Діаграма 1. Духовні шукання л. М. Толстого

Втеча з Ясної Поляни. Останні роки Толстого – не тихий вечірній спокій старого мудреця, який багато пожив і тепер може відпочити, а буря і боротьба. З погляду царського уряду, він був одіозною постаттю. Романіст виступав із пристрасним памфлетами проти несправедливостей. Один із них – «Не можу мовчати» – промова проти смертної кари. Іронічне зображення літургії в романі «Воскресіння» спричинило постанову Синоду, в якій констатувалося відпадіння Толстого від православної церкви. Письменник співчував прихильникам свого вчення, толстовцям, яких карали кримінальним судом. Нападати на самого Толстого служники режиму не наважувалися – це могло б призвести до гучного скандалу. Але той факт, що він, творець ідеї – був захищений, а його «апостоли» йшли за неї до в’язниць, завдавав йому ще гострішого болю. Неспокійно було і вдома у Толстого: його родина все менше й менше розуміла та підтримувала його. Самотній і пригнічений духовно, 1910 р. у віці 82 років він утік із Ясної Поляни і за декілька днів помер від запалення легенів на залізничній станції Астапово. Похорон Толстого перетворився на одну з найпотужніших масових акцій в історії Росії.

Велич Толстого. Духовний авторитет Толстого протягом його життя й одразу після смерті в Росії був незаперечний. До його маєтку Ясна Поляна тягнулися люди (письменники, художники, священики, політичні діячі, звичайні селяни тощо) з усіх кутків імперії. Він їх приймав, і в розмовах із ними перевіряв свої висновки, відкривав для себе нові аспекти російської дійсності. Зустрічі з Толстим відіграли значну роль у становленні таких класиків російської літератури, як А.Чехов, Максим Горький та багатьох інших.

Не меншим був вплив Толстого на європейську й світову культуру. Його популярність і значення нерідко затьмарювали галас навколо таких знакових постатей «кінця віку», як Г.Ібсен і Фр. Ніцше. На відміну від них, Толстой сприймався не тільки як апостол нігілізму (хоча пафос заперечення і руйнації у нього очевидний), а як мислитель, який поставив собі за мету знайти нові критерії моральності й християнської духовності. Не було жодного питання, жодної істотної проблеми, важливої для самоусвідомлення сучасного світу, яку Толстой не розглянув би: комунізм і соціалізм, занепад віри і релігійна свобода, роль насильства в історії і в особистому житті і статеве питання. Отже, перша причина його слави – діяльність Толстого-мислителя. Його теорії протягом ХХ ст. неодноразово знаходили прихильників у різних кутках Земної кулі. Він був одним з учителів Махатми Ганді. Толстой виявив тенденцію до універсальної релігії, тобто до створення такого вчення, в якому об’єднувались найкращі риси християнства, буддизму, мусульманства. Ця ідея користувалася широкою популярністю протягом 1920-х рр. Ненасильство стало одним із аргументів на користь пацифізму протягом Першої світової війни. Толстим зачитувалися французькі філософи-екзистенціалісти.

Проте, яким би не був внесок у світову культуру Толстого-мислителя, він не може зрівнятися зі значенням Толстого-письменника. Прийоми зображення війни, розроблені ним в романі «Війна і мир», стали школою для Е. Хемінгуея, М. Шолохова, В. Некрасова, усієї плеяди російських прозаїків, які писали про Другу світову війну. Не менш важливі для світового письменства прийоми зображення Толстим приватного життя індивіда. Від толстовського внутрішнього монологу як способу розкриття «діалектики душі» – лише один крок до «потоку свідомості» Дж.Джойса і В.Вульф. Засоби типізації, вивчення середовища приваблювали таких романістів ХХ ст., які продовжували традиції соціально-психологічної прози століття ХІХ, як Т. Манн, Р. Роллан. Цінним був досвід Толстого як творця особливого різновиду великої прозової форми – роману-епопеї: ним скористалися французькі автори «романів-потоків» (Р.Роллан, Р.Мартен дю Гар та ін.), автори романів-епопей в інших літературах.