятої своєю ідеєю, що вона втрачає здоровий глузд і навіть деградує як особистість. Штучність його ідеалу, відірваність від життя полягає не тільки в тому, що він фанатик справи, який своє життя і життя інших підкоряє власному честолюбству. Без честолюбства й без певної частки фанатизму навряд чи можливо здійснити щось видатне не тільки в бізнесі, а й у мистецтві, в науці. Його помилка в тому, що фанатизм повинен доповнюватися любовним ставленням до людини і світу. Цього бракує містеру Домбі, ось що робить його таким “холодним”, “закритим” для страждань не тільки “далеких”, а й близьких.

Самотні діти багатого комерсанта. Містер Домбі жодної хвилини не сумнівається в правильності свого розуміння життя: усе й усі повинні працювати на процвітання фірми. Обов’язок перед нею може перемогти хворобу, слабкості, моральне виснаження. Варто тільки докласти зусиль – і людська воля візьме гору. А якщо в когось із членів родини не вистачає здоров’я і смерть забирає одного з них (як, наприклад, сталося з дружиною), він стає не страждальцем, а зрадником великої справи. Містер Домбі тисне на навколишній світ, як прес, і ламає те, що виявляється занадто крихким.

Він не зменшує тиску навіть тоді, коли під цей прес потрапляє його власний син. Від природи тендітний, чутливий і м’який хлопчик з витонченою душею, від народження Поль слабує на різні хвороби. “Він, здавалось, … чекав лише нагоди, щоб … піти шукати небіжку матір.” Його бліде та задумливе старече обличчя мудрагелика примушує оточуючих похитувати головою і тяжко зітхати. Йому потрібні увага, сердечне тепло, підтримка й добре слово. Проте батькові хочеться, щоби Поль якомога швидше очолив торговельний дім. Палаючи від нетерпіння, містер Домбі намагається штучно прискорити процес перетворення Поля з хлопчика на дорослого чоловіка і переобтяжує його такою програмою “виховання”, під тягарем якої і без того слабке здоров’я дитини ще більше псується.

Не можна сказати, що містер Домбі нічого не робить, щоб вилікувати Поля, але ті засоби, яких він для цього вживає, лише доводять, що через власні бундючність і зарозумілість він неспроможний усвідомити причини хвороби сина. Доручивши Поля місіс Піпчін, лицемірній і злій леді, і відправивши його до Брайтона, на морське узбережжя, містер Домбі робить із сина інваліда: тепер хлопчик не може ходити і змушений пересуватися у візку. Після місіс Піпчін хлопчик переходить до школи містера Блімбера, де “виховуються” маленькі генії. Метод містера Блімбера полягає в тому, щоб навчати дітей усіляких наук, не враховуючи їхніх вікових та психологічних особливостей. З ними поводяться як з дорослими, вимагаючи вивчати напам’ять те, чого вони не розуміють – неадаптовані уривки з латинської класики, безліч історичних дат і відомостей без жодної системи. Маленький Поль вирізняється розумовими здібностями і вчиться непогано, але фізичні сили остаточно залишають його. Він замикається у собі й живе “в оточенні химерних витворів своєї мрійної уяви, і ніхто його не розуміє. Містер Блімбер вважає, що він “чудний”, а слуги, розмовляючи між собою, подеколи кажуть, що маленький Домбі нудить світом”. Цей крихкотілий маленький хлопчик з серйозними очима страждає від самотності і заздрить “птахам, що летять у вирій”. Лише у хвилини спілкування з сестрою та зі своїм приятелем Тутсом він почуває себе затишно, тому що ті люблять його і не нав’язують йому того, чого не приймають його душа і тіло.

Смерть – для нього єдиний вихід з цього світу насильства, який влаштував йому власний батько. Перехід хлопчика в небуття зображено Діккенсом натхненно і поетично. Це повернення до першопочатку, до теплих вод океану, в яких розчинилася його мати, коли народжувала його на світ. Рядки прози, в яких описується прихід Смерті, нагадують колискову молодої жінки, яка лагідно співає пісню своєму улюбленому немовляті. Видіння золотавих хвиль, човна, який пливе тихо-тихо, розмитий образ Тієї, хто дав йому життя, обіцяють Полю спокій і відпочинок, повернення в рай, у якому його зустрінуть янголи.

