Pidruchnyk 2003 / ДіккенсДомбі і син
.docОтже, в однойменних віршах постають два на перший погляд абсолютно протилежні “прочитання” Діккенсового твору. У Мандельштама – похмурий і самотній. У Зерова – радісний та ідилічний. Російського поета цікавить насамперед тема дитини в світі дорослих, причому в нього образ Поля Домбі чи Олівера Твіста “над кипою конторских книг” є символом самотності людини взагалі. До того ж, для Мандельштама Ч. Діккенс є одним із найбільших письменників-урбаністів, який добре знав, що будь-яка сучасна людина – самотня. Місто в російського поета постає як прокляте холодне місце, де живуть байдужі люди. Це розуміння урбаністичної цивілізації як болісної помилки історії найкраще висловив С.М.Соловйов: “Звільнившись від релігії, людство пішло шляхом других потенцій природи: з них виникла споруда сучасної цивілізації, взірцем якої є місто. Місто – це реальне Ні, огидна дитина природи, створена духом хіті й смерті. Це місто людство обрало замість града, який обіцяли релігії”. З цього світу слід тікати, заховатися де завгодно, навіть у небутті. Туди кличуть маленького Поля хвилі моря, на яких упливла назавжди його мати. Туди, в теплу водну стихію – водну стихію матерньої утроби, – він хоче заховатися.
На відміну від поезії О.Мандельштама, М.Зеров зосереджується на протилежному полюсі Діккенсового світопочування – прагненні сімейного щастя як винагороди за поневіряння і важку працю. Для українського поета Діккенс постає “ідилічним” і “різдвяним”. В образі Уолтера Гея є чимало спільного з Одіссеєм, який є втіленням прагнення людини повернутися додому. Його, як царя Ітаки, чекає кохана жінка – Флоренс-Пенелопа. З іншого боку, неодмінною рисою діккенсівської ідилії є наявність не тільки родини, а й кола друзів, які розуміють одне одного. Такою щирою і теплою є співдружність капітана Катля, Соломона Джілса?? та Уолтера, яка не могла не привернути увагу Зерова. Особливого значення в цьому контексті набуває лейтмотив вина, підхоплений у сонеті, – символ дружнього спілкування й підтримки. Схоже тлумачення символіки вина зустрічається в Горація, одного з найулюбленіших римських класиків українського поета.
Одначе навряд чи в кого викликає сумнів, що цей гармонійний і радісний світ (не випадково Уолтер має символічне прізвище – Gay – (англ.) “веселий”), змальований у Зерова, є лише мрією, утопією, чудесним сновидінням. Неможливість здійснити його поет сам надто добре розумів. Жорстока реальність тогочасної України швидко довела безпідставність таких сподівань.
У майстерні Діккенса-романіста. Роман “Домбі і син” – свідчення зрілої майстерності Ч.Діккенса-прозаїка. Тут, на відміну від попередніх романів, письменник відмовляється від розповіді про пригоди й мандри і пише твір із чіткою фабулою, що визначає інші сюжетні лінії. Чималу увагу Ч.Діккенс приділяє соціальній проблематиці. Зокрема, об’єктивно розкрито таку тему, як життя фінансових і ділових кіл англійського суспільства. Діють на сторінках роману й представники інших верств населення: бідняки, збідніла аристократія, середні класи. Крім того, “Домбі і син” – одне з найвищих досягнень світової психологічної прози. Письменник проникає у глибини внутрішнього життя людини, розкриваючи, як таємничі підсвідомі сили керують її поведінкою.
У романі в удосконаленому вигляді також представлені такі традиційно діккенсівські складові художнього світу, як сентиментальність і мелодраматизм. Щоправда, тепер вони набагато стриманіші, не вражають своєю надмірністю. До того ж, їхня присутність допомагає епічному твору набути ліричного виміру. Принцип роману-біографії дає письменнику змогу поєднувати художнє дослідження особистісного розвитку персонажів із панорамним підходом до показу соціальних явищ. Психологічно і художньо вмотивованішим є так зване щасливе завершення сюжету. Його краще схарактеризувати як відносно щасливе, оскільки спадок, яким, як правило, “нагороджуються” герої Діккенса наприкінці інших романів, в “Домбі і сині” постає як проблема: Уолтеру Гею ще доведеться багато попрацювати, щоб уладнати фінансові справи збанкрутілого батька своєї дружини.
На окрему увагу заслуговує використання в романі сатири й гумору. Ще з часів “Посмертних записок Піквікського клубу” Ч.Діккенс мав усталену репутацію майстра сміху в красному письменстві. Щоправда, тоді вибухи веселого настрою у нього були здебільшого безхмарними, вони не так часто затьмарювалися гротеском і сарказмом, викликаними незадоволенням дійсністю. У романі “Домбі і син” песимістичні настрої межують із життєрадісністю, гумор непомітно набуває форм гострої соціальної сатири. Загалом твір має трагікомічне забарвлення.
