Лев Миколайович Толстой

Початок. Лев Миколайович Толстой – класик світової романістики, моральний мислитель, «учитель життя». Його ім’я входить до сузір’я імен російських письменників (І. Тургенєв, Ф. Достоєвський і А. Чехов), відомих освіченим читачам в усіх частинах світу. Романи й оповідання митця перевидаються й екранізуються. Тільки одна «Анна Кареніна» існує в десятках кіноверсій. Така слава цілком заслужена, тому що зроблена Толстим духовна робота – грандіозна й велична. Це не тільки оригінальні витвори красного письменства, а й соціальне та релігійне вчення, яке стало помітним культурним явищем на межі ХІХ і ХХ ст.

Народився Л.Толстой 1828 р. і походив із родини, яка належала до російської аристократії. Хлопчик рано осиротів. Освіту почав отримувати в Казанському університеті, з якого швидко залишив, незадоволений тим, чого і як там навчали. Незалежному й обдарованому юнаку вже тоді більше подобалося самотужки просуватися в духовному світі, а не користуватися готовими шаблонами – властивість, яку Толстой зберіг до кінця своїх днів. Протягом тривалого життя (а помер письменник у віці 82 років) він досконало вивчив кілька мов. Наприклад, коли, вже похилою людиною, Толстой засумнівався в правильності перекладу Біблії російською, то опанував грецьку та давньоєврейську, щоб правильно витлумачити Святе Письмо. Письменник жваво відгукувався на всі інтелектуальні події і мав колосальну ерудицію. В його спробах бути універсальним є щось таке, що нагадує титанів: Толстой не тільки писав книги, а й будував школи, в яких сам викладав, займався господарчими й адміністративними справами, вважав своїм обов’язком працювати фізично.

Літературна біографія Толстого розпочалася 1852 р., коли у некрасівському часописі «Сучасник» була надрукована його повість «Дитинство». Її проводженням стали «Отроцтво» (1854) та «Юність» (1857) – автобіографічні твори, які склалися в трилогію. Новим словом у російській баталістиці стали оповідання про війну на Кавказі (1853 – 1856) та «Севастопольські оповідання» (1855 – 1856). Їхній публікації передувала служба Толстого на південних кордонах імперії, а також участь у Кримській війні, під час якої письменник зарекомендував себе сміливим офіцером-артилеристом: за відвагу його було нагороджено орденом та двома медалями. Військовий досвід відіграв велику роль у становленні майбутнього романіста – без кримських подій не було б «Війни і миру». На твори молодого письменника позитивно відреагувала російська критика. Зокрема, М.Г.Чернишевський підкреслив такі особливості художнього мислення Толстого, як уміння розкривати «діалектику душі» людини і його «чистоту морального почуття».

Після відставки (1856) Л.Толстой відбув у закордонну подорож різними країнами Європи. Це ще більше розширило його світогляд. На початку 1860-х рр. його переповнювали реформаторські ідеї. Коло інтересів Толстого в той момент широке: він вчителює, видає педагогічний журнал, перебудовує маєток Ясна Поляна, виступає посередником між поміщиками й колишніми кріпаками. Не припиняється і його письменницька діяльність. 1856 р. побачило світ оповідання «Ранок поміщика» – ще один автобіографічний твір, у якому показана несумісність прожектів молодого землевласника-ідеаліста князя Дмитра Нехлюдова і реального життя хліборобів, яких він палав бажанням ощасливити. Значення оповідання у духовній еволюції Толстого полягає в тому, у ньому письменник вперше сформулював проблему, яка хвилювала його протягом наступних десятиліть: роз’єднаність Росії, несумісність народних ідеалів і звичаїв освічених класів. Пізніше він намагався розв’язати її не тільки літературно, а й практично – працюючи у полі як звичайний селянин.

