Завдання і запитання
1. Яким чином Л. Толстой в «Анні Кареніній» розвиває основні принципи реалістичного роману? Прокоментуйте діаграму 2.
2. Які автобіографічні моменти відобразилися в тексті твору?
3. Ще раз сформулюйте основні прояви світоглядної кризи Толстого? Яким чином ця криза відображується в долі Костянтина Левіна?
4. Що таке традиційна сім’я? Що відбувається з нею в сучасному суспільстві? Що спричиняє помічені вами зміни?
5. Якими були погляди Л. Толстого на сімейне життя? Чи відобразилися вони в романі «Анна Кареніна»?
6. Що Ви можете сказати про погляди Стіви Облонського на сімейне життя? Порівняйте його позицію зі ставленням до шлюбу Костянтина Левіна?
7. Проаналізуйте сцену катання на ковзанах, а також епізод, коли Левін пропонує Кітті вийти за нього заміж? Які емоції переживає Левін до Кітті? Яким чином ці емоції розкривають ставлення персонажа до жінки? Чи допомагає здійснений аналіз зрозуміти позицію Левіна щодо ролі сім’ї?
8. Яке значення мало заміжжя для жінки ХІХ століття? Яким чином дана подія сприймається Кітті? Її батьками? Анною Кареніною?
Від «діалектики душі» до «діалектики характеру» . Для розкриття внутрішнього життя сучасної людини в усій його суперечності й повноті Л. Толстому довелося розробити власну оригінальну систему показу психології персонажів. Говорячи про психологізм письменника, літературознавці вживають термін «діалектика душі», під яким розуміють детальне зображення в художньому творі процесів зародження і формування думок, почуттів, настроїв, вражень людини, їхньої взаємодії, розвиток одного від одного, показ психічного процесу, його закономірностей і форм. Самий термін до літературознавчого обігу було запроваджено російським критиком і письменником М. Чернишевським, який стверджував, що «діалектика душі» – таке зображення особистості, коли показано не тільки початок і кінець її психологічної еволюції, але й драматичні переходи одного стану в інші.
Попередники Л. Толстого, роз’яснює російський науковець Ю. Лебедєв думку М. Чернишевського, воліли давати точні визначення тим або іншим станам душевних переживань: «ненависть», «жах», «докори сумління», «презирство», «жадоба». Толстой був цим незадоволений і казав: «Говорити про людину, що вона оригінальна, розумна, дурна, послідовна та ін. – слова, які не дають жодного уявлення про людину, мають претензію на те, щоб змалювати людину, але тільки збивають з пантелику». На думку Ю. Лебедєва, Толстой не обмежуються називанням тих чи інших психологічних станів, а намагається йти у глибини. Він роздивляється спеціальною оптикою процеси зародження почуттів на тих фазах, коли вони ще не набули форм і не дозріли. «Л. Толстой зображує картину душевного життя, показуючи приблизність і неточність будь-яких готових визначень» (Ю. Лебедєв).
Від «діалектики душі» Л. Толстой переходить до «діалектики характеру» – до розуміння людської психіки як безперервного мінливого й суперечливого процесу. На практиці це означає фіксацію уваги на «дрібних подробицях» переживання персонажів, а також на окремих деталях сприйняття цих персонажів іншими дійовим особами й автором твору, внаслідок чого усталене розуміння того чи іншого психологічного стереотипу розмивається й розхитується. «Сучасність» Л. Толстого полягає в тому, що він висуває розуміння характеру людини як плинного явища, яке перебуває у стані постійного розвитку і змін. У своєму романі «Воскресіння» Л. Толстой пише: «Люди мов ріки: вода в усіх одна і та сама, але кожна річка то вузька, то швидка, то чиста, то холодна, то скаламучена, то тепла. Так само і люди. Кожна людина містить в собі зародки всіх людських властивостей, і іноді проявляються одні, іноді інші, і буває часто несхожа на себе, залишаючись між іншим самою собою». Таке розуміння характеру людини як постійного становлення і переформування психіки набуло поширення протягом наступних літературних епох. Таким чином, Л. Толстой-психолог набагато випередив свій час.
