Завдання і запитання

1. Що таке «діалектика душі»? У чому полягає прийом, відомий як «діалектика характеру»? Яким чином обидва підходи застосовуються до розкриття трагедії Анни Кареніної?

2. Як ви пояснюєте природу пристрасті-кохання Анни Кареніної? Складіть коротку характеристику О. Кареніна і О. Вронського? Яку роль кожен з чоловіків відіграє в розвитку кохання-пристрасті?

3. Які «сюжетні точки» в історії «кохання-пристрасті» Анни Кареніної ви можете виділити?

4. Простежте за тим, яким чином автор описує прояви кохання-пристрасті в епізоді на балу, в сцені на станції. Доведіть текстуально, що героїня передчуває свою приреченість.

5. Прочитайте уважно епізод, який розповідає про скачки. Роздивіться ілюстрацію художника Олександра Алексєєва. Чому саме таким чином художник зобразив падіння Веронського? Наскільки йому вдається передати драматизм ситуації?

6. Яку роль в розвитку кохання-пристрасті відіграє почуття провини до дітей? Прочитайте уважно епізод, в якому йдеться про побачення Анни із Серьожею. Роздивіться ілюстрацію М. Врубеля. Чи зумів художник виразити трагедію матері?

«Господи, пробач мені все!» Після того як кохання Вронського затухає, ситуація Анни Кареніної стає остаточно тупиковою, з якої вона бачить лише один вихід – смерть. Тут для розкриття всього трагізму переживань героїні письменник використовує техніку «потоку свідомості». Під «потоком свідомості» літературознавці розуміють особливу форму внутрішнього монологу, яка характеризується вільним асоціативним способом організації тексту, що промовляється. Ефект «перестрибування» з теми на тему, непередбачуваність, навмисний безлад думок і емоцій покликані відтворити суперечливий, мінливий і плинний характер психологічних станів персонажа. Подібні техніки психологічного письма набули поширення в літературі з кінця ХІХ ст. у творах таких письменників, як К. Гамсун, М. Пруст, Д. Джойс, В. Вулф, В. Фолкнер та ін.

Загальний пригнічений стан Анни, спричинений сваркою з Вронським, посилюється тим, що вона почуває себе ображеною Кітті, з якою щойно зустрілася. Анна їде додому, потім на вокзал, шукаючи Вронського. Її думки прямують у різних напрямках: вона обдумує свою ситуацію, стосунки з Левіним, з Доллі й Кітті, підбиває підсумки свого кохання, звинувачуючи Вронського в тому, що він розлюбив її. Анна коментує випадкові явища, які з’являються у сповільненому ритмі. Повз неї пропливають два перехожі, які розмовляють, рум’яний товстун, який кланяється їй, хлопчики, що збираються купувати морозиво, вивіска перукаря Тютькіна, церкви, купець, який охайно хреститься, інші люди. Вона подумки звертається до них, приписуючи їм виключно негативні наміри. Вона говорить: «Всі ми ненавидимо одне одного!», «Ми створені, щоб мучитись!», «Ненависть – лише це зв’язує людей», «Все брехня, все омана». Ці фрази слугують своєрідними лейтмотивами монологу, який наприкінці набуває трагізму. Анна настільки занурена у свої переживання, що неодноразово забуває, де вона і яка мета її поїздки. Наче у трансі вона врешті-решт прибуває на станцію і, підкоряючись ритму думок, виходить на перон. Думка про самогубство вже оформлюється в її свідомості: «Чому не погасити свічку, коли дивитися більше немає на що, коли бридко дивитися на все це?» Протягом усього монологу Анна чекає на записку від Вронського, сподіваючись, що він повернеться від матері та врятує її від смертельного кроку. Приїзд кучера Михайла із запискою, яка повідомляє, що Вронський буде о десятій годині, ще ближче підштовхує Анну до рішення заподіяти собі смерть. Вона поки не знає, як це зробити. Рішення загинути під колесами поїзду з’являється у неї спонтанно – під впливом асоціативного пригадування вбитого поїздом сторожа під час першої зустрічі з Вронським. Тепер «вона зрозуміла, що їй треба робити. «Туди! – говорила вона собі, дивлячись у тінь вагону, на пісок, змішаний з вугіллям, яким було засипано шпали, – туди, на самісіньку середину, і я покараю його і визволюсь від усіх і від себе».

Фінальна частина потоку свідомості Анни лунає вже в момент падіння і безпосередньо під колесами вагону. Наближення смерті різко змінює напрям її думок. Вона починає судити себе за те, що її духовне «я» знищене сліпою «себелюбною пристрастю». Тільки в момент самогубства Анна відкриває істину: не життя винне в тому, що з нею сталося, а її власне неправильне розуміння того, заради чого варто жити. «Звичний жест хресного знамення викликав у її душі цілу низку дівочих і дитячих спогадів, і несподівано темрява, що вкривала для неї все, розірвалася, і життя постало перед нею на мить з усіма світлими минулими радостями». Переходячи у небуття, Анна згадує Бога: «Господи, пробач мені все! Мужичок, промовляючи щось, працював над залізом. І свіча, при якій вона читала сповнену тривог, оман, лиха і зла книгу, спалахнула яскравішим, ніж коли-небудь світлом, освітила їй все те, що раніше було в темряві, затріщала, стала мерхнути і назавжди згасла» (част. VII, розд. XXXI). Символіка християнського очищення і пафос каяття, які пронизують останні моменти сцени самогубства, дають надію не героїні, а читачу, який має усвідомити, що перемога над «сліпою пристрастю», над тваринною складовою людського єства, над загрозливими природними інстинктами й стихіями можлива лише за умови дбайливого ставлення до власного духовного начала.