Толстого завжди захоплювали моральні питання, він мріяв про досягнення ідеалу духовної гармонії. Ще за молодих років Лев Миколайович вів щоденник, у якому засуджував себе й аналізував власні вчинки, у такий спосіб сподіваючись вдосконалити себе. Цілком закономірно, що аналогічні питання ставали темами його літературних творінь: оповідань «Нотатки маркера», «Два гусари», «Люцерн», «Три смерті», «Сімейне щастя» та ін.

Важливим етапом для Толстого стало захоплення ідеями Ж. Ж. Руссо, з його критикою цивілізації, ідеалом «природної людини». Услід за французьким мислителем молодий російський літератор вказував на необхідність повернення до принципів спонтанності та єдності з тими органічними ритмами, якими живе космос. Цей поворот толстовської думки відбився у повісті «Казаки». Її герой, молодий чоловік, намагається наблизитися до способу життя звичайних казаків, приятелює зі старим мисливцем Єрошкою, залицяється до дівчини Мар’яни. І хоча мрія Олєніна виявився утопією і станиця не прийняв його, сам Толстой не позбувся впливу руссоїзму. Протягом другої половини життя письменник розробив спеціальну програму «опрощення», яка передбачала відмову від зайвого, надмірного переобтяження людини здобутками соціального й науково-технічного поступу.

«Війна і мир». Напружена моральна робота Толстого, його практичні спроби реалізувати себе й удосконалити суспільство, письменницький досвід принесли йому духовний капітал, необхідний для здійснення масштабних літературних задумів. У віці 34 років він одружується і відчуває колосальне піднесення сил, результатом якого стає написання першого великого роману «Війна і мир» (1863 – 1869), панорами військових компаній і сімейних хронік у переломний момент історії Росії – період воєн із Наполеоном (1805 – 1812 рр.).

Жанрова своєрідність цього шедевру світового реалізму вже майже сто п’ятдесят років становить проблему для літературознавців. Найпоширеніша точка зору сьогодні – визначення твору як історичного роману-епопеї. Від роману в ньому такі риси, як показ життєвого шляху окремих персонажів П’єра Безухова, Андрія Болконського, Наташі Ростової. Розповідаючи про їхні життєві пригоди, письменник глибоко проникає всередину їхнього внутрішнього світу і водночас намагається звернути увагу читача на ті проблеми, які найбільше бентежать сучасне йому російське суспільство. Водночас погляд Толстого спрямований у минуле: він показує грандіозні події російської та європейської історії, які визначили долю Європи на довгі десятиліття. Це вже типова риса епопеї. Від епопеї у «Війні і мирі» також «примат загального над індивідуальним», а також великий обсяг і енциклопедичність: автор намагається представити картини російського суспільства широко й вичерпно. Отже, «романне» та «епопейне» начала у Толстого утворюють синтез.

Така незвична форма «Війни і миру» найкраще відповідає толстовському розумінню життя й людини. З його погляду, ідеальним станом може бути тільки єднання – баланс між окремим і загальним. Перевага кожного з них – дисгармонія. Індивідуалістичне самоствердження згубне для особистості, тільки через злиття з іншими вона може розкрити себе. Але й повне розчинення «я» в колективному – теж негативне явище, тому що веде до диктатури абстракції над конкретним, неповторним. Романне начало, відкрите індивіду, у Толстого врівноважується епопейним, загальнолюдським.