Кохання-пристрасть. Одну з двох головних сюжетних ліній роману становить кохання Анни Кареніної і блискучого офіцера Олексія Кириловича Вронського. Випадково побачившись на балі в Москві, Анна, на той момент заміжня жінка, і Вронський потрапляють у полон любовного божевілля, яке закінчується жахливо-огидною загибеллю героїні під колесами поїзда. Ця сумна історія має для Л. Толстого глибокий загальнолюдський смисл: розповідаючи про Анну Кареніну та її коханця, романіст ставить питання про залежність людських доль від загрозливого втручання первинних інстинктів, які вириваються на поверхню у вигляді некерованих спалахів пристрасті і вступають у непримиримий конфлікт із мораллю і здоровим глуздом.
Кохання-пристрасть, на якій зупиняє увагу Л. Толстой у своєму романі, – один із таких первинних інстинктів. Це прояв єства людини, позбавленої можливості кохати і бути коханою. Хворі на пристрасть коханці прагнуть лише одного – задовольнити любовне бажання, але це задоволення не приносить їм щастя і радості, внаслідок чого вони лише гостріше переживають розчарування. Пристрасть настільки сильна, що, якщо її не задовольнити, саме життя втрачає цінність, і тоді людина починає замислюватись над самогубством. Романіст у творі намагається неупереджено дослідити, як зароджується ця пристрасть, які фази у своєму розвитку вона проходить і до яких наслідків призводить.
Анна Кареніна і Олексій Вронський по-різному переживають кохання-пристрасть. Вона «засліплена» набагато більше, ніж він. Коли Анна усвідомлює, що Вронський більше не кохає її, вона заподіює собі смерть. Вона послідовніша у нехтуванні пристойністю, якої вимагає «вищий світ» і йде проти його правил (епізоди на скачках, відвідування сина, а також у театрі). Він тверезіший у почуттях і вчинках і завжди має варіанти для відступу. Така відмінність у формах переживання кохання-пристрасті пояснюється тим, що Анна – жінка, а Вронський – чоловік. І річ не тільки в тому, що чоловік тих часів (навіть якщо він втягнений у такий «злочинний» зв’язок, як у романі) завжди має більше свободи, ніж жінка. Як пише дослідник творчості письменника Б. Ейхенбаум, для Толстого «жінка – втілення всіх елементарних сил, тому вона опинилася в центрі роману». Отже, Анна Кареніна є узагальнюючим образом людини, що перебуває у полоні первинних природних стихій, пробуджених обставинами. Л. Толстой, вивчаючи кохання-пристрасть і розкриваючи «діалектику» суперечливого характеру своєї героїні, намагається заглибитись у сферу, яка перебуває поза межами добра і зла.
Первинним поштовхом для зародження кохання-пристрасті слугує життєва ситуація Анни Кареніної. Молодою дівчиною вона вийшла заміж за Олексія Олександровича Кареніна, значного державного чиновника, на багато років старшого від неї. Автор нічого не говорить про ранню пору їхнього подружнього життя, і читач не може дізнатися, чи були між ними якісь почуття. Швидше за все Анна вийшла заміж тому, що так треба було робити, а Олексій Олександрович мав високе становище у суспільстві.
За своєї вдачею чоловік Анни – людина розмірена, організована, ідеально пристосована до виконання державної служби. Він порядний, здібний, розумний, відповідальний, його погляди на життя і шлюб нічим не суперечать загальноприйнятим нормам. Олексій Олександрович Каренін чітко слідує правилам, встановленим суспільством. Такий набір якостей робить його успішним чиновником, і на початку роману він перебуває на верхніх щаблях службової кар’єри. Проте згадані риси Олексія Олександровича для емоційної сфери Анни, його дружини, мають фатальні наслідки. Він справляє враження машини, яка не розуміє, що таке кохання. Олексій Олександрович вирізняється цілковитою глухотою до емоційного світу своєї дружини. Він механічний, впорядкований, самозакоханий. Різниця у віці тільки поглиблює їхню несумісність в інтимній сфері. У подружжя є син Сергій, який, за відсутності справжньою кохання, є предметом обожнювання Анни. Вона виливає на нього всі невитрачені сили любові.