Містер Домбі спричиняє глибоку психічну травму також і своїй старшій доньці Флоренс. Для неї батько – Бог, від якого вона чекає пестливого слова, жесту підтримки. Її погляд виражає хвилювання і страхи, “пристрасне бажання кинутись йому назустріч, сховати обличчя у нього на грудях і вигукнути: “О тату, спробуйте полюбити мене! У мене більше нікого немає!” Але він нічого такого не помічає, тому що просто намагається не звертати увагу на бідну дівчинку. Лагідна, мовчазна, покірна, наділена хворобливою чутливістю, вмінням співчувати болю інших, у присутності містера Домбі вона втрачає здатність говорити. Він нависає над нею, мов меч покарання. Її думки, природна грація і свобода рухів зникають. Забута батьком, знехтувана родичами, вона, разом зі своїм братом, уособлює всесвітнє сирітство.

Проте, спостерігаючи за дівчинкою, містер Домбі постійно відчуває незрозумілу тривогу. Йому часто стає незручно в її присутності, “начебто у неї є ключ від таємниці, захованої в його серці, сутність якої навряд чи відома йому самому”. Вона нагадує йому про щось давно забуте – про людську сторону його душі, яку, здається, задавив панцир чванливості й байдужості, але яка все ще жива і лише чекає моменту, щоб вивергнутися на поверхню фонтаном щирих почуттів. Флоренс своїми проникливими очима читає в душі батька благу звістку про те, що воскресіння можливе і що йому ще доведеться пережити і вистраждати багато, для того щоб перемогти свою пиху і повернутися в світ оновленою людиною. Ось що – це таємниче знання, це пророкування майбутнього – так засмучує і лякає містера Домбі, коли він спілкується з Флоренс. Він воліє забути її зовсім, але не знає, як це зробити. Тільки зусилля волі утримує містера Домбі від того, щоб не зненавидіти її.

У Дерев’яного Мічмана. Змальовуючи стосунки містера Домбі зі своїми дітьми, Ч.Діккенс показує світ, повний насильства. Воно постає лише поодиноким випадком того загального Насильства, причини якого можуть бути як соціального, так і психологічного характеру. У своєму романі Діккенс протиставляє йому позитивний ідеал життя, який знаходить не в розкішних палацах мільйонерів, а в простих оселях трудівників. Для письменника-християнина головне – не скільки грошей у людини на рахунку, а як вона ставиться до того способу, в якій заробляє на хліб, чи вміє вона поєднувати практицизм (навіть прагматизм) із доброзичливістю, терпимістю, відкритістю серця і розуму новим враженням, чи зберегла вона талант любити і бути любимою.

Атмосфера, яка панує в крамниці морських інструментів у Дерев’яного Мічмана, становить контраст із холодом і чванливістю містера Домбі та його будинку. Повільний, задумливий старий Соломон Джілс “з тихим голосом, з очима, червоними, мов маленькі сонця, що дивляться на вас мов крізь туман”, має вигляд людини, яка щойно прокинулася. Його небіж, чотирнадцятирічний Уолтер Гей, веселий, бадьорий і щирий, марить морськими пригодами. Це юнак, готовий пожертвувати всім заради старого Соля. Капітан Катль, у якого замість правої руки металевий крюк, нагадує справжнього морського вовка, принаймні про це свідчить чорна шовкова хусточка, пов’язана навколо його шиї, яка скидається на вітрила. Ця трійця персонажів зустрічається увечері в кімнаті, захаращеній компасами, секстантами, квадрантами, морськими картами, щоб обговорити події дня, випити склянку мадери й пофантазувати. Вони не бояться плакати, сміятися, розказувати казки. Вони підтримують і захищають одне одного, розуміючи все без зайвих слів. Ці, на побіжний погляд, напівбожевільні співбесідники становлять братство справжніх чоловіків, трудівників – одне слово, джентльменів.

У це поняття Ч.Діккенс вкладає дещо інший смисл, ніж той, до якого ми звикли. З погляду письменника, щоб бути “джентльменом”, необов’язково належати до певної соціальної групи зі значним грошовим прибутком. Звання джентльмена також не гарантують сукупність вишуканих манер і вміння вдягатися. Джентльменство є результатом благородного способу життя незалежно від того, членом якого класу є та чи інша людина. Щоб стати джентльменом, треба збудувати власний самодостатній затишний світ самотужки від початку і до кінця і сплатити за все працею, потом і кров’ю. При цьому справжній джентльмен (не за походженням) виховує в собі насамперед почуття відповідальності, зберігає демократизм, християнську любов. Для нього неприйнятні пиха, чванливість, зверхнє ставлення до інших.