Один із способів створення такого ефекту – використання смішного під час трагічних ситуацій, як, наприклад, у сцені смерті місіс Домбі, матері Поля. Біля ліжка нещасної жінки розмовляють два лікарі: придворна знаменитість Паркер Пепс і звичайний домашній лікар родини Домбі. Останній з усіх сил хоче показати себе професіоналом, не гіршим, ніж Паркер Пепс, і одночасно підлеститися до впливового колеги. Цю гру марнославства Діккенс майстерно передає за допомогою художніх можливостей діалогу: коли придворний лікар каже якусь фразу, домашній лікар намагається вставити слово, щоб продовжити її, і дуже радіє, коли йому вдається влучити в ціль. Усе це виглядало б дуже комічно, якщо б не загальна сумна ситуація, в якій відбувається сцена.
Вкраплення гумору, з іншого боку, дає Діккенсові змогу зменшити надмірну похмурість деяких ситуацій і перевести їх у гумористичний регістр. Так, описуючи згущеними фарбами оселю містера Домбі, письменник до переліку запахів у бібліотеці (каландрового паперу, пергаменту, сап’яну й юхти) додає запах черевиків і чобіт, а в чудернацькій кімнаті (“не то оранжереї, не то заскленої їдальні) звертає увагу на кілька обдертих котів.
Останній приклад також ілюструє удавану різкість і навіть грубість сатири і гумору Діккенса, про яку так часто і несправедливо писали критики. На побіжний погляд, зображення ним людей нерідко карикатурне, шаржоване. Об’єктом сміху стають фізичні вади, кричущі вияви несмаку, як, наприклад, в описі одежі міс Токс. “Свої капелюшки і чепчики вона завжди прикрашала якимись чудернацькими бур’янчиками. Подеколи в її волоссі можна було побачити дивовижні травини, а цікаві догледіли б, що в її комірцях, рукавичках, брижах, зав’язках та інших інтимних дрібницях – тобто в усьому, що має два краї, які треба з’єднати, краї ті ніколи не жили в злагоді, а налізали й наскакували один на одного”. Звичайно, таку надмірну опуклість малюнку в Діккенса можна і треба пояснювати тим, що в розумінні смішного він був на одному рівні зі своїми читачами. Але в жодному разі гумор і сатиру Діккенса не можна вважати примітивними. Як засвідчує наведений приклад, він виявляє необмежену винахідливість і такт, підмічаючи кумедне в словах і вчинках людей.
Доказом цього також може слугувати комізм, розсипаний у порівняннях Ч.Діккенса, особливо тих, які акумулюють у собі великий обсяг культурної інформації. У побутовому контексті вони виявляють свій потенціал творення смішного завдяки своїй багатозначності. Коли письменник пише, що капелюх містера Домбі трикутний і височенний, як Вавілонська вежа, читач одразу бачить дивну конструкцію, яка ледь утримується на голові бундючного пана. Тобто комічний ефект знову начебто є результатом шаржування. Але читач також пригадує біблейську легенду про Вавілонську вежу, де ця споруда є символом зухвалості людини в її бунті проти Бога. До речі, таким самим зухвалим і самовпевненим постає і містер Домбі в своєму переконанні, що він краще за всіх знає, що робити з Полем. Окрім порівнянь, елементи сатири і гумору в гомеопатичних дозах додаються до описів першорядних і другорядних персонажів: священик у церкві під час хрестин з’являється, наче головний герой у казці про духів, “весь у білому”. Вони виблискують парадоксами: “Місіс Уїкем була білява жінка з бровами, що завжди пнулися догори, й головою, що завжди хилилася донизу”. З-поміж інших найбільш уживаних Діккенсом прийомів створення комічного ефекту слід згадати гру слів і підтекст.
Іронія Ч.Діккенса може бути дошкульною, коли йдеться про вияви зла, але випромінює добро, коли він пише про своїх улюблених диваків. Характеризуючи розумові здібності Тутса, письменник зауважує: “Тутс віддавна вже не порушував жодних питань своєму розумові. З олов’яної шабатурки – його черепа – виходив якийсь туман, що, набувши певної форми, може, і перетворився б у щось геніальне. Але форми набути він не міг, тільки, ніби в арабській казці, збирався в густу хмару і так зависав йому в голові”. Ці слова слід тлумачити не як глузування (до речі, справедливого) з приводу глупоти Тутса, а як твердження стосовно визнання вищої цінності щирого серця, яке важить набагато більше, ніж дотепний розум, позбавлений морального виміру.
Отже, гумор, сатира, іронія розлиті по всьому сумно-веселому роману. Разом із сентиментальністю, мелодраматизмом, сюжетними збігами, моральною тенденційністю, коли негідники обов’язково покарані, а герої святкують перемогу, – разом з іншими складовими частинами Діккенсового художнього світу, вони утворюють якусь дивовижну суміш, що вже більше ніж півстоліття магічно діє на читачів, незалежно від віку і статі, культурної й етнічної приналежності. Вони створюють ефект недосяжності й смислової невичерпаності??(невичерпності) творів англійського романіста, надаючи їм статусу безсмертних.
1 Переклав М.Іванов (за редакцією М.Габлевич)