Олексій Олександрович та Анна можуть мирно співіснувати, доки не з’являється другій Олексій – молодий, вродливий, фізично привабливий офіцер граф Вронський. Вронський по-своєму нічим не гірший від Кареніна з суспільної точки зору, хоча вони й належать до різних кіл світу. Вронський прекрасний офіцер з почуттям честі, непоганий друг, заможний, достатньо порядний, здатний на безумства заради Анни (одразу після балу він їде за нею до Петербурга, виходить заради неї у відставку). Л. Толстой навмисно дає йому таке саме ім’я, як і чоловікові Анни. Однакове ім’я підкреслює контраст між ними: якщо Каренін не помічає емоційної та фізичної сфери Анни, то Вронський одразу дає високу оцінку саме цим аспектам її жіночій красі. Крім того, він подобається Анні не тільки як особистість, а саме як чоловік, якого їй хотілося б кохати.
Розвиток кохання-пристрасті Анни Кареніної проходить кілька «сюжетних» точок – ключових епізодів, під час яких своєю імпульсивною і спонтанною поведінкою, нерідко під впливом «випадкових» обставин, Анна різко змінює свою подальшу долю. Першою такою «сюжетною» точкою є «непередбачуване» знайомство з Вронським у Москві. Слово «непередбачуване» тут поставлено в лапки, оскільки відбувається те, що повинно було відбутися: в Анні прокидається жінка, яка перед цим стільки років спала, і зароджується пристрасть-кохання. Під час першої зустрічі на вокзалі Вронський читає в її сірих привітних очах, які дивляться на нього ніжно, лагідно і сумирно, «якесь стримане пожвавлення» (част. І, розд. XVIII). Вона виділяє його з натовпу і визнає його. «Наче надлишок чогось так переповнює її єство, що мимоволі виражалося то у блиску її погляду, то у посмішці». Граф Вронський милується її пластикою, оцінює її грацію. Далі, під час незапланованого візиту до будинку Стіви, вже на обличчі Вронського відображається щойно народжена закоханість. Він стоїть перед дверима і дивиться на неї знизу вгору. Вона царює над ним, мов королева, і тепер вже «вираз його обличчя став присоромленим і переляканим» (част. І, розд. ХХІ). Під час балу Анна збуджена від успіху, вона магнетизує Вронського і оточуючих «блиском в очах і посмішкою щастя, що мимоволі вигинала губи, чіткою грацією, точністю і легкістю рухів» (част. І, розд. ХХІІІ). Процес зближення персонажів розпочався.
Вже на цьому першому етапі роману Анни і Вронського відчутні ноти тривоги й приреченості (одразу після знайомства з Вронським автор подає епізод зі сторожем, який потрапив під поїзд. «Недобрий знак!» – промовляє вона). Це відбувається тому, що Анна, віддаючись своєму почуттю, стикається з постійною необхідністю робити вибір, результати якого спричиняють нещастя близьким людям. На балу вона завдає болю Кітті, шлюбні мрії дівчини розбиваються, а сама вона впадає в депресію. Анна також усвідомлює, що її кохання розвивається за умов несвободи – соціальної, емоційної, сімейної: пам’ять про її чоловіка і сина переслідує її, вказуючи на неможливість зв’язку з Вронським.
Ці дві обставини – вимушеність діяти за умов несвободи, коли кожен крок стає викликом суспільній моралі, і неможливість не травмувати інших дорогих їй людей, захищаючи своє право на кохання, стають злою долею Анни, розривають навпіл її особистість. Психічне напруження, зумовлене станом роздвоєння, моральними терзаннями, «загнаністю в кут» тільки розпалюють кохання, перетворюючи його на сліпу пристрасть.
Залишаючи Москву, Анна від усієї душі сподівається більше не побачити Вронського «Ну, все скінчено, і слава Богу!» – зітхає вона, сідаючи у вагон, але Вронський знаходить її на станції на шляху до Петербурга. Він каже, що їде до столиці тільки заради того, щоб бути там, де вона. Ефект «випадковості» зустрічі та снігова буря підсилюють стан душевної тривоги, в якій перебувають персонажі. Жах заметілі видається Анні гарним. «Він сказав саме те, чого бажала її душа, але чого вона боялася розсудком. Вона нічого не відповідала, і на її на обличчі він бачив боротьбу» (част. І, розд. ХХХ).