Риси такого джентльмена вгадуються у словах і вчинках молодого Уолтера Гея. Хай йому небагато років, вдача його вже сформувалася. Це майже дорослий чоловік, який не боїться праці, знає ціну людям, високо цінує своїх диваків-вчителів капітана Катля і старого Соля. Останній, зокрема, навчає небожа цілій програмі виховання джентльмена: “Будь старанним, люби свою справу, працюй, аби стати незалежним, і будь щасливим”. В Уолтера добре розвинене почуття відповідальності. “Флоренс почувалася незахищеною і слабкою, і він пишався тим, що зміг надати їй покровительство і допомогу”.

Символічно, що читач вперше знайомиться з Уолтером, старим Солем і капітаном Катлем не в найкращі для них часи. Похилому Соломону Джілсу не вистачає сил, щоб встигати за часом. Його крам ніхто не купує, прибутків немає, і над його маленьким бізнесом нависає банкрутство. Його чудовий і добрий світ гине. Уолтеру Гею ще тільки доведеться відвоювати затишок і спокій наново. Для цього він вимушений буде протягом багатьох років плавати в далеких морях. Важкі й небезпечні шляхи ведуть людину до щастя. Це одна з найулюбленіших метафор Діккенса. Її він поклав в основу сюжетної лінії Уолтера Гея, який обов’язково повернеться додому переможцем.

Уолтерове розуміння джентльменства заперечує і перекреслює життєву програму і джентльменство містера Домбі, яке письменник іронічно називає мороженим. Юнак має всі підстави, щоб згодом стати претендентом на ключову роль у суспільстві. Влада містера Домбі забезпечується авторитетом фірми, що є результатом колосальних жертв, як моральних, так і фізичних. Це неорганічний, ненормальний шлях розвитку, який Ч.Діккенс не приймає. Йому ближче влада Уолтера Гея – гармонія самореалізованої людини, яка збудувала себе з нічого і розкрила в собі найкращі якості.

Стислий виклад подальших подій сюжету. Містер Домбі сприймає смерть сина як підступи долі проти його фірми і тяжко переживає крах своїх сподівань. Аби підтримати дух містера Домбі, його сестра зі своєю подругою влаштовують йому подорож до Лемінгтона в компанії з його??+ новим приятелем майором Джозефом Бегстоком, який знайомить містера Домбі з молодою удовою Едіт Грейнджер. Містер Домбі, вражений вродою і вишуканими манерами Едіт, одразу починає залицятися до неї. Він планує одружитися з нею, але не тому що кохає її, а тому що Едіт має додати престижу його фірмі. Місіс Грейнджер, мати Едіт, докладає всіх зусиль, щоб знайти для своєї дочки багатого нареченого. Едіт врешті-решт погоджується вийти заміж за містера Домбі, водночас кажучи, що вона його не кохає. Отже, другий шлюб містера Домбі є діловою угодою, укладеною з прагматичних міркувань.

Паралельно з цим тривають зустрічі Флоренс з Уолтером Геєм. Для неї різниця їхніх соціальних статусів не має ніякого значення. Але молоді люди вимушені перервати свої дружні стосунки, тому що містер Домбі відправляє Уолтера до Вест Індії. Протягом тижнів Флоренс не одержує жодної звістки про корабель, на якому пливе Уолтер. У конторі містера Домбі кажуть, що корабель зазнав аварії, в якій, найвірогідніше, загинув Уолтер.

Містер Домбі та Едіт готуються зіграти весілля і повернутися до будинку Домбі в Лондоні, який для цієї події наново відремонтовано. Едіт і Флоренс зустрічаються й швидко стають близькими подругами. Це викликає в містера Домбі черговий напад ревнощів, і він вказує своїй дружині, що йому не подобається ця близькість між нею і Флоренс.