У романі «Війна і мир» відобразилися всі важливі для Толстого теми. Одна з них – єднання, яке становить собою не просту сукупність індивідів, механічно зібраних обставинами в одному місці, а духовну спільноту, пов’язану між собою єдиною вірою, певним набором цінностей: щирістю, любов’ю, гуманізмом, взаємодопомогою. У творі серед форм єднання письменник виділяє три: сімейну, загальнонародну та загальнолюдську. Говорячи про сімейну сферу, слід зазначити, що «Війна і мир» – унікальний роман в тому сенсі, що в ньому діють не окремі люди, а цілі роди: Ростови, Болконські, Курагіни, Друбецькі. Але не всі з них живуть за законами єднання. Якщо в будинку Ростових панує довіра, обожнювання ближніх і взаєморозуміння, і тому вони є чимось неподільним, вчинки Курагіних визначає егоїзм, і вони відокремлені один від одного. Тут вже про ніяке єднання не може йти мова, це не родина, не рід, а, за висловом П’єра Безухова, «безсердечна порода». Друга – народна – форма єднання проявляється під час війни, коли величезною сім’єю стає вся Росія. Усі розпорошені одиниці російського суспільства, якщо вони, звичайно, росіяни, перед загрозою французької навали починають розмірковувати в термінах: «батько», «мати», «син», «дочка». Нарешті, Толстой показує в романі найвищу форму єднання – любов до людства як цілісності. Ця ідея в творі виражається через ставлення автора до війни, «противної людському розуму і всій людській природі події». Її, як найвищу несправедливість і засіб роз’єднання народів, треба усунути, тому що, на думку Толстого, всі представники різних націй, незалежно від форми правління і мови – брати і сестри.

Прояви природності – ще одна тема, яка цікавить Толстого у «Війні і мирі». Письменник, пройшовши школу Руссо, цінує особистостей, які живуть за законами спонтанності, не бояться бути собою. Тому штучність і фальшивість – якості, які викликає незадоволення Толстого. Неприродними, з погляду романіста, є вищий світ, зібрання військових офіцерів, придворні кола. Штучності одних персонажів Толстой протиставляє щирість і відкритість інших, зокрема, родини Ростових і насамперед Наташі. Водночас Толстой не абсолютизує природність і усвідомлює, що як у будь-якого явища, в неї недоліки. Якщо вона не підтримується культурою, вихованням, індивід стає заручником пристрастей. Так сталося з Наташею, яка запалилася пристрастю до Анатоля Курагіна. Але визнаючи всі слабкості й недоліки своїх позитивних персонажів, автор безумовно підтримує їх, а не курагіних, друбецьких, шерер, адже краще все-таки мати справу з їхніми помилками й ексцесами їхніх вдач, ніж із лакованими і змертвілими світським пустунами та фальшивими політиками, бо щирість, хай і загнана в кут самою собою, письменником цінується вище за штучність і брехню.

Наступна велика тема роману «Війна і мир» – філософія історії. Письменник розвінчує тезу про роль особистості в суспільних процесах. З його погляду, її надто перебільшують, тому що остаточне рішення тієї чи іншої людини або вже запрограмоване заздалегідь, або ніяк не стосується істинного стану речей. Крім того, Толстой виражає песимістичний погляд щодо можливості пізнання історії взагалі. Письменник стверджує, що історія – це об’єкт, вищий за людські здібності, вона – закрита реальність, із її приводу можна тільки фантазувати, чим і займається більшість дослідників минулого, починаючи з Геродота і Плутарха. Водночас попри свій скептицизм і песимізм, Толстой виражає в романі переконання в існуванні іншої історії – внутрішньої, рушійними силами якої є духовні, моральні чинники. Дух «справжньої історії» в романі уособлює Кутузов, який діє в унісон з народними масами. Його протилежністю й «антигероєм» усього твору є Наполеон, який втілює індивідуалізм, надмірну самозакоханість людини, яка ставить себе вище за людство.

Світ, змальований Толстим у його романі-епопеї, постає заплутаним клубком тенденцій, процесів. Це нестримний потік подій, великих і малих, значних і непомітних. Він складається з воєн, народжень, смертей, шлюбів, штучного й порожнього маскараду і піднесення духовних прозрінь.