Анна прагне максимально бути чесною, але вимушена постійно брехати. Колосальне нервове напруження виливається в сцену на скачках (част. ІІ, розд. ХХV – XXVI). На цей момент її особиста ситуація вирізняється надзвичайним драматизмом: вона вагітна від Вронського, ненавидить Кареніна, ясно розуміє, що розлучення (якщо на нього погодиться її чоловік) спричинить заборону побачитись із сином. Вона вимушена робити поганий вибір між Вронським і своєю дитиною, маленьким Сергієм, який заважає її коханцю. Падіння Вронського і загибель бідної Фру-фру з перебитим хребтом зумовлюють виклик правилам світу, ставлять Анну у відкриту конфронтацію з чоловіком, якому вона розповідає все.
Народження дочки є «моментом істини» для Анни, коли вона вимушена зробити остаточний вибір (част. IV, розд. XVII – XIX). Для сюжетного розвитку роману цей епізод має виключне значення. Це, по суті, остання спроба уникнути ганебного і болісного стану «любовного трикутника»: Анна сподівається, що її муки перерве смерть, Каренін примириться з нею, вибачивши її, а Вронський також звільниться від тягаря болю, покінчивши життя самогубством. Це єдиний епізод у романі, коли Анна, Каренін і Вронський так щільно пов’язані між собою: вони перебувають в одній кімнаті, їх також об’єднує народження дівчинки, дочки Вронського, яка одразу визнається Кареніним як власна дитина. Очікування смерті примушує персонажів бути щирими.
Розриваючись між двома Олексіями, Анна намагається їх примирити, сподіваючись, що це зможе зняти з неї тягар гріха. Вона зізнається своєму чоловікові: «Всередині мене є та, інша, я її боюся – вона покохала того...» (част. IV, розд. XVII). Епізод загалом нагадує процедуру вигнання бісів. Каренін сягає найвищої точки духовного розвитку: він вибачає Анну, і таким чином морально знищує Вронського, який більше не знає, що робити і шукає виходу в самогубстві.
Проте ситуація розв’язується зовсім не так, як розраховують персонажі: Анна не помирає, залишається з Вронським і їде з ним до Італії, Олексій Олександрович забирає Сергія і потрапляє під вплив графині Лідії Іванівни, яка проповідує поверхневе, але занадто догматичне християнство й захоплюється спіритичними сеансами. Від цього моменту відчуття приреченості Анни стрімко зростає, адже вибір вже зроблено за неї. Її ізольовано від усіх можливих для неї форм життя. Навіть із сином вона може побачитись тільки у злочинний спосіб (част. V, розд. ХХІХ – ХХХ). За поїздку до театру Анна вимушена заплатити приниженням гідності через образу, яку вона дістає від Картасової (част. V, розд. ХХХІІІ). Єдиним смислом її життя стає Вронський.
Трагічність вибору, який вимушена робити Анна, ускладнюється її стосунками з дітьми. В обох випадках почуття обов’язку перед ними трансформується у провину, але цей процес відбувається з кожним із дітей по-різному. У випадку з сином провина пов’язана з любов’ю до нього. Відносно Серьожі вона дорікає собі, що її рішення піти від батька і жити з Вронським наносить сину невиліковну психологічну травму, яка визначатиме всю його подальшу долю. Л. Толстой у сцені побачення майстерно змальовує суміш материнської любові, болю розлуки й сорому перед сином за скоєне. До цих почуттів додаються негативні емоції, спричинені зустріччю з Олексієм Олександровичем Кареніним: її охоплюють відраза, злоба і заздрість через те, що він може бачити сина, а вона ні. На останній фазі розвитку пристрасті Анна набагато менше думає про сина, наче відмовившись від нього під тиском обставин. На відміну від Серьожі, маленька Анна не викликає у матері любові. Тут почуття провини спричинене соромом, який відчуває Анна Кареніна за своє холодне, байдуже поводження з дівчинкою. «Комплекс поганої матері», який Анна Кареніна несе на собі, переростає у надважкий тягар.