Подружнє життя містера Домбі в другому шлюбі також нещасливе. Едіт Грейнджер, не менш пихата і зарозуміла за містера Домбі, чинить опір його спробам диктувати їй, як себе поводити. Зі свого боку, містер Домбі, надто бундючний, щоб сперечатися з нею особисто, використовує для переговорів зі своєю дружиною Джеймса Каркера, головного менеджера фірми. За допомогою Каркера містер Домбі залякує Едіт, погрожуючи тим, що найбільше від усіх у цій ситуації постраждає Флоренс. Едіт удає цілковиту байдужість до Флоренс, але свого опору містеру Домбі не припиняє. Врешті-решт це призводить до відкритого бунту Едіт проти свого чоловіка: аби помститися йому за приниження, вона тікає разом із містером Каркером. Флоренс пробує утішити батька, але замість нагороди містер Домбі жорстоко б’є її. Ображена дівчина назавжди залишає рідну домівку й оселяється в Соломона Джіллса. Майстер навігаційних приладів тим часом також не живе вдома, тому що відбув невідомо куди шукати Уолтера, доручивши своєму другові капітану Катлю доглядати за майстернею. Капітан Катль затишно влаштовує Флоренс у майстерні.

Містер Домбі, роздратований зрадою Едіт і Каркера, дізнається про місце їхнього перебування у Франції і швидко їде туди, але зрадники встигають утекти. Каркер повертається до Англії, а Едіт, здійснивши свій план помсти, більше не хоче мати з ним справу і розлучається з ним??+ назавжди. Каркер сподівається заховатися в англійській провінції, але несподівано зустрічається з містером Домбі на залізничному вокзалі. Вражений таким збігом обставин, Каркер падає на залізничні колії і гине під колесами потягу.

Флоренс живе у навігаційній майстерні під доглядом капітана Катля і відмовляється вірити в те, що Уолтера немає серед живих. Одного дня її віра винагороджується: Уолтер повертається додому. Вони одружуються, Уолтер наймається на корабель, і молоде подружжя відбуває на Схід.

Сімейні негаразди зломили дух містера Домбі, він більше не цікавиться справами фірми, чимало шкоди завдали й підступи та зловживання Каркера. Усе це призводить до банкрутства фірми “Домбі і син”. Самотній і знищений морально, містер Домбі збирається заподіяти собі смерть, але саме в цей момент зі Сходу повертаються Флоренс та Уолтер з їхнім маленьким сином Полем. Завдяки такому драматичному і водночас щасливому перебігу подій містер Домбі перероджується духовно. Він примиряється з дочкою, усвідомлює, що був надто жорстоким з нею, і – головне – відмовляється від своєї пихи й зарозумілості. На останніх сторінках роману читача охоплює ідилічна атмосфера: Уолтер Гей процвітає як бізнесмен, непогано ідуть справи й у Соломона Джіллса та капітана Катля, містер Домбі відкриває для себе найвище щастя сімейного життя і обожнює своїх онуків Поля і Флоренс.

“Домбі і син” очима поетів. Відома прихильність?? поетів до цитування Діккенса: імена його героїв, а також образи з його романів згадуються в Н.Асєєва, С.Єсєніна??, О. Мандельштама, С.М.Соловйова, лідера українських “неокласиків” М. Зерова та в багатьох інших. Очевидно, є внутрішня органічна суголосність між художнім світом великого романіста і самим духом поезії. Будучи прозаїком, Діккенс, як справжній поет, має гострий зір, спроможний підмічати вічне у злободенному і повсякденному. Порівняльний аналіз віршів О.Мандельштама і М.Зерова, написаних під враженням від роману “Домбі і син”, є найпереконливішим доказом останнього твердження. Художні світи творів цих трьох великих майстрів слова чудесно?? накладаються один на одного і проливають світло на ті ситуації, ті залізні лещата, в яких розгортається драма людського життя.

О. Мандельштам. М. Зеров

Домби и сын. Домбі і син

Капітан Катль?? говорить

Когда пронзительнее свиста, То має бути вікопомна ера:

Я слышу английский язык, - Твій Вальтер ущасливить нас обох -

Я вижу Оливера Твиста Нехай тоді, покинувши свій льох,

Над кипами конторских книг. На світ виходить ця стара мадера.