Між літературою і моральною проповіддю. З 1873 по 1877 р. тривала робота над романом «Анна Кареніна». Завершальна фаза роботи над твором збігається з наближенням духовної кризи, яку Л. Толстой переживає на початку 1880-х рр. Він описує, як одного разу вночі прокинувся з відчуттям, що неодмінно помре. Ця трагічна емоція показала йому всю суєтність і неморальність його ідеалів і способу життя. На той момент романіст уже був літнім чоловіком із великою родиною, і йому було дуже важко щось змінювати в собі, в побуті, до якого він звик. Проте примиритися з неправильним, з його погляду, станом речей Толстой також не міг. Письменник починає перевиховувати себе в дусі нової етики, яку сам для себе і розробляє. Він критикує православну релігію і російську державність, переписує Євангеліє, відмовляється від споживання м’яса, культивує «опрощення». Центральною тезою його вчення було непротивлення злу насильством. Основи духовності Толстой закликав шукати в народі й не вірив у авторитет науки, тому що вона нічим не може зарадити людині через її відокремленість від моральних питань. Суперечливими й парадоксальними були погляди письменника на призначення мистецтва і літератури. З одного боку, він не міг не розуміти їхньої цінності, тому що сам був великим митцем. З іншого боку, Толстой вважав прекрасними тільки ті твори, які повчали, показували шляхи спасіння. Романіст навіть відмовлявся від власних шедеврів, створених раніше. Естетичні погляди Толстого слабували на крайній утилітаризм, і це призводило до подвоєння його особистості: відомі випадки, коли, віддаючись красному письменству, цей класик російської літератури ховався від дружини і близьких.

Під впливом виступів Толстого з різних приводів оформився цілий громадський рух – «толстовство». Його прихильники жили в комунах, разом обробляли землю, намагалися очиститися релігійно, дотримувалися ідеалів непротивлення. Царський уряд переслідував їх, і вони вимушені були тікати до Сибіру, а то й емігрувати до різних країн і континентів (Канада, Австралія). Толстовські комуни на короткий час відродилися в Росії одразу після революції, але були остаточно знищені в період сталінських репресій.

Після кризи Толстой більше часу віддає публіцистичним творам, але створює й кілька справжніх шедеврів в середніх прозових жанрах (повісті «Холстомер. Історія одного коня» та «Смерть Івана Ілліча» (обидві 1886)). В останній автор змальовує передсмертні дні й години звичайного чиновника Івана Ілліча Головіна. У світовій літературі це один із небагатьох творів, у якому так вірогідно і з таким трагізмом показаний жах пересічної людини перед небуттям. Деякі толстовські теми цього періоду шокують новизною й відвертістю тематики. Так, у повістях «Крейцерова соната» і «Отець Сергій» письменник зірвав покривало з традиційного табу російської літератури – статевого питання. На цей момент припадає й інтерес Толстого до драматургії. Його перу належить декілька п’єс, краща з них – «Живий труп» – була написана 1900 р., а опублікована 1911 р.

Напередодні нового ХХ ст., у 1899 р., Толстой надрукував свій останній великий роман «Воскресіння». У ньому віддзеркалилися його моральні пошуки та етичні ідеали після кризи. Князь Дмитро Нехлюдов, головний герой твору, бере участь у засіданні суду присяжних під час процесу над повією Катюшею Масловою. В нещасній жінці персонаж несподівано впізнає дівчину, яку багато років тому сам же спокусив, зрадив і кинув напризволяще. Те давнє гріхопадіння зламало долю дівчини, і в неї не було іншого виходу, яка зайнятися проституцією. Маслову приречено до каторги. З Нехлюдовим відбувається духовна метаморфоза: відчуваючи свою провину перед жертвою, він мучиться морально. Його душа відроджується. За задумом письменника, твір повинен довести, що диво можливе, що такий грішник, як Нехлюдов, може змити з себе бруд і оновитися. Таке художнє завдання – свідчення тенденційності Толстого, проте митець у ньому не підкоряється пророку й проповіднику. В романі чимало новаторських рис, зокрема, подорож Нехлюдова за Катюшею до Сибіру дала автору змогу показати всі соціальні шари Росії з такою масштабністю й повнотою, як у жодному іншому творі російської літератури.