У Чарльза Диккенса спросите, О дядю Соль! То все була химера;

Что было в Лондоне тогда: Навік вино укриє темний мох:

Контора Домби в старом Сити Загинув Вальтер, я давно усох,

И Темзы желтая вода. І де ти сам, мій любий прожектере?

Дожди и слезы. Белокурый Що? Хлопчик з чорних виплутався згуб?

И нежный мальчик Домби-сын. Красуня з ним бере щасливий шлюб?

Веселых клерков каламбуры І є душа в черствого мільйонера?

Не понимает он один.

Вино на палубу, серця в галоп!…

В конторе сломанные стулья, - Ви твердите, що це стара мадера,

На шиллинги и пенсы счет; О дядю Соль, - кондитерський сироп.

Как пчелы, вылетев из улья,

Роятся цифры круглый год. 29.02.1932

А грязных адвокатов жало

Работает в табачной мгле, -

И вот, как старая мочала,

Банкрот болтается в петле.

На стороне врагов законы;

Ему ничем нельзя помочь!

И клетчатые панталоны,

Рыдая, обнимает дочь.

1914

Очевидно, що О.Мандельштам і М.Зеров спираються у своїх віршах на різні сюжетні лінії роману Ч. Діккенса “Домбі і син”. У російського поета художньо переосмислюється історія Поля, на що вказують згадки різних епізодів твору англійського письменника, пов’язаних із нею: діяльність Домбі як бізнесмена, неправильне “виховання” ним свого сина, яке викликає в його?? душі глибоке страждання, відчуження Поля від світу батька, байдужість містера Домбі до Флоренс. У п’ятій строфі О.Мандельштам виходить за межі “історії Поля”, бо фразу «банкрот, болтающийся в петле» можна розуміти як натяк на банкрутство самого містера Домбі та на його рішення заподіяти собі смерть. На відміну від О.Мандельштама, М. Зеров “обирає” другу сюжетну лінію, а саме історію Уолтера Гея, його стосунків із капітаном Катлем, Соломоном Джілсом?? та його кохання до Флоренс. Кульмінацією поневірянь юнака є його повернення додому. Хоча більшість подій взято з розділу XLIX роману, в сонеті згадуються й деякі інші факти з життя героїв: шлюб між Уолтером і Флоренс, який сюжетно має відбутися пізніше, і натяк на переродження Домбі (риторичне запитання: “І є душа в черствого мільйонера?”).

Відповідно до сюжетних ліній відібрані й персонажі: в О.Мандельштама це члени родини Домбі (Поль, Флоренс і містер Домбі) і представники ділового світу Лондона (клерки, адвокати), у М.Зерова – капітан Катль, Флоренс, Уолтер, дядя Соль. У вірші О.Мандельштама привертає до себе увагу згадка в третьому рядку першої строфи Олівера Твіста у вигляді хлопчика, який сидить “над кипами конторских книг”, хоча наведена цитата більше нагадує епізод з біографії Девіда Копперфілда і самого Діккенса, тому що Олівер Твіст не навчався канцелярської справи. О.Мандельштам іде на таке об’єднання декількох діккенсівських образів в одному для того, щоб створити символ самотньої дитини в лицемірному світі ділового Сіті.

Варто прокоментувати відбір художніх деталей у віршах обох поетів. У О.Мандельштама привертають увагу “… клетчатые панталоны”, які “рыдая обнимает дочь”. Навряд чи можна уявити собі містера Домбі “в клетчатых панталонах”, але й тут це невеличке “відхилення” від буквальної правди значно підсилює сімейну драму непорозуміння батька й дочки. У вірші М.Зерова, як і в Діккенса, постійно згадується пляшка старої мадери. Як відомо, ця художня деталь у романі Діккенса перетворюється на символ затишку, гостинності, сімейного щастя. Український поет помічає і повторює цю деталь у своєму сонеті.

Різко відмінними є особливості композиції і жанр обох віршів. За жанром твір О.Мандельштама – ліричний вірш, який поділяється на шість катренів і вирізняється довільною композицією. Твір М.Зерова – сонет, включений у цикл “Книжки і автори”. Слід також звернути увагу на те, що вірш українського поета побудований у вигляді монологу капітана Катля, який завершується низкою риторичних запитань, з якими він звертається до Флоренс. Такий композиційний прийом відтворює ті засоби, за допомогою яких капітан Катль готує Флоренс до появи Уолтера.